План Вступ Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування. Належність і допустимість доказів


Скачати 392.11 Kb.
НазваПлан Вступ Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування. Належність і допустимість доказів
Сторінка2/3
Дата14.03.2013
Розмір392.11 Kb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Інформатика > Документи
1   2   3

2. Належність і допустимість доказів.

Коло обставин, що підлягають дослідженню і встановленню в кримінальній справі з метою її правильного вирішення, називається предметом доказування і визначається статтями 64 і 23 КПК.

При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді підлягають доказуванню подій злочину (час, місце, спосіб).

Доказів їх джерела, перераховані в ч. 2 ст. 65 КПК. Інші виходять із «двоякого» розуміння доказів, при якому доказами визнають­ся як фактичні дані (факти), так і джерела відомостей про них (по­казання свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного).

Прибічники третьої точки зору відстоюють «єдине» поняття до­казів, вважаючи, що фактичні дані і їх джерела об'єднані в одному понятті як два необхідні елементи, а доказами слід вважати єдність відомостей та їх джерел, що перебувають у відносинах форми і змісту.

Відомості про факти самі по собі не матеріальні. Вони не існують без матеріального носія інформації і притаманного йому способу її передачі або добування у передбаченій законом формі. Так, від особи інформація передається у формі показань свідка, потерпіло­го, підозрюваного, обвинуваченого. Від предметів (речовин) — у формі опису ознак у протоколах слідчих і судових дій. Якщо ж для одержання відомостей потрібні спеціальні знання — призначається судова експертиза і одержана після ЇЇ проведення інформація залу­чається до кримінальної справи у формі висновку експерта.

Таким чином, якщо фактичні дані (або інформація) складають Зміст доказу, то названі джерела являють собою форму цього доказу. Фактичні дані і джерела доказів, з допомогою яких ці дані вста­новлюються, перебувають у тісному зв`язку, обумовлюють одне одного в реальній дійсності окремо не існують, як справедливо заз­начається в літературі, «фактичні дані і їх джерела самі по собі, у відриві одне від одного, не складають доказів».

У правильності такого тлумачення поняття доказів переконує і аналіз статей кримінально-процесуального кодексу. Так, закон говорить про збирання доказів та їх пред'явлення (статті 43-51,66,26І КПК), про докази, що наводяться в обвинувальному висновку (ст. 223 КПК) абоінші обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого у вчи­ненні злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші об­ставини, які характеризують особу обвинуваченого; 4) характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинно­го діяння; 5) обставини, що сприяли вчиненню злочину.

Крім цих, до предмета доказування входять також інші обстави­ни. До них, по-перше, належать так звані доказові факти, тобто такі факти, за допомогою яких встановлюються обставини, вказані в стат­тях 64 і 23 КПК. Вони повинні бути належним чином зібрані й до­сліджені, іншими словами—доказані у справі. До них, наприклад, на­лежить факт алібі обвинуваченого, тобто факт, який засвідчує, що об­винувачений на час вчинення злочину перебував в іншому місці і, таким чином, не мав можливості вчинити даний злочин. Факт алібі слідчий, прокурор і суд повинні дослідити, перевірити, встановити або спростувати. Отже, він є елементом предмета доказування. До дока­зових фактів належать і факти, які також підлягають доказуванню у справі. Так, наявність плям крові на одязі обвинуваченого і притому тієї ж крові, що й кров убитого, повинна бути встановлена, доведена.

Друга група обставин, що також входять до предмета доказуван­ня, — це ті, за допомогою яких встановлюється об'єктивність відо­мостей, що містяться в тому чи іншому джерелі доказів, наприклад, характер стосунків свідка і обвинуваченого, потерпілого і підоз­рюваного, оскільки встановлення цих обставин може вплинути на правдивість їх свідчень.

З предметом доказування тісно пов'язана така властивість до­казів, як їх належність. Для того щоб справа була всебічно, повно і об'єктивно досліджена, необхідно залучити всі докази, що дозволя­ють установити обставини, які входять у предмет доказування.

Належність доказів — це така внутрішньо властива їм якість, внаслідок якої вони здатні встановити обставини, необхідні для по­вного і правильного вирішення даної справи. Вимога належності охоплює не весь доказ у цілому, а його змістовну частину — фак­тичні дані; вона поширюється і на встановлені в ході процесуальної діяльності доказові факти.

Залучати, однак, слід лише ті докази, які необхідні для правиль­ного вирішення справи. Надмірне розширення кола доказів віддаляє момент постановляння вироку, веде до непродуктивних витрат державних коштів, марнування часу, захаращує справу зайвими мате­ріалами. В той же час невикористання необхідних доказів може тягти за собою однобічність, неповноту дослідження і неправильність вирішення справи. Все це свідчить про необхідність залучення всіх дійсно належних до справи доказів.

Належність доказів тісно пов'язана із складом конкретного зло­чину, визначається ним. Оскільки будь-який злочин і особа, яка його вчинила, є індивідуальним, то є конкретним і зміст фактичних даних, які в кожній справі належить установити з метою її правильного вирішення. Іншими словами, питання про належність доказів у кожній кримінальній справі вирішує слідчий і суд, у провадженні якого вона знаходиться.

З належністю доказів тісно пов'язане поняття їх допустимості.

Якщо належність доказів — це внутрішньо притаманна їм якість, яка характеризує їх об'єктивний інформаційний зв'язок з обстави­нами, що підлягають доказуванню у кримінальній справі, то допус­тимість доказів — це властивість, яка характеризує зовнішні умови формування доказів, механізм залучення інформації в процес. Вимо­га допустимості доказів є настільки важливою з позиції захисту прав і інтересів особи, що знайшла своє закріплення в ч. З ст. 62 Консти­туції України: «Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом».

Сукупність вимог, що пред'являються законом до процесу фор­мування доказів, складає інститут процесуальної допустимості, яка полягає в тому, що належна до справи інформація повинна бути одер­жана з встановленого законом джерела у правомочною на те особою або органом, закріплена у спосіб і у порядку, вказаному в законі.

Законність джерела фактичних даних означає наявність його у переліку ч. 2 ст. 65 КПК. Тому недопустимість доказу за ознакою незаконності джерела може мати місце у таких випадках:

а) джерело не вказане в ч. 2 ст. 65 КПК;

б) джерело вказане, але в силу ряду причин втрачає свої якості джерела фактичних даних.

Прикладом такої недопустимості є заборона використовувати як доказ відомості, отримані від осіб, які у конкретній справі або у будь-якій не можуть виступати як свідки.

Так, згідно зі ст. 69 КПК не можуть бути допитані як свідки і, отже, не допускаються як джерела доказової інформації:

1) показання захисника підозрюваного, обвинуваченого чи під­судного про обставини, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків захисника, зокрема зі слів його підзахисного;

2) показання адвоката, представника професійної спілки та іншої громадської організації про обставини, що стали Йому відомі в зв'яз­ку з виконанням ним обов'язків представника потерпілого, цивіль­ного позивача І цивільного відповідача;

3) показання особи, яка в зв'язку зі своїми фізичними або пси­хічними вадами нездатна правильно сприймати обставини, що ма­ють значення для справи, і давати про них показання.

Крім того, не допускаються показання свідка і потерпілого, які по­відомляють відомості, джерело яких невідоме (ч. З ст. 68, ч. 2 ст. 72 КПК). Так само не можна допускати в кримінальному процесі вис­новки експерта, який перебував у службовій або іншу залежності від обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача або цивіль­ного відповідача, а також коли він особисто або його родичі за­інтересовані в результаті справи (статті 62 і 54 КПК); не допус­кається і висновок експерта, коли його дано особою, яка раніше здійснювала у справі ревізію (ч. 7 ст. 75 КПК) або виявила свою некомпетентність з тих питань, з яких вона повинна в силу ст. 75 КПК дати свій висновок.

Інформація про обставини, що підлягають доказуванню, залучається в кримінальний процес у встановленій у законі формі, яка докладно регулює:

а) види слідчих та деяких інших процесуальних дій, спрямова­них на одержання доказової інформації;

б) правові підстава та порядок провадження кожної слідчої дії;

в) коло осіб І органів, уповноважених на проведення слідчих дій, їх права та обов'язки;

г) гарантовані законом права учасників слідчих дій.

Тому не може бути визнаний допустимим доказ, отриманий з пе­редбаченого у законі джерела, однак процесуальне закріплення якого проведено з порушенням вимог процесуальної форми.

Характер порушення має істотне значення для визначення до­пустимості доказів. У літературі висловлюються дві точки зору з цього питання. На думку одних авторів, будь-яке порушення про­цесуальної форми при формуванні доказів спричиняє визнання їх недопустимими4.

4Савицкий В. М. Уголовний процесс России на новом витке демократизации // Государство и право. 1994.

На думку інших, у чинному законодавстві існує ієрархія обов'язкових процесуальних норм: процесуальною підставою скасування вироку або направлення справи для проведення додаткового роз­слідування є не будь-які, а тільки істотні порушення форм судочин­ства. Інакше кажучи, в законодавстві прослідковується диференцій­ований підхід до наслідків процесуальних порушень. На такий підхід орієнтує судову практику і Верховний Суд України, який про­понує приблизний перелік істотних порушень5: збирання й закріплення здійснено або з порушеннями гаран­тованих Конституцією України прав людини і громадянина, встанов­леного кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами»6. Виходячи з цього, Пле­нум Верховного Суду України у своїй постанові від ЗО травня 1997 року «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» орієнтує суди на те, що при розгляді кожної справи необхідно перевіряти, чи були докази, якими органи попереднього слідства обґрунтовують висновки про винність особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК України. «Якщо, — підкреслює Пленум, — буде встановлено, що ті чи інші докази були одержані Незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх недопусти­мими і не враховувати при обґрунтуванні обвинувачення у вироку»7.

5Вісник Верховного Суду України. 1996. № 2. С. 13

6Грошевий Ю, А/, Проблеми диференціювання порушень кримінально-проце­суальних норм у доказуванні // Вісник Академії правових наук. 1997. № 2(9). С. 115.

7Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в кримінальних справах. С. 393.

Очевидно, що мають бути зовсім інші процесуальні наслідки в разі відсутності підпису допитуваного на кожній сторінці протоко­лу допиту або підпису понятого на протоколі слідчої дії і при порушенні конституційних прав громадян. Так, чинне кримінально-про­цесуальне законодавство не знає імунітету свідка близького родича обвинуваченого. У Конституції ж ця моральна вимога одержала нор­мативне закріплення. Тому, пропонуючи подружжю або близькому родичу, коло яких визначено законом, дати пояснення або показання, орган дізнання, слідчий, суд повинні роз'яснити, що згідно з вимога­ми ст. 63 Конституції України (ст. 69і КПК) вони не несуть відпові­дальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів. Якщо у ході проведеного дізнання або попереднього слідства підозрюваному, обвинуваченому, його подружжю або близь­кому родичеві цього не було роз'яснено, показання вказаних осіб по­винні визнаватися судом такими, що одержані з порушенням закону, і це має наслідком недопустимість їх використання як засобу доказу­вання.

Значний теоретичний і практичний інтерес становить питання про процесуальну природу і доказове значення джерел інформації, що одержані в ході адміністративного провадження та оперативно-розшукової діяльності. Механізм залучення вказаної інформації у су­дочинство в КПК відсутній.Не регулюють вирішення цього питання і спеціальні закони: Кодекс законів про адміністративні правопорушення, Закон України від 18 лютого 1992 року «Про оперативно-розшукову діяльність», Закон України від ЗО червня 1993 року «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю».

Відсутність чіткої правової регламентації використання у судовому доказуванні даних, одержаних не процесуальним способом, спричинила в науковій літе­ратурі і судово-слідчій практиці різні підходи. На нашу думку, пред­мети і документи, виявлені посадовими особами або органами, управомочними здійснювати адміністративно-правову діяльність, і зафік­совані за її процедурними правилами, можуть бути використані як речові докази або документи на підставі актів, що складаються у по­рядку статей 264 та 265 Кодексу законів про адміністративні право­порушення. Звичайно така ситуація складається тоді, коли вирішуєть­ся питання про достатність підстав для порушення кримінальної спра­ви. Перевірка вказаних видів доказів здійснюється у подальшому за правилами кримінального судочинства шляхом провадження експер­тиз, допиту свідків, включаючи посадових осіб, які безпосередньо виявили предмети і документи.

Складніше вирішується питання про можливість використання як доказів предметів і документів, одержаних у ході здійснення оперативно-розшукових заходів.

Завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук та фікса­ція фактичних даних про протиправну діяльність з метою припинен­ня правопорушень і в Інтересах кримінального судочинства. Перелік цих дій, закріплений у ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшу­кову діяльність», становить систему гласних і негласних пошукових, розвідувальних і контррозвідувальних заходів, здійснюваних із застосуванням оперативних і оперативно-технічних засобів. Методи пізнання, що застосовуються при здійсненні оперативно-розшукових дій, аналогічні методам, які застосовуються при пізнанні у ході кри­мінально-процесуального доказування8. Однак форма застосування цих методів різна, оскільки для оперативно-розшукової діяльності на відміну від кримінально-процесуальної є характерним менш фор­малізований режим одержання інформації.

Тому інформація, що одержується від органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, в основному застосовується для висування версій, планування розслідування і провадження слідчих та інших процесуальних дій у кримінальній справі з метою одержан­ня доказів або їх перевірки.
8 Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю: Закон України від 29.06.93 р. Голос України. – 1993. – 6 серпня .№ 148 .

Чи означає менша суворість щодо одержання інформації абсо­лютну неможливість використання її як одного з видів доказів? Як уже зазначалося, обов'язковими властивостями доказу, крім належ­ності, є його допустимість, тобто фактичні дані для визнання їх до­казом повинні бути одержані з належного джерела управомочною особою, законним способом і у належній процесуальній формі.

З низки норм КПК випливає загальне правило, що не можуть служити доказами фактичні дані, джерело яких невідоме, оскільки невідоме походження спричиняє неможливість їх перевірки. Для фактичних даних, що одержуються у ході оперативно-розшукових дій, характерним є те, що часто для цього застосовуються негласні дії або такі, що здійснюються на основі конфіденційності. Тобто їх розкриття може мати своїм наслідком розсекречування осіб, які про­водять негласну діяльність або співробітничають з органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Тому у разі неможли­вості розсекретити джерело одержання відомостей вони не можуть бути використані як докази.

Оцінка законності способу одержання фактичних даних визна­чається тим, у якій стадії кримінального судочинства вони одержані.

Так, у стадії порушення кримінальної справи фактичні дані мо­жуть бути використані як привід (наприклад, рапорт оперативного працівника) і як підстава (зміст рапорту) для порушення криміналь­ної справи на підставі п. 5 ст. 94 КПК та п. 1 ст. 10 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», тобто в результаті безпосе­реднього виявлення органом дізнання ознак злочину.

Практично всі органи, наділені правом провадження оперативно-розшукової діяльності9 (за винятком Управління державної охорони), є органами дізнання.

У стадії попереднього (досудового) розслідування способом за­лучення фактичних даних у кримінальне судочинство може бути подання. Подані фактичні дані повинні бути оцінені слідчим з по­зиції їх належності і допустимості і прилучені до справи відповід­ною постановою.

9 Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність”. Вирішення питання про те, у якій процесуальній формі може бути залучена інформація, одержана в результаті оперативно-розшукових дій у кримінальне судочинство, необхідно визначитися, як який доказ вона може бути використана.

Переважає погляд, що не детальна інформація може бути залучена у вигляді не будь-якого доказу, а лише у вигляді речових доказів та інших документів, Це пояснюється тим, що дише предмети (речі) і документи залучаються у кримінальний процес із збереженням своєї первісної форми.

Крім дотримання перелічених правил для вирішення питання про можливість використання фактичних даних, одержаних у результаті оперативно-розшукових дій, як доказів, слідчий, прокурор, суд повинні з'ясувати:

- чи проводилася оперативно-розшукова діяльність уповноваже­ним на те підрозділом, органом (ст. 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»);

- чи одержана ця інформація способами, вичерпний перелік яких дано у ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»;

- чи, була попередня згода суду на такі оперативно-розшукові дії, як негласне проникнення до житлового приміщення, візуальне спостереження у них; зняття інформації з каналів зв'язку; контроль телеграфно-поштових відправлень (ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).

Дотримання всіх, цих правил дає можливість слідчому, прокурору і суду визнати їх кримінально-процесуальними доказами.

Таким чином, справедливим є висновок про те, що не можуть вважатися судовими доказами фактичні дані;

- одержані з не вказаного у законі джерела;

- одержані з передбаченого законом джерела, але при процесу­альному формуванні якого було припущено істотне порушення кримінально-процесуального закону;

- закріплені неналежним суб'єктом доказування;

- одержані з встановленого у законі джерела і закріплені згідно з вимогами кримінально-процесуального закону, але такі, що не несуть у собі інформації, здатної встановити факти і обставини, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи.

З предметом доказування тісно пов'язане поняття межі доказування .

Межа доказування—це необхідна і достатня сукупність-доказів, яка, будучи зібраною у справі, забезпечує її правильне вирішен­ня, Якщо поняття предмета доказування відображає, що має бути з'ясо­вано, встановлено у справі, то поняття межі доказування відображає мозку, обсяг та глибину дослідження всіх істотних обставин справи, Правильно встановити межу доказування означає: а) забезпечити з необхідною повнотою з'ясування обставин, що входять у предмет доказування; б) використовувати для цієї мети тільки допустимі докази і при цьому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у справі.
1   2   3

Схожі:

МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування
Розділ I. Загальні положення 3
Поняття доказів, належність та допустимість при визнанні відомостей доказами § Доказування
План заняття Поняття предмету доказування у кримінальному провадженні...
Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001р. Із змінами і доповненнями. (ст ст. 11, 18-25, 36-43, 44-49, 66, 67)
Реферат: На тему : "Елементи процесу доказування в кримінальному процесі"
У кінце­вому підсумку в кримінальному процесі як науці, навчаль­ній дисципліні і галузі права і практичній діяльності все зводиться...
ДОКАЗУВАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
Таким чином, судове доказування це процесуальна діяльність сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, яка за своєю суттю зводиться...
Конспект з курсу «Цивільне право України»
Поняття, завдання цивільного процесу. Поняття цивільного процесуального права, його предмет, система
План Поняття про кримінально-виконавче право, його завдання Загальні...
...
1. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників
Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників є одним із засобів доказування. Ці пояснення мають статус доказів за умов, що...
Курс лекцій. ВСТУП   ТЕМА 7 КРИМІНАЛЬНО
...
КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС Загальна частина
Кримінально-процесуальне законодавство України. Джерела кримінально-процесуального законодавства
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка