|
|
Скачати 4.43 Mb.
|
|
ББК. 74,03. ' Л 36 Затверджено Колегією Міністерства освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (№1/11-2855 від 09 липня 2003 року ) Рецензенти: Дійсний член АПН України, доктор філософських наук, професор І.А.Зязюн; доктор педагогічних наук, професор З.Н.Борисова; доктор педагогічних наук, професор А.С.Дем'янчук Л 36 Левківський М. В. Історія педагогіки: Підручник. - Киів, Центр навчальної літератури, 2003. - 360с. І8ВМ_966-8253-76-0 Матеріали підручника вміщують набутки з історії освіти й виховання з позицій соціокультурного підходу у відповідності з програмою "Історія педагогіки' для ВНЗів. Враховуючи специфіку пізнавальної діяльності студентів у напрямі особистісно орієнтованого навчання, розроблена система практичних, проблемних і творчих завдань та тестів для самоконтролю. Адресується студентам педагогічних ВНЗів, педколеджів, а також учням педагогічних училищ та викладачам педагогічних освітніх установ. ББК. 74.03. © Левківський М. В., 2003 © Центр навчальної літератури, 2003 ПЕРЕДМОВА У Державній національній програмі "Освіта" (Україна XXI ст.). Національній доктрині розвитку освіти України у XXI столітті чітко окреслені підходи до оновлення завдань та змісту освіти, зокрема й вищої, на сучасному етапі національного духовного відродження в Україні з тим, щоб наша освітня галузь у недалекому майбутньому змогла інтегруватися у світовий освітній простір, а також забезпечувала реалізацію у навчальному процесі найсучасніших (новітніх) технологій. Цим самим здійснюватиметься особистісно орієнтоване навчання, котре забезпечуватиме оптимальний розвиток кожного учня загальноосвітньої та вищої школи. Разом з тим, за останні роки в історико-педагогічній науці в Україні з'явилося чимало нових наробок щодо становлення й розвитку національної системи освіти й виховання. Також до наукового обігу введено цілу плеяду яскравих, талановитих, раніше замовчуваних (з відомих на те причин) імен, серед яких чільне місце посідають постаті Г.Ващенка, Б.ГрІнченка, М.Грушевського, І.Огієнка, С.Русової, С.Смаль-Стоцького, Я.Ряппо, Я.Чепіги та ін., котрі закладали підвалини національної освітньої системи. Крім того, в останнє десятиріччя у напрямі реалізації принципу народності, культуровідповідності в історію вітчизняної педагогіки широко вкраплюється народний досвід виховання і навчання дітей та молоді, котрий має стати надбанням майбутніх вчителів. Зазначимо, що у зв'язку зі зміною соціальних орієнтацій та цінностей, в умовах сьогодення, нового перегляду потребує творча спадщина багатьох зарубіжних і вітчизняних педагогів, передовсім без ідеологічних нашарувань, упередженості і так званого класового підходу до виховання. Це стосується перш за все творчого доробку А.Біне, Е. Вебера, Дж.Дьюї, Е.Дюркгейма, У.Кілпатріка, А.Лая, М.Монтессорі, Г.Сковороди, Т.Шевченка, А.Макаренка, Р.Штайнера, В.Сухомлинського С.Френе та ін. У процесі підготовки навчального підручника автор дотримувався соціокультурного, діяльнісного й особистісно орієнтованого підходів до навчання й виховання студентів, а також намагався добирати зміст і навчальні засоби таким чином, щоб активізувати самостійність майбутніх вчителів в оволодінні історико-педагогічними знаннями, досвідом в їх історичній ретроспективі. Підручник написаний згідно з програмою ^Історія педагогіки^^ рекомендованою Міністерством освіти і науки України для педагогічних ВНЗів, і віддзеркалює основні етапи розвитку зарубіжної та вітчизняної навчально-виховних систем, педагогічних концепцій, зокрема з урахуванням класифікації етапів розвитку вітчизняної історико-педагогічної науки у трактуванні академіка АПН України О.В.Сухомлинської. Тим самим автор намагався розкрити студентам процес становлення освіти й виховання як складних соціальних явищ з притаманними Їм суперечностями, динамізмом, послідовністю, наступністю й тенденціями розвитку. По-новому, на наш погляд, розроблена система практичних завдань для самостійної пізнавальної діяльності студентів, котра спрямована насамперед на розвиток інтересу до історико-педагогічних знань, що врешті-решт поступово стимулюватиме утвердження критичності їхнього педагогічного мислення і сприятиме формуванню у майбутніх вчителів у подальшому педагогічної культури. У підручнику подана орієнтовна тематика творчих робіт студентів для дослідження з використанням архівних джерел (на матеріалі історії освіти Волині у XIX - на поч. XX ст.). При написанні XXII розділу автор використав матеріали кандидата педагогічних наук, доцента АА.Сбруєвої, за що висловлює їй щиру вдячність. Підручник ілюструється структурно-логічними схемами, побудованими за алгоритмом, зробленим А.А.Сбруєвою і М.Ю.Рисіною, за що автор висловлює їм вдячність. Пропоновані матеріали адресуються студентам і викладачам педагогічних університетів, класичних університетів та економі-ко-гуманітарних інститутів і України. Матеріали підручника , практичні завдання, тестові контрольні запитання можуть використовуватися при вивченні курсу "Педагогіка" студентами педагогічних ВНЗів і коледжів та учнями педагогічних училищ. ПОРАДИ СТУДЕНТАМ У зв'язку з обмеженою кількістю лекційних годин студенти опрацьовують матеріал курсу у значній мірі самостійно. При цьому вивчення тем, передбачених програмою, варто розпочинати з поглибленого ознайомлення з текстами у підручнику. Більшість питань, передбачених програмою, поглиблено вивчаються студентами за навчальними посібниками, котрі рекомендуються у списку літератури до конкретних тем. Доречно відзначити, що після першого поглибленого знайомства з текстом (за нашим підручником), варто повернутися до ключових слів і термінів (окреслених на початку теми) і спробувати продумати власне їх бачення. У разі опрацювання рекомендованої літератури та першоджерел (обов'язкові з них для опрацювання - подані у додатку А), слід, насамперед, спробувати осмислити систему проблемних запитань та запитань для самоперевірки з теми. За власним бажанням майбутні вчителі можуть писати реферати з конкретної теми та виконувати групу творчих завдань. Результати їх виконання студенти обов'язково повідомляють на семінарсько-практичних заняттях, під час поточних групових чи індивідуальних консультацій, колоквіумів, консультацій до семестрового іспиту. За умови узгодження з екзаменатором, результати доповідаються при складанні іспиту (природно, цю при цьому одне з питань білета замінюється захистом реферату або творчої роботи: право вибору, звичайно, надається студенту). Завершувати опрацювання теми варто тестовою самоперевіркою, позначивши при цьому (на Ваше переконання) вірні відповіді. Власні відповіді пізніше ще звіряються студентом за ключем, поданим у додатку Б підручника. Підготовку до іспиту слід здійснювати за відповідною програмою (див.: додаток В). Зазначимо, що^за бажанням студентам надається право замість відповідей на три питання, поставлених у кожному білеті, відповідати на одне з питань тестів. Загалом, із трьох питань іспиту студент має право: по-перше, захищати реферат або творчу роботу; по-друге, відповідати на один із тестів. За таких умов, з трьох питань, поставлених у білеті, студент стаціонарного чи заочного відділення відповідає лише на одне з питань (за власним вибором). Отже, можна лише побажати майбутнім вчителям цілеспрямованості й наснаги, терпіння, сили волі в оволодінні надбаннями вітчизняної й світової педагогічної культури. Успіхів усім Вам у цій студійній справі. ТЕМА І ВИНИКНЕННЯ ОСВІТИ Й ВИХОВАННЯ В СВІТОВІЙ СУСПІЛЬНІЙ ЦИВІЛІЗАЦІЇ 1. Предмет і завдання історії педагогіки. 2. Підходи світової науки до виникнення виховання. Виховання у первісному суспільстві. 3. Виникнення перших шкіл у світовій цивілізації'. 4. Виховання у Древній Греції. 5. Древньогрецькі філософи про формування людської особистості (Сократ, Платон, Аристотель, Дємокрит). 6. Школа і педагогіка Стародавнього Риму. Література: 1. Левківський М.В. Історія педагогіки - Житомир, 2002. 2. Кравець В. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва. - Тернопіль, 1996. 3. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. - К.,1995. 4. Історія педагогіки. /За ред. Гриценка М.С. - К.: Вищ. шк,, 1973. 5. Історія педагогіки /За ред. М. В. Левківскього, О. А. Дуба- сенюк/. - Житомир, 1999. 6. Боннар А. Греческая цивилизация. От Иллиадьі до Пар-фенова. Пер. с фр. О.В.Волкова. - М., 1992. 7. Сбруєва А. А., Рисіна М. Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. - Суми: СумДПУ, 2000. КЛЮЧОВІ СЛОВА ТА ТЕРМІНИ Принципи історії педагогіки (об'єктивності, історизму, логічного взаємозв'язку); біологічний, психологічний, релігійний, соціологічний та культурологічний підходи до виникнення виховання; піктограми, папіруси, манускрипти; школи писців і жерців, рамсеум, ієрогліфи, агели, криптії, ефебія, калокагатія; гінекея, школи граматистів, кіфаристів, палестри; гімнасІя, академія, школи риторів. 1. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ Становлення нової освітньої системи в сучасній Україні потребує фахівців, що володіють знаннями кращих національних освітніх традицій, а також педагогічної спадщини всього людства. Природно, що у цьому зв'язку виникає необхідність долучитися й до основ історико-педагогічної науки. Історія педагогіки є порівняно молодою наукою. Започатковані ці дослідження у XIX столітті. Історія педагогіки - це наука, яка вивчає ретроспективне становлення та розвиток освітніх і виховних систем від найдре-вніших часів і до сьогодення. Предметом історії педагогіки є процес виникнення, становлення і розвитку основних педагогічних категорій: "навчання", "освіта", "виховання", педагогічних систем та концепцій, а також унікального досвіду освітньої й виховної практики. Вивчення історії педагогіки дає змогу усвідомити, що на всіх етапах історичного розвитку школа і педагогічна думка відображали потреби суспільного прогресу. Таке вивчення переконує, що розвиток наукового знання впливав на теорію і практику виховання. Практика, в свою чергу, слугувала основою розвитку педагогічних теорій. Слід зазначити, що основою будь-якої істинної наукової педагогічної концепції є народно-педагогічна спадщина. В основу вивчення історії педагогіки покладено культурологічний підхід, за яким ретроспектива освітніх і виховних систем розглядається як пласт педагогічної культури, який, в свою чергу, є складовою загальнолюдської культури. Історико-педагогічні знання та їх розуміння базуються на принципах історизму, логічного взаємозв'язку та об'єктивності (науковості). Принцип історизму ставить за мету виявити точно час і місце виникнення того чи іншого педагогічного явища, концепції чи системи. Також він передбачає окреслення труднощів, утвердження тих чи інших освітньо-виховних явищ. Тут передусім варто враховувати той факт, що історія педагогіки є наукою історичною, а тому її знання враховують набутки загальної історії. Реалізація принципу історизму призводить до виявлення новацій у педагогічному досвіді минулого і, разом з тим, дозволяє оцінити його з позицій сьогодення, тобто показує обмеженість тих чи інших освітньо-виховних систем вимогами свого часу. У такий спосіб історико-педагогічне знання виявляється у його динаміці та повноті розвитку. Значення принципу логічного взаємозв'язку полягає насамперед у тому, що освіта й виховання виникають не ізольовано, а в складній системі суспільного розвитку. Вони є соціальними складовими цього процесу, розвиваються разом з розвитком самого суспільства, виходячи з його потреб. Тобто історія педагогіки розуміється як система історико-педагогічних явищ, яка розвивається у тісному взаємозв'язку з соціальним прогресом. Принцип об'єктивності передбачає розгляд історико-педагогічних явищ з відображенням їх істинності. Йдеться про об'єктивне оцінювання, виникнення та ретроспективу становлення того чи іншого педагогічного поняття. Ще у недалекому минулому відсутність об^ктивностІ була притаманна радянській історії педагогіки, коли нею розглядались педагогічні явища під кутом класовості. Як соціальна наука, історія педагогіки передусім має зв'язок з історією культури, культурологією. Загалом методологічні позиції історико-педагогічних проблем передбачають зв'язок цієї науки з історією філософії. Остання, особливо історіософія, простежує основні етапи розвитку людської цивілізації. Тому у своїх пошуках історики педагогіки послуговуються набутками спеціалістів у галузі історії та історіографії. Певний зв'язок історії педагогіки відчутний із такими науками, як історія літератури, історія науки, історія мистецтва та інші. Історико-педагогічне знання передбачає наявність певної джерельної бази, яку становлять пам'ятки древньої писемності, древні манускрипти, древні рукописи з питань освіти й виховання; архівні джерела; твори живопису, літератури, скульптури в аспекті ретроспективи освітньо-виховних технологій; закони, проекти, звіти, доповіді (офіційні матеріали) конкретних держав у минулому; педагогічна, навчальна та методична література минулого; матеріали загальної та педагогічної преси минулого; мемуарна література минулого. Функції історії педагогіки як навчального предмету полягають у формуванні в майбутніх вчителів здатності до аналізу, спі-вставлення, порівняння певних педагогічних явищ в їх історичній ретроспективі. Це в свою чергу формує критичність педагогічного мислення і дозволяє встановлювати протиріччя розвитку певних явищ чи освітньо-виховних систем. Тим самим, у майбутніх вчителів з'являється потреба аналізу, оцінювання тих чи інших видів освітньої діяльності, а також творчого доробку вчених-педагогів. Взагалі, критичність педагогічного мислення є суттєвою ознакою вчительської професійної діяльності. Це, у свою чергу, є основою формування педагогічної культури. В умовах сьогодення досить відчутною є тенденція до зростання інтересу серед молоді, зокрема й вузівської, до нашої історії, історії загальнолюдської культури. 2. ПІДХОДИ СВІТОВОЇ НАУКЇҐДО ВИНИКНЕННЯ ВИХОВАННЯ ЯК СУСПІЛЬНОГО ЯВИЩА. ВИХОВАННЯ У ПЕРВІСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ Проблема розуміння факторів виникнення виховання та етапів його становлення не є новою. Вже у другій половині XIX століття у світовій цивілізації виникло декілька підходів щодо розуміння цього явища. Серед встановлених підходів досить чітко виділяються; біологічний, психологічний, релігійний та соціальний (трудовий). Перейдемо до короткого їх аналізу. Основоположниками біологізаторського підходу щодо виникнення виховання є англійський філософ-соціолог Г.Спенсер і французький етнограф Ш.Летурно (кінець XIX ст.). Обидва відстоювали вульгарні еволюціоністські позиції. При цьому доводили, що виховання не є специфічною, характерною особливістю людського суспільства. Виховання є біологічним явищем, властивим всім живим організмам: як хребетним, так і безхребетним. Зокрема, у книзі "Еволюція виховання у різних людських рас" Ш.Летурно пробує довести, що виховання виникло за межами людського суспільства, тобто раніше, ніж з'явилася людина. На основі спостереження над тваринами Ш.Летурно робить висновок, що виховання існує вже у тваринному світі: кішка вчить кошенят ловити мишей, а качка каченят - плавати. Отже, за Ш.Летурно, людина, з'явившись на світ, наслідує вже встановлені, підготовлені форми виховання. Психологічний підхід обгрунтував у кінці XIX ст. американський історик педагогіки П.Монро. Він визнав відмінність психіки людини від зоопсихіки. Тому позицію Ш.Летурно він піддавав критиці. Разом з тим, П.Монро вважав, що в основі виховання лежить наслідування дітьми дорослих. Таким чином, наслідування є механізмом, сутністю виховного процесу. За даними сучасної психології, засобами наслідування діти до 3-х річного віку привласнюють стиль поведінки батьків. Пізніше основним шляхом формування досвіду дітей стає управління виховним процесом з боку батьків, вихователів. Тому наслідування лише частково може пояснити сутність виникнення виховання. Автором релігійного підходу до виникнення виховання був німецький історик педагогіки кінця ХІХст. К.Шмідт. Останній відстоював позицію релігійно-ідеалістичного походження виховання. За цим твердженням, у вихованні виявляється насамперед творча дія Духа Всемогутнього. У християнстві, як відомо, священною вважається Трійця ( Бог - Отець, Бог - Син і Бог - Дух Святий). Останній і освячує здатність батьків виховувати своїх дітей. За біблейською міфологією, у момент вигнання із Едему (Раю) перших людей - Адама І Єви - Бог-Отець через Святого Духа надав їм здатності до виховання дітей. Соціологічний підхід (трудовий) започаткований у другій половині XIX ст. німецькими соціологами К.Марксом і Ф.Енгельсом. Останній у роботах "Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину" та "Походження сім "і, приватної власності і держави" показав, що причиною виникнення виховання була трудова діяльність первісних людей. У зв'язку з удосконаленням -трудових процесів виникла необхідність виготовлення знарядь праці та вміння керувати ними. Таким чином, лише з виготовленням знарядь праці у первісних людей з'являється потреба у передачі підростаючим поколінням знань та вмінь виробництва і користування знаряддями. Саме старші змушені передавати молодшим трудовий досвід, щоб вижити в умовах боротьби з грізними силами природи. Завдяки праці, за Ф.Енгельсом, біологічні передумови виникнення людини змогли трансформуватися у людські на соціальному рівні. В останні роки в новітній українській історико-педагогічній науці поступово утверджується соціокультурний підхід до виникнення виховання (І. Д. Бех, І. А. Зязюн, О.А.Дубасенюк, М.В.Левківський, О.В.Сухомлинська). За цього підходу виховання розглядається як результат накопичення досвіду соціальної, виробничої, мистецької та професійної культури. А головним його завданням стає інтеріоризація цих надбань зростаючою особистістю з тим, щоб забезпечити оптимальну її соціалізацію в суспільстві. Виховання у первісному суспільстві. З історії відомо декілька етапів становлення первісної людини. Зокрема, приблизно за 100 тис. років до нашої ери з'являється людина неандертальського типу, котра, приблизно у 40 тис. році до н.е., трансформувалася у кроманьйонця. Період між 100 тис. і 40 тис. років до н.е. називають в історії та антропології дородовим періодом. Очевидно, що на цьому етапі про виховання вести мову ще було б не зовсім коректним. Проте відомо, що з 40 до 20 тис. років до н.е. період розвитку первісних людей отримав назву раннього матріархату. У ці часи люди стали проживати родами. Основними засобами виживання були полювання та риболовля. При цьому молодші діти належали всьому роду, хлопчики супроводжували чоловіків на риболовлю та полювання; дівчатка допомагали готувати їжу жінкам, виготовляти посуд та примітивний одяг, тобто займалися домашніми справами. Отже, на етапі раннього матріархату виховання було безпосередньо пов'язане з виконанням побутових обов'язків і ще не виділялось в особливу соціальну діяльність. У період раннього матріархату, що особливо важливо, виникає певна система звичаїв і традицій, а також ранні родоплемінні культи: магія, анімізм, фетишизм, тотемізм. Очевидно, що діти пізнавали сутність цих культів у процесі безпосередньої участі у їх виконанні поряд з дорослими. Приблизно за 20 тис. років до н.е. первісна родова община у своєму розвитку переходить до пізнього матріархату. У цей період відоме виготовлення значних знарядь праці та зачатки землеробства. У зв'язку з розвитком знарядь праці старші (немічні) починають виконувати спеціальну соціальну роль - готувати дітей (окремо хлопчиків та дівчаток) до життя. Природно, значна увага приділяється виконанню дітьми перших законів людського співжиття: табу і толіону. Табу, з гавайської, означає не робити чогось недозволеного, щоб не нашкодити самому собі. Толіон розуміється як закон кривавої помсти. Першоосновам матріархату починають вчити хлопчиків й дівчаток у цей період у перших навчальних закладах - "будинках молодУ, які функціонували окремо для дітей різної статі. Доцільність вищеназваних закладів простежується й у період патріархату. Однак, у зв'язку зі створенням моногамної сім'ї, навчання у цих закладах починає доповнюватися домашнім вихованням. На етапі патріархальної родової общини з'являються такі види діяльності, як мисливство, землеробство, скотарство та ремесло. Останнє дозволяло вдосконалювати знаряддя праці. Загалом, трудове виховання підростаючого покоління цього періоду доповнюється знайомством з релігійними культами. У розумінні первісних дітей та молоді формується уявлення не лише про земне життя, а й про душу. Проте процес такого формування був досить довготривалим: спочатку "'країна мертвих" знаходилася під землею, а на етапі землеробських культів її "переносять" у небо. Очевидно, заслуговує на увагу те, що підростаюче покоління через примітивні культи привчали жити у злагоді з природою. Вже в умовах первісного суспільства на етапі пізнього патріархату виховання виділяється як спеціальна соціальна діяльність, котра зумовлювалася конкретними вимогами тодішнього "виробництва" - здобуванням засобів для виживання. Виховання диференціювалося й відповідно до статі дитини (щодо хлопчиків і дівчаток). Процес виховання у первісному суспільстві завершувався ініціацією (іпіііаііо - посвячення), посвяченням у дорослість, точніше, згідно зі статтю окремо існували практичні випробування для юнаків і дівчат, котрі засвідчували про їхню готовність до праці, до життя в общині. 3. ВИНИКНЕННЯ ПЕРШИХ ШКІЛ У СВІТОВІЙ ЦИВІЛІЗАЦІЇ Найдревнішими у людській цивілізації вважаються піктографічні школи ( від гр. рісіох - писаний фарбою, мальований і §гатта - пишу; мальоване письмо ). Ці школи виникли за 7 тис. років до н.е. на території нинішньої Мексіки. У той час там проживали племена інків та майя. Тому у деяких історичних дослідженнях цей період називають культурою майя. За пізніших часів перші школи з'являються в країнах Сходу: Ассірії, Вавилоні, Єгипті, Китаю, Індії. Саме у цих країнах зростала роль міст, розвивались ремесла, торгівля, складався апарат державної влади. Поступово виникли писемність, початки математики, астрономії та прикладних наук. Все це вимагало довготривалого й планомірного навчання. Приблизно у IV тисячолітті до н.е. відбулося об'єднання невеличких держав на берегах річки Ніл. Так виникає рабовласницька держава Єгипет на чолі з фараоном. Саме у цей період І з'являються два типи шкіл: школи жерців (їх називали школами каліграфічного письма) та школи писців (школи ієратичного письма). Загалом в школах жерців навчалися хлопчики із жрецьких родин. Кількість учнів становила не більше 10. Вони вивчали ієрогліфи (читання), письмо, рахунок, арифметику, астрономію, астрологію, давньоєгипетський релігійний культ. Школи ці влаштовувалися при храмах і називалися рамессеум. Термін навчання сягав до десяти років, оскільки надто складно давалося оволодіння магією, чаклунством, народною медициною, а також навичками зображення ієрогліфів. Всіма цими знаннями, уміннями володіли жреці, що становили пануючу касту у Єгипті. Оволодіння грамотою, науками набувало тут кастового й релігійного характеру. Однак потреби господарського, суспільного життя, управління державою спонукали до створення у ІІІ-му тисячолітті шкіл писців. Саме у цих закладах готували майбутніх державних чиновників Єгипту. У Древньому Китаї перші навчальні заклади з'явилися на початку періоду Шань-Інь (1766 р. до н.е.). У ці часи школи мали назви: Сян, Сюй, Сюе. Зміст навчання у школах древнього Китаю передбачав оволодіння такими знаннями: мистецтвом "Л/о-/", етикетом, письмом, лічбою, музикою, стрільбою з лука, керуванням колісницею. Загалом, навчалися у школах понад 15 років. Лише біля 10 років хлопчики витрачали для того, щоб навчитися читати й писати ієрогліфи (потрібно було завчити 3-4 тисячі знаків ). З часом у країні виник нечуваний культ писемності, ієрогліфа, культ конфуціанських освічених моралістів-начотчиків, вче-них-чнновників, які вміють читати, розуміти і тлумачити мудрість священних книг, прошарок письменних інтелектуалів, які зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівництво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія разом узяті. Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловлюваннями мудреців і, як взірець, уміння писати твори, в яких вільно викладалась і коментувалась мудрість стародавніх - такою була програма навчання в китайській школі; державній і приватній. Протягом тисячоліть саме це вважалося у Китаї наукою. 4. ВИХОВАННЯ У ДРЕВНІЙ ГРЕЦІЇ Найвищого розвитку культура епохи рабовласництва досягла в державах древньої Греції й стародавнього Рішу, які виникли на торгових шляхах між країнами Середземномор'я і Сходу. Економічний і культурний розвиток рабовласницьких міст-держав давньої Греції розпочинається у УІ-ІУ ст. до н.е. В цей час високого розвитку досягла філософія, в надрах якої закладались основи різних спеціальних галузей знань; утворилось декілька систем виховання підростаючого покоління. У Стародавній Греції, яка складалась з невеликих рабовласницьких держав-міст, найбільш оригінальними системами виховання були Спартанська та Афінська. С парта займала південно-східну частину півострова Пелопоннесу, де було мало зручних гаваней, зовнішня торгівля, техніка і наука перебували на низькому рівні, а життя населення носило замкнутий характер. В країні домінувало землеробство, яке спиралось на працю рабів. Незначне напіввільне населення займалось ремісництвом. У Спарті на 9 тис. родин рабовласників (спартіатів) припадало понад 250 тис. рабів, які часто повставали. Це завжди непокоїло володарів Спарти, примушуючи їх повсякчас бути напоготові, виявляти жорстокість і насильство по відношенню до рабів. Виховання здійснювалося державою, яка переслідувала завдання підготовки з дітей стійких та загартованих спартіатів-воїнів, майбутніх рабовласників. Спартанців виховували в жорстких умовах, прагнучи виростити з хлопців суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток - воїте-лт.нипь-амазонок. які б мало в чому поступалися чоловікам. Головним завданням було виховання жорстокості, ненависті до рабів у підростаючих рабовласників. З цією метою вони брали участь у криптіях (нічних облавах на рабів), коли загін молодих спартіатів оточував який-небудь міський квартал або район за містом і мав право на вбивство будь-якого раба. Підлітки брали участь у щорічних публічних випробовуваннях - змаганнях. Їх сікли перед вівтарем, щоб пересвідчитись у терплячості та витривалості. Юнаки 18-20 років об'єднувались у групи ефебів. Афінська система виховання залишила слід в історії педагогіки як провісниця високої духовної культури, формування гармонійної людини, основними якостями якої були духовне багатство, моральна чистота та фізична досконалість. Саме в Афінах виникла Ідея гармонійного розвитку особистості як мети виховання. В афінських містах тривалий час існувала традиція, за якою найзаслуженіша людина удостоювалась посади гімнасіарха - керівника школи для дітей вільних громадян. На відміну від Спарти, в Афінах значного розвитку набули різні ремесла і торгівля. Високого рівня досягли архітектура, скульптура, живопис, художня література, історія, географія, математика, філософські науки. Особливості економічного становища і політичного життя населення знайшли своє відображення у системі виховання дітей і молоді. Афінська система виховання, як і спартанська, також здійснювалась в інтересах рабовласників, але була більш різноманітною. До семи років діти обох статей виховувались вдома, в сім'ях. Потім хлопчики вступали до школи, а дівчатка проводили весь час у жіночій половині будинку - гінекеї. Тут їх навчали читати, писати, грати на музичних інструментах, а головне -займатися рукоділлям. Після шлюбу в становищі дівчат практично нічого не змінювалось: вони переходили з однієї гінекеї в іншу. Тим часом хлопчики здобували всебічний інтелектуальний розвиток, всіляко вдосконалюючи культуру тіла. Хлопчики 7-14 років навчалися у приватних школах граматистів і кіфаристів. Заняття проводили вчителі, яких називали дидаскалами (від грецького слова "дидаско" - навчаю). У школах граматистів вчили писати, читати та рахувати. Використовувався буквоскладальний метод навчання грамоти. Діти заучували напам'ять літери за їх назвами (альфа, бета, гамма та ін.), потім складали їх у склади, слова писали на навощених дощечках паличкою (стилем). Лічили на пальцях, камінцях і рахівницях. В школах кіфа-ристів (музики) учням, крім елементарної грамоти, надавали літературну освіту і естетичне виховання. Навчання в школах граматистів і кіфаристів здійснювалось одночасно або послідовно: спочатку в школі граматистів, а потім -кіфаристів. Ці школи були приватними і платними. У школі-палестрі (школі боротьби) підлітки 14-16 років навчалися п'ятиборству (біг, стрибки, боротьба, кидання диска і списа), а також плаванню. З ними проводили бесіди з політичних і моральних питань. Фізичним вихованням і бесідами в палестрі займалися найбільш відомі громадяни держави. Юнаки 17-18 років з родин найзаможніших аристократів виховувалися в гімнасіях (гімназіях), де вивчали філософію, політику, літературу, для того щоб підготуватися до участі в керуванні державою. Юнаки 18-20 років готувалися до військової служби в групах ефебів, де продовжувалося їх військово-фізичне виховання. Вони вивчали зброю, морську справу, фортифікацію, військові статути, закони держави, брали участь у громадських святах і театральних виставах. Загалом, у такий спосіб в Афінах утвердилась ідея "калока-гатії" (гармонійного розвитку особистості, у якому весь зміст виховання спрямовувався на досягнення фізичної і духовної досконалості в їх єдності). Крім того, найздібніші юнаки продовжували своє навчання ще майже 10 років в академії (започаткована Сократом для підготовки філософів і крупних політиків). Зазначимо, що загальним для обох виховних систем був кла-| совий характер освіти і виховання та презирливе ставлення до1 фізичної праці. Діти рабів не мали можливості відвідувати будь-які школи, і Їх виховання відбувалось у праці нарівні з доросли-Ц ми. ОСВІТА ТА ВИХОВАННЯ У ДРЕВНІЙ ГРЕЦІЇ Афінська система Мета виховання: різнобічний гармонійний розвиток особистості Форми та зміст: 0-7 р. - сімейне виховання; 7-13 р. - мусична школа: школа граматиста (навчання грамоті і лічбі); школа кефариста (літературно-музичне виховання); 13-18 р. - гімназійні школи: палестра (школа давнього п'ятиборства); гімнасія (риторика, гімнастика, музика); 18-20 р,-ефебія Традиційні цінності полісного виховання: єдність, рівність перед законом, ідеал героїчного і безкорисного служіння рідному ____ місту. Спартанська система Мета виховання: підготовка мужніх, дисциплінованих, загартованих воїнів. Форми навчання і виховання: 0-7 р. - сімейне виховання; 7-18 р. агелли (військові загони); 18-20 р. - військова служба (ефебія). Зміст навчання і виховання: володіння зброєю, розвиток сили і витривалості; елементарне навчання читанню й письму, розвиток кмітливості, вміння висловлювати думки аргументовано і лаконічно; естетичне виховання через військові пісні і танці, розвиток почуття краси тіла. Методи виховання: особистий приклад, змагання, формування звичок, покарання, бесіди; общинне виховання. 5. ДРЕВНЬОГРЕЦЬКІ ФІЛОСОФИ ПРО ФОРМУВАННЯ ЛЮДСЬКОЇ ОСОБИСТОСТІ (СОКРАТ, ПЛАТОН, АРИСТОТЕЛЬ, ДЕМОКРИТ) В Афінах зародилися перші педагогічні теорії. Найвидатніші філософи того часу були одночасно і виразниками педагогічних ідей античного світу. Сокрапі (469-399 до н.е.) - син ремісника, став ідеологом великої земельної аристократії. Заперечував пізнання світу і природи через їх недоступність людському розуму, намагався довести, що люди повинні пізнавати лише самих себе і вдосконалювати свою мораль. На його думку, це і було метою виховання. Сократ вів бесіди з питань моралі на площах, заставляв своїх слухачів шляхом запитань і відповідей знаходити "істину", сам при цьому не пропонував готових положень і висновків. Такий стиль ведення бесід зі слухачами став називатись сократівським, а з часом - евристичним. Платан (427-347 до н.е.) - видатний давньогрецький філософ, об'єктивний ідеаліст, ідеолог рабовласницької аристократії, учень Сократа. У творах "Держава", "Закон" Платон накреслив проект нової системи виховання дітей і молоді в рабовласницькій державі. За його теорією, діти до 7 років повинні виховуватись на "майданчиках" біля храмів, де жінки-виховательки, призначені державою, розвивають їх за допомогою ігор, казок, пісень, бесід тощо. З 7 до 12 років діти відвідують державну школу, де вчаться читати, писати, рахувати, музиці і співу. Для дітей 12-16 років пропонується школа фізичного виховання -палестра - з гімнастичними вправами. При цьому нездібні діти відсіваються в ряди землеробів і ремісників. З 18 до 20 років -ефебія - посилена військово-гімнастична підготовка. З 20-ти років юнаки, які не виявили здібностей до наук, ставали воїнами, а ті, що залишилися, до ЗО років вивчають такі науки, як арифметика, геометрія, астрономія і музика. Вони готуються до виконання важливих державних доручень. Особи віком від ЗО до 35 р., найздібніші і найдоброчесніші, можуть продовжувати вдосконалювати свою освіту, щоб потім стати керівниками держави. Після 50-ти .років вони звільняються від керівництва державою і можуть далі самовдосконалюватись. Виховання жінок, на думку Платона, повинно бути таке ж саме, як і в Спарті. Щодо виховання рабів, то Платон рекомендує ставитись до них суворо, не ніжити, карати за будь-які проступки, об'єднувати в групи за ознакою різномов'я, щоб вони не спілкувалися між собою. Отже, педагогічна система Платона була побудована в інтересах рабовласників, ігнорувала інтереси народу, не приймала до уваги виховання рабів. Він з презирством ставився до фізичної праці, вважаючи, що для дітей рабовласників трудове виховання не потрібне. Проте Платон висунув ряд цікавих думок, зокрема про необхідність виховання дітей дошкільного віку, фізичне виховання, розширення програми навчання, створення державної системи виховання, освіти для дорослих і самовдосконалення людини протягом життя. Аристотель (384-322 до н.е.) - учень Платона, давньогрецький філософ і педагог, автор наукових праць у галузі філософії, політики, етики, естетики, природознавства. Він був вихователем О. Македонського. Вперше вивів основні положення логіки. В 335 р. заснував в Афінах філософську школу - Лікей. На його думку, метою виховання є розвиток в людині вищих якостей душі - розумової і вольової. Виховання повинно здійснюватись державою, яка визначає його мету, завдання і зміст. Аристотель пропонує власну вікову періодизацію: від народження до 7 років; від 7 до 14 років (початок статевої зрілості); від початку статевої зрілості до 21 року. Така періодизація, на думку Аристотеля, відповідає природі людини. До 7 років дитина виховується в сім'ї, де батьки повинні її загартовувати, виховувати засобами гри, казки, музики, моральних бесід. Від 7 до 14 років діти мали відвідувати державні школи, в яких займатимуться фізичними вправами, музикою, вчаться читати, лічити. Від 14 до 21 року підлітки та юнаки здобувають в школах середню освіту, яка включає знання з літератури, історії, філософії, математики, астрономії, музики. Такий зміст виховання і освіти Аристотель пропонував для хлопчиків. Проте для дівчат ця програма навчання була обмеженою. Платон і Аристотель дотримувались думки, що естетичне, моральне виховання є свідченням гармонії, а реальні ЇЇ вияви видно у граматиці, математиці, астрономії, спорті. Демокрит (460-370 до н.е.) - давньогрецький філософ-матеріаліст. Він створив атомістичну теорію, визнавав пізнання світу. У своїх працях багато уваги приділяв проблемам виховання. Демокрит відстоював принципи природовідповідності, гармонійного розвитку людини; великого значення надав трудовому вихованню дітей і молоді, використанню вправ у вихованні моральної поведінки. Мета виховання, на думку Демокрита, -підготувати молодь до реального життя на землі. Основним у вихованні має бути оволодіння знаннями про природу. Після того як Рим завоював Афіни і перетворив їх на свою колонію, багато давньогрецьких філософів, математиків потрапили у полон і були вивезені до Риму. Ставши рабами знатних римлян, вони супроводжували їх дітей до школи, прислуговували їм. Саме тоді рабів-філософів уперше почали називати педагогами. Так виникла назва професії й утвердився термін "педагогіка" та "педагог". б. ШКОЛА І ПЕДАГОГІКА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ Під тиском бурхливо зростаючої Римської імперії Афінська держава поступово втрачає свою могутність. У Римі успадкували деякі кращі традиції афінян, але на зміну музичному вихованню прийшло виховання ораторів. Римська система виховання й навчання склалась в УІ-У ст. до н.е. і відповідала розвитку рабовласницького ладу. Це був період розвитку рабовласництва і класового розшарування населення (патриції - рабовласники, вільне привілейоване населення (плебеї - вершники, біднота). Соціально-класове розшарування населення Давнього Риму наклало свій відбиток і на систему виховання. Для бідного населення тут існували елементарні приватні і платні школи, для дітей привілейованих верств населення - граматичні школи. Елементарні школи обслуговували деяку частину небагатого і незнатного вільно народженого населення (плебеїв). Там вчили писати, читати і рахувати, знайомили з законами держави. Багаті і знатні люди надавали перевагу навчанню своїх синів грамоті в домашніх умовах. В граматичних школах, також приватних і платних, навчалися діти знатних батьків. Учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику (мистецтво красномовства з деякими відомостями з літератури та історії). У школах обох типів навчалися тільки хлопчики. Розвиток цих шкіл був спричинений необхідністю оволодіння ораторським мистецтвом тими, хто намагався зайняти керівні посади у державі. Значно пізніше у Римі завилися школи риторів, в яких діти знаті готувалися до державної діяльності. Вони вивчали риторику, філософію, правознавство, грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платним. У середині 1-го тис. до н.е. приватні граматичні й риторські школи були перетворені в державні. Проголошення християнства державною релігією Римської імперії спричинило різку зміну змісту навчання і виховання дітей. v тпкопях Хпиг'тиянство напало ттікплі яскпаво забапвленого печлігійного характеру, що знижувало рівень розумового виховання підростаючих поколінь. Найбільш відомим педагогом у Древньому Римі був Марк фабіЙ Квінтіліан. Зокрема, у своєму творі "Про виховання орато-оа" він вперше визначив якості викладача школи риторів. Доречними є його думки щодо утвердження рівних взаємин з учнями, виявлення поваги до них. ОРІЄНТОВНА СИСТЕМА ОСВІТИ У ДРЕВНЬОМУ РИМІ Сімейне виховання (від народження до 7 років) Елементарна школа (від 7 до 11-12 років) - з V ст. н. е. -мала суто практичний характер (хлопчаків і дівчат навчали читанню, письму, лічбі). Граматична школа (від 11 до 12-15 років)" передбачалося вивчення латинської і грецької мови та літератури (граматика, поетика, стилістика на основі творів Гомера, Вергілія, Теренція) (оволодінню основами "вільних мистецтв" приділялось другорядне значення), здійснювалося формування "досконалого оратора". Школа ритора (від 15 до 20 років) - незначна кількість юнаків теоретично і практично детально вивчала ораторське мистецтво за зразком промов Цицерона для підготовки до судової діяльності. Творчі завдання і реферати 1. Взаємозв'язок культури й освіти у доісторичних світових цивілізаціях. 2. Порівняльний аналіз думок (поглядів) грецьких, римських і східних філософів щодо виховання особистості. 3. Характеристика змісту освіти й виховання у перших школах (порівняльний аналіз). 4. Становлення виховання дітей у доісторичний період з XX ст. до н.е. до поч. н.е. Питання для роздумів і проблемні запитання 1. Обгрунтуйте, який з підходів щодо виникнення виховання абсолютно є не науковим? 2. Які з пам'яток джерел педагогіки є на території нашого краю (найстаріші на Житомирщині)? 3. Доведіть, що Спартанська і Афінська виховні системи є такими, що унеможливлюють одна одну. 4. Що є принципово відмінним у школах писців і жерців (Стародавній Єгипет)? 5. Які наслідки Афінської освітньої системи мають непересічну цінність для сучасної загальнолюдської і педагогічної культури? Тест 1. Який підхід є визначальним при вивченні студентами істо-рико-педагогічної науки? а) особистісний; б) комплексний; в) культурологічний. 2. Що можна віднести до найдревніпіих джерел в історії педагогіки? а) манускрипти; б) звукописи; в) піктограми. 3. Який з підходів в історико-педагогічній науці щодо виникнення виховання абсолютно позбавлений науковості? а) біологічний; б) соціологічний; в) психологічний. 4. У який історичний період виникає виховання як соціальне явище? а) на етапі патріархату; б) у дородовий період; в) на етапі раннього матріархату. 5. Визначальним законом людського співжиття й керівництвом до реалізації виховання у родовій общині був: а)закон золотого правила моралі; б)закон табу; в) біологічний закон. 6. Основними шляхами виховання підростаючої зміни у первісно родовому суспільстві були: І а) показ, спостереження, змагання; б) навіювання, спосте-\ реження, приклад однолітків; в) показ, спостереження, посильна^ участь у праці. , 7. Найдревнішою у світовій цивілізації вважається школа: ^ а) Древнього Вавилону; б) Древнього Єгипту; в) піктографічна школа Майя. | 8. У якій із шкіл древньої цивілізації зміст навчання включав: вміння читання, рахунку, письма; знання арифметики, геометрії, астрономії, магії, астрології, народної медицини? а) школи Древнього Китаю; б) школи жреців у Древньому Єгипті; в) школи Ассирії. 9. Мову, яка передбачає коротку, чітку і точну відповідь називають: а) афінською; б) спартанською; в) лаконічною. 10. Життя жінки в Афінах було замкнуте і зосереджене в жіночій половині будинку, яка називалась: а) палестрою; б) гін-екеєю; в) кухнею. 11. Військова група в Давній Греції, в яку вступали юнаки 18-20 років і несли службу в військових гарнізонах: а) ефебією; б) палестрою; в) батальйоном; г) криптією. 12. Діти з 15-18 років в Давній Греції навчались в школах називались: а) граматистів; б) ораторів; в) кіфаристів; г) гім-носіях. 13. Кого хотіли виховати з спартанської жінки: а) домашню господарку; б) жінку-амазонку; в) високоосвічену особистість. 14. Об'єднані граматичні школи і школи ораторів в Стародавньому Римі називали а) державними; б) елементарними; в) граматичними. 15. Найбільш відомим римським педагогом був: а) Гай Юлій Цезар; б) Марк Фабій Квінтіліан; в) Октавіан Август. |
|
М. Тодики доктора юридичних і політичних наук, професора В. С. Журавського... Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів |
Малиновський А. С., Рибак М. Ф. Т 19 Метрологія, стандартизація і... Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів |
|
Закони,закономірності Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів |
М. П. Кочерган Загальне мовознавство ... |
|
КОНДОР 2006 Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для вищих навчальних закладів |
БЕХРУЗ ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО ПІДРУЧНИК Рекомендовано Міністерством... Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів |
|
КОНКУРЕНТНЕ Рекомендовано Міністерством освіти і науки України Й як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів ^ (лист №14/18.... |
ІСТОРІЯ, ЗАВДАННЯ І РОЗВИТОК ПСИХОФІЗІОЛОГІЇ Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів |
|
НАКА З АПН України (протокол №6 від 05. 06. 2003 р.) і затвердженої рішенням Колегії Міністерства освіти і науки України №10/2-2 від 25.... |
НАКА З АПН України (протокол №6 від 05. 06. 2003 р.) і затвердженої рішенням Колегії Міністерства освіти і науки України №10/2-2 від 25.... |