Затверджено Колегією Міністерства освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (№1/11-2855 від 09 липня 2003 року )
|
|
Скачати 4.43 Mb.
|
|
ТЕМА VII НАРОДНА МУДРІСТЬ У ВИХОВАННІ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ 1. Традиції та обряди як основа української етнопедагогіки. 2. Засоби народного виховання дітей та молоді. 3. Шляхи народного виховного впливу. 4. Форми та методи народного виховання зростаючої особистості. Літературам 1. Концепція виховання дітей і молодї^ системі національної освіти. - К., 1995. 2. Ващенко Г. Виховний ідеал. - Полтава, 1994. - 190 с. 3. Воропай 0. Звичаї нашого народу /Етнографічний нарис. В 2 т. Т. 1. - К.: "Обереги", 1991. - 455 с. 4. Любар 0.0., Стельмахович М. Г., Федоренко Д.Т. Історія української педагогіки /За ред. М.Г. Стельмаховича. - К.: ЇЗМН, 1998. - 356 с. 5. Огієнко 1.1. Українська культура. К.: Вид-во книгарні Є.Череповського, 1918. - 272 с. 6. Педагогічні ідеї Г.С. Сковороди /За ред. О.Г. ДзеверІна. -К.: Вища школа, 1992. - 246 с. 7. Русова С. Ф. Національна школа: вибр. пед. тв. в 2-х т. - К., 1997, 8. Стельмахович М.Г- Народна педагогіка. - К.: Рад. шк., 1985.-312с. 9. Сухомлинський В.О. Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості /Вибрані твори. В 5 т. Т. 1. - К.: Рад. шк., 1976. - С. 55-206. 10. Ушинський К.Д. Про народність у громадському вихованні /Вибрані педагогічні твори. В 2 т. Т. 1. - К.: Рад. шк., 1993. - С. 43-103. 11. Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. -Тернопіль, 1995. КЛЮЧОВІ СЛОВА ТА ТЕРМІНИ Традиції, обряди, свята; аграрно-сонячний календар; засоби народно-виховного впливу; форми народного виховання; методи народного виховання. 1. ТРАДИЦІЇ ТА ОБРЯДИ ЯК ОСНОВА УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОПЕДАГОГІКИ Переважно аграрний характер виробництва праукраїнців (І тисячоліття до н.е. - ІІ-ІХ ст. н.е.), української сім'ї у XVII - на початку XX століття передбачав формування у дітей відповідального ставлення до праці, яке ставило за мету прищеплення їм життєвих навичок і трудових умінь. Змістом виховання і навчання був реальний процес повсякденного, побутового і трудового життя людей, а основними засобами - спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій. Система підготовки дітей до праці будувалася в основному на народних традиціях, звичаях та обрядах. Багато з них виникло на грунті трудової діяльності та реальних людських взаємин і виконували функцію не тільки регуляторів суспільної та особистісної поведінки, а й використовувалися як засіб передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду взагалі та морально-трудового, зокрема. Звичаї та традиції виявлялися і в ставленні до природи, і в поезії землеробів, і в усній народній творчості, і в давніх народних ремеслах, красі одягу, житла, і у виняткових законах гостинності, і в добрих правилах побуту та поведінки. Звичайно, зміцненню і закріпленню традицій та звичаїв сприяла релігія, під впливом якої знаходилася сім'я, основні етапи життя людини (хрещення, шлюб, похорон). Українцям імпонувала передусім загальнодоступна ідея соціальної справедливості у християнстві (рівність усіх перед Богом), єдність людської історії, засудження жорстокості, насилля і користолюбства, звернення до совісті, честі, милосердя, "внутрішньої свободи" і людської гідності. Зазначимо, що педагогічний аспект народних трудових традицій, звичаїв, обрядів і свят є предметом дослідження етнопеда-гогіки (термін, введений академіком РАО, Г.Н.Волковим), народної педагогіки (вперше до цієї звернувся О.В.Духнович). Протягом останнього часу ця проблема досліджується в Україні (С.Д.Бабишин, Т.І.Мацейків, М.Г.Стельмахович, Є.Ї.Сявавко, ЇО.Д.Руд^їїо та ін.). Звичаї і традиції завжди закріплюють те, що досягнуте в громадському та особистому житті, вони є сильними соціальними засобами стабілізації суспільних відносин. Вони виконували роль соціальних механізмів передачі новим поколінням взаємин старших поколінь, відтворювали у молодіжному житті ці взаємини. Система звичаїв і традицій нашого народу є результатом його виховних зусиль протягом багатьох віків. Через цю систему народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер та психологію в історичному процесі зміни поколінь. Спадкоємність поколінь, вірність дітей звичаям і традиціям батьків народ розглядав як основний закон свого життя. Звичаї і традиції виконують спільні для них соціальні функції: по-перше, служать засобом стабілізації усталених у даному суспільстві відносин; по-друге, здійснюють відтворення цих відносин у житті нових поколінь. Проте існують свої особливості і навіть деякі відмінності у трактуванні традицій та звичаїв, що особливо важливо у межах нашої проблеми дослідження. Головною умовою існування традицій є їх збереження і передача. Традиція проявляється у вигляді усталених стереотип і зованих норм поведінки, звичаїв, обрядів, свят, суспільних ідей, морально-етичних елементів тощо. Традиції можуть бути сімейними, регіональними, національними, загальнолюдськими. За змістом вони можуть бути прогресивними, консервативними і навіть відкрито реакційними. Для успішного розвитку людського суспільства важливою є закономірність: цілеспрямована діяльність людей веде до виникнення нових елементів культури - інновацій, які розвиваються в межах певного суспільства і традиціоналізуються. Народні традиції є тим соціальним механізмом, за допомогою якого здійснювалися наслідування та спадкоємність підростаючим поколінням морально-трудового досвіду. Узагальнений морально-трудовий досвід народу (в традиціях), природно, впливає на всі сторони суспільного життя: погляди, переконання, норми поведінки, звички і підтримується силою громадської думки. Цим самим з допомогою трудових традицій та інших соціальних механізмів створювалася модель формування особистості взагалі та її морально-трудового становлення зокрема. Характерною особливістю традицій є те, що вони включають емпірично відкриті і перевірені практикою способи трудової діяльності людей та відповідної їх поведінки. Виконуючи функцію "залучення" підростаючої зміни до багатого морально-трудового досвіду, традиції служать провідним етнопедагогічним фактором, який справляє вирішальний вплив на здійснення передачі суспільних цінностей від покоління до покоління, на формування внутрішньої єдності і національної своєрідності культури народу. Отже, вони сприяють тим самим цілеспрямованому розвиткові особистості. Однак, зв'язок традицій з формуванням морально-трудових якостей, відповідальності особистості не прямий, а є для неї лише системою соціальних установок, ціннісних орієнтацій. Складність тут, насамперед, у процесі перетворення знань, морально-трудового досвіду у переконання особистості. Головне, щоб вони стали особистісно значущими для молодої людини, тобто, щоб традиції інтегрувалися особистістю. Отже, народні трудові традиції - це морально-трудовий досвід народу, ідеали, засоби підготовки підростаючого покоління до праці, котрі склались історично, передавалися з покоління в покоління стереотипізованим усталеним способом та підтримувалися силою громадської думки. Переважна більшість дослідників відзначає як компоненти традицій звичаї, обряди, ритуали, свята, ігри, іграшки, дитячий фольклор, усну народну творчість, продуктивну працю. Не заперечуючи такого твердження, слід, очевидно, все ж уточнити призначення звичаїв і визначити їх місце у формуванні ставлення підростаючої особистості до праці. Звичаї - стереотипи поведінки, яких дотримуються спільності людей, соціальні групи за певних обставин, і які зберігаються в незмінному вигляді протягом тривалого історичного періоду, передаючись від покоління до покоління. Вони є засобом соціальної регуляції діяльності, яка відтворюється у певному суспільстві і є звичною для їх членів, а також можуть виступати прийомами, формами взаємовідносин у родинно-побутовій сфері та праці. Звичаї, котрі підтримуються моральними відносинами, називають уподобаннями. Загалом, звичаї неофіційно і завжди підтримуються громадською думкою. Трудові звичаї завжди фіксують елементи прийнятого в суспільстві способу трудового життя, тому формування, закріплення та успадкування їх від покоління до покоління є важливим аспектом функціонування самого суспільства. Трудовий звичай ніби вводить юну особистість у русло, яке прокладене попередніми поколіннями через детальну регламентацію трудових дій у конкретних практичних ситуаціях. Разом з тим, звичай, завжди даючи конкретні орієнтири у трудовій діяльності, не ставить вимог до духовних якостей людини. Саме традиція і вирішує вищезазначене завдання тим, що регламентує чітко ті морально-трудові якості, які необхідні для правильних (з точки зору народу) дій у конкретній сфері трудової діяльності. Отже, традиція має безпосередню, а звичай - лише опосередковану педагогічну спрямованість. Звідси звичай можна розглядати лише як форму вираження традиції, хоча "звичай" є значно старшим поняттям у історичному аспекті. Традиції ніколи не діють без зв'язку із звичаями, вони завжди функціонують на основі останніх. Традиції доносять до нових поколінь зразки переконань, почуттів, установок, розкриваючи, в ім'я чого слід трудитися. Характерно, що у етно педагогіці народний трудовий досвід базувався на емпіричних, буденних знаннях, реальних життєвих потребах, що дозволяє розглядати його як певну систему, котрій притаманні свої принципи виховання дітей та молоді. До найважливіших принципів формування у юних відповідального ставлення до праці, на наш погляд, доцільно віднести: виховання у праці; зв'язок з життям; природовідповідність; послідовність і наступність; систематичність; єдність поваги і вимог до особистості дитини; врахування вікових особливостей. 2. ЗАСОБИ НАРОДНОГО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ До найважливіших засобів підготовки дітей до життя та діяльності слід віднести усну народну творчість, ігри, іграшки, дитячий фольклор, продуктивну працю, звичаї, обряди, ритуали, свята. Зазначимо, що переважна більшість традицій та звичаїв українців, пов'язаних з виробничою діяльністю, з потребами життя, побутом людей, має глибоку історію, хоч з розвитком етносу во- ни змінювалися, певна частина з них відмирала або трансформувалася, набуваючи іншого значення. Характерно, що протягом своєї багатовікової історії народ створив, примножив і зберіг у своїй пам'яті та передав нащадкам надзвичайно багаті за змістом, духовним та емоційним враженням родинні звичаї і обряди, пов'язані з народженням дитини, вибором кумів, хрещенням. Варто погодитись з твердженням М.Г.Стельмаховича, що традиційний український обід на честь новонародженого має давнє слов'янське походження і пов'язаний із вшануванням персонажів слов'янської міфології, зокрема. Берегині (покровительниці природи, землі і плодючості), із культом божества Роду і Породіллі. У підготовці дітей до праці з найдавніших часів велика роль відводилась іграшці, основна роль якої полягала у підготовці дитини до майбутньої діяльності, до життя в суспільстві. Найпопу-лярнішими в українських дітей були іграшки, котрі відтворювали предмети хатнього вжитку, знаряддя сільськогосподарської праці, свійських тварин, ляльки, транспортні засоби. Д.І.Фіголь підкреслює, що українська народна іграшка завжди виготовлялася в дусі давньоруських народних мистецьких і педагогічних традицій, але не була позбавлена й національного забарвлення. У процесі маніпуляцій, включення дітей у гру у них розвивалися перші уявлення про взаємини людей у повсякденному житті, побуті, праці, формувалися риси майбутнього трудівника. Вимоги до фізичних та духовних якостей особистості, що відображають ідеал людини-трудівника у народному вихованні, зафіксовані у великому пласті народної творчості - передусім у приказках та прислів'ях. У них коротко відображена програма народного виховання, а праця розглядається як потреба людини: "Праця чоловіка годує, а лінощі марнують", "Бджола мала, а й та працює" та ін. У народних прислів'ях відображено сутність і сукупність тих морально-трудових якостей, котрі знайшли підтримку у народі (старанність, працьовитість, уміння, акуратність, обов'язок і т.ін.) і вад (лінь, неробство, марнотратство і т.д.), котрі повсякденно піддавалися осудові громадою. Спеціальними сферами прислів'їв, приказок були праця і життя народу. В них сформульовані народні уявлення про честь і безчестя, про обов'язок і гідність людини праці, тим самим підкреслювались прості норми народної трудової моралі. Серед них: "Менше говори, а більше діла твори", "Без труда нема плода". Отже, у змісті прислів'їв та приказок виділяються два аспекти: з одного боку, вони містять педагогічну ідею, а з іншого - сприяють виховному впливові на дітей. Поясненню сутності зазначених засобів дітям великого значення надавав К.Д.Ушинський. Характерним є те, що ці засоби усної народної творчості містять у собі поради, осудження, натяки, докори, які прямо адресуються дітям, а також практичні поради дорослим з виховання юних. Перші переконують, що лише в процесі праці формуються важливі моральні якості людини (почуття людської гідності, наполегливість, послідовність, почуття обов'язку та відповідальності). Якщо прислів'я та приказки відображають програму народного виховання, то казки, легенди, пісні створюють образи героїв, котрі гідні наслідування. У них у художній формі відтворювались зразки виконання вимог народної моралі, а також прищеплювались тівикості підростаючій зміні, які вважались бажаними і необхідними. Уже з перших років життя діти з інтересом сприймають "Колобко", "Івасика-Телесика", "Золоту яблуньку", "Про дідову дочку і бабину дочку" та ін. Під впливом казок у них розвиваються не лише фантазія, збагачується мова, а й закладаються "міцні основи замилування до чесноти, правдивості і справедливості". К.Д.Ушинський ставив казки набагато вище від усіх оповідань, називаючи їх першими блискучими спробами народної педагогіки, "педагогічним генієм народу". У народі дітям постійно прищеплювалась ідея важливості праці для людини, для її життя та ідея праці як природна необхідність. У цьому зв'язку уже з малих років важливим засобом ефективного впливу на емоційну сферу були народні пісні, особливо на теми праці. Вони пробуджували інтерес до трудової діяльності дорослих, формували психологічну готовність до праці. Етнологи та фольклористи доводять, що усна народна поезія виникла у наших древніх предків безпосередньо із трудової діяльності у формі пісні. Її вважають, отже, досить древньою ("Сороки", "Два півники", "Огірочки" та ін.). Діти наслідували родинні традиції, погляди, ставлення до різних подій та явищ життя. Часто у своїх іграх, розвагах вони відтворювали явища життя та праці, насамперед, "господарювали": сіяли, косили, збирали хліб, варили обід, будували хатинки з піску, робили човники і т.ін. Загальновідомо, що гра не ставить за мету участі дитини у створенні матеріальних цінностей, але вона має опосередковане відношення до праці тим, що привчає підростаючу особистість до тих фізичних і психічних зусиль, які у недалекому майбутньому будуть для неї необхідними. Характерним було й те, що ігри, забави, засоби усної народної творчості сприяли формуванню уявлення про працю та вимоги до неї у дітей 5-6-ти років. Саме цей період є необхідним для фізичного загартування дітей і психологічної Їх підготовки до праці. Академік М.Г.Стельмахович продовжує межі згаданого періоду до 6-7-ми років, називаючи його вступним. Природно, що за народною традицією, чим раніше дитина вступає у трудову діяльність, тим краще, бо це повністю відповідає вродженому потягу людини діяти, щось робити. Дотримуючись, за Стельма-ховичем, назви цього періоду (вступний), вважаємо, що він продовжувався в українських родинах до 6-ти років. Характерно, що на першому етапі формування в дітей відповідального ставлення до праці провідними прийомами були показ та спостереження, котрі розширювали кругозір юних, давали Їм елементарні уявлення про різні види трудової діяльності. Вони охоплювали повідомлення дітям елементарних знань про працю, прищеплення загальних уявлень про трудову діяльність, забезпечуючи цілеспрямований вплив на емоційно-мотиваційну сферу майбутніх трудівників. Важливо, що трудовій спрямованості дітей сприяло саме оточення (спостереження за кропіткою працею батьків, старших братів і сестер, сусідів тощо), сприймання усної народної творчості, участь у різних сюжетно-рольових іграх, в яких відтворювались реальні (уявні) види трудової діяльності батьків, дорослих, а також посильна допомога батькам у праці (догляд за молодшим братом чи сестрою, домашніми тваринами, рослинами, прибирання будинку, самообслуговування та ін.). В результаті цього дитина починала розуміти важливість праці для життя людини. Другий період підготовки дітей до праці, як свідчать першоджерела, продовжувався з 6 до 14-ти років. Дотримуючись класифікації Стельмаховича, його можна назвати помічним. Патріархальний спосіб житія українців визначав традицію селян в основному виготовляти все для себе у власному господарстві. Це зумовлювало, закономірно, і відповідне ставлення підлітків до праці. Вони пізнавали сам характер праці, оволодівали трудовими операціями, беручи безпосередню участь у трудовій діяльності. Форма трудового навчання була загалом індивідуальною, хоча з цього періоду і до повноліття відбувалася чітка диференціація у виконанні видів праці за статевою ознакою (хлопчик-пастушок, погонич, помічник батька; дівчина-городниця, хатня господарка, помічниця матері і т.п.). Отже, здійснювалося не лише формування трудових умінь та навичок у процесі праці, а й велася підготовка до конкретних видів трудової діяльності. Слід виділити два аспекти традиційної підготовки підлітків до праці: по-перше, моральну, яка передбачала формування переконання трудитися, усвідомлення свого людського обов'язку через вплив на всі сфери особистості (передусім на сферу свідомості); по-друге, психологічну, котра передбачала неможливим стан бездіяльності, незадоволення від погано виконаної роботи, і котра здійснювалася у процесі безпосередньої трудової діяльності. Природно, що для забезпечення такої підготовки народом використовувалися не лише певні засоби, а й конкретні форми, методи, окреслювались достатні умови. Беручи безпосередню участь у трудовій діяльності, підлітки оволодівали найбільш характерними трудовими операціями землеробства (вміння орати, сіяти, косити, молотити), скотарства (догляд та випасання свиней, овець, кіз, корів, коней), а дівчата засвоювали навички землеробства (полоти, жати, в'язати, збирати овочі і т.д.), хатніх справ (варити, прати, прясти, вишивати, прибирати і т.п.) та ведення господарства (доглядати і доїти овець, кіз, корів та ін.). Отже, традиційно ставлення підлітків до праці формувалося через безпосереднє залучення їх до діяльності дорослих. Характерним було дотримання наступності в оволодінні трудовими операціями, що зумовлювалось віковими можливостями дівчат та хлопців. 3. ШЛЯХИ НАРОДНОГО ВИХОВНОГО ВПЛИВУ Народні традиції передбачали не лише трудові доручення, участь підростаючої зміни у процесі праці, а й широкий вплив на інтелектуальну, емоційну сферу майбутніх працівників. Підлітки, насамперед, пізнавали сенс життя, природу, своє місце в оточуючому світі через активну участь у обрядах, святах, ритуалах, піснях, танцях, які виконували не лише функцію соціалізації особистості, а, що особливо важливо, були одним із шляхів становлення загальної трудової спрямованості підростаючих поколінь. Обряди, як і звичаї, мають досить давню історію і виникли ще за язичницьких часів у наших пращурів - східних слов'ян. Обряд - це соціально-історичний феномен, який оформлює важливі події суспільства, колективу або особистого характеру, котрі є моментом суспільних відносин. Характерним для нього є те, що він не лише оформлює, а й розкриває внутрішній зміст подій, формує пов'язані з ним думки і погляди, почуття та настрої. Виникнення обрядів зумовлювалося трудовою діяльністю людей та побутовими суспільними умовами. Зрозуміло, що обряд пов'язаний з традицією чи звичаєм, але він супроводжує останні протягом всього часу їх функціонування, а виступає лише в певний момент цього процесу. На ранніх етапах традиція чи звичай можуть не мати обрядової сторони. Утворення обряду є завершальним етапом становлення традиції чи звичаю. Обряд завжди пов'язаний з переломним моментом в житті людини. Він акумулює в собі думки та почуття, які викликані виникненням, зміною чи закінченням важливого для людини суспільного зв'язку, а також відображає зміни зв'язку людини з природою і т.ін. Обряди у нашого народу виконували такі функції: а) соціальну - шляхом спеціально систематизованої зовнішньої предметності поглиблювали і підсилювали ті думки та почуття, які були необхідними для успішної реалізації оформлюваних обрядами суспільних дійств; б) педагогічну - готували підростаючу зміну до участі в обрядах поряд з дорослими, чим сприяли соціалізації особистості, підготовки її до життя та праці. Зазначимо, що у наших попередників етнічного забарвлення набула ціла система обрядів, зокрема, традиційні, пов'язані з трудовими процесами року (веснянки, обжинки, колядування тощо) та родинно-побутові (родини, хрестини, весілля, похорони). У них розкривалися морально-етичні норми життя козаків і посполитих, інших верств населення. Характерно, що в ті часи значна частина обрядів мала не лише світський, а й релігійний характер. Очевидно, у мисленні українського етносу на етапі становлення власної нації домінував скоріше не міфічний (релігійний), не раціональний, а магічний аспект. На цю своєрідність при розкритті художнього змісту обрядів вказує сучасний етнолог В.Т.Скуратівський. Серед п'яти вихідних стихій світотворення (вода, земля, повітря, вогонь) перевага віддавалась саме землі. Переважання магічного мислення характерне передусім для сфери землеробства, оскільки врожай селян залежав від метеорологічних умов, на яких і зосереджувалися магічні дії - обряди, ритуали тощо. Тому у дітей та молоді формувалася повага та любов до землі, створювався культ землі (у народі вважалося гріхом бити палицею по землі, стромляти в неї ніж і т.д.). Витоки такого шанобливого ставлення, очевидно, беруть початок ще з язичницької культури. На трудовій основі ще в глибоку давнину виник народний аграрний календар, який можна розглядати як систему практичної діяльності людей, а опосередковано (у педагогічному аспекті) як основний шлях підготовки дітей та молоді до праці. Він втілює в собі народну мудрість як узагальнення практики, досвіду. Всі дати календаря вироблялися як результат вікових спостережень людьми різних явищ природи (потепління, похолодання, випадання снігу, дощу, явища морозу, туману тощо), від яких великою мірою залежали успіхи їх трудової діяльності. Час народного календаря - циклічний (пов'язаний зі зміною пір року) з ідеєю стабілізації, котра відповідала землеробському типові національного характеру українського селянина, з його прив'язаністю до землі. Народний календар, вироблений древньоруською народністю ще у дохристиянський період, християнська церква значною мірою пристосувала до свого, церковного календаря, чим об'єднала церковні і народні обряди, свята, що особливо яскраво проявляється у побутовому православ'ї. В основі календаря лежала трудова діяльність, котра була джерелом знань про навколишній світ та сезонні зміни у навколишній природі. Цим об'єднувались акти релігійного, поетичного, громадського життя людей, переплітались аграрна та родинна обрядовість. Значна частина обрядів українців пов'язана зі святкуванням Нового року, Різдва Христового. Однак, до християнства у цей період в Україні відзначали свято зимового повороту сонця. Звідси й увійшли до різдвяних обрядів найстаріші елементи дохристиянської культури, зокрема, кутя як символ урожаю. Такими ж древніми були обряди колядок, щедрівок, посівання, в яких брали участь, насамперед, діти та підлітки. Завданням колядок та щедрівок було умиротворення та заклинання стихійних сил природи(щоб не діяли на шкоду людям та худобі), закликання доброго врожаю у наступному році, багатства, добробуту і здоров'я у дім господаря. Виконання їх вимагало від юних неабиякого хисту (умінь співати, декламувати), артистизму, ввічливості. Участь у них формувала високі почуття та глибоко емоційні переживання, радісне світосприймання юних, що служило доброю основою становлення власного світогляду, підготовки їх до життя. Разом з пробудженням природи від зимового сну в Україні починався цикл народних весняних звичаїв, свят, пов'язаних з обрядами, іграми та хороводами. Перш за все, діти носили у руках від хати до хати зроблену з дерева ластівку, прославляючи наступаючу весну. Матері виткали з тіста пташок ("жайворонків", "сорок") на честь жайворонків, які вилітають з вирію. За твердженням П.П.Чубинського, весну закликали рано-вранці, до схід-сонця, закликали Її піснями. У цей день жінки разом з дочками виходили в поле зі шматком полотна, розстеляли його, клали пиріг і поверталися до хати з надією, що льон і коноплі цього року вродять добре. Ймовірно, що дії цих обрядів пробуджували у дітей та молоді, насамперед, почуття радості, жадобу до життя. Народним календарем зумовлювалися не лише свята та обряди, а й відображалися дати, визначені народом, повного трудового року, котрі вказували, коли і в якій послідовності виконувати ту чи іншу роботу. Господарський рік розподілявся на окремі сезони, причому кожна галзь селянського господарства (хліборобство, скотарство, бджільництво та ін.) мала свої особливості. Хліборобський період, зокрема, поділявся на такі сезони: оранка, посів яровини, сходи, дозрівання хлібів, жнива, возовиця, молотьба (яка продовжувалась часто і в зимовий час), оранка під озимину, посів озимини, оранка на зяб. Хлопчики освоювали елементарні вміння, працюючи погоничами, а старші (юнаки 16-17-ти рр.) включалися до досить тяжкої і кропіткої праці по-дорослому, удосконалюючи свій досвід, навички. У процесі праці підлітки та юнаки знайомилися з тонкощами хліборобства від батьків, старших, засвоювали певні звичаї. Зокрема, починаючи сівбу, сівач перекидав через голову першу жменю насіння і при цьому закривав очі, щоб не бачити, куди те насіння впаде. Цей звичай, започаткований ще у древніх слов'ян, був традиційною жертвою ниві. Дітей та підлітків у повсякденних буднях привчали засвоювати народні прикмети про погоду, від яких залежала урожайність, забезпечення на зиму свійських тварин кормами тощо, спостерігати за поведінкою комах, птахів, щоб передбачити зміну погоди. У цьому зв'язку поширювались приказки: "Комар за тіло - овес у землю", "Зозуля закувала - пора сіяти просо". Пізнання природи поєднувалося з формуванням бережливого ставлення до неї методом навіювання ("запуки" - заборони); "Гнізда ластівки не чіпай, бо станеш рябий", "У лебедя каменя не кидай - сім'ю спіткає горе" і т.ін. Важливим шляхом формування відповідального ставлення до життя, до праці у юних була їх участь у весняних хороводах, іграх, у яких хліборобські мотиви були визначальними. Значна частина їх виконувалася спільно (юнаки та дівчата). Найбільш поширеними в Україні були "Горошок", "Огірочки", "Сіяти просо". У більшості з них (зокрема, "Мак") імітувалися всі трудові процеси від сівби і до збирання, молотьби. Характерним, на думку О. О. Потебні, є те, що ці хороводи були в побуті молоді давньоруського періоду своєрідними священнодійствами, які мали зміцнити, розвинути природні сили, скерувати їх на збільшення врожаю. Як важливі складники народних традицій, хороводи мали певну педагогічну спрямованість - вони надавали можливість для самореалізації підростаючої особистості, чим забезпечували утвердження впевненості її у власних силах, оптимістичного світосприймання. По закінченню основних весняних робіт (в день Юрія - б травня), коли з'являлись перші сходи ярових, піднялися вруна озимини, зазеленіли сади, гаї, селяни проводили традиційні обходи полів. Здебільшого виходили в поле громадою "на жита" подивитися. Після обходів і святкового обіду вони цілий день проводили в полі. Традиційно існував у цей день обряд обливати водою пастуха. Пастухування в Україні було тоді досить поширеним. Традиційно дітей до нього готували з шестирічного віку. Спочатку діти пасли гусей, пізніше - свиней, а найстарші з 10-12-ти років - корів і коней. Існував обряд, за яким, виганяючи вперше худобу на пасовисько, мати розстеляла на порозі хвіртки червоний пояс, поклавши на нього сокиру і ключ. Батько ж свяченою вербою виганяв з кошаря худобу за ворота. Традиційно у дітей та молоді формували ставлення до хліба як до святині, як до символу людського добробуту і трудової доблесті. Це відображене, передусім, у прислів'ях ("Хліб - батько, вода - мати"), легендах, казках, піснях. Уже в підлітковому віці юні трудівники переконувалися, що земля - основа життя всього живого, а хліб є не лише щоденною потребою, а насамперед -святинею, однією з найважливіших цінностей. Сприяла цьому також участь молодих помічників у різних обрядах у процесі збирання хлібів. Разом з матір'ю, коли дозрівали жито, пшениця, молодші виходили в поле. Обряд зажинок, зокрема на Поліссі, передбачав, щоб обов'язково брали в поле буханець хліба, "щоб цілий рік було що їсти". Мати, вижавши невеликий сніп, несла його додому і ставила, частіше, на покуті в хаті, а іноді в стодолі. Підлітки, юнаки та дівчата брали найактивнішу участь у збиранні хлібів разом з батьками. Копітка праця вимагала, перш за все, значних умінь, неабиякого хисту, сміливості, кмітливості, наполегливості. У процесі цієї діяльності у юних формувалося почуття відповідальності, яке утверджувалося баченням результатів власної праці. Завершувався процес збирання обрядом об-жинок, який передбачав залишання пучка стебел на полі ("на бороду Спасу") та виплітанням вінка з колосся. Вінок клали найкращій дівчині на голову і йшли з піснями до господаря ниви на частування. Важливим чинником формування відповідальності підлітків та юнаків у цьому процесі була не лише безпосередня участь у збиранні врожаю, де кожен випробовував себе на зрілість, а й щоденне бачення власних результатів, поступове просування молодих в оволодіванні хліборобською майстерністю. Обрядовість у такий спосіб зміцнювала здобуті вміння, формувала глибоку емоційність, сприяла оптимістичному світосприйманню оточуючого життя підростаючою зміною. Осінь в українців починалася із засівання озимих та збирання овочів, фруктів. Традиційно ці роботи розпочиналися після Семена (14 вересня), про що свідчать і відповідні говірки: "Як прийде житосій, то не зважай на врожай, а жито сій". Ще за часів козацької України щорічно 14 вересня (за старим стилем) проводився обряд пострижин хлопчиків, що, очевидно, символізував закінчення періоду раннього дитинства, хоча визначальна ефективність його, швидше, педагогічна (формування у старших дітей родини таких рис, як ввічливість, гостинність, пробудження почуття дорослості). Після закінчення осінніх польових робіт для дітей та підлітків наступала відносно більш вільна пора. Частина їх відвідувала у цей час школу. Традиції, наслідування яких здійснювалося за допомогою аграрного календаря, мали неабияке значення для формування у підростаючої зміни відповідального ставлення до життя та праці. Виконання підлітками та юнаками трудових операцій за річним астрономічним колом вносило в процес оволодіння вміннями та навичками землеробської праці певну послідовність, що сприяло кращому засвоєнню народних знань та досвіду. Ефективність цього шляху трудової підготовки посилювалась завдяки аграрно-календарній обрядовості. Обряд виконував виховну функцію двома шляхами: по-перше, він вражав молодь своєю незвичайністю, святковістю, чим сприяв формуванню інтересу і прагнення бути причетним до цих подій у житті людей; по-друге, саме оточення пробуджувало постійне бажання продемонструвати власні досягнення, що сприяло розвитку голосу, рухів, міміки, самоствердженню особистості. Отже, виступаючи регулятором, взаємовідносин між індивідом та громадою (а відтак і суспільством), свята, обряди служили своєрідним відпочинком після тяжкої, а іноді і монотонної роботи, були засобом задоволення духовних потреб І в такий спосіб забезпечували соціальну активність молоді. Юнаки і дівчата пізнавали не лише усталені принципи, норми громадського співжиття села, а й набували досвіду колективної взаємодопомоги, до якої вдавалася громада, проводячи, зокрема, толоку. Толокою проводилося збирання хлібів, сіна, вивіз дерева з лісу, будівництво житлових та господарських приміщень. Важливою особливістю толоки була добровільність участі у ній для допомоги (часто у випадку стихійного лиха, іноді смерті годувальника і т.д.). Після завершення роботи всі запрошувались господарем (господинею) на частування. Отже, молоді люди не лише вдосконалювали навички готовності до праці, а й здобували конкретний досвід безкористя, який ставав опорою у формуванні почуття милосердя, альтруїзму, і на цій основі стверджувалося почуття власної гідності, яке сприяло становленню дорослості, розвитку обов'язку і відповідальності не лише перед батьками, старшими, громадою, але й перед самим собою. Важливо, що така діяльність (участь у толоках) формувала позитивну думку села про молодих людей, на що наші співвітчизники особливо зважали, перш ніж вибирати майбутню пару для сина чи доньки. Традиційно українці формували у своїх дітей не лише готовність до праці, але й до майбутнього сімейного життя. Участь молоді у толоках, супрягах, вечорницях, святах, обрядах була не чим іншим, як ініціацією ("посвяченням"), перевіркою на трудову та соціальну зрілість. Закономірно, як стверджує відомий американський етнопсихолог М.Мід, що ініціація, як обряд перевірки на соціальну зрілість, залишилася лише у примітивних культурах. Однак, у тій чи іншій формі вона була дійовим екзаменом молоді в минулі століття. У минулі століття в Україні перевіркою дорослості юнака на косовиці хлібів була постановка його ведучим (першим), а коли той успішно справлявся з роботою, то вважалося, що він може уже й женитися. Неодмінною умовою "посвячення" дівчат була наявність посагу ("скрині" - найнеобхіднішого домашньо-побутового одягу, постелі, рушників і т.д.), які неодмінно мали бути виготовленими молодою трудівницею. Таким чином, "посвячення" — не лише традиція, а й завершальний етап формування відповідального ставлення до праці юнаків та дівчат, яке передбачало остаточне професійне самоствердження, готовність, котра дозволяла брати безпосередню участь у всіх виробничих діях і в громадському житті поряд з дорослими. 4. ФОРМИ ТА МЕТОДИ НАРОДНОГО ВИХОВАННЯ ЗРОСТАЮЧОЇ ОСОБИСТОСТІ Протягом віків український народ в результаті спостережень, щоденної копіткої праці, аналізу життєвих ситуацій усталеним, традиційним шляхом нагромадив значний досвід формування відповідального ставлення дітей та молоді до трудової діяльності, в якому дослідники виділяють наступні групи методів морально-трудової підготовки: а) методи формування морально-трудового досвіду (ігри, приклад батьків, виконання доручень, обов'язків; дотримання правильного режиму праці та відпочинку; привчання та вправи; уклад життя та діяльності дітей; безпосередня участь у трудових процесах); б) методи впливу на інтелектуальну та емоційну сфери особистості (роз'яснення, наставляння, розповідь, бесіда, порада, просьба, спостереження за працею та відпочинком старших); методи стимулювання (громадська думка; вимоги батьків; змагання; похвала; навіювання; застереження; натяк; докір; заклинання; клятва; благословіння; заборона; заохочення; покарання). Характеризуючи, зокрема, метод покарання, дослідники відзначали, що до нього вдавалися, особливо батько, якого боялися як суворішого і вимогливішого. Все ж, у більшості родин з вимогливістю розумно поєднувалися любов і ласка, чому сприяла і громадська думка: "Учи дітей не стражкою, а ласкою". Особливого значення як методу батьки надавали заохоченню, стимулюючи розвиток трудових здібностей дітей. З цією метою розумно поєднувалися і ласкаве, ніжне слово, і подарунок, і доручення більш відповідальної роботи. Традиційно в українських родинах цінували громадську думку. Громада засуджувала лінощі не тільки дітей, але й батьків за погане виховання: "Та дитина ледача, якої батько не вчив". І, навпаки, того, хто добре, швидко й майстерно брався за діло, не тільки відзначали, ставили в приклад, а й з глибокою повагою ставилися до його сім'ї. Поряд із традиційною трудовою підготовкою в родинах прагнули (особливо зі зростанням кількості початкових шкіл у другій половині XIX ст.), щоб діти оволоділи грамотою, особливо хлопчики - майбутні господарі. За народною традицією, праця була необхідністю, обов'язком кожного. Формування почуття обов'язку розпочиналося з 5-6-ти років і виявлялося у піклуванні (догляді) старших за найменшими дітьми. З 7-ми років діти мали постійне доручення в сім'ї (наприклад, пастухування), за виконання якого вони несли Індивідуальну відповідальність перед батьками. У підлітковому віці збагачувався життєвий досвід, світорозуміння юних, і почуття обов'язку ставало більш усвідомленим. Це почуття пізніше переростало у переконання, що кожна трудова дія має бути доведена до логічного завершення. Таке переконання підсилювалося впливом обрядовості, громадською думкою, стимулюванням з боку батьків, і на етапі дорослості у юнаків і дівчат відповідальність усвідомлювалась, як критерій (мірило) ставлення до самого трудового процесу та його результатів. Особливістю традицій, які викристалізувались як мета і виховні засоби родинної педагогіки, було те, що у селянському середовищі процес виховання істотно не відрізнявся від реального життя сім'ї, громади та ін. Джерелом виховних засобів була система взаємовідносин селянської родини, яка створювалась протягом століть, її трудова діяльність. Традиції були безпосередньо вплетені у процес життя, і трудове виховання, передусім, здійснювалось у контексті реального повсякденного життя. Засобами традицій народна педагогіка формувала у дітей та молоді інтерес, звичку до праці, завзяття і наполегливість, прагнення до переборення труднощів, свідоме ставлення до виконання трудових операцій, уміння співпрацювати. Керуючись громадською думкою, що здорова людина не може сидіти без діла, народна мудрість засобами дитячого фольклору та з допомогою звичаїв, обряд, свят підводила юних до переконання в необхідності праці, розвиваючи почуття обов'язку та індивідуальної відповідальності. Отже, важливим шляхом реформування системи виховання е відновлення виховного потенціалу народної педагогіки і, разом з тим, впровадження нових форм і методів, що слугувало б головній меті національного виховання, а саме: набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури. У народній педагогіці сформувалися наступні форми організації виховного процесу: - індивідуальна, що передбачає раннє родинне виховання; - групова, для якої характерне включення дітей та молоді у спілкування з однолітками, дорослими; - фронтальна передбачає участь у народних обрядах, святах. Загалом методи народної педагогіки у вихованні умовно можна поділити на чотири групи: 1. Методи формування свідомості (розповідь, бесіда, пояснення, роз'яснення, порада, наставляння, дискусія). 2. Методи формування досвіду (організація способу життя та діяльності дітей; вправи; участь у праці та відпочинку; виконання доручень; участь в іграх). 3. Методи стимулювання (громадська думка, заохочення, навіювання, заборона, застереження, покарання) 4. Методи самовиховання (самозобов'язання, самонавіювання само переконання, самоконтроль, самооцінка, самопокарання.). Впровадження ідей народної педагогіки у повсякденну практику особистісно-орієнтованого виховання школярів може здійснюватися наступними шляхами: організацією фольклорних та етнографічних експедицій по історичних місцях, до народних умільців; проведенням календарних і родинних свят, обрядів, вечорів, вечорниць, ярмарок на фольклорній основі; веденням літопису; складанням генеалогічних карт; залученням учнів до активної участі у збереженні святинь свого народу, пам'яток історії та культури, його природи; зустрічей з представниками старших поколінь; організацією гурткової роботи* з ознайомлення із народно-прикладним мистецтвом, фольклором, народними інструментами; створенням етнографічних музеїв. ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ ПЕДАГОГІКИ
Мета та зміст народного виховання Форми виховання
Творчі завдання і реферати 1.Підготувати огляд по князі : Ковальчук О.В. Українське народознавство: Книга для вчителя. - К.: Освіта, 1992. 2. Вивчити рекомендовану літературу згідно з планом. 3. Підготувати виступ на тему: а) "Використання народної педагогіки у практиці роботи вчителя"; б) “Народна педагогіка як вияв соціально-виховної творчості людей праці"; в) “Психолого-педагогічна характеристика виховних засобів народної педагогіки”. 4. Підберіть зразки народної творчості (прислів'я, приказки, пісні, казки та ін.) щодо рІдномовного, розумового, морального, естетичного, трудового та фізичного виховання. Питання для роздумів і проблемні запитання 1. Розкрийте місце звичаїв, традицій і обрядів у формуванні зростаючої особистості. 2. Доведіть, що основним засобом народного виховання дітей є аграрно-сонячний календар. 3. Розкрийте виховний потенціал дитячого фольклору, іграшок, ігор у вихованні. Тест 1. Вкажіть те, що не є виховним засобом у народній педагогі- ці'. а) традиції; б) усна народна творчість; в) звичаєвий досвід виховання дітей; г) наукові знання. 2. Виділіть головну етнічну ознаку: а) територія; б) історія; в) усталений спосіб життя народу; г) мова. 3. Виділіть головну форму відображення світу українців дохристиянського періоду: а) казки; б) легенди; в) бувальщини; г) міфи. 4. Яка з етнічних ознак українців не є визначальною: а) працелюбність; б) емоційність; в) кмітливість; г) прагматичність. 5. Якій з перерахованих методів не використовувався народною педагогікою: а) порада; б) вправляння; в) спостереження; г) сенектика. |
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Схожі:
|
М. Тодики доктора юридичних і політичних наук, професора В. С. Журавського... Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів |
Малиновський А. С., Рибак М. Ф. Т 19 Метрологія, стандартизація і... Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів |
|
Закони,закономірності Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів |
М. П. Кочерган Загальне мовознавство ... |
|
КОНДОР 2006 Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для вищих навчальних закладів |
БЕХРУЗ ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО ПІДРУЧНИК Рекомендовано Міністерством... Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів |
|
КОНКУРЕНТНЕ Рекомендовано Міністерством освіти і науки України Й як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів ^ (лист №14/18.... |
ІСТОРІЯ, ЗАВДАННЯ І РОЗВИТОК ПСИХОФІЗІОЛОГІЇ Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів |
|
НАКА З АПН України (протокол №6 від 05. 06. 2003 р.) і затвердженої рішенням Колегії Міністерства освіти і науки України №10/2-2 від 25.... |
НАКА З АПН України (протокол №6 від 05. 06. 2003 р.) і затвердженої рішенням Колегії Міністерства освіти і науки України №10/2-2 від 25.... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua