|
|
Скачати 0.89 Mb.
|
4. АВТОРСЬКІ МІРКУВАННЯ ПРО ДОЛЮ КОНФЕСІЇ Із вченням РУНВіри я познайомився ще в 1991–1992 роках, читаючи в газетах ті інтерв’ю, які давав Лев Силенко. В 1993 році почалася моя майже регулярна переписка із Спрінг Гленом. Тоді писарем там був Богумир Коваль. Згадую, як раділи в Оріяні, коли дізналися про реєстрацію в травні 1992 р. Кабміном України першого Статуту громад РУНВіри. У вересні 1995 р. я брав участь в одній із конференцій з проблем свободи віросповідань в Нью–Йорку. Начитавшись багато ще в Києві про РУНВіру, я вирішив на один день “уникнути” від одноманіття заходу й відвідати центри релігійного українства у США: православ’я – Бавнд Брук і рунвірства – Спрінг Глен. Але чомусь думав, що останній знаходиться в одному з районів Нью– Йорку, а тому вважав, що мені для реалізації задуму треба лише декілька годин, а не майже добу. То ж, не знаючи англійської мови, поїхав до Спрінг Глену. Їду, їду, вже за Нью–Йорк виїхали… Година, друга, третя… Якась тривала зупинка. Знову їдемо. Хвилююся, бо ж запитати не можу, чи туди їду і чи не проїхав. Раптом бачу відому з публікацій про РУНВіру арку з надписом: “СВЯТИНЯ МАТЕРІ УКРАЇНИ”. Кричу водію: “Стоп !”. Вийшов… Арка є, але біля неї не бачу храму, який ми звикли бачити на малюнках за нею. Йду вглибину лісопарку. І ось вона – Святиня Оріяни. Все закрито, ніяких ознак життя. На стук ніхто не відповідає. Пошкодувавши, що якось не узгодив свій приїзд сюди, сфотографував будівлю і вертаюся назад до арки з наміром їхати назад до Нью–Йорку. Але вирішив ще зайти до будиночка, що поруч з аркою біля дороги. І добре, що це зробив. Будиночок купила сім’я Свириденків – Боголюб і Світана. Вони якраз своїми силами його ремонтували. Мені було сказано, що я є першим професором з України, хто добрався до Спрінг Глену. Пригостивши мене, Свириденки пішли зі мною до Святині, де в закритті знаходився і Вчитель Лев Силенко, і його помічниця Світослава Лисенко, і ті добровольці з різних рунвірських громад, які приїхали сюди, щоб власними силами добудовувати Святиню. Моя розмова з Левом Силенком була тривалою. Ми говорили з ним і про РУНВіру, і про політичну й релігійну ситуацію в Україні, і про стан національної духовності. Зауважу, що Лев Силенко не тільки уважний слухач, а й переконуючий розповідач. Відчуваєш себе з ним надто легко, бо ж в питаннях історичної долі України і її сьогодення ми мислили в унісон. Вчитель впевнений в щасливому майбутті України і сповнений бажання у свій спосіб послугуватися їй в її поступі. Я пошкодував тоді, що не взяв з собою диктофон, щоб записати все сказане ним. Письмові мої записи зникли разом із втраченим багажем в аеропорту Вашингтона. (Дати фото мене з Силенком) Після бесіди ми пройшли з Вчителем до молитовного залу Святині. Оформлений він надто скромно, без зайвих пишнот, у відповідності з тими вимогами, які ставить ОСІДУ до оформлення молитовних приміщень будь–якої громади. Зал міг би вмістити водночас, як мені здалося, до тисячі вірних. Відчувалась сирість, бо ж опалення такої будівлі взимку вимагає багато коштів. (Дати фото молитовного залу “Оріяни”) Оглянувши приміщення храму, вийшли на подвір’я, обійшли будівлю. Вчитель розповідав як його будували, як він корегував архітектуру споруди. Вирішили ж будувати Святиню саме тут, враховуючи кучність проживання української еміграції в цьому північно-американському регіоні. (Дати фото Вчителя на фоні святині, йго фото на Свяорпі) Потім ми з Вчителем пройшли до цвинтарю, на який привозять для поховання урни з прахом померлих рунвірців зі всього світу. Я почував себе тут дещо незручно, бо ж не мав квітів, щоб покласти їх до могил цих відданих за свого життя Україні людей. Поки ми ходили, жінки підготували на честь гостя обід, Тут були і тости, і розповіді, і пісня. Я завжди теплим словом згадую цю гостину, навіть таку деталь, як, знаючи тогочасну скруту українських науковців, коли місяцями не виплачували зарплату, Вчитель повернув мені витрати на проїзд до них. Проводи мене до майданчика біля пошти, де зупиняється у Спрінг Глені автобус, були багатолюдні: як не як – гість із святого для кожного з них Києва. В очах Вчителя я вловлював невимовне бажання поїхати разом зі мною до милої його серцю України. Що б там не казали, а у віці, коли тобі вже за 70, якийсь внутрішній магніт тягне туди, де ти народився, де в рідній землі лежать твої безпосередні предки, де ще стоїть батьківське гніздо і де ще є хтось з твого роду. Їдучи в Спрінг Глен, я знав багато тих упереджених оцінок Лева Силенка, які давали йому, надсилаючи мені різні матеріали про рунвірівський рух в Америці, – і рідновіри, і православні, й греко–католицькі діячі української діаспори, з якими я переписуюся. Дехто з них знав особисто Силенка, з ним спілкувався. Але в тому й особливість нас, релігієзнавців, що ми про все хочемо мати оціночну думку на основі власного бачення і прочитання. В Спрінг Глені я з вдячністю одержав з рук автора “Мага Віру”, де Вчитель написав: “Людині Доброї Душі, Світлого Розуму з вірою в Єдиносущого Господа Дажбога”. Українським науковцям було подаровано підбірку часопису “Самостійна Україна”, інші видання конфесії. Прийшлося мені майже протягом місяця возити по Америці (а заодно й вивчати) цей багатокілограмовий книжковий багаж. Після цієї зустрічі я для себе і для тих, з ким веду мову про РУНВіру, зняв оцінку “шарлатанства”. Насамперед я мав перед собою людину, яка всіма фібрами своєї душі віддана Україні, вболіває за всі ті прикрощі, які ми маємо на шляху її становлення як самостійної країни. І хоч , як православний, не поділяю світорозуміння Вчителя Силенка, але водночас я толерантний до його світобачення. Воно сформоване історією і долею України. Але якщо я бачу її духовне майбуття на шляхах відродження власне Українського Християнства, яке є нашою національною традицією, то Вчитель не довіряє християнству. І тут сказати, що він абсолютно неправий, не можна. Він шукає той важіль, який би міг утвердити в українців українство, який би послужив духовною основою відродження ними своєї національної державності. Що характерно, то це толерантність Л.Силенка. Він не відкидає інші вірування, але наголошує, що кожному своє. І той, хто в серці носить чуже, не зможе служити своєму. Тому не лише можна, а й слід сприйняти без якихось упереджень і злослів’я те, що Силенко взявся створити для українців їх рідну, відповідну їх ментальності релігію. Адже й Ісус Христос спочатку творив своє вчення для єврейства, до якого належав, не прийнявши вищих чинів іудейської релігії як слуг свого народу. Українці після відомого поглинення в 1686 р. Київської митрополії Московським Патріархатом втратили свою Церкву. Вона вже була для них, як образно писав Т.Шевченко, “Церквою–домовиною”. Наявне після 1686 року в Україні православ’я не служило своєму народу, не було виявом його ментальності, культури й інтересів. То ж поява РУНВіри є попервах виявом кризи релігійної духовності українців, а не якогось прагнення окремої особи до самозвеличення. Нині багато говорять про національну педагогіку, національне виховання. Коли мова заходить при цьому про формування з молодої людини українця, я завжди відсилаю при цьому до Силенка. Тут ми маємо чіткі імперативи й застереження. Цьому слугує і його віроповчальна система. Саме тому вона заімпонувала українсько зорієнтованій інтелігенції, яка, власне, а не якісь інші соціальні прошарки, й пішла в РУНВіру. “Українські інтелігенти, – пише Лев Силенко, – повинні стати українськими не тільки за назвою, а й за змістом…, і не погоджуватися бути московськими денщиками, “гряззю Москви”. Московська еліта сьогодні наполегливо впроваджує у світ і політичні терміни: Росія і Європа. Москва не хоче ні з яким народом Європи спілкуватися як рівний з рівним. Українці нічого не загубили в Московії, крім кісток, на яких побудований їх Санкт–Петербург. То ж нащадки Петра 1 повинні виплачувати українцям компенсацію за жахливу експлуатацію українських людей на всіх просторах імперії зла” (Молодь України.– 2001. –14 вересня). Та й не лише за Санкт–Петербург! Чомусь німці мають платити за своє зло минулої світової війни іншим народам, а Росія – ні. Цим питанням мав би зацікавитися Уряд України і віднайти в такий спосіб кошти для оплати енергоносіїв з Росії. Чом би тут не прислухатися до Лева Силенка?! Мені більше імпонує вчення Лева Силенка про велич людини, ніж те святоотецьке розуміння її як немічного хлюпика, що має все своє життя (якщо його можна із–за цього ще й назвати людським життям) віддати на підготовку до щасливого потойбіччя. Мені здається, що тут Вчитель ближче стоїть до Біблії (а він її не заперечує, бо ж розглядає як священну книгу, але іншого народу), ніж той клір, який, в ім’я одержання для себе пожертв і доходів, залякує мирян страшним потойбіччям, нехтуючи тим, що людина створена за образом і подобою Бога. Відтак вона має не скиглити, а розвивати в собі задатки творця і діяча, пізнавати й утверджуватися, а не старцювати перед Богом зі словами “подай”, “допоможи”, “помилуй” та ін. Якщо я тут скажу, що Лев Силенко є жертвою свого вчення, то певно що значно не помилюся. Людина такого таланту і творчої вдачі, якби перед нею стояло питання лише власного благополуччя і величі, могла б багато зробити в якійсь іншій сфері і досягти бажаного й значного, а зрештою озаможнити своє життя. Вчитель (хоч в цьому він виявив певний утопізм) пожертвував собою в ім’я України. Він не створив сім’ю, не мав навколо себе постійне дружньо зорієнтоване оточення, не жив в нормальних побутових умовах. Він жив надією, що його почують, опанують його вченням, житимуть його ідеалом. Але в тому, що так не трапилося, не слід вбачати якусь велику трагедію, крах рунвірства. Лев Силенко спонукав багатьох задуматися над історією України, прочитати її не по тих московських установках, які ще й нині живуть в головах багатьох “науковців” і в Україні, які кладуть нас в тісну колиску “трьох близнюків – білорусів, росіян, українців”, “в люди” виводять десь з XV– XVI століть, а прадавню нашу власну історію (до XVIІІ століття) віддають комусь, а то й взагалі нею (навіть іронічно) нехтують. Читаючи видання рунвірів, я захоплювався тим, з якою завзятістю і водночас любов’ю вони обстоюють самобутність історії українства, його національної вдачі. Їх до болю хвилює доля національних святинь українців – Хортиці, Трипілля, Кам’яної Могили під Мелитополем та ін. Лев Силенко заставив задуматися і над тим, що кожний народ йде до Бога своєю дорогою. Навіть християнство українця не тотожне християнству москвина, що засвідчує наша обрядово–календарна побутовість. Вчитель поставив також руба питання: що дала тобі, твоєму народу та релігія, яку ти сповідуєш? Якщо ж вона нічого не дала, то подумай, чому ти в її очах маєш бути нещасним в цьому житті, подумай, чи не нісенітниця це якась, що ти маєш народжуватися, щоб жити нещасливим. Хіба Бог погрожував нещасливістю людині? Якщо так, то він не твій Бог. Знайди свого. Рідний Батько і Рідна Мати своїм дітям ніколи зла не бажають і не коять. Вони не родять їх для випробування на вірність собі, а родять для реалізації себе в них. Вони не пожертвують своєю ж дитиною за зняття того зла, яке самі скоїли або ж, маючи на те можливість, не відвернули його. Відтак людина, як дитя Боже, має бути співпрацівником, а не прохачем і споживачем на ниві Божого творіння і діяння. Як на мене, то помилка Вчителя в тому, що він дав можливість сакралізувати себе тим, хто його оточував, хто в такий спосіб забезпечував своє безтурботне буття біля нього. Я неодноразово писав йому про це. Ось лише не знаю, чи читали Вчителю ці мої листи ті, хто його опікував. Рунвірство, як на мене, могло розвиватися (й до того ж успішно) як специфічне духовно-національне вчення українства. Саме в такому контексті його значною мірою й сприйняла напочатках українська інтелігенція. Таким і мені воно заімпонувало. Тут хотілося б згадати діяльність організованої в Спілці письменників С.Пінчуком та С.Плачиндою спільноти “Оратанія”, діяльність “Трипільського братства”, спроби утворити у вересні 1996 року Український культурно–благодійний фонд “РУНВІРА”, розмістивши його в київському кінотеатрі “Дніпро”. Проте спроба творити якісь фонди від імені РУНВіри одержала загалом негативну оцінку Спрінг Глена. “Недоцільно творити окремі РУНВіри, як наприклад “Культурний фонд РУНВіри”, “Проповідницький фонд РУНВіри”, бо ж в ім’я організаційно–духовної єдності у нас не буде фондів, які діятимуть поза Верховним Правлінням громад РУНВіри”, – говорилося в липневому 1995 р. листі з Оріяни Коли ж з РУНВіри зробили релігію із всіма її атрибутами, стали використовувати її для витіснення традиційних конфесій, то маємо те, що маємо. Повторюся, я не вірю в те, що з відходом Вчителя у Світ Предків РУНВіра збережеться. Вона вже втратила те, що мала, скажімо, десь п’ять років тому. Навіть сам Лев Силенко має нині десь ховатися від тих, хто нещодавно в тій же Америці був його найближчим і доброзичливим однодумцем. Шкода, але факт! А в Україні в рідновірстві ми маємо те, що мають українці в політичному полі: “Після Богдана та Івана всі пішли в гетьмани”. В своєму листі до мене, датованому 24 березня 1997 р., Лев Силенко, назвавши мене своїм “дорогим приятелем”, написав: “Коли б Ви знову мали змогу бути в США, я буду радо Вас вітати як брат брата”. Я тоді відповів, що тепер хотів би бачити його в Україні, гостинно прийняти його у себе дома, ще раз поговорити з приводу того ЯК і КУДИ. І якщо листами Вчитель не міг відповісти мені коротко на поставлені питання, то борг можна було б компенсувати бесідами не лише зі мною, а й з широкою громадськістю України в різних її містах (що, безумовно, піднесло б авторитет обстоюваної ним РУНВіри), із студентською аудиторією тих університетів, де я працюю, в спілкуванні з моїми колегами– релігієзнавцями. Я не просив у нього тих посилок з продуктами, на які він мені натякав, а просив нових книг – тієї духовної їжі, без якої життя – і я , і мої колеги – не мислимо. 5. ХРИСТИЯНСТВО УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ВІРОВЧЕННЯ РУНВІРИ Закінчуючи свої розмірковування про РУНВіру, зауважу‚ що ця неорелігійна течія, як і кожна з релігій, має свої сильні сторони. Проблеми‚ які піднімаються нею, не є повністю умоглядними. Адже поряд з багатьма позитивними впливами‚ визнаємо це, християнство зіграло в історії і культурі України й значну негативну роль. Ми повинні про це знати і оцінювати його історію на наших теренах з врахуванням цього. Чогось Папа Римський мав сміливість сказати про помилки і злодіяння християн протягом двохтисячолітньої історії конфесії, вибачитися за це перед людством. У нас же нібито ця світова історія християнства ні в чому не повторилася, всі православні є ледь не ангелами. До того ж, є хороше християнство і погані християни. Багато негативних моментів в історії християнства виникало часто поза волею конфесії, із– за певних об’єктивних обставин (у зв’язку з певною історичною чи політичною ситуацією) чи суб’єктивних чинників (волі окремих осіб‚ що потім засуджувалися Церквами). Цей негатив не є винятковою рисою лише християнства. Жодна з релігій не може похвалитися своєю бездоганною роллю в історії людства, окремих етносів, у питаннях впливу на культуру, людську життєдіяльність. Неоязичники і рунвірівці зациклилися на критиці християнства‚ не бачучи у ньому жодної позитивної риси. А між тим саме християнство в Україні–Русі, ставши тут категорією влади і єднання, сприяло витворенню правопорядку і громадського ладу, провело докорінну ревізію суспільного добра і зла, сприяло формуванню особистості й сім’ї, на новий грунт поставило наші тогочасні міжнародні відносини і ввело нас в сім’ю культурних народів та ін. Проте всебічний підхід до історії християнства на українських теренах засвідчує все ж надто суперечливу його функціональну роль в долі нашого народу. Тому її не можна оцінювати однозначно – ні знаком плюс, ні знаком мінус. Але при цьому варто відрізняти християнство як релігію від діяльності його інституалізованих структур. Останні в своєму функціональному повсякденні, особливо Московський Патріархат при його владарюванні у Православ’ї України, часто поставали такими, що в їхніх діях мало лишалося чогось від християнства, зокрема його принципів світорозуміння і людинолюбства. |
| За сприянням МіНіСТЕРСТВА ЕКОЛОГії і ПРИРОДНИХ РЕСУРСіВ УКРАїНИ запрошує... Корпус Миру – це неполітична і нерелігійна організація уряду США, яка була заснована Президентом Джоном Кеннеді у березні 1961 року... |
За сприянням МіНіСТЕРСТВА ОСВіТИ і НАУКИ УКРАїНИ запрошує Вас взяти... Корпус Миру – це неполітична і нерелігійна організація уряду США, яка була заснована Президентом Джоном Кеннеді у березні 1961 року... |
| За сприянням ДЕПАРТАМЕНТА З ЄВРОПЕЙСЬКОї іНТЕГРАЦії ТА РОЗВИТКУ МІНІСТЕРСТВА... Корпус Миру – це неполітична і нерелігійна організація уряду США, яка була заснована Президентом Джоном Кеннеді у березні 1961 року... |
Технології контролю навчальної діяльності учнів на уроках інформатики Серед сучасних технологій контролю навчальної діяльності учнів можна виділити декілька найбільш поширених |
| Контрольна робота №2 11 клас (профільний) 2012-2013 Боротьба двох течій християнства – православ’я й католицизму – стимулює розвиток в Україні |
Координаційна рада з питань захисту української мови при Київській... України та її державності. Ви як лідери об’єднаної опозиції не вжили дієвих заходів проти прийняття цього ганебного і вкрай провокативного... |
| 1. Поява людини й первісних форм життя в Українї. Трипільська культура Витоки українського народу сягають первісного суспільства. На нинішній українській землі люди з’явилися близько 300 тис років тому.... |
Груп бренд менеджер, в компанії працювала з листопада 2012 р., звільнено... Посада: груп бренд менеджер, в компанії працювала з листопада 2012 р., звільнено за неформальною причиною презентацію для відділу... |
| Про виконання програми «Центральний регіон 2015» за 2011 рік та перспективи... Не було і не має жодного проекту, жодної пропозиції, ініціативи, яка б не була вивчена, розглянута, і не була прийнята, але це повинна... |
ТРУДОВИЙ ДОГОВІР ПРО РОБОТУ ЗА СУМІСНИЦТВОМ А Роботодавець зобов'язується виплачувати Працівникові встановлену цим Договором заробітну плату, забезпечувати умови праці, необхідні... |