|
|
Скачати 4.6 Mb.
|
«Зла слава» і «люди подойзрені» Мова піде про ще одну прикмету «чоловіка доброго, віри гідного», на якій наголошено в Статуті 1529 р., де артикул «О светкох, которыи мают быти при справени тастаменту» зобов'язує: «Теж уставуєм: при тастаментах тых мают быти светки вєры годныє, а не подозреныє»23. За ширшим роз'ясненням Статуту 1588 р., «подозреный» — це той, «который хотя бы при лицы не был [не був пійманий на гарячому. — Н.Я.], але однак был бы вжо поволаный або злодейство кому платил» (розд. XIV, арт. 17). Сформульовано, як бачимо, досить чітко, і саме в такому строгому значенні найчастіше й тлумачиться в поточній судовій практиці. Однак паралельно натрапляємо на ширше розуміння «підозрілості». Ближче до його розшифрування підводить «Саксонське Зерцало», де в багатьох статтях фіксується прецедент оголошення людини «під підозрою»24. Відповідна формула, як зауважує коментатор «Зерцала» Л.І. Дембо, дослівно означає «арештування», причому йдеться не про позбавлення свободи, а про «оголошення особи такою, що перебуває в стані підозрілої»: її в будь-який момент можна примусово привести до суду й на певний час заборонити їй участь у судовому процесі в ролі обвинувача, присяжника чи свідка25. Останній нюанс дозволяє ототожнити таку особу з подозреными Литовського Статуту 1529 р., які теж не допускалися до засвідчень заповітів. Звертаючись до розуміння «підозрілості» не в юридичному, а в побутовому контексті, можна ствердити, що рамки його розсунуті ще ширше: будь-який контакт із кримінальним судочинством у ролі відповідача чи звинуваченого тлумачиться як пляма на імені, потенційна підозрілість. Ось, приміром, волинський шляхтич Михайло Баковецький, утверджуючи своє добре ім'я, наголошує, що він «добре в повете Луцком оселый, ... не позваный и правом николи ни в чом не переконаный» (1591 р.)26. Сказати більше, всяка причетність до судової процедури викликає осторогу як «зла слава», тому, засперечавшися, люди нерідко звертаються до опонентів із пропозицією мирно залагодити конфлікт: «не хотечи єго милость в том славити и до вряду записовати» (1585 р.)27. Скажімо, звинувачений у продажу краденої «Тріоді» львівський книготорговець Михайло Сльозка підкреслює, що він — людина доброго імені, оскільки досі не мав жодної справи з судами: «З ласки божоє в поцтивом житю своєм... не был и не єсть подейзраный ани уражоный» (1638 р.)28. Отже, в побутовій свідомості чоловік «подозреный» ототожнювався з особою, заплямованою навіть гіпотетичним звинуваченням у поганому вчинку. Логіка такого ототожнення простує далі, взагалі пов'язуючи «подозреных» зі злочинним світом, на якому лежить генеральне тавро «злої слави». Так, згідно зі Статутом 1529 р. у своєму дворі чи маєтку забороняється переховувати будь-який антисоціальний елемент: «людей подозреных, злочинцов, разбойников, выволаных з земли..., злодея лицованого..., злодея явного»29. 23 Цит. за Дзялинським списком Статуту 1529 р.: Первый Литовский Статут. Ч. 2: Факсимиле Дзялынъского, Лаврентьевского и Ольшевского списков / Подг. С. Лазутка, Э. Гудавичюс. — Вильнюс, 1985. — С. 103. 24 Саксонское Зерцало... — С. 45 passim (ст. 64, 66-68, 70, 71 та ін.). 25 Там само. — С. 45. 26 ЦДІАУК. — Ф. 28, оп. 1, сир. 24. — Арк. 740 зв. 27 Там само. — Ф. 11, оп. 1,сир. 1. — Арк. 81. 28 Торгівля на Україні. XVI — середина XVII ст. (Волинь і Наддніпрянщина) / Упор. В.М. Кравченко, Н.М. Яковенко. — К., 1990. — С. 307. 29 Первый Литовский Статут... — С. 142, 143, 200, 201. До порівняння: виразний приклад аналогічного ставлення до кожного з «подозреных» як до потенційного розбійника чи злодія дає французьке середньовічне право. Тут «люди підозрілі» і «люди поганої слави» перераховані детальніше: це — власники домів розпусти, розбійники, порушники законів, свавільники; також «підозрілим» в очах закону є кожний, хто нічого не має і мешкає у місті, не заробляючи, але охоче відвідує таверни30, в яких вбачали «школу диявола» — кубла всього, таврованого поняттям «поганої слави». Корчма — невіддільний атрибут підозрілих людей і в Україні. Якогось Яна Циганка, підозрюваного в 1587 р. у крадіжках на Володимирському ярмарку, люди, які його бачили, характеризують так: «человек подейзраный, кграч, карчемник»31. Бажаючи образити свого ворога Януша Угриновського, особу цілком поважну, Олександр Семашко у 1591 р. дошкульно «лжил» його, обзиваючи «карчемником»32. Згідно з православними церковними уставами, корчма — це місце, де «беспрестанно души погибают без покаяння и без причастия»33. Корчмар — «особа легкая», що не заслуговує на довіру; у корчмах, як констатує Статут 1588 р., «уставичне забойства, злодейства, розбой и иншие многие збытки деются» (розд. XIV, арт. 31). З таким твердженням цілком солідаризується рядовий обиватель. Дрібний волинський шляхтич, ускочивши в халепу під час ночівлі на подвір'ї своїх знайомих, бідкається, що міг би заночувати і в придорожній корчмі, де його застала ніч, але побоявся, бо там «люди пьяные и гости розмаитыє, и люди люзныє ночовать звыкли» (1594 р.)34. З корчмою асоціюються три великих «злості»: пияцтво, гра в карти або кості й прихисток волоцюг. Пияцтво побутова свідомість засуджувала цілком згідно з християнською мораллю й, очевидно, під її безпосереднім впливом. Бо, скажімо, «окрутне опилиє» персонажі судових скарг XVI-XVII ст. оцінюються з набагато відчутнішим осудом, ніж нейтрально трактований «не смысля пьяный» правопорушник «Руської Правди». Не менш осудливо, ніж до пияків, ставилася побутова мораль і до любителів азартних ігор. Антоній Радивиловський, вибудовуючи контрастний ряд людей «добрих» і «злих», до останніх зараховує «випіяків, костирів [гравців у кості. — Н.Я.], забойців, драпіжців [розбійників. — Н.Я.], перелюбодіїв»35. Як бачимо, компанія у п'яничок і картярів досить солідна. Характерно, що до моральної оцінки шкідливих звичок буденне сприйняття долучало й суто практичний аспект, оскільки пияцтво й азартні ігри ставили під загрозу майнове становище людини. «Я дей Рудольф Савостиан Счогол и ничого не маю» — з такої характерної примовки починається пародійна скарга, записана в 1630 р. до луцьких судових книг буцімто від імені скривдженого шахраєм-приятелем гравця в кості36. А ось як оцінює у своєму заповіті схильність непутящого сина Кіндрата до згаданих розваг потомствений служебник дому князів Острозьких Іван Городиський: «А тобЂ, сыну мой Кондрате, приказую и под моим благословенєм, абис по моем животЂ радил и справовал добре, напрод абы ся Бога боял, з людми абысь справедливе ся обходил, тыє збытки албо обычаи, которыє тепер в себе маєш, то єст пьянство, звады, костырство — абысь тому всему впокой дал... Бо єстли таков будеть, як тепер єсть, теды што я збирал по всЂ свои часы, то он все заразом стратить, а потом того не выслужить и будет калЂка...» (1574 р.)37. Надзвичайно показовим є саме такий ракурс погляду на майбутнє людини неімущої — «будет калЂка». У ставленні до калік, жебраків і бездомних простежуються дві вельми суперечливі позиції. З погляду християнської моралі одним з обов'язків благочесної людини, актом прояву любові до ближнього є «голодного накормити, прагнучого напоити, нагого приодЂти, приняти в дом гостя, приходня и убогого»38. 30 Geremek B. Ludzie marginesu w średniowiecznym Paryżu, XIV-XV wiek. — Wrocław, 1971. — S. 18. 31 Торгівля на Україні... — C. 212. 32 ЦДІАУК. — Ф. 28, on. l, cnp. 24- Арк. 632. 33 Развитие русского права в XV — первой половине XVII в. — М., 1986. — C. 171. 34 Архив ЮЗР. — Ч. I, t. 2. — C. 420. 35 Антоній Радивиловський. Казуси // Крекотень В.І. Оповідання Антонія Радивиловського... — С. 309. 36 ЦДІАУК. — Ф. 25, оп. 1, спр. 173. — Арк. 29 зв. 37 Там само. — Ф. 25, оп. 1, спр. 15. — Арк. 129. 38 Іоаникій Галятовський. Ключ розуміння... С. 384. Однак на побутові прояви такого милосердя до бездомних і убогих натрапляємо не часто: до них ставляться швидше насторожено, що, втім, не є якоюсь суто українською прикметою. Ще на схилі західноєвропейського Середньовіччя збільшення числа волоцюг і жебраків перетворилося на гостру соціальну проблему. Пауперизм (таку назву отримало це явище в науковій літературі) підштовхнув до радикальних змін у трактуванні християнської заповіді любові до ближнього: благополучне суспільство почало сприймати знедолених («волоцюг», «нероб», «нахабних жебраків») як злісних дармоїдів, ворожий антисоціальний елемент; одночасно окреслилася тенденція відрізняти «своїх» жебраків і калік від «чужих», «прийшлих», «волоцюг»39. Такі самі інтонації ми виразно почуємо, прислухавшись до умов заповіту, яким Василь Загоровський у 1579 р. записує чималі суми на забезпечення шпиталів: «При шпиталях старшими абы цнотливыє люди вставлены были, которыє бы того пилне доглядали, жебы порядок пристойный, а не лотровство якоє в шпиталях было...»40. Вороже ставлення до бездомних — це «нормальна» реакція середньовічного суспільства, орієнтованого на незмінний соціальний порядок. Там, де будь-яка мобільність підозріла, кожен міґрант є «чужим» уже тому, що він непричетний до звичного кола зв'язків у родині, корпорації, місці мешкання. Такі люди опиняються в становищі, за термінологією соціологів, «позакастовому», викликаючи погорду як парії, покидьки41. Показове у цьому плані норвезьке середньовічне право, за яким кожний норвежець міг перетворити волоцюгу на свого раба, коли не знаходилося родичів, котрі б його викупили42. 39 Пор.: Штекли А.Э. От приютов милосердих к работным домам // Средние века. — 1984. — Вып. 47. — C. 100-106; Ястребицкая А.Л.: Ф.Йрзиглер, А.Лассота. Нищие и фигляры, шлюхи и палачи: Маргинальные группы и аутсайдеры в Кельне 1300—1600 (Обзор) // Культура и общество в средние века. — М, 1987. — Вып. 2. — С. 207-210. 40 Цит. за: Українська література XIV-XVI ст. — К., 1988. — С, 178. 41 Гуревич А,Л. Проблемы средневековой народной культуры. — М., 1981. — C. 33: Geremek. B. Ludzie marginesu,,. — S. 298. 42 Закс C.B. Отражение общественной структуры в судебной практике средневековой Норвегии // Классы и сословия средневекового общества. Сб. науч. трудов. — М., 1988, — С. 157. Комплекс ворожості до бездомних волоцюг властивий і русько-литовському праву. Воно зобов'язувало міського жителя Великого князівства Литовського повідомляти владі про кожного прибульця, що зупинився у його домі, а неоповіщеного належало «поймавши, в пута железные на две недели оковати и до роботы приставити» (розд. XII, арт. 24). Бездомних осіб, котрі «без службы живучи и ниякою роботою не бавятся», Статут рекомендує за третім нагадуванням «дубцы бьючы, вон з мест и местечок выганяти» (там само). А ось вельми промовистий перелік запитань, що їх стабільне суспільство ставить перед прийшлою людиною, — Ян Бережницький запитує в якогось волоцюги, що несподівано з'явився у малому містечку: «Чий, скул, докул, одкол и докол, и пошто, и щим єдет?» (1628 р.)43. Ці самі запитання до бездомних передбачає і Статут: «Хто и откуль есть, кому служить и в которую сторону берется?» (розд. XII, арт. 24). З численних судових заяв і матеріалів слідств можна переконатися, що «люди похожалыє, люди волочачі, голтяи, персоны люзные, вагабунде» з погляду обивателя — це завжди потенційні крадії і правопорушники44. З небезпекою опинитися за межею усталених соціальних зв'язків пов'язане одне з найсимволічніших покарань Античності, Середньовіччя і ранньомодерного часу — вигнання з землі45, яке бере початок в архаїчній процедурі «позбавлення миру» (такий ізгой-злочинець, поставлений поза законом людей, у давньогерманському праві ототожнювався з вовком, що мало підкреслити загальну ворожість до нього46 ). Вигнання з землі під назвою «поток» відоме «Руській Правді» як покарання за особливо тяжкі за тодішніми уявленнями злочини: умисне вбивство без сварки («без всякоя свады»), крадіжку коня, підпал двору47. Під назвою «виволання» (пізніше «баніція») воно добре відоме й русько-литовському праву. 43 ЦДІАУК. — Ф. 28, оп. 1, спр. 62. — Арк. 1240. 44 Пор.там само: ф. 11, оп. 1, спр. 1, .арк. 16 зв. (1582 р.); спр. 4, арк, 209 зв. (1605 р.); Архив ЮЗР. — Ч. І, т. 6. — С. 491 (1621 р.), с. 686 (1634 р.). 45 Узагальнговальний огляд див.: Zaremska H. Banici w średniowiecznej Europie. — Warszawa, 1993. 46 Закс С.В. Некоторые особенности языка и логики областного права средневековой Норвегии // Средние века. — 1989. — Вьш. 52. — С. 162. 47 Свердлов М.Б. От закона Русского к Русской Правде. — М., 1988. — С. 153. На рівні побутової свідомості вигнання ототожнювалося з церковною анафемою: «яко баницию на праве свецком задают, так в духовном праве клятву» (1597 р.)48. Судовий вирок про виволання супроводжувався ритуалом оповіщення «всіх і кождого», тобто мав бути розвішаний «на брамах местских, замкових, при ратушах, мЂстах и мЂстечках всюды» й усно оголошений у публічних місцях возними, забороняючи «жадного сполкованя ани обцованя» з вигнанцем49. За похмурим приписом Статуту 1588 р., вигнанець немовби викреслювався з числа живих: «жона его маеть быта розумепа яко вдова, дети его — сиротами, а дом его пустый» (розд. XI, арт. 5)50. Квазісмерть баніта після його відлучення від соціуму «своїх» може правити за особливо яскраве свідчення закоріненого в глибинах архаїчної свідомості остраху перед людьми без коріння, що автоматично наділяло їх атрибутом «подозрених», тобто потенційно здатних на злі вчинки, і то без огляду на особисті якості. Сказане, звісно, не означає, що «добрий» шляхтич не пересувався у просторі, не судився з сусідом, не пиячив по корчмах і не грав в азартні ігри. Проте кожна з цих дій мусила вкладатися в усталений сценарій. Скажімо, невідомий у певній місцевості шляхтич з'являвся тут не сам від себе, а як слуга «значної» особи чи короля, що надавало його скромній персоні певної «значності». Судовий конфлікт був розгорнутим перед публікою — і за її участю — спектаклем, в якому жоден порух душі не міг би залишитися в тіні51, тоді як «зла слава» — це передовсім насторожене очікування поганого вчинку в неясних, несподіваних обставинах. Щодо корчми й азартних ігор — то це вважалося «нормальним» способом життя «рицерського люду», а кожний шляхтич, так чи інакше, таки вважав себе «рицером». 48 Архив ЮЗР. — Ч. І, т. 6. — С. 169. 49 Пор. такий вирок баніції, виголошений у Луцьку 1597 р. Флоріанові Ґедройцу: Архив ЮЗР. — Ч. І, т. 6. — С. 127-128. 50 Аналогічне трактування вигнанця у німецькому міському праві XIV ст. (50 hot man іп dem gerichte vor tot) обговорюється: Zaremska H. Banici... — S. 21-22. 51 Пор. епізоди, описані й прокоментовані у статті: Старченко Н. Публічність як домінанта культурної традиції... Отже, маємо справу з вельми гнучкою системою оцінок, яка толерує обізнаних із «правилами гри» і засуджує недопущених до неї, тобто як і в випадку «людей добрих, віри гідних» ділить світ навпіл — на «своїх» і «чужих»: поведінка перших прогнозована, а тому «добра», поведінка других непередбачувана, а тому «підозріла»/зла. «Чоловік добрий, спокойний, статечний» і «чоловік своєвольний, розпусний» Сеймик Волинського воєводства 1574 р., оголошуючи каптурову ухвалу про дотримання громадського порядку на час безкоролів'я, постановляє, серед іншого, щоб кожний шляхтич, приїжджаючи до «столечного» Луцька, мав «спокойне заховывать, до замку и по мЂсте з ручницами, з луки, з рогатынами не ходить, але такий брони в господи меть, толко звыклою бронею, з мечем, з кордом, з шаблею ходить волно, спокойне заховываючися. А хто бы ... своволенство якоє починил,... такого кождого своєволника... моцно взять до везеня»52. Ухвала вочевидь спрямована на те, аби в період надзвичайного стану поширити на все місто зону дії «загальною миру», до якої в усій середньовічній Європі належали церковні приміщення, публічні (королівські) дороги, місця суду й громадських зібрань. «Порушення миру» належало до особливо тяжких злочинів53, а людей, що зважилися на таке, ухвала кваліфікує як таких, що керуються не законом, а «своєю волею» — «своєвольники». Це поняття є продуктом доволі пізньої правничої свідомості. У середньовічних суспільствах концепт «права» ототожнювався зі світопорядком узагалі: спосіб буття й поведінка кожної людини визначалися її «правом» — категорією трансцендентною, вічно справедливою54. 52 Архив ЮЗР. — Ч. 11, т. 1. — С. 19-30. 53 Пор.: Саксонское Зерцало... — С. 77-78 (ст. 66, § 1). 54 Пор. таке тлумачення права у стародавніх германців та скандинавів: Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры... — С. 170-171. Порушення соціального порядку побутували десь обіч цього абсолюту: у варварських правдах вони тлумачаться ще цілком прецедентно — як заподіяння матеріального, фізичного чи морального збитку іншій особі (пор. термін «обида» в Руській Правді, котрий, на думку В.Сергеєвича, слугував загальним найменуванням усякого злочину55 ). З утвердженням християнства попередні уявлення доповнюються ідеєю боговстановленості соціального порядку, згідно з якою його джерелом є Божа воля, дана людям в одкровенні56 (пор. у передмові Петра Могили до «Номоканону»: «закон нЂст токмо дар Божий, но сам Бог, дар давый»57). Тому порушення «права» починає ототожнюватися з гріхом, виявом противної Богу «злої волі», а сам правопорушник сприймається як особа, що забула страх Божий, отже — вчинила гріх58. Паралельно зазнає відповідних мутацій і юридична термінологія: замість «сорому» й «обиди» «Руської Правди» в російському законодавстві утверджується поняття «лихое дело» (з синонімом «воровство»)39, а в русько-литовському — його семантичний аналог «злодЂйство». Юридичним синонімом до «злодЂя» — виконавця «злої дії», «злого учинку», стає «своєвольник», тобто людина, що наважилася на вчинок, противний Божій волі, бо керувалася «своєю злою волею». Саме так кваліфікуються найрізноманітніші протиправні дії у практиці українського судочинства: «наполнившися воли своєє под барву пьянства» (1586 р.); «наполнившися злоє и непристойноє воли и мысли своєє» (1576 р.); «и там што хотел, то броил» (1579 р.); «своволи u злого непристойного умыслу наполнившися» (1597 р.)60 тощо. 55 Сергеевич В. Лекции u исследования по древней истории русского права. 4-е изд. — СПб., 1910. — С. 23. Зіставлення інших поглядів на значення терміна «обида» див.: Свердлов М.Б. От Закона Русского к Русской Правде... — С. 92. 56 Загальний огляд розвитку цієї ідеї див.: Циппеліус Р. Філософія права / Пер. з нім. під ред. Є.М. Причепія. — К., 2000. — С. 94-96. 57 Цит. за: Ничик В.М. Образ идеального властителя в сочинениях Петра Могилы // Человек и история в средневековой философской мысли русского, украинского и белорусского народов. Сб. науч. тр. — Киев, 1987 — С. 127. 58Сергеевич В. Лекции u исследования... — С. 356-361. 59 Там само. — С. 434; Развитие русского права в XV — первой половине XVII в... — С. 157. 60 Архив ЮЗР. — Ч. І, т. 1. — С. 217; Ч. І, т. 6. — С. 60, 65, 125. Згідно з християнською доктриною миролюбства, «покой» (мир) завжди й абсолютно бажаніший за насильство. «Своволенству» як насильству протиставляється «покой добрый суседский... покой и порадок посполитий», а людям «небачным, неспокойным, своєвольньїм, покою хрестиянского нарушителям и сказцом» особи позитивні — «спокойныє». Більшість судових скарг розпочинається власне з підкреслення того, що потерпілий поводився «спокойне»: «...Дорогою доброволною... яко люде спокойныє, никому ничого не винныє безпечне єхали» (1599 р.); «єхал... яко чоловік спокойный, правом посполитым обварованый и убезпечоный» (1608 р.); «шлисмо... спокойне и безпечне, жадноє намнейшоє причины и оказии никому до гниву и звады... не даючи» (1638 р.)61 і т.ін. Моральне підсилення неґативної оцінки дій «своєвольних людей» досягається, з одного боку, підкресленням їхньої безбожності, гріховності, аз другого — урівнянням із зовнішнім ворогом. Наїжджаючи на чужі садиби або нападаючи на «людей спокойних», свавільник чинить «яко один неприятел заграничный» (1618 р.); «яко неприятел поганин... на сторону одложивши вшелякую пристойность, встыд и боязнь Божую, лекце собе поваживши самую цноту, покой посполитый, не маючи жадноє цноты, ничого на славу добрую, ничого на почтивость не погледаючи» (1610 р.)62. Антипод «своєволника», як уже зазначалося, — це «чоловік спокойний», тобто людина, наділена належною витримкою, «статечна». Розпочинаючи в 1629 р. копний суд, овручани, «заховуючись водлуг стародавного звычаю копного», застерігають, «аби в жалобе их им ничого [ніхто. — Н.Я.] не перешкажал, посварков и замовок жадных нихто ни c ким не чинил, але во всем мовы и жалобы от жалуючихся спокойне и статечне слушал»63. Обов'язково «статочними», тобто стриманими й урівноваженими, мусили бути, згідно зі Статутом, помічники межових суддів (розд. XI, арт. 10), адже вони перебували там, де пристрасті спалахували особливо часто. В оцінці дій «людей своєвольних» помітна характерна градація, пов'язана з ієрархією тяжкості злочинів, яка, на думку фахівців, походить із праслов'янських або ще давніших, індоєвропейських доправових традицій64. 61 Торгівля на Україні... — С. 130, 245, 309. 62 Архив ЮЗР. — Ч. III, т. L. — C. 157,239. 63 Там само. — Ч. IV, т. 1. — С. 80. 64 Иванов Вяч. Вс., Топоров В.Н. Древнее славянское право: архаичные мифопоэтические основы и источники в свете языка // Формирование раннефеодальных народностей, Сб. науч. тр. — М., 1981. — С. 26. Наприклад, до явищ глибоко архаїчних належало розрізнення злочинів за часом, місцем і способом їх скоєння — поділ на нічні й денні, таємні і явні65. Нічні й таємні розцінювалися як тяжче протизаконня й, відповідно, каралися суворіше. За Руською, Салічною, Алеманською та Баварською Правдами злодія, спійманого вночі, можна було вбити на місці злочину, не чекаючи ранку, тоді як денного злодія належало передати відповідній владі66. Статут 1529 р. розрізняє «вечірню зваду» й «денну». Якщо під час вечірньої бійки «некоторый человек свечу загасил», і при цьому особа, що в темряві завдала ран суперникові, зосталася невідомою, відповідальність перекладалася на того, хто згасив свічку67. До особливо тяжких злочинів, згідно зі Статутом 1588 р., належав напад «здрадливым потаемным обычаем», здійснений «молчком, здрадливе а потаємне в ночи або и в день..., то ест в дорозе крыянкою c куста, з заполотья або в месте, в селе, на улицы заседши або в дому через двери, через окно албо в коморце таемной... будь теж снячого... албо теж в беседе, або в иншом яком згромажснью людей, але молчком потаємне» (розд. XI, арт. 17). Шляхтича, звинуваченого у такому ганебному вчинку, позбавляли шляхетського звання і страчували четвертуванням чи посадженням на палю. У відповідних актах українських судів подібні правопорушення гостро засуджувалися як здійснені «таємне а неодповедне, лотровски, зрадливе» (1564 р.); «розбойным обычаєм вночи» (1579 р.); «неодповедне, непристойне, обычаєм розбойным, яко се добрым не годить чинити» (1597 р.)68. 65 Там само. — С. 17-18. 66 Свердлов М.Б. От Закони Русского к Русской Правде... — С. 88-89. 67 Первый Литовский Статут... — С. 139. 68 ЦДІАУК. — Ф. 25, оп. 1, спр. 6. — Арк. 210; Архив ЮЗР. — Ч. І, т, 6. — С. 124, 145. Перечитуючи величезну кількість декларацій такого роду, можна було б дійти висновку, що «добрий чоловік» — це обов'язково істота миролюбна, тобто адекватна християнському постулату миролюбства. Тимчасом бачимо низку поведінкових стратегій, які явно сюди не вкладалися, однак славі «чоловіка доброго» не шкодили. Зокрема, не наражалися на загальний осуд і не кваліфікувалися як «своєвольні» ті насильницькі дії, що були вмотивовані запалом сутички чи жадобою помсти (до речі, і сам Статут за рівнем протиправності відрізняв «розбойную вину» від «звади подорожньої», яка не шкодить добрій славі шляхтича: розд. XI, арт. 30). Розглядаючи справи про бійки, сварки із застосуванням зброї тощо, судові інстанції, не вдаючися до звичних інвективних штампів, нейтрально констатують: «Слуги ся звадили и до мечов пошли» (1538 р.); «На учте у подстаросты... слуги єго з моими слугами ся повадили и межи собою ся побили, и за тем мы и сами в оной зваде c собою поранили» (1539 р.); «промежку них поторжка стала» (1563 р.)69 та ін. А ось яку привселюдну заяву, досить індиферентне сприйняту оточенням, робить у 1569 р. Василь Мировицький, звертаючись до ворога: «Батко твой з моими неприятелями Радковичами бурсуєт, за то єго ненавижу. А я, дей, говорю и тепер, не пивши, не єдши: "Боже мя убий, єсли я которого Радковича не повешу... Я им ся мстити буду з братєю моєю, бо, дей, нас, брати, чотыри"»70. Ще несподіваніше звучить аналогічний заклик до помсти з уст церковного ієрарха — луцького владики Марка Жоравницького, вчинений публічно в Луцькому замку в 1563 р.: «Поки, дей, ви, панове Окорскиє, врядника торчинского на смерть не забьєте, поты ви сами и именє ваше в покою не будет. Але, дей, я вам ражу и криж на то даю, абы єсте єго забили, а мьі єго все заплатим [тобто, сплатимо головщину. — Н.Я.]»71. Відтак, нас уже не здивує епізод із рядовим шляхтичем, житомирянином Семеном Вишпольським, який, «маючи заятроноє серце» на свого свояка Андрія Аслановича, на очах у всіх сусідів «явне коло [його двора. — Н.Я.] и по дворе з добытою шаблею ходючи, волал, визиваючи на поєдинок, мовечи: "Винид такий-овакий матки сыну, а быйся зо мною!"» (1646 р.)72. Торкнувшись останнього сюжету, не можна оминути ставлення шляхти до поєдинків73, 69 РГАДА. — Ф.389, оп. 1, спр. 23. — Арк. 12 зв., 32 зв.; ЦДІАУК. — Ф.25, оп. 1, спр. 5. — Арк. 15 зв.; спр. 12, арк. 24. 70 ЦДІАУК. — Ф. 28, оп. 1, спр. 4. — Арк. 283. 71 Там само. — Ф. 25, оп. 1, спр. 5. — Арк. 22 зв. 72 Там само. — Ф. 11, оп. 1, спр. 11. — Арк. 902. 73 Ширше про історію поєдинків у Польщі та Речі Посполитій див.: Kutrzeba S. Pojedynki w Polsce // Przegląd Polski. — Kraków, 1909. — T. 171. — S. 403-430; T. 172. — S. 34-50. котрі досить часто практикувалися в маґнатському середовищі74, а також були звичними у військових колективах75. Однак серед рядової («мирної») шляхти, незважаючи на відзначену вище толерантність в оцінці актів помсти, дуелі не викликали схвалення і в цілому сприймалися неґативно. Сприяла цьому й інспірована зусиллями Церкви сеймова ухвала 1588 р. про заборону дуелей під загрозою піврічного ув'язнення та чималого грошового штрафу76, введена як відповідний артикул і до Статуту 1588 р. (розд. XI, арт. 14). В Україні (як, втім, і в Польщі, Литві та Білорусі) шляхта не вважала за сором скаржитися до суду про виклики «на руку» чи спроби розпочати поєдинок фактично. Характерний приклад «статечного» ставлення до дуелі подає скарга Богуша Ліпленського, котрому Ольбрахт Річицький, шляхтич з Білорусі, перебуваючи в 1592 р. в Луцьку, де мешкав Ліпленський, прислав «цедулу по-руску... вызываючи на руку на поєдинок». Однак «статечний» Ліпленський, не ганяючись за славою дуелянта й «огледаючисе на право посполитеє й на закас Єго Королевскоє Милости..., се на поєдинок ставати не будучи повинним», на виклик не з'явився. Особливо характерною є осудлива інтонація тієї частини заяви, де Ліпленський оповідає, як задирака чекав на нього із секундантом «на моєм власном полю, житом засЂяним, и на конях се преєждчаючи»77. Отже, престижна модель поведінки «чоловіка спокойного, статечного» брала гору над «своєвольством» навіть у тих випадках, коли йшлося про такі фундаментальні кореляти шляхетської свідомості, як захист честі. А цитована вище простодушна згадка про витолочене жито, яке занепокоїло господаря навіть у момент загрози його честі, можливо, виводить нас на ще глибший шар хліборобських цінностей. 74 Пор., серед іншого, згадку про очікувану 1595 р. дуель із приводу образи честі між кн. Янушем Острозьким і Станіславом Стадницьким: Archiwum Domu Sapiehów. T. 1: Listy z lat 1575-1606 / Opr. A.Prochaska. — Lwów, 1892. — S. 105. 75 Пор. низку таких епізодів у щоденнику литовського жовніра: Pamiętnik [1640-1684]. Jan Władysław Poczobut Odianicki / Opracował Andrzej Rachuba. — Warszawa, 1989. 76 Volumina legam. T. 2. — P. 255. 77 ЦДІАУК. — Ф. 25, оп. l, спр. 42. — Арк. 574 і зв. |
| Розвиток гендерної ідентичності Колберга та її феміністська критика в роботі Гілліган, а також теорії Еріксона і Марсіа про стадії розвитку ідентичності і статуси... |
Плани семінарських занять Лосев А. Ф. Критика платонизма у Аристотеля // Лосев А. Ф. Миф. Число. Сущность. М., 1993 |
| 4 лютого140 років від дня народження Михайла Михайловича Пришвіна... Віктора Борисовича Шкловського (1893–1984), російського письменника, літературознавця, критика |
- Список можна продовжувати нескінченно Вся критика була справедлива, і тому багато пасіонарії потягнулося до ідеології БТО. Адже не... |
| Дзюба І. М. Тарас Шевченко / Іван Дзюба. К. Альтернативи, 2005. 704... Антиколоніальний аспект феномена Т. Шевченка в критичному наративі М. Шкандрія: а) «Протест проти колоніальної війни: «Кавказ» (1845)... |