Наука у соціокультурному вимірі
Наука – це особливий вид пізнавальної діяльності, спрямованої на здобуття, об'єктивних, системно організованих і обґрунтованих знань про світ.
Основною функцією науки є розробка та теоретична систематизація об'єктивних знань про буття. Це система понять про явища і закони матеріального світу та духовної діяльності людей, яка дає змогу передбачати і перетворювати дійсність в інтересах суспільства.
Змістом науки і її результатом є цілеспрямовано зібрані факти, розроблені гіпотези і теорії, прийоми та методи дослідження. Істинність наукових понять перевіряється і доводиться суспільною практикою. Поняття науки включає в себе як процес вироблення наукових знань, так і всю систему перевірених практикою знань, яка формує в сукупності наукову картину світу.
Як форма культурної людської діяльності наука є історичним явищем. Це порівняно пізній продукт культури. Всім відомо, тисячоліттями життєдіяльність людей здійснювалася без науки. Покоління за поколінням використовувало лише емпіричний досвід, сприймаючи світ через призму міфології та релігії. Поступово з'явилися крихти "наукоподібних" знань. Вважається, що наука як сфера культури склалася в Європі лише в епоху пізнього Середньовіччя та початку Нового часу.
Саме наука дає людству можливість використовувати сили природи, розвивати матеріальне виробництво, змінювати суспільні відносини. Вона сприяє формуванню наукового світогляду, розширює світогляд людини, звільняє її від забобонів та помилок.
Власне, наука як соціальний інститут стала одним з найважливіших факторів соціально-економічного потенціалу. Якщо на кінець XIX ст. наука виконувала допоміжну роль щодо виробництва, то в умовах науково-технічної революції вона стала її найважливішим компонентом, рушійною силою.
Розвиток науки випереджає розвиток техніки та виробництва, формується єдина система "наука – техніка – виробництво", в якій наука посідає провідне місце. Для сучасної науки характерним є тісний взаємозв'язок з технікою. Крім того посилюється тенденція, коли наука із засобу технічного прогресу перетворюється на органічну частину соціального і культурного розвитку, що проявляється не лише в становленні людини до природи,а й у ставленні до інших людей, до суспільства в цілому. Наука стає органічною складовою культури також в тому розумінні ,що вона сприяє розвиткові творчого потенціалу людини.
Наука як соціокультурний феномен
Наука, маючи численні визначення, виступає в суспільстві в трьох основних постатях. Вона розуміється або як форма діяльності, або як система чи сукупність дисциплінарних знань, або ж як соціальний інститут. У першому випадку наука розуміється як особливий спосіб діяльності, спрямований на фактично вивірене і логічно упорядковане пізнання предметів та процесів навколишньої дійсності.
У другому тлумаченні, коли наука виступає як система знань, що відповідають критеріям об'єктивності, адекватності, істинності, наукове знання намагається забезпечити собі зону автономії і бути нейтральним стосовно ідеологічних і політичних пріоритетів.
Третє, інституційне розуміння науки, підкреслює її соціальну природу й об'єктивує її буття як форму суспільної свідомості.
Сьогодні наука розглядається насамперед як соціокультурний феномен. Це означає, що вона залежить від різноманітних сил, які діють у суспільстві, визначає свої пріоритети в соціальному контексті і сама значною мірою детермінує суспільне життя.
Також, наука, що розуміється як соціокультурний феномен, не може розвиватися поза освоєнням знань, що стали суспільним надбанням і зберігаються в соціальній пам'яті. Складність пояснення науки як соціокультурного феномену полягає в тому, що наука все-таки не поступається своєю автономією і не розчиняється цілком у контексті соціальних відносин. Безумовно, жоден вчений не може не спиратися на досягнення своїх колег, на сукупну пам'ять людського роду. Кожне суспільство має науку, яка відповідає рівню його цивілізованої розвиненості.
Місце науки в системі культури.
Місце науки у світі культури може бути встановлене відносно інших феноменів культури. При цьому головним об'єктом аналізу є характер і спосіб взаємодії між наукою і філософією, наукою і релігією, наукою і правом і т.п. Саме наука є найважливішим елементом культури. Оскільки, вона включає в себе як специфічну діяльність для отримання нового знання, так і результат цієї діяльності. На відміну від інших видів діяльності, де результат відомий заздалегідь, наука дає приріст знання, тобто її результат принципово нетрадиційний.
Для розвитку науки властивий кумулятивний характер: на кожному історичному етапі вона підсумовує в концентрованому вигляді свої минулі досягнення, і кожен результат науки входить невід'ємною частиною в її загальний фонд. Так, науку 20 століття характеризує міцний і тісний взаємозв'язок з технікою, що є основою сучасної науково-технічної революції, яка визначається багатьма дослідниками в якості основної культурної домінанти нашої епохи.
Таким чином, функціонування науки як елементу культури, зумовлене різними факторами як культурного так і природного походження. Сама ж наука в результату свого історичного розвитку перетворюється на культуротворчий фактор розвитку людства, що несе в собі суперечливі наслідки: прискорення культурно-цивілізаційних процесів, з одного боку, і духовне спустошення культури, з іншого.
Функції науки.
Наука в сучасних умовах виконує ряд конкретних функцій:
пізнавальну — в основі якої є задоволення потреб людей у пізнанні законів природи, суспільства і мислення;
культурно-виховну — яка полягає у розвитку культури, гуманізації вихованні і формуванні інтелекту людини;
практично-діючу—це удосконалення виробництва і системи суспільних відносин.
Сукупність окремих функцій науки формують основну її функцію — розвиток системи знань, які сприяють створенню раціональних суспільних відносин і використанню продуктивних сил в інтересах усіх членів суспільства
Підходи до співвідношення науки та культури ( ідеї просвітників та Шпенглера ).
Поняття "цивілізація" дуже зблизилося з поняттям культури. У науковому дослідженні "Занепад Заходу" О.Шпенглер, заперечуючи існування загальнолюдської культури, доводить, що кожна відома нам культура - це є певний "живий організм" з тривалістю життя близько 1000 років. Потім наступає "смерть" і залишається форма - цівілізація. Такий підхід щодо попередніх соціально-культурних утворень цілком виправданий. Говорячи про сучасну цивілізацію, О.Шпенглер вважав, що з початком нового тисячоліття закінчиться "фаустівський вік культури" і залишиться лише європейська цивілізація. Аналізуючи розвиток західноєвропейських спільнот, автор "Занепаду Заходу" розглядає імперіалізм як чисту цивілізацію, а на основі аналізу його формування робить висновок, що перехід до нової форми цивілізації означає добровільну відмову від демократичних принципів. Означене теоретичне протиріччя було в певній мірі подолане в дослідженнях А. Тойнбі. Погляди О. Шпенгера і А. Тойнбі на співвідношення культури і цивілізації поділяли М. Вебер, М. Бердяєв, більшість релігійних філософів-культурологів, протиставляли культуру поняттю "цивілізація".
О.Шпенглер протиставляв цивілізацію, яка на його думку представляє сукупність виключно техніко-механічних досягнень людини, культурі як царству органічного- життєвого. Він стверджував, що культура в ході її розвитку зводиться до рівня цивілізації і разом з нею рухається назустріч своїй загибелі. У сучасній західній літературі ведеться ідея абсолютизації матеріально - технічних факторів, виділення людської цивілізації згідно з рівнем техніко-економічного розвитку. Такі концепції представників технологічного детермінізму ─ Р.Арона, У.Ростоу, Дж.Гелбрейта, О.Тоффлера.
У своїй праці "Присмерк Європи" Шпенглер висунув концепцію культури, що визначається як єдність стилістики, втіленої у формах економічного, політичного, духовного, релігійного, практичного, художнього життя. Культура трактується ним як організм, який, з одного боку, характеризується твердою органічною єдністю, а з іншого — відокремлений від інших культурних утворень. На думку Шпенглера, єдиної культури не існує. Він виділяв 8 культур,Кожному культурному утворенню, за Шпенглером, наперед визначені часові рамки, які залежать від внутрішнього життєвого циклу. Коли культура вмирає, вона перероджується в цивілізацію. Існування та співіснування культур є свідченням не єдиного процесу світової історії, а єдності проявів життя у Всесвіті.
Вважають, що ідеї Шпенглера щодо культурного процесу заклали основи сучасної філософії культури.
|