1. Під активізацією навчально-пізнавальної діяльності розуміють підвищення рівня усвідомленого пізнання об'єктивно-реальних закономірностей у процесі навчання.
Кожен учитель застосовує у навчальному процесі свої прийоми активізації пізнавальної діяльності учнів, але досвід роботи одного вчителя не може бути механічно перенесений іншим учителем в інший клас. У зв'язку з цим виникає потреба в теоретичному обґрунтуванні системи роботи вчителів з активізації пізнавальної діяльності учнів.
Основна мета роботи вчителя з активізації пізнавальної діяльності учнів полягає в розвитку їх творчих здібностей. З психології відомо, що здібності людини, в тому числі і учнів, розвиваються в процесі діяльності. Засобом розвитку пізнавальних здібностей учнів є вміле застосування таких методів і прийомів, які забезпечують високу активність учнів у навчальному пізнанні. Методи і прийоми активізації, що їх застосовує вчитель, повинні враховувати рівень пізнавальних здібностей учнів, бо непосильні завдання можуть підірвати віру учнів у свої сили і не дадуть позитивного ефекту. Тому система роботи вчителя з активізації пізнавальної діяльності учнів повинна будуватись з врахуванням поступового і цілеспрямованого розвитку творчих пізнавальних здібностей учнів, розвитку їх мислення. У процесі навчання учень здійснює різні дії, в яких виступають основні психічні процеси: відчуття, сприймання, уява, мислення, пам'ять та ін. Оскільки з усіх пізнавальних психічних процесів провідним є мислення, то можна сказати, що активізувати діяльність учнів - це активізувати їх мислення. Разом з тим треба пам'ятати, що без бажання учня вчитися всі старання вчителя не дадуть очікуваних наслідків. Звідси випливає висновок, що потрібно формувати мотиви навчання, бажання учнів розв'язувати пізнавальні задачі.
Як відмічалось, активізація пізнавальної діяльності учнів тісно пов'язана з активізацією їх мислення. У мисленні школярів виділяєтьсятри рівні: рівень розуміння, рівень логічного мислення і рівень творчого мислення.
Розуміння - це аналітико-синтетична діяльність, яка спрямована на засвоєння готової інформації, що повідомляється вчителем чи черпається з книжки. Вчитель повідомляє нові факти, аналізує результати дослідів, виконує розумові операції (аналіз, синтез, абстракція, узагальнення) та застосовує прийоми розумової діяльності (порівняння, класифікація, означення). Учні слідкують за ходом мислення вчителя, за логічністю і несуперечливістю доведень. Це вимагає від учнів певних розумових зусиль, певної аналітико-синтетичної діяльності.
Під логічним мисленням розуміють процес самостійного розв'язання пізнавальних задач. Логічне мислення, як і розуміння, теж є аналітико-синтетичною діяльністю, але між ними є суттєва відмінність за джерелом, дидактичною функцією і суб'єктивним переживанням. У процесі логічного мислення учень сам приходить до нових висновків, тоді як суть розуміння полягає в пізнаванні, усвідомленні і фіксації того, що сприймається і засвоюється. Логічне мислення розвивається під час евристичних бесід і лабораторних робіт, виконання логіко-пошукових завдань, застосування деяких прийомів роботи з підручником, розв'язуванні задач тощо.
Рівень творчого мислення формується при виконанні творчих завдань. Творчими завданнями у навчальному процесі вважають такі завдання, принцип виконання яких учням не вказується і в явному вигляді їм невідомий. За сучасними поглядами творче мислення здійснюється у три етапи. Перший етап характеризується виникненням проблемної ситуації, її попереднім аналізом і формулюванням проблеми. Другий етап - це етап пошуку розв'язку проблеми. На третьому етапі знайдений принцип розв'язку реалізується і здійснюється його перевірка.
Як уже зазначалось, в учнів потрібно сформувати мотиви навчання, головним з яких є інтерес до предмету. Під пізнавальним інтересом до предмету розуміють вибіркову спрямованість психічних процесів людини на певні об'єкти і явища оточуючого світу. Звичайно, учнів навчають не тільки тому, що їм цікаво. Навчання - це праця, що потребує великої напруги сил. І все ж стійкий інтерес учнів до предмету іде через цікавість і допитливість і значною мірою визначає успіх учнів у навчанні.
2.Учитель не тільки пояснює навчальний матеріал, а й організовує пізнавальну діяльність учнів. Починається виклад матеріалу з повідомлення теми. Перш за все треба показати необхідність вивчення теми і логіку вивчення кожного її питання. Важливо викликати інтерес до теми. Для цього можна навести цікаві факти встановлення закону, показати досліди, які учні зможуть пояснити в ході розгляду теми, вказати пізнавальні задачі, що будуть розв'язуватися на уроці. Адже усвідомлення мети діяльності є необхідною умовою будь-якої вольової дії.
Учитель має не просто повідомити факти учням, а провести доказовий виклад пізнавальних задач, які будуть розв'язуватися. До доказових прийомів викладу навчального матеріалу відносять висновки, одержані на основі дослідів або теоретично, з використанням індукції, дедукції та аналогії. Суть індукції та дедукції можна з'ясувати співставленням їх з емпіричним та теоретичним рівнем пізнання.
Засвоєнню матеріалу учнями сприяє розуміння ними принципів побудови теорій, різного ступеня узагальнень в фізичних законах ( закони збереження різних фізичних величин є досить широкими узагальненнями, закон Кулона є дослідним законом і теоретичного пояснення не має) та суті фізичних понять.
Розумінню учнями матеріалу та розвитку їх мислення сприяє систематична і цілеспрямована самостійна робота з підручником на уроках. У процесі оволодіння навичками роботи з підручником виділяють чотири етапи.
I етап. Вироблення початкових умінь роботи з підручником:
вчитатися в текст;
знайти відповіді на поставлені вчителем запитання;
одержати необхідну інформацію з малюнків, таблиць, графіків;
користуватися змістом підручника.
Для вироблення вказаних умінь учням пропонуються контрольні запитання по змісту навчального матеріалу відповідно до кожного пункту. Пропонуються тексти порівняно прості, доступні для самостійного опрацювання на даному етапі.
II етап. Вироблення вміння виділяти головну думку в тексті за допомогою планів узагальнюючого характеру.
Приклади таких планів
Фізичне явище
Ознаки явища.
Умови, в яких спостерігається дане явище.
Суть явища, його пояснення на основі сучасних уявлень.
Зв'язок даного явища з іншими явищами.
Застосування явища на практиці.
Фізична величина
Яку властивість тіл чи явищ характеризує дана величина?
Означення величини.
Формула, яка виражає зв'язок даної величини з іншими величинами.
Одиниці вимірювання.
Способи вимірювання величини.
Фізичний закон
Зв'язок між якими величинами чи явищами виражає даний закон?
Формулювання закону.
Математичний вираз закону.
Досліди, що підтверджують закон.
Пояснення закону на основі сучасних уявлень.
Приклади застосування закону на практиці.
III етап. Закріплення умінь визначати тип тексту, сукупність основних питань в ньому, складання плану відповіді за змістом тексту.
IV етап. Розширення вмінь самостійно працювати над комбінованим текстом.
3. Розуміння учнями навчального матеріалу, що вивчається, є лише першою сходинкою в активізації пізнавальної діяльності і тією базою, на основі якої застосовуються інші методи, що вимагають більшої самостійності учнів і розраховані на більш ґрунтовний розвиток їх логічного мислення. Розглянемо деякі з них.
Метод евристичної бесіди.
Для розвитку логічного мислення учнів їх треба поставити в такі умови, щоб вони самі аналізували, проводили порівняння і синтез, робили висновки на основі індукції та дедукції тощо. Це можна зробити при проведенні уроку методом бесіди. Питання повинні ставитись не на відтворення учнями раніше засвоєних знань, а мають бути розраховані на мислення учнів, на їх аналітико-синтетичну діяльність, на одержання висновку індуктивним чи дедуктивним шляхом. Отже, головне не просто сама бесіда, а які питання будуть ставитися учням.
Проведення уроку методом евристичної бесіди вимагає від вчителя ретельної підготовки. Перш за все потрібно чітко визначити пізнавальні задачі уроку та відмітити ті з них, які будуть розв'язуватися учнями шляхом власної розумової діяльності в ході бесіди. По-друге, треба вибрати об'єкти для аналізу. При індуктивному прийомі мислення - це результати дослідів, а при дедуктивному - теоретична модель явища чи процесу з використанням схем, малюнків або діючих моделей. При підготовці до уроку потрібно виділити знання, які будуть необхідні учням для аналізу об'єктів, які розглядаються.
Зразок такої бесіди є в посібнику Бугайова О.І, (4, с. 123-125).
Завдання на порівняння і систематизацію матеріалу:
Розвитку логічного мислення учнів сприяють завдання на порівняння та систематизацію вивченого матеріалу. Нижче подано заповнену таблицю результатів порівняння гравітаційних та електромагнітних сил.
Методи організації та здійснення навчально-пізнавальної дисципліни учнів
Будь-яка діяльність передбачає наявність компоненту мотивації. Це стосується і навчальної діяльності, яка буде більш успішною, коли сформовані позитивне ставлення учня до навчання, пізнавальний інтерес, потреба в одержанні знань, почуття обов’язку і відповідальності. В самій назві “методи стимулювання і мотивації” відображено єдність діяльності вчителя й учнів: стимулів учителя і формування мотивації учнів.
Для формування мотивів навчальної діяльності використовується весь арсенал методів навчання: словесні, наочні і практичні, репродуктивні і пошукові, індуктивні і дедуктивні та інші. Будь-який з цих методів, окрім інформаційно-навчального, здійснює також мотиваційний вплив. Але практика навчання свідчить, що існують методи, які спеціально спрямовані на формування позитивних мотивів учіння, стимулюють пізнавальну активність і водночас сприяють збагаченню учнів навчальною інформацією. Наявність певних груп мотивів є основою для виділення двох великих груп методів стимулювання і мотивації учіння.
В психології поняття “мотив” означає конкретне спонукання, причину, що вимагає дії, вчинків. Тому мотиви учіння можна визначити як ставлення учня до предмету діяльності, спрямованість на цю діяльність.
Мотиви учіння поділяють на дві великі групи:
1. Внутрішні – мотиви, пов’язані зі змістом навчальної діяльності і процесом її виконанння (пізнавальний інтерес, потреба в інтелектуальній активності, прагнення досягти кращого результату тощо).
2. Зовнішні – мотиви, що характеризують взаємодією особистості із зовнішнім середовищем (вимоги, натяки, вказівки тощо).
Відповідно до цієї класифікації мотивів методи стимулюваня навчальної діяльності умовно поділяють на дві підгрупи:
1. Методи формування пізнавального інтересу.
2. Методи формування почуття обов’язку і відповідальності у навчанні.
Інтерес характеризуються трьома основними ознаками: а) позитивною емоцією по відношенню до діяльності; б) наявністю пізнавальної сторони цієї емоції; в) наявністю безпосереднього мотиву, який є продуктом самої діяльності (Г. Щукіна). Виходячи з цього, в навчанні важливо забезпечити виникнення глибоких внутрішніх переживань, позитивних емоцій до пізнавальної діяльності, її змісту, форм і методів здійснення. Емоційний стан завжди пов’язаний з душевним хвилюванням: радість, гнів, здивування. Якщо цей внутрішній стан супроводжує процеси мислення, пам’яті, уваги, то останні стають більш ефективними.
До основних методів формування інтересу належать: дискусія, диспут, метод включення учнів у ситуацію собистого переживання успіху у навчанні, в інші ситуації емоційно-моральних переживань (радості, задоволення, здивування тощо), метод опори на здобутий життєвий досвід, метод пізнавальної, дидактичної, рольової гри та ін.
Названі методи надають словесним, наочним, практичним та іншим методам додатковий стимулюючий вплив.
До методів стимулювання обов’язку і відповідальності належать: переконання, позитивного прикладу, практичного привчання до виконання вимог, створення сприятливих умов для спілкування, заохочення і пошуку, оперативного контролю за виконанням вимог, осуду. Методи і прийоми стимулювання обов’язку і відповідальності взаємодіють з методами виховання, що підкреслює єдність процесів навчання і виховання.
Учіння – це система пізнавальних дій учня, спрямованих на вирішення навчальних завдань (теорія діяльності). У навчанні має місце предметна і внутрішня (психічна) діяльність учня. Остання особливо ефективно протікає в умовах, коли “навчання йде попереду розвитку”, враховує зону найближчого розвитку особистості, тобто орієнтується не на сьогоднішній рівень, а на більш високий, якого можна досягти.
Педагогічна психологія вважає, що кожний віковий період має свій, найбільш характерний вид діяльності: в дошкільному – гра, в молодшому шкільному віці – учіння, в середньому – розгорнута суспільно корисна діяльність у всіх її варіантах (навчальна, трудова, художня, спортивна). В старшому шкільному віці провідною є особлива форма навчальної діяльності, яка має більш профорієнтаційний характер на ґрунті самостійності.
Передумови навчальної діяльності учня:
Наявність мети.
Наявність фізіологічної і психологічної готовності до навчання.
Наявність бажання вчитися.
Зосередження уваги на навчальній діяльності.
Наявність належного рівня розвитку.
Виділяють два основних варіанти навчальної діяльності учнів: перший протікає під час уроку чи в інших формах (спрямовує вчитель), другий – під час самостійної роботи на уроці чи в домашніх умовах.
Під керівництвом вчителя мають місце такі дії: 1) прийняття навчальних завдань і плану дій, запропонованих вчителем; 2) здійснення навчальних дій і операцій по вирішенню завдання; 3) регулювання навчальної діяльності (під впливом вчителя і самоконтролю); 4) аналіз результатів навчальної діяльності (під керівництвом вчителя).
Під час самостійної навчальної діяльності виділяють такі дії: 1) планування чи конкретизація завдань своєї навчальної діяльності; 2) планування методів, засобів і форм навчальної діяльності; 3) самоорганізація навчальної діяльності; 4) самоконтроль; 5) саморегулювання учіння; 6) самоаналіз результатів навчальної діяльності.
При характеристиці процесу навчання виділяють не тільки діяльнісний аспект, але й аспект спілкування, який створює умови для оволодіння знаннями і активізує цей процес.
Одночасно з процесом викладання й учіння протікає внутрішній процес засвоєння знань і способів діяльності.
Засвоєння - пізнавальна активність особистості, внаслідок якої формуються знання, уміння та навички. Засвоєння знань являє собою внутрішній, психологічний зміст процесу учіння В результаті засвоєння знання, уміння, способи інтелектуальної та практичної діяльності трансформуються у внутрішній досвід особистості, включаються в її структуру (Сметанський М. І.).
Психологічна характеристика процесів засвоєння.
1. Сприймання (первинне ознайомлення з новим матеріалом) – відображення у свідомості окремих властивостей предметів і явищ, які в даний момент діють на органи чуття. Цей процес включає не тільки дані безпосереднього чуття (зорового), але й дані його (учня) безпосереднього досвіду. І тому, сприймання передбачає ніби впізнання предметів і явищ, віднесення їх до певних груп, які вже відомі для суб’єкта. Крім цього, цей процес передбачає забезпечення мотивації, зосередження уваги тощо.
Сучасний підхід до процесу засвоєння передбачає не пасивне, а активне самостійне сприймання навчальної інформації.
2. Осмислення і розуміння. Ця ланка процесу засвоєння передбачає встановлення зв’язків між явищами, визначення їх складу, будови, призначення, знаходження причин, мотивів.
Осмислення характеризується більш глибокими процесами порівняння, аналізу зв’язків і причиново-наслідкових залежностей. Під час осмислення збагачується розуміння, для якого характерним є наявність відповідного ставлення до того, що вивчається. На цьому етапі зароджується переконання, формується вміння доводити справедливість висновків, робити навчальні відкриття.
3. Узагальнення – це виділення і об’єднання суттєвих (істотних) рис предметів і явищ. Щоб узагальнити, треба проаналізувати їх ознаки і властивості, абстрагуватися від деталей, зробити висновки.
4. Закріплення – повторне осмислення вивченого з метою його запам’ятовування. Для учня важливо завчити деякі основні факти, визначення, зв’язки, але при цьому “не зубрити”.
Закріплювати доцільно на новій основі, нових прикладах.
5. Застосування – перевірка дієвості знань. Це – вправи, лабораторні роботи, трудова діяльність.
Ефективність навчальної діяльності залежить передусім від її мотивації, основу якої становлять потреби, інтереси, потяги, емоції, установки та ідеали особистості. Мотивація учіння – комплекс мотивів, які спонукають і спрямовують пізнавальну діяльність учнів, значною мірою визначають її успішність.
Навчальна діяльність завжди полівмотивована. В цій системі мотивів взаємодіють дві основні групи мотивів.
. Мотиви діяльності:
1) мотиви, зв’язані зі смислом діяльності: прагнення пізнати нові факти, оволодіти знаннями, способами дій, проникнути в суть явищ та ін.;
2) мотиви, зв’язані із самим процесом діяльності: прагнення проявити інтелектуальну активність, міркувати, долати перешкоди в процесі розв’язування задач, тобто особистість захоплює сам процес вирішення, а не тільки його результати.
ІІ. Мотиви, що знаходяться поза межами навчальної діяльності:
1) соціальні мотиви: а) мотиви обов’язку і відповідальності перед собою, учнями, учителями, батьками, суспільством; б) мотиви самовдосконалення (усвідомлення значення професійних знань, розвитку активності);
2) вузькоособистісні мотиви: а) прагнення одержати схвалення, моральну чи матеріальну винагороду; б) бажання бути „першим“, мати високий професійний рейтинг;
3) негативні мотиви: прагнення уникнути неприємностей від керівництва школи, професійного оточення, учнів, їх батьків.
Крім цієї класифікації існують й інші: зовнішні і внутрішні, усвідомлені і неусвідомлені, реальні й уявні.
У практичній педагогіці мотиви навчання об’єднуються в групи (за спрямованістю та змістом): соціальні, пізнавальні, професійно-ціннісні, естетичні, комунікативні, статусно-позиційні, традиційно-історичні, утилітарно-практичні ( меркантильні).
Діяльність учня спонукається, як правило, одночасно декількома мотивами, один з яких є основним, інші – другорядними. Особливість провідних мотивів полягає в тому, що крім функцій спонукання діяльності вони надають їй той чи інший суб’єктивний особистісний смисл.
Важливим компонентом мотивації є інтереси.
Розрізняють безпосередній інтерес, в основі якого лежить привабливість об’єкта як засобу досягнення цілей діяльності. Інтерес тісно зв’язаний із власним рівнем опанування дійсністю у формі знань. Про стійкість інтересу свідчить подолання труднощів у здійсненні діяльності, яка сама собою зацікавленість не викликає, але виконання якої є умовою її здійснення.
Інтерес у процесі свого розвитку може перерости в стійку особистісну потребу в активному, діяльному ставленні до свого предмета.
Для вчителя важливим є з’ясування основних причин інтересу. Американський психолог К. Ізард склав перелік причин і наслідків інтересів особистості. Серед основних причин він назвав:
Почуття: 1) особистої участі, відповідальності; 2) пізнання, одержання нового знання; 3) допитливості; 4) активності, енергійності; 5) почуття, що ти потрібний комусь; 6) насолоди чим-небудь; 7) інші.
Думки: 1) що захоплюють своєю логічністю, ясністю, ефективністю; 2) зв’язані з бажанням оволодіти новими знаннями; 3) про певну людину; 4) про форму діяльності; 5) про життя і майбутнє; 6) про особисті здобутки; 7) про приємних людей; 8) про те, що ти потрібний; 9) про навчальний предмет і зв’язані з ним питання; 10) інші.
Дії і відношення: 1) що реалізуються разом з іншою людиною; 2) приємна дія; 3) успішна дія; 4) нова, творча дія, відкриття чого-небудь; 5) цікаві речі; 6) те, що являє собою складне завдання; 7) праця з ентузіазмом; 8) інші.
Наслідки інтересу:
Почуття: 1) бажання вивчити, оволодіти знанням; 2) особиста участь, відповідальність; 3) інтерес-збудження; 4) напруженість, активність; 5)впевненість у собі, задоволення собою; 6) задумливість, натхнення; 7) інші.
Думки: 1) швидке, ясне, логічне мислення; 2) про нові предмети; 3) про бажання вивчити, здобути знання; 4) про можливі здобутки; 5) про привабливі і приємні речі; 6) інші.
Дії: 1) вивчення, оволодіння знаннями, участь в чому-небудь і досягнення чого-небудь; 2) вдале виконання дії; 3) задоволення собою; 4) яка-небудь важлива дія; 5) інші дії.
Таким чином, знаючи мотиви, вчитель завжди знайде причини і шляхи подолання труднощів. Формування мотиваційної сфери необхідно здійснювати у двох напрямках: 1) розвивати мотиви обов’язку, суспільної значущості учіння; 2) вчити розуміти суб’єктивну значущість учіння, забезпечувати розвиток здібностей, нахилів, професійної орієнтації. Важливе значення для процесу засвоєння знань має емоційно-почуттєва сфера. Емоційні хвилювання (радість, здивування, сум, страх, співчуття) викликаються в першу чергу активною позицією вчителя, змістом навчального матеріалу.
Для розвитку почуттів важливо проявити відвертість, створити атмосферу емоційного комфорту. Ефективним тут є індивідуальний підхід до учня.
Основними прийомами стимулювання учнів у навчально-виховному процесі є: опора на бажання, використання ідентифікації, урахування інтересів та нахилів, заохочення бажання домогтися успіху, демонстрування наслідків навчальних дій, визнання успіхів, використання виховних ситуацій та інші.
У процесі навчання учні здійснюють специфічну діяльність - учіння, що охоплює систему пізнавальних дій, спрямованих на розв'язання навчальних завдань. Навчання передбачає предметну і внутрішню (психічну) діяльність учня. Психічна діяльність особливо ефективна тоді, коли навчання передує розвитку, враховує зону найближчого розвитку особистості, тобто орієнтується не на наявний рівень, а на вищий, якого можна досягти.
Формування компонентів навчально-пізнавальної діяльності учнів здійснюється за умов партнерства, спів-управління, суб'єкт-суб'єктних відносин. У процесі такої взаємодії розв'язуються завдання розвитку ціннісних орієнтацій, творчого потенціалу учнів, прагнення до самореалізації; оптимального добору форм, методів і засобів навчальної взаємодії; урахування індивідуальних особливостей. Ефективність навчально-пізнавальної діяльності залежить від особистих якостей учня: його активності, самостійності, ініціативності, а також бажання вчитися (наявності стійкої мотивації). Основний смисл такої навчально-пізнавальної діяльності, її результат - це зміни в інтелектуальному, моральному, особистісному розвитку учнів, а її предметом е процес і результат формування механізмів самоорганізації.
Кожний віковий період має свій провідний вид діяльності: у дошкільному віці - гра, в молодшому шкільному - учіння, в середньому шкільному - суспільно корисна діяльність у всіх її варіантах (навчальна, трудова, художня, спортивна), у старшому шкільному віці - особлива форма навчальної діяльності, яка має профорієнтаційний характер.
Передумовами навчальної діяльності учня є наявність мети, фізіологічна і психологічна готовність до навчання, бажання вчитися, зосередження уваги на навчальній діяльності та належний рівень розвитку.
Існують два основні варіанти навчальної діяльності учнів: під керівництвом учителя і самостійна.
Під керівництвом учителя учні працюють на уроці і здійснюють такі дії:
- прийняття навчальних завдань і плану дій, запропонованих учителем;
- здійснення навчальних дій і операцій для розв'язання завдання;
- регулювання навчальної діяльності (під впливом учителя і шляхом самоконтролю);
- аналіз результатів навчальної діяльності (під керівництвом учителя).
До самостійної навчальної діяльності належать такі дії:
- планування чи конкретизація завдань своєї навчальної діяльності;
- планування методів, засобів і форм навчальної діяльності;
- самоорганізація навчальної діяльності;
- самоконтроль;
- саморегулювання учіння;
- самоаналіз результатів навчальної діяльності.
Одночасно з процесом викладання й учіння відбувається внутрішній процес засвоєння знань і способів діяльності.
Засвоєння - пізнавальна активність особистості, внаслідок якої формуються знання, уміння та навички.
Засвоєння становить внутрішній, психологічний зміст процесу учіння. Внаслідок засвоєння знань, уміння, способи інтелектуальної та практичної діяльності трансформуються у внутрішній досвід особистості, входять до її структури (М. Сметанський).
Засвоєння знань відбувається поетапно і передбачає кілька процесів: сприймання, осмислення і розуміння, узагальнення, закріплення, застосування.
1. Сприймання (первинне ознайомлення з новим матеріалом). Воно полягає у відображенні у свідомості окремих властивостей предметів і явищ, які в цей момент діють на органи чуття. Важливу роль у ньому відіграє не тільки інформація, що надходить від зорових, слухових, дотикових, нюхових і смакових рецепторів, а й безпосередній досвід учня, бо сприймання передбачає "впізнання" предметів і явищ, зарахування їх до певних груп, які вже відомі суб'єктові. Для забезпечення ефективного сприймання необхідні мотивація, зосередження уваги тощо.
Сучасні підходи до процесу засвоєння наголошують на активності самостійного сприймання навчальної інформації.
2. Осмислення і розуміння. Ця ланка процесу засвоєння передбачає виявлення зв'язків між явищами, визначення їх складу, будови, призначення, знаходження причин, мотивів.
Під час осмислення відбувається порівняння, аналіз зв'язків і причиново-наслідкових залежностей; збагачується розуміння, виробляється певне ставлення до виучуваного. На цьому етапі зароджується переконання, формується вміння доводити справедливість висновків, робити навчальні відкриття.
3. Узагальнення. Етап узагальнення полягає у виокремленні й синтезі істотних ознак предметів і явищ. Щоб узагальнити знання про щось, потрібно проаналізувати його властивості, абстрагуватися від деталей, дійти відповідних висновків.
4. Закріплення. Цей процес передбачає повторне осмислення вивченого з метою його запам'ятовування. Для учня важливо завчити деякі основні факти, визначення, зв'язки, але свідомо й осмислено, не механічно "зубрити". Закріплювати знання доцільно на новій основі, нових прикладах.
5. Застосування. Це перевірка дієвості знань за допомогою лабораторних робіт, трудової діяльності.
Для дидактичної теорії важливим є питання визначення тих елементів у структурі особистості учня, які впливають на його активність (потреби, мотиви, пізнавальний інтерес, ціннісні орієнтації, суб'єктивні позиції у процесі здійснення навчальної діяльності), зумовлюють внутрішню роботу, спрямовану на співвіднесення себе, можливостей свого Я з вимогами педагогічних обставин.
Потреби - джерело активності особистості, оскільки процес задоволення потреб є цілеспрямованою діяльністю. Вони визначають поведінку, спрямованість мислення, почуттів і волі людини. В основі динаміки потреб - перехід від усвідомлення мети (як передумови діяльності) до мобілізації засобів, за допомогою яких здійснюється її досягнення. Потреби виявляються у мотивах, що спонукають до діяльності. Якщо в потребах діяльність людини залежить від її предметно-суспільного змісту, то в мотивах ця залежність виявляється у формі власної активності суб'єкта.
Основу мотивації становлять потреби, інтереси, бажання, емоції, установки та ідеали особистості.
Мотивація учіння - комплекс мотивів, які спонукають і спрямовують пізнавальну діяльність учнів, визначають її успішність.
Навчальна діяльність завжди полівмотивована. У цій системі взаємодіють дві основні групи мотивів.
1. Мотиви діяльності:
а) мотиви, пов'язані із сенсом діяльності: прагнення пізнати нові факти, оволодіти знаннями, способами дій, вникнути в суть явищ та ін.;
б) мотиви, пов'язані із самим процесом діяльності: прагнення проявити інтелектуальну активність, міркувати, долати перешкоди в процесі розв'язування завдань.
2. Мотиви, що не належать до сфери навчальної діяльності:
а) соціальні мотиви: обов'язку і відповідальності перед собою, учнями, учителями, батьками, суспільством; самовдосконалення (усвідомлення значення професійних знань, розвитку активності);
б) вузькоособистісні мотиви: прагнення одержати схвалення, моральну чи матеріальну винагороду; бажання бути "першим", мати високий професійний рейтинг;
в) негативні мотиви: прагнення уникнути покарання чи неприємностей від керівництва школи, учителів, батьків, товариств.
З огляду на психічні особливості перебігу мотиви класифікують на зовнішні та внутрішні; усвідомлені і неусвідомлені; реальні та уявні.
Якщо учень став відповідальніше виконувати навчальні обов'язки напередодні контрольної роботи чи батьківських зборів, то це - результат зовнішньо вмотивованої поведінки, адже основою зовнішньої мотивації є. насамперед нагороди, заохочення, покарання чи інші види зовнішнього стимулювання. Найбільш яскраво характеристика такого типу мотивації представлена в біхевіористських теоріях і теоріях інструментальності.
Внутрішню мотивацію визначають чинники, зсередини закорінені в особистісному Я суб'єкта і його поведінці. Учень залучається до навчальної діяльності заради неї самої, а не для отримання якихось нагород. Така діяльність є самоціллю, а не засобом для досягнення якоїсь іншої мети. Якщо учень прагне поліпшити свою навчальну діяльність, то він демонструє приклад внутрішньо вмотивованої поведінки. У такому разі спрямованість на вдосконалення діяльності випливає з її змісту і пов'язана з інтересом, задоволенням чи, навпаки, незадоволенням, які супроводжують процес пізнання і відкриття нового. Якщо окремі учні працюють безрезультатно, то це не забороняє іншим демонструвати внутрішньо вмотивовану діяльність, інтерес та захопленість пізнанням навколишнього світу.
Зовнішня і внутрішня мотивація можуть значно енергетизувати діяльність, здійснювати вирішальний вплив на її детермінацію. Кожен з цих типів має певні переваги й недоліки, по-різному впливає на психічні процеси. Найбільш позитивний вплив як на пізнавальні процеси, так і на особистість загалом справляє внутрішня мотивація. Зовнішня мотивація доречніша у процесі розв'язання окремих (часткових) завдань.
Важливим чинником розвитку внутрішньої мотивації є зміст самої діяльності: вона повинна мати оптимальний рівень складності. Якщо діяльність надто спрощена, то не стимулюватиме внутрішньої мотивації, оскільки не дасть людині змоги реалізувати свою майстерність, хоч би якою компетентною вона почувалася.
На внутрішню мотивацію впливають також новизна, перцептивна чи когнітивна складність і непередбачуваність інформації.
Усвідомлені мотиви - це цілі, до яких учень свідомо прагне у процесі навчання, знаючи, що спонукає його до діяльності, що становить зміст його потреб. До них належать інтереси, прагнення, переконання. Неусвідомлені мотиви - це реальні рушійні сили поведінки учня, які він часто не усвідомлює, вдаючись до виправдовування. Цей вид мотивів характеризується установками, потягами.
Реальні мотиви сприймаються і усвідомлюються суб'єктом як предмет навчальної діяльності, який може бути як матеріальним, так і ідеальним. Причиною їх виникнення часто буває новизна реального об'єкта чи його зміни. Уявні мотиви можуть бути зумовлені уявними об'єктами, образами, цілями, що володіють здатністю змінюватися в процесі дій особистості.
У практичній педагогіці мотиви навчання за спрямованістю та змістом об'єднують у кілька груп: соціальні, пізнавальні, професійно-ціннісні, естетичні, комунікативні, статусно-позиційні, традиційно-історичні, утилітарно-практичні (меркантильні).
Діяльність учня є, як правило, полівмотивованою, один з мотивів основний, інші - другорядні. Особливість провідних мотивів полягає в тому, що, крім функцій спонукання діяльності, вони надають їй певного суб'єктивного особистісного сенсу.
Мотиваційна сфера учнів часто потребує збагачення і корекції з метою підвищення ефективності навчальної діяльності. Для цього необхідно ретельно вивчити мотиви конкретного школяра і сформувати нові за певним алгоритмом.
Алгоритм вивчення і формування мотивів учіння:
1. Визначення та уточнення цілей навчання.
2. Виявлення вікових можливостей мотивації.
3. Вивчення вихідного рівня мотивації.
4. Вивчення домінантних мотивів.
5. Вивчення індивідуальних особливостей мотивації.
6. Аналіз причин змін (пониження, стабільності, підвищення) мотивації.
7. Формування необхідних мотивів.
8. Оцінювання досягнень і планування подальших дій.
Важливим компонентом мотивації є інтереси.
Вирізняють безпосередній інтерес, що ґрунтується на привабливості об'єкта як засобу досягнення цілей діяльності. Він тісно пов'язаний із власним рівнем опанування дійсністю у формі знань. Про стійкість інтересу свідчить подолання труднощів у здійсненні діяльності, яка сама зацікавленості не викликає.
Інтерес може розвинутись у стійку особистісну потребу в активному, діяльному ставленні до свого предмета.
Для вчителя важливо з'ясувати основні причини інтересу учня. Американський психолог Керолл Ізард (нар. 1923) визначив причини і наслідки інтересів особистості. Серед основних причин він назвав:
- почуття: особистої участі, відповідальності; пізнання, здобуття нового знання; допитливості; активності, енергійності; власної потрібності, значущості; насолоди чим-небудь та ін.;
- думки: що захоплюють своєю логічністю, ясністю, ефективністю; пов'язані з бажанням оволодіти новими знаннями; про певну людину; про форму діяльності; про життя і майбутнє; про особисті здобутки; про приємних людей; про те, що ти потрібний; про навчальний предмет і зв'язані з ним питання та ін.;
- дії і відношення: що реалізуються разом з іншою людиною; приємні дії; успішні дії; нові, творчі дії, відкриття чого-небудь; цікаві речі; складні завдання; праця з ентузіазмом та ін.
Наслідками інтересу можуть бути:
- почуття: бажання вивчити, оволодіти знанням; особиста участь, відповідальність; інтерес-збудження; напруженість, активність; впевненість у собі, задоволення собою; задумливість, натхнення та ін.;
- думки: швидке, ясне, логічне мислення; про нові предмети; про бажання вивчити, здобути знання; про можливі здобутки; про привабливі та приємні речі та ін.;
- дії: вивчення, оволодіння знаннями, участь у чому-небудь і досягнення чого-небудь; вдале виконання дії; задоволення собою; яка-небудь важлива дія тощо.
Знаючи мотиви учня, вчитель завжди знайде причини і шляхи подолання труднощів. Формування мотиваційної сфери необхідно здійснювати у двох напрямах: розвивати мотиви обов'язку, суспільної значущості учіння і вчити розуміти суб'єктивну значущість учіння, забезпечувати розвиток здібностей, нахилів, професійної орієнтації.
Важливе значення для процесу засвоєння знань має емоційно-почуттєва сфера. Емоційні хвилювання (радість, здивування, сум, страх, співчуття тощо) спричинюють передовсім активна позиція вчителя, зміст навчального матеріалу. Для розвитку почуттів важливо бути відвертим, створити атмосферу емоційного комфорту. Ефективним тут є індивідуальний підхід до учня.
Основними прийомами стимулювання учнів у навчально-виховному процесі є: опора на бажання, використання ідентифікації, урахування інтересів і нахилів, заохочення бажання домогтися успіху, демонстрування результатів навчальних дій, визнання успіхів, використання виховних ситуацій та ін.
Отже, розвиток особистості, її активності є процесом удосконалення системи мотивації через зміну її структурних компонентів та їх функціональних відношень в умовах навчальної діяльності. Ефективність навчання забезпечується не тільки рівнем сформованості знань, умінь, навичок, інтелектуальними можливостями, досвідом, а й детермінується структурою і якісними характеристиками мотивації як логічного центру цілісної системи особистості і навчальної діяльності учня. Розвиток мотиваційного комплексу передбачає оптимальне поєднання внутрішньої і зовнішньої мотивації, яка зумовлює активність учня в діяльності, прагнення досягти в ній позитивних результатів.
|