|
|
Скачати 293.79 Kb.
|
|
РОЗДІЛ 1 WELTLITERATUR ЗА ДОБИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ: ПОШУКИ НОВОЇ ПОСТКУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ
Глобальні зміни кінця ХХ – початку ХХІ ст., зачепивши найвіддаленіші куточки світу, наблизили людство не тільки до «точки біфуркації» (Е.Валлерстайн) попередньої історичної доби, за якою розпочинається новий відлік часу всієї цивілізації/ цивілізацій, а й посутньо змінили уявлення про традиційну шкалу політичних, національних, культурних пріоритетів і гуманітарних цінностей. Наука опинилася в ситуації, коли вона часто виявляється неспроможною пояснити характер подібних змін за допомогою звичного для неї інструментарію. Історичний період, коли науковий дискурс базувався на парадигмі дослідницьких конвенцій і, за словами І.Лакатоса, універсальній «спільній домовленості»1 при визначальні категорії і поняття, поступово добігає кінця, а натомість посилюються тенденції до гетерогенності, відмінності, строкатості і конкуренції наукових дискурсів. Відомий французький соціолог Б.Латур дійшов у цьому плані песимістичного висновку про те, що науки сьогодні «можуть отримати місце під сонцем лише за умови, якщо будуть відособленими одна від одної»2. З’являється відчуття того, що перехід до нової системи світобудови стане «періодом грізних потрясінь, оскільки ціна переходу надзвичайно велика, його перспективи вкрай незрозумілі, потенціал впливу невеликих змін на кінцевий результат дуже значний»3. В останні десятиріччя, зокрема, логіка глобальних перетворень ставить під сумнів виключну роль держави у формуванні визначальних для освіченого європейця від часів Просвітництва констант світосприймання, як, приміром, його культурна, національна і політична ідентичності. На думку більшості теоретиків нового глобального світоустрою, провідні наративи (або навіть метанаративи) глобалізації часто виявляються спрямованими на те, щоб переглянути межі політичної ідентичності щодо приналежності людини до певного громадянства, яке дедалі більше перестає співпадати з кордонами культурної ідентичності. З цим пов’язані не лише культурні загрози для відкритості і довіри у стосунках між окремими країнами, «центром» і «периферією». Породжується взагалі феномен культурної «бездомності», коли індивід втрачає відчуття приналежності до якогось народу і якоїсь культури, що позбавляє його природного права бути десь «своїм». Беручи до уваги, що донедавна кожна національна культура намагалася в іншій побачити «віддзеркалення» образу (іміджу) своєї власної (перефразовуючи Ж.Ліповецьки, можна сказати, що спостерігалася ситуація не індивідуального, а національного культурного «нарцисизму»4), сьогодні подібна теза обертається фундаментальними непорозуміннями і призводить до «викривлення» культурного діалогу між представниками різних культур. Деякі філософи, як, приміром, Ю.Габермас, схиляються навіть до думки про те, що наблизилися часи, коли марно висувати будь-які претензії з боку окремих держав – цілком виправдані до недавнього часу для демократичних суспільств – про дотримання принципу співіснування з іншими на основі невтручання у внутрішні справи. «Державні суб’єкти, - пише Габермас, - колись суверенні, але які давно втратили презумпцію невинуватості, уже не можуть посилатися на принцип невтручання у внутрішні справи»5. Отже, донедавна панівна риторика і відповідна лексика у спілкуванні між країнами відходить у минуле, виявляючись абсолютно непридатною для означення нових типів стосунків між державами. Поступ глобалізаційних процесів останнього часу неухильно підштовхує до парадоксального висновку: глобальне зближення колишніх національних держав, поява нових транснаціональних і транскультурних діалогів та форм комунікації і навіть фактичне відкриття кордонів між країнами Європейського Cоюзу ще не означає, що країни стали ближче, а їхні культури утворили нову наднаціональну єдність. Навіть відчуття європейцями залежності від начебто «спільного історичного шляху» для них усіх ще не дає гарантії того, що колишні національні пріоритети уже переборені таким явищем, як постнаціональна ідентичність. Той самий Ю.Габермас змушений наголосити сьогодні на такому факті стосовно Європейського Cоюзу: «Взаємна недовіра до націй і держав-членів, напевно, сигналізує про те, що європейські громадяни не відчувають політичної єдності і що держави-члени далекі від того, щоб здійснити спільний проект»6. Кожна культура як багатоликої Європи, так і світу в цілому, виявляє складні резистентні механізми самозбереження і чинить по можливості опір універсалізації та уніфікації. Водночас динаміка творення й відтворення культурних відмінностей, апеляція до автохтонного не лише на рівні локального, а й глобального набуває нових форм ознак. А це, звичайно, вимагає нестандарнтих, нетрадиційних форм наукової рефлексії про характер і сутність цих проблем. Погляди на глобальне намагаються сформувати, сформулювати й максимально узгодити з локальною термінологією, руйнуючи уявлення про наявність обов’язкового визначального вектору впливу однієї культури на іншу і стверджуючи тезу, що локальне є органічною частиною глобального. Так, зокрема, теорія постколоніалізму, послуговуючись принципами компаративізму, допомагає зрозуміти, яким чином переосмислення концепцій і понять панівної культури служить вираженню власної культурної самобутності пригноблюваних, причому навіть тоді, коли сам пригноблений виявляє своє «я» у нав’язаних йому колоніальним дискурсом формах і структурах7. Подібна ситуація взагалі накладає особливу відповідальність на гуманітарні науки, в тому числі і на літературознавство. Передусім це стосується літературознавчої компаративістики, яка своїми основоположними стратегіями і методами виявилася якнайбільш придатною для оцінки та аналізу нових явищ глобального поступу людства, спираючись на концептуальну тезу про обов’язковість подолання аксіологічних горизонтів однієї національної літератури задля того, щоб убезпечитися від культурних преференцій. Компаративістика, оцінюючи локальне як контрапункт і складову глобального, наголошує на необхідності подолання «розривів» і асиметричних форм комунікації між різними за традиціями і рушійними силами національними літературами. І в цьому плані не можна не погодитися з Ф.Жостом, який писав: «Порівняльне літературознавство, справді, не відноситься ні до якоїсь однієї мови, ні до однієї культури, ні до однієї традиції – воно відносно належить до багатьох мов, культур і традицій, водночас чи послідовно»8. Його слова сьогодні сповнюються особливим смислом – рефлексія про порівняння і вибір самого методу вимагає від компаративіста багатовекторності та плюралістичності мислення і залежить від його здатності піднятися над застарілими шаблонами, усталеними науковими моделями і «матрицями» культурних дискурсів. Полеміки навколо самодостатності літературознавчої компаративістики тривають уже понад півстоліття, починаючи з відомої статті Р.Веллека «Криза літературознавчої компаративістики» (1959), в якій літературознавець наголошував на відсутності у цієї гілки літературознавчої думки чітко визначених методів і предмету дослідження. Критичний пафос виступу Веллека перекочував у більшість подальших досліджень багатьох компаративістів, які зосередилися на констатації факту «кризи», але меншою мірою звернули увагу на те, що у Веллека йдеться не про компаративістику взагалі, а про той її стан, в якому вона опинилася в середині ХХ ст. Особливо він не сприймав того, що компаративістика поступово перетворюється, за його словами, на «допоміжну дисципліну що вивчає дані про іноземні запозичення і значення творчості письменників в історії тієї чи іншої літератури»9. Літературознавець не стільки заперечував значення і роль компаративістики, скільки обстоював необхідність перегляду її наукової парадигми. Критикуючи позитивістські підходи, запроваджені французькою компаративістикою на чолі з П.Ван Тігемом, Веллек бачив важливі перспективи цієї науки: вивченню в компаративістиці підлягають не односторонні зв’язки на рівні «домінуючої» і «сприймаючої» літератури, де одна ставилася в абсолютну залежність від іншої і категорія впливу потрактовувалася як однолінійний процес. Компаративісти мають оцінювати, на його думку, порівнювані літератури з певної універсальної перспективи, не акцентуючи на національних пріоритетах і розуміючи, що компаративне дослідження літератур «не обмежується однією національною»10. Він перший наголосив на тому, що компаративіст має уособлювати собою «універсальну людину», яка здатна позбутися своєї «національної пихи»11. Чи не нагадує це зредуковану особистість доби глобалізації, яка уже не прив’язана до однієї визначеної колись освітою, національними чинниками і політикою ідентичності? Словом, уже у Р.Веллека у «згорнутому» вигляді міститься та наукова програма, яка стане предметом наукових дискусій за доби глобальних трансформацій, причому не лише у царині компаративістики, а й узагалі в усій гуманітаристиці. Проте заклик Р.Веллека до звуження предмету дослідження в компаративістиці на сьогодні виявився значною мірою проігнорованим – компаративістика не лише у геометричній прогресії розширює сфери своїх зацікавлень, а й узагалі сьогодні виглядає часто як наука «без берегів». У сферу інтересів літературознавців-компаративістів зараз потрапляють історія філософських ідей і суспільних рухів, теоретичні проблеми літературознавства і критики, історія впливів і запозичень, творчість видатних і пересічних письменників, перекладознавство і лінгвістика12, психологія і соціологія, а також суто фахові проблеми імагології і генології, контактології і типології, інтертекстуальності й інтермедіальності тощо. І хоча при цьому компаративісти часто відчувають ті самі труднощі, від яких намагався дистанціюватися свого часу Р.Веллек, прагнучи запровадити «прозорі» критерії для увиразнення специфіки літературознавчої компаративістики, сьогодні це свідчить уже не про штучне «розмивання» кордонів компаративістики, а про плідність і перспективність її підходів за нової епістемологічної ситуації рішучих цивілізаційних «розломів» і зрушень. Закономірно, що останнім часом поряд з розмовами про перманенту кризу серед компаративістів посилюється переможна риторика, як, приміром, у Х. Соссі, який наголошує: «Літературознавча компаративістика щоразу виграє свої битви»13. За доби глобалізації позиція Р.Веллека набуває важливого методологічного значення: його думки про необхідність перегляду наукової парадигми компаративістики (здається, зараз це стосується не тільки компаративістики, а й інших гуманітарних наук) надали імпульс для формування поглядів наступних поколінь дослідників, а розмови про кризу стали ледь не загальним місцем для багатьох літературознавчих праць. Звичайно, треба брати до уваги умовність цієї термінології, її, так би мовити, «метафоричний», а не конкретний смисл. Тому, коли Г.Співак сьогодні говорить про «смерть дисципліни», маючи на увазі літературознавчу компаративістику, то це зовсім не означає, що компаративістика припинила своє існування і «померла». Знову, як і у Р.Веллека, ідеться про те, що компаративістика у тому вигляді, в якому вона сформувалася на переломі ХХ – ХХІ ст., уже не відповідає новим викликам, що постали перед культурами у результаті глобалізації. Тому і наголошується не стільки на очікуваннях трагічного кінця науки, скільки на пропозиціях, які здатні подолати чергову «кризу» дисципліни. Один з рецептів, за словами Співак, полягає у наступному: «Те, що я пропоную – це відмовитися від політизації дисципліни. Ми уже втягнуті в політику. Я пропоную підхід, який допоможе деполітизувати наукові дослідження для того, щоб відсторонитися від політики ворожості, страху і половинчастих рішень»14. Намагаючись запровадити деконструктивістські підходи до літературознавчої компаративістики, дослідниця використовує принцип «подолання» матеріалу дослідження зсередини самого явища, означивши моменти «розривів» між тематикою і риторикою тексту, переносячи окремі елементи тексту (другорядні персонажі, вставні сюжети) у новий контекст, що вияскравлює нові «смислові поля». Все це відкриває можливість для нового «перепрочитання» текстів і контекстів у постколоніальній перспективі. В результаті за розмовами про «смерть дисципліни» приховуються заклики до впровадження нових стратегій у літературознавчій компаративістиці, яка все частіше стає окремим предметом наукового дискурсу з помітною тенденцією до теоретичних узагальнень, вимогами культурного плюралізму і конкуренцією всередині дослідницьких метанаративів, які так і не можуть поставити остаточний «діагноз» порівняльним студіям. У світлі подібних роздумів про «кризу» і «смерть» компаративістики примітними є слова К.Гірца, який обгрунтовує можливість «антропологічного підходу» до порівняльного аналізу культур і особливо при цьому опікується методологією досліджень. «Якщо ви бажаєте зрозуміти, що собою представляє та чи та наука, вам передусім слід подивитися не на її теоретичну основу, не на відкриття, і, зрозуміла річ, не на те, що говорять про неї апологети; у першу чергу треба подивитися на те, чим займаються учені-практики»15, - зазначає науковець. Саме компаративістика виявила сьогодні особливу методологічну гнучкість і теоретичну придатність для оцінки й аналізу нової ситуації мультикультурного плюралізму і розмаїття, діалогу глобального і локального, дискурсів «панівної» і «пригнобленої» літератур з очевидною установкою на реінтерпретацію колишніх підходів і методологій. Відтак деякі компаративісти заявляють про «нове народження» літературознавчої компаративітивістики, яка здатна змінити моделі репрезентацій «охоронних» і «типологічних» тенденцій в культурних парадигмах, виділяючи в них автохтонну логіку «свого», регіонального і національного, та глобальну логіку «чужого»16. Між(інтер)дисциплінарність – як черговий проект літературознавчої компаративістики початку ХХІ ст. – виглядає сьогодні як спроба не тільки розширити поле і набір методів дослідження, а й дати відповідь на глобальні очікування окремих національних літератур, які постали перед проблемою пошуків і відкриття нової транскультурної і транснаціональної гібридної ідентичності. Адже гібридну ідентичність здатна «освоїти» лише «гібридна», міждисциплінарна галузь наукового дискурсу, яка якнайменш прив’язана до певних усталених і стабільних, протоптаних попередньою думкою шляхів в осмисленні історико-культурних фактів з визначеним набором уявлень, стереотипів і «інтелектуальних конструктів» - продуктів наукової рефлексії донедавна конкретно визначеної спрямованості. При цьому інтердисциплінарність у компаративістиці може наповнюватися надзвичайно широким спектром значень. С.Т.Зепетнек, наголошуючи на тому, що «порівняльне «дослідження літератури досягне своєї мети тоді, коли в річищі інтердисциплінарності будуть дотримуватися послідовно принципи порівняння і відповідного методу»17, запроваджує до вжитку додаткові поняття – «інтрадисциплінарність» (intradisciplinarity) і «мультидисциплінарність» (multidisciplinarity). Під «інтрадисциплінарністю» дослідник розуміє порівняльне дослідження різних видів мистецтва у залежності від способів «проникнення» і відтворення реальності («фіксація» реальності, наприклад, в кіно і в літературі), а під «мультидисциплінарністю» - аналіз літературних текстів із застосуванням «віддалених» наукових дисциплін, як, наприклад, фармакології і медицини (смерть, хвороба героя з точки зору «медичного фактору»). В такому випадку, на думку дослідника, буде забезпечене оновлення традиційного порівняльного літературознавства на шляху до появи «Нової літературної компаративістики» (New Comparative Literature). Польський компаративіст Б.Бакула у цьому плані говорить про інтегральну компаративістику, яка «функціонує на принципах диференціації й водночас зосередження, передбачаючи, крім того, методологічний плюралізм»18. Зовнішня «строкатість» стратегій і методологій літературознавчої компаративістики – це не спосіб «сховатися» за методом, коли дослідник не може остаточно визначитися з предметом дослідження. Інтелектуальний ландшафт постсучасної літературознавчої компаративістики зараз нагадує місце, де формується новий глобальний науковий і методологічний проект. Цей проект уже зараз дозволяє означити не лише нові стратегії міжлітературних і міжкультурних взаємин, а й надає імпульс для вироблення глобального онтологічного критерію для оцінок повноти і самодостатності світу, де кожна окрема національна література залишається культурним досвідом, системою артефактів і практикою якоїсь конкретної спільноти людей – адже «нічиєї» літератури і культури для компаративіста просто не може існувати. В цьому аспекті літературознавча компаративістики переростає звичні для неї донедавна кордони і стає такою наукової дисципліною, яка заслуговує посісти одне з центральних місць у гуманітарних науках. У літературознавчій компаративістиці дедалі більше зростає інтерес до проблем, які донедавна ще не можна було уявити в річищі літературознавчих досліджень. Останній приклад політизації і розширення об’єкту наукового аналізу у компаративних дослідженнях - тероризм. Він сьогодні поставив перед компаративістами низку складних альтернатив культурного плану, одну з яких Д.Кадір визначив як альтернативу опинитися між тими, «хто з нами» і тими, «хто проти нас»19. З точки зору компаративістики, глобальний тероризм представляє собою «децентровану» силу, яка побудована не як локалізована у просторі структура, а як позбавлена прив’язаності до певного місця «мережа», яка існує за принципом дзеркальної відповідності: «глобальний тероризм» і «глобальна війна з тероризмом» - дзеркальне відображення одне одного20. Корпоративна риторика постсучасного суспільства, яка розглядає тероризм як символічне уособлення нових форм «влади» і перерозподілу «владних» стосунків у світі, розбудовує такі типи дискурсів (страх, ненависть), які використовуються засобами масової комунікації і свідчать про появу нових культурних загроз і пересторог. Компаративістика у такому випадку фіксує стратегію розгортання наративних структур (в тому числі і в художній літературі), де «чужий» як ворог опиняється як у межах культурних кордонів певних національних держав, так і поза ними, перебуваючи у якісно новому статусі одночасного перебування і «тут», і «там», тобто у віртуальному «місці», де не можна провести чіткої лінії фронту. У результаті постійного розширення сфери інтересів літературознавчої компаративістики цілком природно, що в центрі дискусій останніх десятиліть опинилися проблеми освітніх «стандартів» цієї наукової дисципліни. До цього стимулює і той факт, що упродовж другої половини ХХ ст. літературознавча компаративістика в результаті бурхливих процесів оновлення системи вищої освіти стала надзвичайно популярною в університетах Європи і США. Провідні концептуальні ідеї щодо забезпечення якісного процесу підготовки компаративістів в університетах у межах «професійних стандартів» оприлюднюються у США як звіти Комітету з професійних стандартів Американській Асоціації Літературознавчої Компаративістики (American Comparative Literature Association). У першому звіті 1965 року, яка дістала назву «доповідь Гаррі Левіна», йшлося про те, що швидке поширення у наукових колах досліджень у царині літературознавчої компаративістики вимагає запровадження «хоча б мінімальних стандартів», які б висувалися до підготовки відповідного типу фахівців. Звертаючи увагу на те, на яких саме відділеннях мають проходити курси порівняльного літературознавства – у межах кафедр, факультетів чи більших інституційних утвореннях (це, на думку Левіна, залежить від місцевих традицій і наявності відповідних фахівців) – автор наголошує на тому, що порівняльне літературознавство має перерости межі власне літературознавства і звернутися до таких наук, як лінгвістика, фольклор, живопис, історія, філософія, а також психологія, соціологія і антропологія. По можливості слід розвивати спеціальні відділення, які мають забезпечувати інтердисциплінарні зв’язки між різними науками, а підготовка буде здійснюватися у тісній взаємодії різних спеціалізованих кафедр. Одна з головних вимог – обов’язкова робота студентів і магістрів з першоджерелами оригінальною мовою, а тому особливий акцент має бути зроблений на вивчення іноземних мов, навіть тих, які начебто і не стосуються самих досліджень. Спектр іноземних мов має збільшуватися від звичайного знання компаративістами однієї-двох до трьох-чотирьох. Це, як вважає Левін, дозволить студентам «працювати з різними літературами і аналізувати проблеми, виходячи за межі національних кордонів»21. Відповідно має поступово збільшуватися і кількість літератур, що вивчаються. «Курси, які зосереджені на вивченні однієї літератури не можна вважати курсами з літературознавчої компаративістики»22, - зазначив доповідач. Другий звіт – «доповідь Томаса Гріна» 1975 року - торкнулася проблем підготовки фахівців з компаративістики, які були б здатними здійснювати дослідження з «космополітичної точки зору» (a cosmopolitan vantage point) і під кутом «нового інтернаціоналізму», що дозволить вивчати як європейські, так і неєвропейські літератури «на глобальному рівні»23. Дещо критично оцінюючи заклик Г.Левіна вивчати компаративне літературознавство в річищі взаємодії різних наук на спеціальних відділеннях, Грін пропонує зосередити вивчення літературознавчої компаративістики на невеликих кафедрах. Позиція Левіна, на його думку, не випливає з реалій навчального процесу, оскільки подібна підготовка можлива лише в університетах з потужними бібліотеками і різноспрямованими за науковими інтересами кафедрами. За обставин, коли порівняльні судії почали запроваджуватися масово, багато принципів, на яких наголошував Левін, були не почуті. Так, приміром, знання кількох мов часто не береться до уваги: поширеною є ситуація, коли ні студенти, ні сам викладач не володіють іноземними мовами, і на заняттях послуговуються перекладами під час вивчення різних національних літератур. Разом з поганим знанням теорії і історії літератур це призвело до того, що літературознавча компаративістика, будучи «модною» наукою, не спроможна звільнитися від «дилетантства і поверховості»24. Можливий вихід Т.Грін бачить у тому, щоб послідовно, по-перше, запроваджувати принцип активної і плідної взаємодії кафедр окремих національних літератур і взагалі кафедр гуманітарного спрямування як в окремих університетах, так і між ними (обмін викладачами, студентами); по-друге, стимулювати зростання ролі не тільки вивчення іноземних мов, а й взагалі лінгвістичних дисциплін (linguistic training); по-третє, дотримуватися вимоги, згідно з якою «компаративне літературознавство як дисципліна має базуватися на обов’язковому знанні історії»25 (студент, яких хотів би спеціалізуватися на літературі ХХ століття, повинен заглибитися в історію задля того, щоб зрозуміти сутність процесів обраного періоду). З метою оперативного регулювання проблем і неузгоджень при вивченні курсів літературознавчої компаративістики Грін запропонував створити постійно діючий Комітет розвитку (Evaluation Committee), до якого увійшли б п'ятнадцять членів з бездоганною репутацією й авторитетом. Вони на прохання самих університетів могли б регулювати процеси взаємодії різних наукових дисциплін у навчальних планах і програмах з літературознавчої компаративістики, виїжджаючи у разі потреби до самих навчальних закладів. Найбільшого розголосу серед компаративістів дістала третя доповідь – Чарльза Бернгеймера 1993 року. Відомий науковець одразу наголошує на тому, що від часу двох перших доповідей відбулися важливі трансформації у професійній підготовці компаративістів. На його думку, якщо доповідь Левіна передусім мала на меті запровадити «високі» стандарти у літературознавчій компаративістиці, а Грін – розкритикував ситуацію недостатнього знання іноземних мов і «дилетантство» компаративістів, то у 90-х прийшов час, коли слід серйозно поговорити про «оновлення» (renewing) предмету дослідження. «Простір компаративу, - зазначив Бернгеймер, - сьогодні включає порівняння творів мистецтва з точки зору різних наукових дисциплін з урахуванням відповідних підходів; культурної традиції Заходу, як «високої», так і «популярної», з не-Західними культурами; колонізованих культур «до», «під час» і «після» колонізації; гендерних особливостей, які визначаються як феміністичні і маскулінні або ідентифікуються як «правильні» і геї; расових й етнічних засобів вираження; герменевтичних способів висловлювання значень і матеріальною формою їх побутування і т.д.»26. Бернгеймер пропонує плюралістичну наукову парадигму літературознавчої компаративістики, методи якої підпорядковані загальній меті – обґрунтувати нову модель культурного розмаїття. При цьому традиційній підхід «старої» компаративістики, коли порівнювалися між собою лише ті культурні явища, що вже сформувалися (для того, щоб порівнювати, треба точно знати, що ці феномени існують і вони уже у якийсь спосіб означені не компаративістами, а іншими дослідниками), за нових обставин обмежує поле діяльності компаративіста. Культурні явища слід вивчати в порівняльному аспекті вже в момент появи й еволюції культурних феноменів, а компаративний елемент додає тут важливий імпульс для їхнього, так би мовити,«стереоскопічного» розуміння. У протилежному випадку літературознавча компаративістика приречена на хронічне «запізнювання», а відтак і не застрахована від перманентних криз. Заклик «переспрямувати» компаративні дослідження з власне літератури на більш широкі культурні феномени змушує зробити Бернгеймера парадоксальний висновок: «Література як феномен більше не перебуває у явному фокусі нашої дисципліни»27. Компаративісти, які завжди були схильними перетинати кордони різних наукових дисциплін, у 90-х рр. уже мають можливість теоретизувати з приводу природи і характеру цих кордонів і беруть участь в їх «розмиванні» та новому «проведенні» (remapping). Тому у поле зору компаративістів природно потрапляють зараз музика, філософія, історія і навіть право як «система подібних дискурсів», що регламентують стосунки людей у різних країнах. Пріоритетним для Бернгеймера є вивчення «канонічних текстів» з неканонічної і маргінальної перспективи, включаючи аналіз різних засобів «медіа» - від стародавніх рукописів до телебачення, від «гіпертекстів» до різних «віртуальних реальностей». Як і його попередники, Бернгеймер звертає увагу на особливе значення іноземних мов при підготовці фахівців з компаративістики, які повинні вивчати принаймні дві літературі на основі оригінальних текстів. «Компаративістами, - зазначає доповідач, - можуть бути люди з виключним інтересом до іноземних мов, з постійним бажанням їх вивчати, одержуючи насолоду від використання їх»28. Одразу після оприлюднення доповіді у наукових колах розгорнулася полеміка навколо її основних положень, що стосувалося передусім нових підходів до вивчення літературної компаративістики в університетах29. Серед інших взяли участь у дискусії М.Валдес і Л.Гатчеон, які наголосили на перспективності написання за доби глобалізації порівняльних історій національних літератур з урахуванням усіх реінтерпретацій та «переосмислень» (rethinking) традиційних уявлень про літературний процес. Причому така компаративна історія літератур, на їхню думку, має обов’язково включати і такий важливий момент як «рецепція» тієї чи іншої літератури у світі30. Розмова про стандарти літературознавчої компаративістики в університетах давно назріла і в Україні, причому участь у дискусії і розробці вимог до навчальних планів мають взяти фахівці з компаративістики, провідні вчені, по можливості без втручання з боку чиновників міністерства освіти і науки, молоді та спорту. Сьогодні вітчизняні компаративісти уже висловлюють занепокоєність через те, що компаративістика все ще не посіла належного місця серед інших філологічних дисциплін31. Але тут аж ніяк не можна обмежитися кількісним збільшенням годин, відведених на компаративні студії: процес підготовки фахівців з порівняльного літературознавства має бути перебудований на якісно іншій основі. Адже тут відкриваються важливі перспективи для підготовки студентів і магістрів, зорієнтованих на спеціалізацію з української і зарубіжної літератур з обов’язковим знанням кількох іноземних мов. У протилежному випадку компаративістика в Україні так і буде залишатися лише «модною» наукою, коли ледь не кожний університет має кафедру компаративістики (як правило, у поєднанні у назві з іншими дисциплінами), але при цьому мало хто опікується програмами з викладання спеціалізованих предметів з літературної компаративістики. Цілком зрозуміло, що тут аж ніяк не можна обмежуватися одним-двома курсами, у назві яких наявні слова «порівняльне» або «компаративне вивчення» і які часто викладаються не фахівцями з компаративістики. Це має бути інтегративний підхід з чітко прописаною логічною схемою викладання курсів, зорієнтованих на літературну компаративістику. В свою чергу ці курси мають базуватися на ґрунтовних, паралельних курсах історії української і зарубіжної літератур, які б викладалися не лише істориками літератури, а й компаративістами. Саме у ці навчальні предмети слід інтегрувати іноземну мову (бажано кілька) і переклад, які часто якщо і вивчаються, то лише як лінгвістичні курси, відірвані від викладання літератури й літературної компаративістики. Обов’язковими якщо не для бакалаврів, то магістрів мають стати окремі курси, пов’язані з історією національних шкіл літературної компаративістики, історією компаративних досліджень в Україні, теоретичні курси стратегій і методів порівняльного дослідження літератур, художнього перекладу в контексті проблем рецепції творів в іншомовній культурі, постколоніалізму, мультикультуралізму, імагології, інтертекстуальності, історії й компаративного вивчення різних видів мистецтв (інтермедіальності)32. Можна сподіватися, що особливої ваги будуть набувати курси порівняльного вивчення історій світових і європейських літератур, у тому числі й слов’янського регіону33. Це можуть бути також спеціалізовані курси «англійський і український романтизм», «українська і польська поезія модернізму», «європейське та українське літературне Просвітництво» (характер таких курсів залежатиме від дисертаційних досліджень викладачів, які захистилися з порівняльного літературознавства). Окремої розмови вимагає і паспорт спеціальності порівняльного літературознавства при захисті кандидатських і докторських дисертацій, який уже давно потрібно переглянути з урахуванням і сьогоднішніх дискусій у світовій компаративістиці, і глобальних змін постсучасного світу. Чіткіше треба визначитися з предметом дослідження дисертаційних праць, вимогами до теоретичних розділів (йдеться про обов’язковість розділу чи підрозділу, в якому обґрунтовувався б методологічний вектор дослідження і який дозволяв би цю працю кваліфікувати як компаративну, а не, скажімо, з теорії чи історії літератури). Можливо, доречно перейти на назву «літературознавча компаративістика», обговоривши публічно різницю між нею і «порівняльним літературознавством», якщо, звичайно, така існує? В українській компаративістиці останніх років зростає увага до проблем, пов’язаних з інтердисциплінарним характером цієї науки про літературу, зокрема до проблеми взаємодії різних видів мистецтв34. Це зумовлюється не лише специфічним предметом наукового дослідження компаративістики, яка, як уже вказувалося, постійно розширює коло своїх наукових зацікавлень, а й самою природою художньої творчості, що характеризується комунікативною стратегію донесення авторської концепції до реципієнта. За доби глобалізації характер подібних розвідок виходить за межі конвенційних уявлень про культуру і тяжіє до пошуку нових наукових парадигм, заснованих на компаративній методології. Враховуючи те, що в арсеналі різних мистецтв наявні різні засоби художньої виразності, інакше кажучи, різні „коди”, особливого значення набувають проблеми кодування і перекодування творів всередині різних семіотичних (знакових) систем, якими є твори літератури, живопису, музики та архітектури. І якщо традиційне і постсучасне літературознавство уже розробило різні, доволі плюралістичні способи аналізу творів літератури в залежності від шкіл і методів (міфологічний, біографічний, порівняльно-історичний, психологічний, формальний, соціологічний, структуральний, соціологічний, наратологічний, семіотичний тощо), то взаємозв’язок художньої словесності з невербальними мистецтвами залишається недостатньо висвітленим до сьогодні. Прикметно, що навіть при побіжному погляді на проблему в око впадає те, що в різних видах мистецтва одні й ті самі поняття не завжди співпадають: композиція картини або музичного твору – це зовсім не те, що мається на увазі, коли говориться про композицію твору літературного. В різних видах мистецтва по-різному вибудовуються простір і час, відповідно розрізняються і засоби творення художнього образу. Природно, що науковці порушують питання про необхідність вироблення специфічного універсального методу аналізу будь-якого витвору мистецтва, активно полемізують щодо запровадження нової термінології, яка здатна відбити повною мірою складність і контроверсійність взаємодії різних мистецтв. У. Вайcштайн, приміром, вслід за іншими компаративістами писав про можливість появи нової „супердисципліни” – „компаративного дослідження мистецтв” (сomparative аrts), методологія якої базувалася б на синтезі літературознавства й естетики. Показовим у цьому плані є також нещодавно запроваджений до наукового обігу термін „інтермедіальність”, під яким розуміють: а) особливий спосіб організації тексту, в якому різні види мистецтв взаємодіють одне з одним; б) методологію аналізу, яка дозволяє вивчати способи кореляції між різнорідними художніми (мистецькими) дискурсами, виявляти точки „перетину” смислових і образних інтенцій творів живопису, музики і літератури; описувати „канали зв’язків” у творах з „поліхудожньою” структурою. На відміну від традиційного погляду на взаємозв’язок мистецтв як на їхній «синтез» або «синестезію», інтермедіальні дослідження базуються на постструктуралістській і постмодерністській методології. Якщо структуралізм дослідив механізми культури як взаємодію різних текстів, в основі яких система дискретних символів, то постструктуралізм абсолютизував тезу про всеохоплюючу пантекстуальність культури (світ як текст у Дерріди, світ як бібліотека в У.Еко). Важливого значення набуває принцип евристичної кореляції з інтертекстуальністю як „транспозицією” однієї системи знаків в іншу (як у Ю.Крістевої і Р.Барта). Інтертекстуальність дозволяє не тільки «привнести історію в структуру тексту»35, оскільки читач/ глядач/ слухач змушений ідентифікувати текст у своїй культурні пам’яті, а й побачити такі образні структури, що містять інформацію про «присутність» одного виду мистецтва в іншому. В інтермедіальності важливі і форми комунікації, і її «канали», а сама комунікація, що покладена в основу кожного з мистецтв, уже ідентифікується як «медіа», які циркулюють у сфері культури. При цьому основоположною залишається компаративна теза про те, що засоби виразності мистецтва слова та інших мистецтв порівнювані між собою як на рівні естетичних, художніх принципів, так і в плані більш загальному, як, приміром, принцип співвіднесеності художнього змісту, що покладений в основу живопису, музики та літератури. Інтермедіальність як самостійна сфера досліджень сформувалася у річищі компаративістики у 50 – 60-х роках ХХ ст. і постала на спільний для структуралізму і постструктуралізму концептуальній основі – ототожненні законів побудови тексту і культури. Важливу роль тут відіграли ідеї О.Вальцеля про «взаємне висвітлювання мистецтв» (die wechselseitige Erhellung der Künste), а згодом і праці уже згадуваного У.Вайсштайна, який закликав до зваженого і поміркованого використання міждисциплінарних підходів при порівняльному вивченні різних видів мистецтв або, за його термінологією, «інтермедійності»36. Виключну роль науковець відводив літературі, яка, як він вважав, має бути початковою точкою при розбудові всіх наукових теорій порівняння мистецтв. Не можна в цьому контексті не згадати і праць О.Лосєва, який висловив думку про недоцільність поділу мистецтв у залежності від матеріалу, яким послуговується митець (традиція, що була всебічно розглянута уже Лессінгом37). На його переконання, твори різних мистецтв здатні викликати одне й те саме враження. Мистецтво, як гадав Лосєв, слід поділяти за принципом „оформленості” – чистий художній досвід (музика, лірика) і образний, структурований (література, живопис). Дослідник також використовує відомий уже з античності термін «становлення», який поширюється ним на всі види мистецтва. Під «становленням» він розумів таку категорію, яка фіксує момент «безпосередньої реальності свідомості» при спогляданні творів мистецтва, його сприйняття реципієнтом упродовж певного проміжку часу (музика, живопис, архітектура, скульптура), як злиття перервності й неперервності. В цьому плані, скажімо, музика уподібнюється поезії, які разом належать до «часових мистецтв»: «Зрештою, просто поетичний твір, велика поема чи невеликий вірш, також є мистецтвом часу, оскільки такого ґатунку твори існують і сприймаються у часі»38. Інтерес представляє і думка про „поліглотизм” будь-якої культури і будь-якого твору Ю.Лотмана, який вважав, що кожний твір мистецтва зашифрований багатьма кодами різних мистецтв. А також висунута ним концепція «семіосфери», згідно з якою будь-яка мова, у тому числі і мова різних мистецтв, занурена у певний семіотичний простір, який і дозволяє реалізуватися такій «мові». При цьому спостерігаються моменти асинхронності у функціонуванні окремих мов: «Треба враховувати те, що різні мови мають різні періоду обертання: мода в одязі змінюється зі швидкістю, яку неможливо порівняти з періодом зміни етапів літературної мови, а романтизм у танцях не є синхронним романтизму в літературі»39. Не можна тут обминути стороною і концепцію Я.Мукаржовського, який, наголошуючи на значенні «автономного знаку» у кожному з мистецтв, розрізняв їх за «функцією |
|
Система внутрішньошкільної методичної роботи щодо формування інформаційної... Й; і лише суспільства, що націлені вперед, на нове, мають здатність до розвитку. Розвиток науки на початку ХХІ ст не є стихійним... |
«Портрети українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХІ ст.» Номінація Автори: Заболотна А. Г., викладач української літератури, спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії, викладач-методист |
|
Питання для підсумкового контролю Становлення і основні етапи розвитку економічної теорії як науки. Сучасні напрями, школи і течії економічної теорії |
Міністерство освіти і науки України РОЗРОБНИКИ ПРОГРАМИ: к е н., професор, завідувач кафедри економічної теорії Сафронов Я. В.; ст викладач кафедри економічної теорії... |
|
Міністерство освіти і науки України РОЗРОБНИКИ ПРОГРАМИ: к е н., професор, завідувач кафедри економічної теорії Сафронов Я. В.; к е н., доцент кафедри економічної теорії... |
1. Національна економіка: загальне та особливе >(к е. н., доцент Щебликіна І. О.) Новий світовий порядок, що сформувався на початку ХХІ століття, суттєво змінив «портрет» світової економіки, що потребує додаткових... |
|
Питання розміщення виробництва увійшли в коло розгляду економічної... Ава в її відношенні до сільського господарства і національної економії він заклав основи теорії розміщення аграрної економіки. Цю... |
Методичні рекомендації до самостійної роботи студента по вивченню дисципліни “Економічна теорія” Зародження економіко-теоретичних знань. Становлення і основні етапи розвитку економічної теорії як науки. Сучасні напрями, школи... |
|
Василюк Юлія Василівна, учитель-методист, учитель історії Мета курсу. Висвітлити з позицій об’єктивізму та історизму визначальні тенденції міжнародних відносин другої половини ХХ – початку... |
ПРОГРАМА для загальноосвітніх навчальних закладів ІСТОРІЯ УКРАЇНИ Державному стандарті освіти (освітня галузь “Суспільствознавство”) та відповідно вимог до профільної школи. Представлено курси історії... |