|
|
Скачати 2.54 Mb.
|
|
11. Поняття етнос, народ, нація: спільне та відмінне. (За Смітом) Етнос – спільнота, в якій люди об’єднані вірою спільне походження та наявності культурної єдності: мови, звичаї, міфи. Основні ознаки етнічної ідентичності:
На сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність національно-специфічних рис з одного боку і загальнолюдських з іншого. (За Смітом) Нація – колектив людей, що має власну назву, свою історичну територію. Спільні міфи про історичну пам’ять, спільну масову громадянську культуру, спільну економіку й єдині юридичні права та обов’язки, для всіх членів. Нація передбачає високий ступінь усвідомлення етнічності, належності індивіда і захист своїх прав на рівні політичного відстоювання. (За Майнекке) є два види нації: політична і культурна. Політична (творення держави). Культурна (формуються століттями). Творення національної культури(чинники):
Об’єктивні чинники, що визначають націю:
Суб’єктивні чинники: усвідомлення належності людей до одного колективного цілого. Про народ говорять у п’яти значеннях:
12. Основні характеристики етнічного буття і культури (цього питання ніде не має, отже намагався думати логічно) Теорія етногенезу українців
Каталізаторами формування українського етносу були:
В етнічній історії України можна виділити три етнооб’єднуючі складові:
Український етнос складався з:
До найважливіших джерел української культури відносять:
13.Нація як вища форма спільнотного буття в культурі. Самобутні культури здатні об´єднувати людей у спільноти — колективи, сформовані на основі історично витвореного культурно-психічного підтексту. Спільнотами є сім´ї, етноси, нації, релігійні общини тощо. Слово «нація» двозначне, на що звернув увагу німецький історик і філософ Ф. Майнекке (1862—1954) («Космополітизм і національна держава»). Ним позначають такі поняття: а) спільноти людей, об´єднаних культурно-психологічним підтекстом, витвореним історично («культурна нація», у сучасному слововживанні — «етнічна нація», нація-етнос); б) єдність (солідарність) громадян у межах певної держави («державна нація», держава-нація, у сучасному слововживанні — «політична нація»). Політична нація є різновидом політичної спільноти, оскільки передбачає об´єднання і на емоційному рівні — почуттям солідарності, патріотизму тощо. У демократичній державі вона є основною запорукою здатності народу контролювати владу, блокувати політичні технології «поділяй і володарюй». Одночасно із творенням національної культури, а нерідко ще перед тим, змінювалася самосвідомість людини. Раніше вона усвідомлювала себе належною лише до якоїсь невеликої спільноти (общини, племені, сільської общини) або до великої релігійної «уявної спільноти», наприклад до «хрещеного світу». Тепер місце таких спільнот займає нова «уявна (уявлена) спільнота», у яку люди об´єднувалися не шляхом безпосереднього спілкування, як у традиційних общинах чи племенах, а уявно, що не заважало існуванню цієї нової спільноти як певної реальності. Її виникнення супроводжувалося змінами в ціннісних орієнтаціях: в ієрархії цінностей вивищувалася нова цінність — нація, яка іноді навіть витісняє попередню вищу цінність — Бога. Становлення націй рівноцінне творенню національної культури і національної самосвідомості. Поняття «нація» не можна визначати індуктивно — через знаходження суттєвих ознак, які характеризують будь-яку націю. У гуманітарних науках часто застосовують «сімейне» визначення, яке ґрунтується на ідеях філософа і логіка Людвіга Вітгенштейна (1889—1951). Суть його полягає у врахуванні певного набору ознак для нації — компактне проживання на певній території; спільна, бажано власна (спільна лише для громадян цієї нації) мова; спільна, іноді власна, релігія; власна держава; наявність національної самосвідомості. При цьому нація може володіти лише деякими із цих ознак. Іноді їх об´єднує лише одна ознака — національна свідомість — усвідомлення людьми своєї належності до однієї суспільно-культурної цілісності. Усі ознаки поділяють на об´єктивні (зовнішні, які можна спостерігати) і суб´єктивні (недоступні для спостереження — почуття солідарності і національної свідомості). У «сімейному» визначенні поняття беруть до уваги не лише вибірковість об´єднувальних чинників, а й різну міру їх якості чи інтенсивності (зокрема, ослаблення певного об´єднувального чинника аж до втрати його важливості). У будь-якому разі наявність об´єктивних ознак має поєднуватись хоча б із якимось ступенем національної самосвідомості, без якої спільні об´єктивні ознаки створюють хіба що передумови актуального буття нації. Наявність сильно вираженої національної самосвідомості за відсутності будь-яких об´єктивних ознак може бути підставою для об´єднання людей у нації, однак при їх формуванні прагнуть забезпечити наявність спільних об´єктивних ознак як опори для національної самосвідомості. Прикладом може бути впровадження єдиної національної мови. Ослабленість національної самосвідомості навіть за наявності об´єктивних спільних ознак ослаблює націю. «Сімейне» визначення дає змогу розглядати певні явища як сімейно споріднені, а деякі утворення — як «вироджені», тобто націоподібні (квазінації). Цей спосіб визначення може поєднуватися з використанням методу ідеальних типів, за яким деякі з націй розглядають як «зразкові», оскільки вони володіють найбільшою повнотою об´єктивних ознак і яскраво вираженою національною свідомістю. При цьому термін «зразковий» не має оцінного значення, а є методологічним засобом, який поєднується з використанням методу ідеальних типів. Нації є витвором передусім європейської історії, тому європейські нації, як правило, і беруть за ідеальні зразки. Утвердженню і поширенню національної культури, національної самосвідомості сприяли адміністративні чинники (роль аристократичних і монархічних адміністрацій), релігійні, ідеологічні, економічні (роль капіталізму), технічні (поява друкарського верстата). Однак формування кожної нації є унікальним процесом, тому встановлювати роль об´єднувальних чинників необхідно лише шляхом конкретного історичного дослідження. За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі поширене сталінське тлумачення: спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-політичних і духовних інтересів. Однак чимало політологів стверджують, що мова, територія, господарські зв´язки і культура є не ознаками нації, а сприятливими умовами її формування й розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні. 14.Поняття національної культури. Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури – українську, російську, французьку та ін. Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок – різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими. Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та "національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) — однієї з культурологічних дисциплін. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження — кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості. Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв'язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, — письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін. 15.Народ як соціальна спільність. В цьому значенні народ протиставляється особі, коли визначають, хто насправді є суб'єктом історії. При розв'язанні цього питання в деяких філософських течіях герої як творча сила протиставляються народ, як пасивній, інертній масі (Т. Карлейль). Марксизм розглядає народ, як творця історії, при цьому зазначається необхідність історичної конкретизації цього поняття, пошуку тих соціальних груп, що в певний період історії відіграють роль рушійних сил поступального руху.Народ як рушійна сила історії характеризується в марксистській традиції передусім як спільнота людей, що зайняті в суспільному виробництві і роблять вирішальний внесок у суспільний прогрес. У суспільних науках поняття «Народ» широко використовується для аналізу місця й ролі масовотворчих сил у деперсоніфікованих типах суспільства в умовах незавершеності індивідуалізації, відсутності розвиненої писемності, коли саме народ є носієм та охоронцем культурних традицій. Як революційна сила народ здатен протистояти реакційним суспільним силам, які гальмують прогрес. Однак у такій історичній ситуації народові належить скоріше руйнівна роль, якщо немає цілеспрямованої сили вождя, особи, еліти, партії. У сфері політичних відносин народ протистоїть певною мірою панівній верхівці, носієві владних повноважень. Творча роль народу стосовно історії визначається мірою демократизму суспільства, розвиненістю соціальних механізмів контролю над органами влади. 16.Категорія «українська культура» В загальному розумінні, культура будь-чого - ступінь досконалості. Українська культура - відображення ідей українського націоналізму в мистецтві, побуті, архітектурі, літературі, музиці, кіно та інших сферах духовної діяльності (світу ідей). Знаходження на території Туреччини якось давньогрецького, римського чи візантійського храму не відноситься до, власне, турецької культури, тобто культури турецького народу. Однак ми можемо сказати, що це культура Туреччини через неперервність буття народу, який сьогодні зветься турками, але в який раніше влилися і греки, і ромеї, і вірмени і ще хто-зна які етноси. Аналогічно і з українцями. Українська хата - то українська культура. Будинок Полтавського земства, збудований в стилі український модерн, також. А от післявоєнна забудова Хрещатику за проектом московського архітектора, попри використання окремих елементів української архітектури, то вже "культура України", а не "українська культура". Ну це, як Компартія України і Українська комуністична партія. Поняття схожі, але значать - різне. Вакарчук, чи Скрипка, чи Руслана - українська культура, бо україномовні, а Потап з Настею, Ані Лорак, пізня Повалій, Тіна Кароль чи Могилевська - то все "з України", як група АББА - "зі Швеції". Звичайно, якщо з ідеологічних чи пропагандистських потреб бажано вважати когось "українцем", то це варто робити. Так чинять поляки і євреї. Якщо хтось-десь мав якусь частку польської чи єврейської крові, при цьому не асоціюючи себе з польськістю чи єврейством, то його все одно вважають поляком/євреєм. Зовсім інша річ, коли людина відносить себе до української нації, але змушена в силу різних причин творити чужою мовою. 17. Проблеми етногенезу і націостановлення українців Насамперед варто зазначити, що існує кілька концепцій етногенезу українців:
Дані теорії мають розбіжності у поглядах згідно виникнення українського етносу, але подальший розвиток та націостановлення українського народу ними не зачіпається. Головною проблемою у формуванні самобутньої української держави та етносу було перебування українських територій під владою інших держав. Це відзначалося у тому, що в цей час нав’язувалась чужа культура, часто до українців відносились як до людей другого сорту, а українська еліта асимілювалась або знищувалась. У таких жорстких умовах інтелігенція не могла ефективно діяти на благо українців і це суттєво гальмувало становлення української нації та формування української держави. 18. Джерела формування української культури Джерелами формування української культури є:
19. Основні характеристики періодів розвитку української культури Перший період розвитку культури України пов’язаний з її глибинними джерелами. Це досить тривалий часовий відрізок, який охоплює період від початків людської цивілізації на цій території до культури східнослов’янських племен дохристиянської доби. Племена і народи, які проживали на цій території впродовж тисячоліть, творили культуру, передаючи її у спадок наступним поколінням і забезпечуючи цим безперервний прогресивний розвиток. Найдавніші свідчення перебування людини на території України датуються ще добою пізнього палеоліту. У наступні епохи розширювалися сфери людської діяльності, вдосконалювалися зміст і форми культуротворення, змінювалася сама людина. Відчутний слід залишили в історії культури України племена трипільської культури, для яких характерними були високий розвиток землеробства і суспільної організації. Трипільська кераміка надовго пережила своїх творців і слугувала взірцем для наступних поколінь. Античні джерела сповіщають про племена кіммерійців, які проживали на нашій території і мали культурні зв’язки з народами Малої Азії і Кавказу. Культура племен іранського походження, зокрема скіфів, — ще одна яскрава сторінка розвитку людської цивілізації на українських територіях. Скіфському періоду відповідає час існування на узбережжі Чорного моря грецьких міст#колоній, де значного розвитку досягли сільськогосподарські ремесла, торгівля, архітектура, мистецтво. Культура античних міст Північного Причорномор’я сприяла розвитку економічного життя, суспільних відносин і культури місцевих племен, що прискорювало процес розкладу первіснообщинного ладу і сприяло їх подальшому прогресу. Племена черняхівської культури — анти — мали усталені торговельні та культурні зв’язки з Римом, що було важливим чинником розвитку культури племен на землях антів. Чималий вплив на антів у галузі військової техніки та організації справили племена готів, що жили на півдні України. З розпадом первісного ладу на території слов’янських племен виникають напівдержавні об’єднання — союзи племен, на чолі яких стояли князі. На рубежі VІІІ-ІХ ст. у Середньому Подніпров’ї склалося державне утворення «Руська земля», яке мало більш високий рівень політичної організації у порівнянні з давніми союзами племен і об’єднувало вже кілька таких союзів. У другій половині ІХ ст. переважно завершився тривалий процес становлення давньоруської держави — Київської Русі. Культура доби Київської Русі — це другий період формування культури України. За часів князювання Володимира Святославича на київських землях було введене християнство за грецьким зразком, що відповідало тодішнім інтересам держави. Християнство сприяло розширенню економічних і культурних відносин Київської Русі з європейськими країнами і, по суті, володіло монополією на культурне творення у державі. Склалася і розвивалася давньоруська мова, почався інтенсивний розвиток освіти, літератури, мистецтва. Давньоруська культура — одна з найяскравіших сторінок історії культури середньовіччя. Давньоруські майстри внесли у скарбницю світової культури багато нового і цінного. Вони творили з глибоким відчуттям реальної краси навколишнього світу. Релігійні сюжети, створені ними, сповнені живою красою реального буття, зворушливо передають ідеї гуманізму і добра. У всіх творах давньоруських майстрів можна простежити риси, які йшли з життєдайного джерела народної творчості. Культура Київської Русі створила ті традиції, що використовувалися всіма поколіннями давньоруської й української народностей. Наступний період — третій — це час, позначений формуванням української народності. З середини ХІІІ ст. Русь зазнавала руйнівних нападів монголо-татарських орд, що мали катастрофічні наслідки для її економіки і культури. За цих умов феодальна роздробленість посилюється, цього ж часу починаються процеси етногенезу — визрівання етнічних спільностей — української, білоруської, російської, які розвивалися на ґрунті стародавніх племінних відмінностей. Формування української народності проходило на території Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського, Волинського і Галицького князівств. Центром цього процесу стало Середнє Подніпров’я. Українська народність починає виступати як окрема етнічна спільність зі своєю мовою, територією, особливостями економічного життя і своєрідною культурою. Назва «Україна», яка спершу вживалася тільки у Південній Русі, набула також етнічного значення і поширилася на всі землі, де формувалася українська народність. До середини ХVІІ ст. тривав процес формування основних рис української народності, складалася її територія, мова, економічна спільність, психічний склад. Процес формування української народності супроводжувався загостренням соціальних суперечностей, викликаних боротьбою народних мас проти іноземного гноблення. У цей період з’являється в Україні нова соціальна верства — козацтво, якому судилося відіграти епохальну роль в історії і культурі України. Четвертий період розвитку української культури проходив під впливом визвольної війни народу під проводом Богдана Хмельницького. Усна народна творчість другої половини ХVІІ ст. відобразила найголовніші події тієї доби. У процесі визвольної боротьби значно поширився світогляд українців, зросла їх етнічна самосвідомість. Розвивається освіта, книгодрукування сприяє зміцненню культурних відносин України з іншими народами. Події визвольної війни опиняються у центрі уваги літераторів, художників, музикантів, істориків. Триває розвиток системи літературних жанрів, розробляються теоретико-мистецькі проблеми. У другій половині ХVІІ ст. в Україні поширюється стиль бароко, який став стилем епохи, цілісною художньою системою. У ХVІІІ ст. українська культура продовжувала розвиватися у важких умовах. Територія України залишалася у складі різних держав, обмежувалися культурні права українського народу, гетьманська влада слабшала, а згодом була остаточно скасована. Українська православна церква втратила свою автономію, стала частиною Російської церкви. Однак навіть у цих умовах творчій геній українського народу створив ряд неперевершених шедеврів, які стали надбанням не тільки вітчизняної, а й світової культури. Культура цього часу стає більш оригінальною і національною, поступово відходять старі традиції та ідейно-естетичні концепції. Наступний період розвитку української культури пов’язаний з глибокими перетвореннями у всьому слов’янському світі. Уже наприкінці ХVІІІ ст. почалися процеси формування слов’янських націй, які супроводжувалися бурхливим розвитком національних культур, формуванням етнічної самосвідомості. Джерелом, з якого постають процеси українського національно#культурного відродження ХІХ ст., був фольклор. Українська інтелігенція, яка народжується цього часу, сприяє розвитку демократичних напрямів у культурі. Розвиток нації знаходить вияв у неповторних національних формах культурної творчості. Розквітає українська література, відбувається становлення професійного театру, започатковується музична класика, реалістичного вияву набуває живопис. У ХІХ ст. витворилася не лише національна культура, спільна для сходу і заходу України, але й виник особливий тип митця, діяча української культури, який характеризувався тісним зв’язком із народним життям. Історія української культури ХХ ст. — складний і суперечливий час – це шостий період розвитку культури українців. Культура України ХХ ст. — це свідчення незламного духу народу, який постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам’яті, мистецьких надбань минулих часів. Початок століття був періодом, коли закладалися головні, фундаментальні засади, з яких виходив розвиток культури України у подальші часи. ХХ ст. характеризується аритмією культурного розвитку. Бурхливе століття відбилося на формах, змісті та ідейному розвитку української культури. Високі злети чергувалися з падіннями, українська культура виходила на високу орбіту світової культури і одночасно зазнавала нечуваних утисків тоталітарної системи. 90-ті роки ХХ ст. започаткували сьомий етап історії української культури. Акт про державну незалежність України, прийнятий 24 серпня 1991 р., відкрив нову сторінку в історії культури України. Чи не вперше український народ отримав можливість вільно творити. У процесі розбудови нової держави актуальною стає проблема людини як творця. По суті відбувається зміна світоглядного ставлення до людини, гуманістичного усвідомлення ролі людини у процесі творчості. Гуманістична орієнтація суспільства має на меті втілення у практику пріоритетів загальнолюдських цінностей, які знаходять вираження у національній культурі. У площині відродження національної культури актуальною залишається мовна проблема, адже культура і мова належать до найголовніших духовних цінностей кожної особистості і всього суспільства. У ХХІ ст. Україна увійшла незалежною державою. Поступово вона посідає гідне місце у світовій системі економічних, політичних і культурних зв’язків. 20. Проблеми вивчення трипільської культури Наприкінці 50-х – на початку 60-х років Т. С. Пассек виступає з доповідями щодо результатів нових досліджень на території України та Молдови, а також узагальнюючого характеру на ряді міжнародних археологічних конференцій, в тому числі в Римі та Празі. У той час для датування археологічних старожитностей починають застосовувати Наскільки актуальна нині наукова спадщина Т. С. Пассек? Досі археологи, які досліджують трипільську культуру, користуються розробленою нею періодизацією поселень, однак у дещо модернізованому вигляді, опустивши деякі етапи і додавши нові. Дещо змінилися уявлення про такі поняття, як «середнє» і «пізнє» Трипілля. Набули значних змін уявлення про абсолютне датування трипільської культури, адже було вдосконалено метод радіовуглецевого датування. Тепер її початок відносять до 5400 5300 рр. до н.е. Пам'ятки типу Флорешт, які Т. С. Пассек зарахувала до культури Боян, нині вважають найдавнішими трипільськими поселеннями. Усатівський варіант, приєднаний свого часу до трипільською культури, деякі дослідники нині знову пропонують вважати окремою археологічною культурою. Навіть саме Трипілля вже понад 30 років пропонують розділити на низку окремих культур – східно-трипільську, томашівську, петренсь-ку, жванецьку та інші . Однак більшість археологів поки що не готові остаточно і беззастережно прийняти розпад «Трипільської імперії», контури якої закріпила своїми науковими працями у 30 40-ві рр. Т. С. Пассек. Зауважимо, що в археології Румунії трипільській культурі фактично відповідають одразу три культури. Але там вони йдуть у хронологічній послідовності (Прекукутень відповідник Трипілля А, Кукутень відповідає комплексам від Трипілля ВІ до СІ включно, та Городіштя Фолтешть відповідник Трипілля СІІ). В. І. Маркевичем та К. В. Зінь-ковським була переглянута реконструкція трипільських жител, розроблена свого часу Є. Ю. Кричевським та Т. С. Пассек. Нині більшість археологів розглядає їх рештки у вигляді завалів обпаленої глини не як випалені під час будівництва вогнищами глиняні «платформи» – «багатошарові підлоги багатосімейних багатокамерних будинків», а як залишки обмазаних глиною дерев'яних міжповерхових перекриттів. Причому деякі споруди нині реконструюються як двоповерхові. Виявилося, що більшість будинків мали одне–два приміщення, а вважати рештками печі кожну ділянку ошлакованої глини, як це робили раніше, немає жодних підстав. Проведена В. П. Дудкіним у 90-ті роки магнітна зйомка трипільських поселень у Подніпров'ї, в тому числі Коломийщини ІІ, показала, що їх планування насправді було набагато складнішим, ніж могли собі уявити археологи за результатами розкопок Коломийщини І. Є всі підстави вважати, що поселення Коломийщина ІІ мало в плані вигляд не кола, а вісімки, а знаменита Коломийщина І навряд чи розкопана повністю. Сам образ трипільської культури як матріархальної, з примітивним мотичним землеробством, невеликими, побудованими по колу родовими поселеннями, який створила Т. С. Пассек, нині значно змінений. С. М. Бібіков поставив під сумнів висновки Т. С. Пассек щодо трипільського матріархату та мотичного землеробства, обстоюючи концепцію патріархальних відносин та наявності орного землеробства починаючи з ранніх етапів трипільської культури В. М. Даниленко, який під час війни ознайомився з матеріалами культури Прекукутень та Кукутень в Румуніїї, підняв (уперше у вітчизняній історіографії) проблему пам'яток ранньотрипільського часу, їх періодизації та генетичного зв'язку трипільської культури з неолітом Південної України. Як і О. Кандиба, віH порівняв найдавніші трипільські поселення в Україні – Саврань, Вишнопіль – з Ізвоаром І та іншими прекукутенськими комплексами і дійшов висновку про їх спорідненість. Слiд зазначити, що 50-тi роки стали часом чергової дискусiї про походження культури Трипiлля-Кукутень4. Вона пожвавилася пiсля того, як Володимир та Гортензія Думiтреску розкопали найдавнiше серед вiдомих поселення – Траян – Дялул – Вей у Молдовському При-карпаттi (Dumitrescu, 1958). Тодi ж до проблем походження культури Прекукутенi-Трипiлля А звернулася Т. С. Пассек, спираючись на матерiа-ли з поселення Флорешти у Молдовi, де, на її думку, було знайдено посуд з рисами культури Боян. Т. С. Пассек вважала, що поселення у Флорештах належало носіям культури Боян-Джулешть, територія яких, таким чином, значно розширювалася на схід, можливо, аж до Південного Бугу. Принциповим було положення про те, що саме пам'ятки типу Флорешт є однією з ланок у формуванні ранньотрипільської культури, а культура лінійно-стрічкової кераміки існувала тут дещо раніше і не була спорідненою з Трипіллям, яке не пов'язане з нею своїм походженням. Т. С. Пассек дійшла висновку, що основним компонентом у процесі формування Трипілля були носії культури Боян-Джулешть, пов'язані з південним балканським імпульсом, але «в создании культуры раннетрипольских племен, несомненно, приняли участие местные поздненеолитические земледельческие племена, известніе по... материалам разведок В. Н. Даниленко и П. И. Хавлюка на Южном Буге, а на западе – по памятникам культурі Кереш». Т. С. Пассек також відзначала вплив на ранньотрипільські племена з боку населення Західних Карпат, культур Тордош, а південніший – Вінчі 21 Основні характеристики скіфської култури Скіфи — в сучасній науковій літературі група племен, які жили у VII — III ст. до н. е. на землях Великого Євразійського Степу, тобто теперішньої України, Росії та Середньої Азії, а згодом, до ІІІ ст.до н. е., в Криму . Вони були споріднені з північно-східною іранською групою народів індоєвропейської сім'ї. Скіфська культура — це культура світу кочових, напівкочових і землеробських племен, що жили на широкому просторі Євразії. Уміючи добре обробляти ґрунт, скіфи-землеробці отримували значну кількість пшениці, яка конкурувала на грецькому ринку з єгипетською. Високо цінилися скіфські коні. У свою чергу греки ввозили в Скіфію вино, кераміку, ювелірні вироби. Торгівля йшла через грецькі колонії: Ольвію, Херсонес, Пантікапейі інші. У скіфів був звичай за межами свого поселення викладати великі горби з хмизу, а на їх вершину водружати меч. Такій споруді поклонялися, а потім спалювали. Скіфи зводили значних розмірів курганні насипи, іноді завершуючи їх кам'яними скульптурами. Про художні можливості скіфів можна судити по прикладному мистецтву, пам'ятки якого знайдені в похованнях: прикраси, парадна зброя, кінська упряжь, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. Головним мотивом прикраси предметів були зображення тварин в звіриному стилі: оленя, лося, ведмедя, коня, птахів, риб. Зображення мали не тільки естетичне, але і магічне значення. Скіфський звіриний стиль має свої відмітні особливості, одна з яких — об'єднання реалізму з декоративними мотивами. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті — богиня царського вогнища після неї — Папай («батько») , дружиною якого була Апі («земля»). У скіфських житлах були хатні святилища й жертовники. Священними вважалися різні речі культового призначення: жертовні ножі, чаші, ритони. Скіфських ідолів не знайдено. У скіфів була самобутня техніка будівництва оборонних споруд. З появою сарматских племен скіфи були витіснені в Крим 22 Особливості культурного розвитку антів Анти — це племена черняхівської культури, які проживали у ІІ-VІІ ст. на Под-ніпров’ї і Подністров’ї. Про них нам сповіщають твори візантійських письменників VІ – VІІ ст. Прокопія Кесарійського, Агафія, Феофілакта Сімокатти, Псевдо-Маврікія та готського історика Йордана. У антів не було письма, тому вони не залишили нам писемних звісток про себе. Антське суспільство базувалося на ранніх класових відносинах. Походження назви “анти” точно не встановлено. Найбільш вірогідною здається гіпотеза про іранське походження цього слова. Воно походить від давньоіндійського, що означає “той, що знаходиться на краю”. В такому випадку значення слова “анти” – “ті, що живуть на окраїні”.У племен черняхівської культури спостерігається прогрес у господарстві. Вони першими в Україні почали виробляти посуд на гончарному колі, випалювати його у спеціальних печахгорнах, відкрили їх склоробні майстерні. Анти вели жваву торгівлю з римськими провінціями, у їх середовищі існував грошовий обіг, користувалися римськими монетами. Швидко поширювалися прогресивні методи метало-обробки, гончарного ремесла.Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо — в ювелірному ремеслі. Відомі кілька орнаментних стилів — геометричний, так званий «звіриний» Виготовлялися прикраси з кольорових металів у техніці литва. Срібні, золоті, бронзові прикраси анти інкрустували коштовним камінням, кольоровою емаллю. Мистецтво буловажливим атрибутом життя: одяг прикрашався вишивками, побутові речі — орнаментом. Анти обожнювали сили природи. Вони мали капища, де стояли зображення ідолів з каменю або дерева. Племінний союз антів існував до початку VII ст. Вони були знищені аварським каганом Натомість з’являється назва “слов’яни.Своєрідна, яскрава культура антів була одним з компонентів при формуванні у пізніші часи давньоруської культури. |
| ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА особистості У сучасній психологічній науці спостерігається велика кількість думок про те, що являє собою політична культура. У статті представлена... |
ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА особистості У сучасній психологічній науці спостерігається велика кількість думок про те, що являє собою політична культура. У статті представлена... |
| ЗАВДАННЯ Охарактеризуйте поняття: «культура», «матеріальна культура», «духовна культура». Назвіть види духовної культури |
І. КУЛЬТУРА: ПОНЯТТЯ, ТЕОРІЇ, ПІДХОДИ Ренесансу, культура Бароко та ін Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних... |
| Періодизація історії української культури Поняття культура. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок |
Природне право у контексті розуміння свободи за Томасом Гоббсом Розуміння поняття «природне право» за весь час історії Філософії права трактувалося по різному. Науковці виводили це поняття через... |
| Правила поведінки під час уроків і на перервах. Поведінка в їдальні, в бібліотеці Мета: уточнити розуміння учнями поняття культура поведінки; вчити шанобливого ставлення до працівників школи; виявляти турботливе... |
2. Сутність поняття культура. Культура і цивілізація Перший. Традиційна історична культурологічна школа. Вона займається виявленням та описом фактів, подій і досягнень світової, національної... |
| ЛЕКЦІЯ 2-3 Отже, культура мовлення — це й культура мислення та культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини |
1. Культура як духовний та суспільний феномен Проте "культура" — не тільки широко вживане слово, але й важливе наукове поняття, без якого не може обійтися жодна сфера теоретичного... |