|
|
Скачати 306.72 Kb.
|
| Іван АНДРУСЯК СТЕФА І ЇЇ ЧАКАЛКА Дівчача повістина 1. Стефа – сміхотунчик. Точнісінько як тато. І мама, і сестричка, і навіть бабуся теж сміхотунчики. Але Стефа – татійка. Ось Ірця в садочку – вона мамійка. Коли її мами довго нема, вона плаче. І в лясельній групі плакала, і в молодшій, і в середній. Навіть у старшій іноді плаче, коли не заграється з Сіяром. Це тому, що вона мамійка. А Стефа – татійка. Стефа сміється. І сестричка Ліза – татійка, хоча вона цього й не показує. Це тому, що вона вже велика – їй аж десять років. Саме стільки, скільки пальчиків на руках. Цікаво: коли їй років буде більше, ніж десять, – як вона це показуватиме?! Але мама – найбільша татійка. Бо вона он яка велика, а теж хоче спати з татою. Себто, треба казати «з татом» – бо Стефа вже аж у старшій групі, ще кілька місяців – і до школи піде, а дітки, яким скоро до школи йти, мають говорити правильно. Ось коли Стефа була у лясельній, себто й-асельній (і як же воно іноді важко – правильно говорити), тоді вона казала «з татою». А тепер – «із татом». Хіба коли забуде… Отож, Стефа теж хоче спати з татом. І з мамою хоче. Тому найчастіше вона біжить у їхнє ліжечко і лягає посередині. Одну ніжку на тата покладе, іншу – на маму. Тато справа казочку розказує, мама зліва пісеньку співає. Так і заснути недовго… Узагалі, Стефа і татійка, і мамійка, і сестрійка, і навіть бабусійка іноді – коли бабуся приїжджає. Але родимка під лівою пахвою є тільки у тата й у Стефи. І авторитет тільки у тата й у Стефи є. Ось лише в тата великий авторитет, а в Стефи – маленький авторитетик. Коли Стефа була зовсім маленькою, вона каталася на татовому авторитеті – животику, себто, – й так засинала. Тепер теж катається, бавлячись. Лише обережно, щоб не буцнути тата нізею в болюче місце. Він тоді сердиться – і це так кумедно! А все тому, що тато – хлопчик, а Стефа – дівчинка. Адже тільки у хлопчиків болюче місце там, де закінчується авторитет. А в маленьких дівчаток болючого місця взагалі нема, лише у великих. Це коли їм більше ніж десять років і вони вже не можуть це показати на пальчиках. У мами авторитета – того, котрий животик, – немає. Тому що мама худне. Весь тиждень. Доки не прийдуть вихідні. Стефа полюбляє вихідні – тоді вона не йде в садочок і може досхочу погратися з татом і з мамою. А ще тато готує у вихідні смакоту. Мама ту смакоту їсть, і тому весь тиждень худне. А Стефа не худне – Стефа весь тиждень їсть смакоту, яку готує мама. І тато весь тиждень їсть смакоту, яку готує мама. Тому в тата й авторитет, а в Стефи – авторитетик. Ще у Стефи є Чакалка. Точніше, не зовсім у Стефи – Чакалка є взагалі. І Стефа її боїться. Узагалі, Стефа нічого не боїться – лише висоти і стоматолога. Бо саме цього – висоти і стоматолога – боїться тато. Він сам так сказав! Але Чакалку Стефа теж боїться. Бо Чакалка – страшна. Яка – Стефа не знає. Вона ніколи не бачила Чакалку. Але знає, що Чакалка страшна. Особливо та, що з двома або й із трьома хвостами. А якщо вона ще й ходить із чакалятами – то взагалі… Тоді Стефа ховається під ковдерку, міцно-міцно пригортається до тата або мами, а краще одразу до обох, – і засинає… 2. …Але так бувало не завжди. Одного разу Стефа розсердилася. У неї тоді був, як іноді каже тато, невдалий день. Точніше, невдалий вечір. Усе почалося з того, що мама, забираючи Стефу з садочка, не повела її, як завжди, на майданчик. Мамі не було коли – вона перевіряла модулі. Це такі папірці, на яких написано багато-багато слів, але дуже мало розумних. Так каже мама, а вона знає все. Адже мама працює вчителькою вчителів. Це старші дітки, які вчаться на те, щоби вчити діток маленьких. І мама їм задає писати модулі, а вони пишуть дулі. Так каже тато, і Стефа сміється. Але мама не сміється – мама весь вечір викреслює з тих папірців нерозумні слова, і гратися з нею не можна. Утім, це був лише початок. Бо потім тато прийшов із роботи голодний, як пес, і злий, як пантера. І доки він кого-небудь не перекусить, до нього краще не соватися, лише поцілувати – і все. Отож, доки тато на кухні когось перекушував, а насправді їв борщик, який невідомо коли встигла приготувати мама, – Стефа думала про пантеру. Вона бачила цю звірину в зоопарку, але та пантера була зовсім не зла. Певно, тому, що постійно спала. Це через те, – казав тато, – що вона не голодна. Бо і пантері, й людині треба поїсти, щоб подобрішати. Одначе, навіть подобрішавши, тато зі Стефою не грався. Він увімкнув комп’ютер і сів писати статтю. – Вибач, доню. У мене сьогодні запарка, – сказав, приголубивши Стефу. – Пограйся з Лізятком. Запарки у тата були щотижня. Їх вигадували політики. Це такі погані дяді й тьоті, яких показують по телевізору. Чакалки теж погані, але їх не показують. Це тому, що Чакалки не платять копієчку. А політики платять, але їм треба писати статтю. Не буде статті – не буде копієчки, а не буде копієчки –смоктатимемо лапу. Як ведмідь у барлозі. Ведмедеві добре, у нього лапа смачна. А у Стефи не дуже – Стефа пробувала. Краще смоктати цукерку. Але все одно образливо, що тато не грається. Лізі, одначе, теж було не до ігор. Ліза вчила вірша. Напам’ять. Таке в неї було домашнє завдання. – Ти чого сюди прийшла, малявко? – огризнулася Ліза, коли Стефа відчинила двері дитячої. – Йди собі! Не заважай! – Я не малявка! – обурилась, як завжди, Стефа, – я вже у старшій групі і скоро піду до школи… – Подумаєш! – на сестричку цей аргумент не подіяв. – Ось коли я була у старшій групі, ти ще спала у мами в животику. – Я не спала. Я буцалася. – То йди собі буцайся деінде. Мені нема коли. – А що ти робиш? – Стефі хотілося гратись, а не лаятися. – Вірша вчу. – Якого? Про зайчика? – Це ви, малявки, про різних там зайчиків у садку шепелявите! А в мене тут ого як серйозно. Ось задали аж два вірші, на вибір. Скажи, який мені вибрати: Росте Антонич, і росте трава, і зеленіють кучеряві вільхи. Чи цей: Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, які оспівував Шевченко? Хоча, чого це я тебе питаю! Ти ж навіть не знаєш, хто такий Шевченко. – Як це не знаю?! – обурилася Стефа. – Нам про нього в садочку розказували, як він неба шукав. І тато книжечку читав… – Та не неба він шукав, а стовпів, які небо підпирають. І лише тоді, коли був такою малявкою, як ти. – А цей… А-ан…тонич – хто? Пташка така? – Яка пташка? – Та… на вишнях жив… – Поет він. Хрущем був. – Ким?! – Жуком таким. Травневим. – Поет був жуком? – Ага. І жив колись на вишнях. …І тут Стефа не витримала: – Ти з мене знущаєшся! Поети не живуть на вишнях! На вишнях живе пташка! – Ага, пташка-какашка… – Сама ти какашка! – ображено вигукнула Стефа і кинулася на сестричку з кулаками. – Ти все вигадуєш, щоб тільки зі мною не гратися! І всі вигадують! Усі! Усі! Усі! Зачувши крики, мама відірвалася від модулів і гукнула: – Стефо! Не заважай Лізі робити уроки! – А я буду заважати! Буду! Буду! Буду! – Хто це там не слухається маму?! – сердито відірвався від комп’ютера тато. – Я не слухаюся! І не хочу слухатися! І не буду! Подивовані батьки зайшли у дитячу, але Стефа настільки на всіх образилася, що не хотіла й розмовляти. Вляглася, як Пепі Довгапанчоха, ногами на подушку і, надувши щоки, демонстративно відвернулася до стіни. Тато завважив, що треба було б іще поскреготіти зубами, – але це не подіяло. Тоді мама нагадала, що саме по таких неслухняних дітей і приходить уночі Чакалка. Але Стефі було все одно. Чакалка – то й Чакалка. Може, у Чакалки немає модулів і статей. Може, Чакалка не вчить напам’ять незрозумілі вірші. Може, з нею можна погратися… 3. …І тоді прийшла Чакалка. Тихесенько. Крадькома. Серед ночі. Через балконні двері – тато, коли надворі тепло, їх завжди залишає відчиненими. Не для Чакалки – для свіжого повітря. Але Чакалка цим скористалася. Навшпиньках – нечутно, мов повітря – пройшла вона повз татове й мамине ліжко, прошмигнула в дитячу й легесенько, мов пір’їнку, перенесла Стефу до свого мішка. Ніхто нічого не чув, і Стефа навіть не прокинулася. Розплющила очі аж тоді, коли вони були вже в кущах поза домом, і Чакалка взялася перекладати Стефу з меншого мішка у великий, де вже були інші дітки, котрих Чакалці вдалося цієї ночі вполювати. Дівчачий голос протяжно й жалібно плакав. Хлопчачий щось сердито вигукував не по нашому й буцався. Стефа буцнула нізею у відповідь і спросоння забурмотіла: – І не хочу слухати! І не буду вас слухати! Не буду! Не буду! – Ось тому я вас і забрала, що ви не хотіли нікого слухати. Тепер мусите слухати мене. І не треба буцатися, бо зв’яжу! Голос у Чакалки був учительський, скрипучий і неприємний – точнісінько як у чужої виховательки, котра якось заміняла улюблену Катерину Іванівну і дуже не полюбилася Стефі – настільки, що доки Катерина Іванівна хворіла, Стефа навіть не хотіла ходити в садочок. Утім, далі Чакалка спробувала говорити трішечки лагідніше, наскільки надавався до того її деренчливий голос: – І не треба мене боятися, дівчинко, – це вона до тієї дитини, що постійно хникала. – Я вам не яка-небудь костромська Баба Яга, а справжня дипломована Чакалка. Між іншим, кандидат педагогічних наук. І я буду вас перевиховувати. – А кричати й плакати, – глухо додала по хвилі, зав’язуючи мішок, – можете скільки завгодно. Все одно вас ніхто не почує. Бо мішок у мене звуконепроникний. Стефа, хоч як це дивно, зовсім не боялася. Не те, щоби зовсім, звичайно, – але майже не боялася. Насправді, звісно, їй було страшно, і навіть дуже. Але Стефа вчасно згадала, що вона, взагалі, татійка, що вона, тим паче, сміхотунчик, а головне – що нічого страшнішого від висоти і стоматолога на світі нема і бути не може. Як там казав тато? Проблеми вирішуються з усмішкою, а з плачем лише нагромаджуються. А крім того, Стефі все ще було образливо, що ніхто з нею не погрався. Та й до Чакалки вона сама напросилася – тож нема чого тепер нарікати на долю. Пригода – вона і в Африці пригода, і в Чакалчиному мішку. Отже, доведеться гратися з Чакалкою, доки не набридне. А коли набридне – тоді вона щось неодмінно придумає. І тато, тим паче, придумає – він я-ак прокинеться, я-а-ак побачить, що Стефи нема, я-а-а-ак кинеться навздогін, я-а-а-а-ак улаштує Чакалці веселе життя – не позаздриш їй… – Ти хто? – запитав хлопчачий голос, що буцався. – Я Стефа. А ти? – О! Самі свої! А це я, Сіяр. Я розбив вікно у своїй кімнаті, і ця… зараза… пролізла… – А чого розбив? – Як чого! Стріляв! – І я-а-а лозби-и-ила-а-а… – знову заплакала дівчинка. – Що розбила? – Голня-а-а, ма-а-амине улю-у-у-ублене… – Та це ж Ірця! – радісно вигукнула Стефа. – Та-а-ак, І-і-і-іла-а-а… – І що, мама тебе налаяла? – Ні-і, мама зітхну-у-ула… – І що? – А нісьо-о-ого… Я так обла-а-азилась… – На кого? – На се-е-е-ебе-е-е… – Ото клопіт! – здивувався Сіяр. – Образилася! На себе! Та я вам усе, що завгодно, розіб’ю! Як жаль, що мене ця… біда… так зненацька захопила. А мій пістолет і мій кинджал під подушкою залишилися. Та нічого, я їй помщуся! Виберуся з цього мішка – і помщуся! – А тебе за сцьо? – запитала Стефу Ірця, трохи вже заспокоївшись. – Та я… сестричку набила. – Сестлицьку? – Ага. Вона не хотіла зі мною гратися… – Та вона ж у тебе велика! – здивувався Сіяр. – Велика, – підтвердила Стефа. – Їй аж десять років. – І ти набила? – Набила! – Ого! І Сіяр та Ірця глянули на Стефу з повагою. Утім, був у мішку ще хтось більший і, певно, трішки старший, але Стефа так і не розібрала, хлопчик то чи дівчинка. Старша дитина спокійнісінько собі спала, час від часу похропуючи і смачно плямкаючи губами. – А це хто? – запитала Стефа. – Не знаю, – відповів Сіяр. – Спить собі, мов ніде нічого. Хоч із гармати під вухом стріляй. Оце витримка! Я теж так хочу! – То й спімо! – запропонувала Стефа. – А що нам заважає? До ранку ця Чакалка нас кудись принесе, і треба буде з нею воювати. А щоб воювати – треба виспатися. – Що правда, то правда, – підтвердив Сіяр. – Мій тато казав, що в доброго воїна мусить бути міцна рука і гостре око. А яке може бути гостре око, якщо воно зранку злипатиметься? Ні – виспимось, а тоді їй задамо чортів! – Ага, влаштуємо веселе життя. І діти невдовзі справді поснули. А Чакалка все сунула й сунула з важким мішком за плечима. Уже й місто минула, і село за містом. Попереду був великий ліс… 4. …Баба Яга жила в хатинці на курячих ніжках. Це Стефа знала із казки. Бабай жив у пам’ятнику якомусь лисому дядькові з кепкою в простягнутій руці, довкола якого час від часу водили хороводи старенькі дядьки й тітки з червоними шматами. Про це Стефі розповів тато, коли вони якось проходили мимо того пам’ятника. Бабаїха так само жила в пам’ятнику – але у величезній потворній тьоті з мечем над схилами Дніпра. Коли Стефа із сестричкою й батьками їздила до ботанічного саду, доводилося проїжджати мимо того пам’ятника – і Стефі там завжди було страшно. Бо перед тією велетенською тьотею стояла така ж велетенська, із басейн завбільшки, тарілка, у якій Бабаїха миє голови неслухняним діткам. Із кусючим милом і щипучим шампунем… Де жив Чахлик Невмирущий, не знав навіть тато. Здогадувався, одначе, що десь на Печерських пагорбах, де зазвичай водяться політики… Але душа того Чахлика жила в яйці, яйце – в качці, качка – в зайці, заєць – у скрині, скриня – на дереві, дерево – в лісі, а де той ліс – цього Стефа вже й не пам’ятала. Але так писалося в книжечці, яку Стефі читала мама, і тато казав на це, що того лісу просто за деревами не видко. Змій жив у печері – і щоб його добути, треба було печерувати. Відьма жила у звичайній людській хаті чи квартирі. Проблема лише в тому, щоб розпізнати, де справжня відьма, а де просто лиха сусідка. А ось Чакалка жила… у школі. Так, у справжнісінькій школі, притому лісовій. Але школа ця далеко не завжди була лісовою. Ще недавно тут було село – та загуло. Молодші попереїжджали до міста, старші – хто теж переїхав на асфальті дні свої коротати, а хто й повмирав, – і про те, що тут колись було село, нагадували тільки покинуті пусткою хати, вже почасти зруйновані дощами, вітром, а найдужче – невблаганним часом, який біжить дуже швидко тоді, коли в хаті ніхто не живе. І ще – вишні, котрі росли тут особливо рясно, незважаючи на те, що довкола і справді був ліс. І була, звісно, школа, до якої колись ходило чимало дітлахів – а тепер не ходили навіть звірята. Бо ту школу облюбувала Чакалка. …А сама Чакалка тим часом спала без задніх ніг. Нелегке, ой, яке нелегке життя у Чакалки! Ось лише мішок доволокти з міста аж сюди, до лісу – і то чималого вартує… Бо ж не вантажником вона все життя працювати хотіла. З її дипломом… З її дисертацією… Ох, що й казати… Але таки дотягнула. Бо чого не зробиш заради улюбленої педагогічної праці! Дотягнула, покинула під вишнею, – добре, що хоч розв’язати не забула, бо ще б задихнулися, і пропала б уся її надія на власну зразкову школу, – а тоді ледве допленталася до ліжка і впала на нього, мов підкошена. Останнє, що вона встигла подумати: а якщо попрокидаються і розбіжаться? Але тут же себе заспокоїла: та куди вони подінуться? Ліс же довкола! Жодної живої душі. Вовки – і ті давно перевелися. Тож нікуди вони, голубчики, не почезнуть – завтра ж і виховувати почну! Із цим і заснула. І не снилося їй нічого. Геть нічого. Абсолютно нічого. Так утомилася… |
|
Для учнів 5 класу Пригоди на сторінках сучасної книги «Пригоди на сторінках сучасної книги (за повістю-казкою Івана Андрусяка «Стефа і її Чакалка»)» |
Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української націонал-демократії... України, членів Кирило-Мефодіївського братства, М. Драгоманова, Українська правова і політична думка в другій половині ХVIII – першій... |
|
1. Розвиток літ жанрів на поч. 20 ст. Нові імена в укр літературному процесі Продовжували писати Іван Франко, Михайло Старицький, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Іван Карпенко-Карий і поруч з ними на сцену... |
Іван Франко Франко (псевдоніми Джеджалик, Живий, Кремінь, Мирон та ін.) Іван Франко (псевдоніми Джеджалик, Живий, Кремінь, Мирон та ін.) Іван (27 серпня 1856 р.—28 травня 1916 р.), письменник, поруч Шевченка... |
|
Іван Франко «Іван Вишенський» Діяльність, самостійно опрацьовувати матеріал підручника, вибирати необхідну інформацію, узагальнювати, систематизувати прочитане,... |
Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. К.: Юрінком Інтер, 1999. Історія політичних і правових вчень Розділ І. Виникнення та розвиток поглядів на державу і право у країнах стародавнього світу |
|
Реферат По темі: «Іван Котляревський» Підготувала Учениця 11 класу... Полтаві, в родині дрібного чиновника. З 1780 року навчався в Полтавській духовній семінарії. У 1789 році, після смерті батька, двадцятирічним... |
З давніх-давен популярністю у дітей користується казка. Казка це... Наприклад, українські богатирі Котигорошко, Іван – мужичий син, Іван Побиван, Козак Мамарига дуже нагадують богатирів інших народів:... |
|
Конспект уроку позакласного читання ( 6 клас) Сучасні українські дитячі письменники Андрусяк «Вісім днів із життя Бурундука». Захоплива пригода Івася довжиною у 8 днів |
Літературні псевдоніми - Петро Шелест, Іван Степовик, 24 лютого 1865 -... Липа Іван (літературні псевдоніми — Петро Шелест, Іван Степовик, 24 лютого 1865 — 13 листопада 1923) — громадський і політичний діяч,... |