Декарт Р. Рассуждение о методе // Декарт Р. Избранные произведения: В 2 т
|
|
Скачати 1.16 Mb.
|
|
Основні ступені процесу пізнання        Основні \ м поняття форми Ь» судження (раціональної oL* висновки пізнання
Чуттєве пізнання (пізнання за допомогою зору. слуху, смаку, нюху, дотику) Раціональне (логічне) пізнання (пізнання, за допомогою мислення, мовного спілкування) відчуття сприймання уявлення  Схема 28. Діалектичний процес пізнання дійсностіу сукупності усіх властивостей. Тому сприймання - це така форма чуттєвого пізнання, коли у свідомості людини відбувається цілісне відображення зовнішнього матеріального предмета з усією сукупністю його властивостей, якостей, сторін, які відображені у відчуттях. Здатність сприймання відображувати предмети у цілому обумовлена природою самого предмета, у якому різні ознаки і властивості знаходяться у нерозривній єдності. Чуттєве сприймання є, таким чином, узагальненням відчуттів окремих властивостей, ознак предмета у цілісний образ. Це більш складний ступінь відображення людиною зовнішнього світу. Наступною формою чуттєвого пізнання і до. того ж більш розвиненою є уявлення, котрі походять з чуттєвих сприймань, але на відміну від них безпосередньо не зв'язані з предметами. Уявлення - це чуттєвий образ тих предметів, які колись безпосередньо діяли на органи чуття, а потім відтворюються за «відбитками», що збереглися у мозку за умов відсутності самого предмету. Звісно, цей образ буде більш блідий, без подробиць, але будуть відображені лише найголовніші і загальні риси. .368 Модуль III. Гносеологія, логіка, методологія Саме в уявленнях закріплюються знання, що одержані у процесі чуттєвого пізнання, а тому уявлення у більшій мірі, ніж інші форми чуттєвого пізнання, пов'язані з діяльністю мислення і відіграють досить значну роль на ступені абстрактного мислення. Пізнавальне значення уявлень визначається також і тим, що з наявних уявлень людина може створювати різні комбінації, будувати нові уявлення, тобто образи таких предметів, яких вона сама ніколи не бачила. Такий процес з'єднання і перетворення різних уявлень у цілісну картину нових образів називається уявою, що має велике значення у мистецтві, техніці, науці і взагалі всюди, де потрібна творчість, а не просте копіювання явищ життя. Таким чипом, відчуття, сприймання і уявлення, що виникають внаслідок дії на наші органи чуття матеріального світу, є формами чуттєвого пізнання. Чи може процес пізнання обмежитись тільки чуттєвим пізнанням? Зрозуміло, що чуттєве пізнання дає знання окремих сторін речей і зовнішніх зв'язків між ними, знання одиничного і не спроможне розкрити внутрішні, суттєві зв'язки між предметами і явищами, їх неможливо безпосередньо бачити або відчувати, а можна виявити тільки на шляху логічного, абстрактного мислення, котре спирається на суспільну практику. Це вже якісно новий і вищий етап пізнання. Перехід від живого споглядання до абстрактного мислення -це глибокий діалектичний стрибок у пізнанні, сутність якого полягає у тому, що людина завдяки абстракції відволікається від усього другорядного, виділяючи сутність речей, їх внутрішні закономірності, тобто людина у процесі абстрактно-логічного мислення виходить за межі наявних чуттєво-конкретних образів і виробляє абстрактні поняття. Таким чином, мислення -це опосередковане і узагальнене відображення у мозку людини суттєвих властивостей, причинних відношень і закономірних зв'язків речей і явищ. Процес абстрактного, логічного мислення здійснюється також у трьох основних формах: у поняттях, судженнях і умовиводах.    Є.А. Подольсъка «Кредитно-модульний курс з філософії...»Поняття - це така форма мислення, у якій відображаються найбільш загальні, чуттєві і необхідні ознаки, властивості, якості різних речей і явищ та їх стосунки. Вивчаючи предмети і явища за допомогою органів чуття, людина порівнює, співстав-ляє їх, відволікаючись від усього другорядного, випадкового, і виділяє у них загальні риси. Саме ці загальні, необхідні і суттєві риси предметів і явищ відображуються у поняттях. Поняття як форми абстрактного мислення так само як і чуттєві сприймання є образами, копіями, знімками явищ об'єктивного світу, тобто вони об'єктивні за своїм змістом, за своїм джерелом. Другою формою логічного мислення є судження. Щоб відобразити взаємозв'язок і взаємозалежність явищ, поняття вступають у певні зв'язки одне з одним у вигляді суджень. Мислити -це значить судити про щось, міркувати, виявляти певні зв'язки і відношення між різними сторонами предметів або між предметами. Судження - це така форма мислення, у якій завдяки зв'язку понять щось стверджується, або заперечується. Залежно від цього судження поділяються на стверджувальні і заперечні. Залежно від правильності відображення дійсності судження можуть бути істинними або помилковими, хибними. Під час розумової діяльності судження поєднуються у своєрідні комбінації з метою одержання нового знання, утворюючи умовиводи, що є третьою формою логічного мислення. Висновок - це такий розумовий акт, у якому з двох або декиїь-кох істинних, слушних суджень виводиться нове судження про речі і явища об'єктивного світу, тобто умовивід являє собою висновок з кількох взаємопов'язаних суджень. Наприклад, усі метали проводять електричний струм, мідь - метал. Ми можемо зробити висновок, що мідь проводить електричний струм. Інший приклад: електрони - матеріальні об'єкти. Усі матеріальні об'єкти структурні. Ми можемо зробити висновок, що всі електрони структурні. Судження, що кладуться в основу умовиводів, називаються, посилками, а те судження, що ми одержуємо - висновком або умовиводом. Висновки бувають індуктивні і дедуктивні. Індуктивними називаються висновки, у яких з одиничних посилань робиться 370 Модуль III. Гносеологія, логіка, методологія загальний висновок, відбувається сходження від окремого до загального. Наприклад: Мідь підчас нагрівання розширюється Залізо підчас нагрівання розширюється Срібло підчас нагрівання розширюється Мідь, залізо, срібло - метали Всі метали підчас нагрівання розширюються Дедуктивними називаються висновки, коли із загального посилання робиться окремий висновок. Наприклад: Всі метани проводять електрострум Мідь - метал Мідь електропровідна Таким чином, логічне пізнання має декілька специфічних особливостей. По-перше, воно здійснюється завдяки відволіканню від несуттєвого у предметі; по-друге, воно носить опосередкований характер, бо безпосередньо відображує світ тільки чуттєве пізнання; по-третє, абстрактне мислення - це узагальнене відображення дійсності.
24* Схема 29. Рівні і форми пізнання 371   Є.А. Посольська «Кредитно-модульний курс з філософії...Чуттєве і логічне пізнання - це єдиний процес. Вони відображують один і гой же матеріальний світ і відбуваються на одній загальній основі, котрою є практика людини. Окрім того, ці два ступені пізнання мають єдину фізіологічну основу - нервову систему людини. Зрозуміло, що логічне мислення неможливе без чуттєвого пізнання. У всіх своїх узагальненнях і висновках мислення спирається на відомості органів чуття. З іншого боку, чуттєве пізнання не може бути плідним без логічного мислення. Виникнувши на засадах відчуття, мислення іде глибше чуттєвого пізнання, збагачує його, розширює межі нового змісту знання. В історії філософії існували два напрямки, котрі абсолютизували або чуттєве пізнання, або логічне мислення. Емпіризм (грецьк. емрейсЯб - досвід) вважав чуттєве пізнання основним і вбачав головну мету у дослідному вивченні об'єктів. Емпіризм близький до сенсуалізму. Цієї точки зору дотримувались англійські філософи XVII ст. Бекон, Локк, Гоббс, французькі матеріалісти XVIII ст. Так, Гельвецій стверджував, що «знання людини ніколи не досягають більшого, ніж надають її чуття. Все, що недоступне чуттям, недоступне і для розуму». Якщо матер-іалісти-емпірики (Бекон, Локк, Гоббс, Кондільяк) вважали, що чуттєвий досвід відображає у пізнанні об'єктивно існуючі речі, то на противагу їм суб'єктивно-ідеалістичний емпіризм визнавав єдиною реальністю суб'єктивний досвід (Берклі, Юм). У західній філософії XX ст. абсолютизуються не просто психічні переживання суб'єкта, а деякі об'єктивно існуючі чуттєві сутності («нейтральні елементи» світу Маха, «чуттєві дані» неореалістів, «сенсибілії» Рассела). Представники логічного позитивізму вважають, що емпіричні речення можуть бути зведені завдяки логічним процедурам до регістрування свідчень чуттєвого досвіду, а тому аналітичні (раціональні) речення беззмістовні. Сучасні емпірики змушені все більше звертатися до логіки і математики для побудови теоретичного знання. Визнаючи чуттєвий досвід джерелом наших знань, діалектичний матеріалізм не зводить до нього весь зміст знань і підкреслює активну діяльність мислення. Раціоналізм (від лат. rationalis - розумний) визнає розум основою пізнання і поведін- 372 Модуль III. Гносеологія, логіка, методологія ки людей. Раціоналізм опанує як ірраціоналізму, так і сенсуалізму (емпіризму). Як цілісна система раціоналізм почав формуватися у Новий час внаслідок розвитку математики і природознавства. На противаг}' середньовічній схоластиці і релігійному догматизмові раціоналісти XVII-XVIII ст. (Декарт, Спіноза, Лейбніц) визнають основою порядку нескінченний причинний ланцюг, що пронизує увесь світ. Обґрунтовуючи безумовну вірогідність наукових принципів і положень математики і природознавства, раціоналісти намагалися вирішити питання: як знання, одержане у процесі пізнавальної діяльності людини, набуває об'єктивного, загального і необхідного характеру. Вони твердили, що наукового знання можна досягти завдяки розуму, що є його джерелом і критерієм істинності. Наприклад, до основної тези сенсуалізму «немає нічого у розумі, чого раніше не було б у чуттях» раціоналіст Лейбніц додав: «крім самого розуму», тобто здатності розуму осягати не тільки окреме, випадкове (чим обмежується чуттєве пізнання), але й загальне, необхідне. Саме звернення до розуму як до єдиного джерела знань привело раціоналізм до ідеалістичного висновку про існування вроджених ідей (Декарт) або нахилів і задатків мислення, незалежних від чуттєвості (Лейбніц). Приниження раціоналізмом ролі чуттєвого сприймання, у формі якого реалізується зв'язок людини з зовнішнім світом, призвело до відриву мислення від реального об'єкта пізнання. Кант, який намагався примирити ідеї раціоналізму і сенсуалізму, вважав, що будь-яке наше знання починається з чуття, переходить потім до розсудку і закінчується у розумі. Розум, за Кантом, не може слугувати універсальним критерієм істини. Щоб пояснити властивості знання, він вводить уявлення про апріорність не тільки понятійних форм (як це було у класичному раціоналізмі), але і форм споглядання - простору і часу. Але кантівській раціоналізм розповсюджується тільки на світ явищ, а не на «річ у собі», об'єктивну реальність, де панує агностицизм. У філософії Гегеля першопочатком і сутністю світу була оголошена абсолютна ідея, або абсолютний розум, а процес 373 Є.А. Посольська «Кредитно-модульний курс з філософії...» пізнання було перетворено у самопізнання розуму, який осягає свій власний зміст. Зрештою, розвиток об'єктивного світу виявляється у Гегеля чисто логічним, раціональним процесом, а його раціоналізм набуває характеру панлогізму. У західній філософії XIX і XX ст. віру у необмежену силу людського розуму було втрачено (позитивізм, неопозитивізм та інші); переважаючою стає критика класичного раціоналізму з його ідеалами могутності розуму і нічим не обмеженої раціональної діяльності людини. Ця критика ведеться як з позицій ірраціоналізму (фрейдизм, інтуїтивізм, прагматизм і екзистенціалізм), так і у дусі помірного, обмеженого раціоналізму, пов'язаного вже не стільки з логічною проблематикою пізнання, скільки з пошуком соціально-культурного підґрунтя і меж раціонального (наприклад, у концепціях Вебера і Манхейма). Таким чином, як у живому спогляданні, що уособлює єдність мислення і чуттєвого пізнання, так і в абстрактному мисленні вирішальну роль відіграє практична діяльність. Органічна єдність живого споглядання, абстрактного мислення і практики забезпечує суб'єкту необмежені можливості пізнання світу, включення у сферу пізнання нових предметів, які стають завдяки цьому об'єктами. За допомогою практики суб'єкт успішно вирішує важливу проблему оцінки такої суттєвої властивості одержаних знань, як істинність. 8.4. Інтуїція: етапи та умови формування В отриманні нового знання важливу роль відіграє логічне мислення, способи і заходи утворення нових понять, закони логіки. Але досвід пізнавальної діяльності свідчить, що для вирішення наукових проблем недостатньо індуктивно або дедуктивно розгорнутого мислення. Важливе місце у цьому процесі посідає інтуїція (лат. intueor - пильно дивлюся), яка надає пізнанню новий імпульс і напрямок руху. Кожній людині притаманні такі особисті здібності як уява і інтуїція. Розповсюдженість, загальність інтуїції підтверджують численні спостереження над людьми у звичайних, повсякден- 374 Модуль III. Гносеологія, логіка, методологія них умовах. У нестандартних ситуаціях за умов обмеженості в інформації суб'єкт діє нібито «передчуваючи», що потрібно діяти так, а не інакше. Приклади інтуїції - очевидне уявлення про структуру молекули бензолу, що виникло у Кекуле, або про будову атому у Резерфорда, поява поняття про кватерніони у Гамільтона або про нейтрино у Паулі. В історії філософії поняття інтуїції вміщувало різний зміст. Під інтуїцією розуміли форму безпосереднього інтелектуального знання або споглядання (інтелектуальна інтуїція). Так, Платон стверджував, що споглядання ідей (прообразів речей чуттєвого світу) є видом безпосереднього знання, що приходить як раптове понадчуттєве осяєння, до якого веде тривала підготовка розуму. Починаючи з античності, інтуїція протиставлялась не тільки чуттєвим формам пізнання, але й логічному мисленню. Декарт, наприклад, розумів під істиною не хиткі свідоцтва чуття і безладної уяви, а поняття чіткого і уважного розуму. Гегель у своїй системі суміщав безпосереднє й опосередковане знання. Фейербах трактував інтуїцію як пізнання у вигляді чуттєвого споглядання (чуттєва інтуїція). Під істиною розуміли й інстинкт, що безпосередньо, без попереднього навчання визначає форми поведінки організму (Бергсон), і прихований, несвідомий першопринцип творчості (Фрейд). Інтуїцію Бергсон пов'язував з інстинктом, з пізнанням живого, мінливого, з синтезом, а логічне - з інтелектом, з аналізом. Позитивна якість інтуїції полягає у характеристиці моменту безпосередності у пізнанні (не спирається на логічний доказ), що являє собою єдність чуттєвого і раціонального. Процес наукового пізнання, а також різні форми художнього опанування світу не завжди здійснюються у розгорнутому, логічно і фактично доказовому вигляді. У процесі інтуїтивного пізнання не усвідомлюються усі ті ознаки, за котрим здійснюється висновок, і ті засоби, за допомогою яких він робиться. Інтуїція - це своєрідний тип мислення, коли окремі ланцюги процесу мислення проносяться у свідомості більш-менш підсвідомо, а чітко усвідомлюється тільки результат думки - істина. 375    Є.А. Подолъсъка «Кредитно-модульний курс з філософії...»Інтуїції буває достатньо для того, щоб угледіти істину, але її замало, щоб запевнити у цій істині інших і самого себе. Таким чином, інтуїція - це здатність осягнення істини шляхом прямого її вбачання без доказового обгрунтування. Інтуїції притаманні раптовість і неусвідомленість. Нерідко рішення проблем (пошук нового поняття, теми, ідеї та ін.) приходило раптово, випадково у непридатних для творчості умовах, що контрастують з умовами цілеспрямованого наукового пошуку. Інтуїтивне «убачання» здійснюється не тільки випадково і раптом, але і без чіткої усвідомленості засобів і шляхів, що приводять до результату. Інтуїція містить такі етапи:
♦ несподіване для даної людини знаходження рішень. Залежно від специфіки діяльності суб'єкта визначаються особливості інтуїції історика, лікаря, біолога-експериментатора, сталевара та інших. Виділяються такі види інтуїції, як технічна, наукова, буденна, лікарська, художня і тому подібні. За характером новизни інтуїція буває стандартизованою і евристичною. Першу з них нерідко називають інтуцією-редук-цією. Приклад - лікарська інтуїція С Боткіна. Відомо, що поки пацієнт проходив 7 метрів від дверей до столу, Боткін ставив попередній діагноз, уявно застосовуючи певну «матрицю» -схему. Евристична ж інтуїція пов'язана з формуванням принципово нового знання. Той самий С. Боткін як вчений-клініцист, який розробляв теорію медицини, неодноразово використовував таку інтуїцію у своїй науковій діяльності. Вона допомогла йому, наприклад, висунути гіпотезу про інфекційну природу катаральної жовтяниці («хвороби Боткіна»). До загальних умов формування і виявлення інтуїції належать такі:
376 Модуль III. Гносеологія, логіка, методологія
У ролі такої реалізаторної причини для Ньютона, як відомо, було яблуко, що впало йому на голову і викликало ідею всесвітнього тяжіння, для інженера С.Броуна - звисаюче між гілками павутиння, яке наштовхнуло його на ідею звислого мосту, для Ф. Кекуле - змія, що вхопила свій власний хвіст. Важливість для інтуїції підказок, за якими стоять аналогії, загальні схеми, принципи, веде до певних практичних рекомендацій: суб'єкту, який знаходиться у творчому пошуку, необхідно прагнути не тільки до максимуму інформації зі своєї спеціальності і суміжних дисциплін, але й до розширення діапазону своїх інтересів, включаючи музику, живопис, художню, науково-фантастичну і детективну літературу, науково-популярні статті, суспільно-політичні журнали; чим ширше буде кругозір людини, тим більше буде факторів для дії інтуїції. 8.5. Діалектика абсолютної і відносної істини Наші знання про закони природи і суспільства, перевірені практикою, є знаннями, що правильно відображають світ, тобто знаннями вірогідними, які мають значення істини. Питання про істинність нашого знання - основні питання теорії пізнання, найважливіші для будь-якої науки. Якщо наукова теорія не дає істинного знання, вона нічого не варта. Як відповідність знання речам тлумачив істину Арістотель; неправда виникає тоді, коли у думці пов'язується те, що розділене у дійсності, або розділяється те, що у самій дійсності пов'язане. Зв'язок думок у процесі роздумів і доказів, закони і правила логіки, на його думку, не свавільні, а мають об'єктивні засади у зв'язках самого буття. Арістотель виявив необхідні закони нашого мислення, котрі не залежать від волі людей і дотримування яких є обов'язковим у процесі доказу. Цю традицію у розумінні істини було продовжено у Новий час переважно у матеріалістичних філософських вченнях. 377    Є.А. Посольська «Кредитно-модульний курс з філософії...»В ідеалістичних системах істину тлумачили або як вічну, незмінну і абсолютну властивість ідеальних об'єктів (Платон, Августин), або як узгодження мислення з самим собою, з його апріорними формами (Кант). Німецький класичний ідеалізм, починаючи з Фіхте, вніс у трактовку істини діалектичний підхід. За Гегелем істина уособлює собою діалектичний процес розвитку знання, у котрому досягається відповідність поняття предмету думки. З погляду суб'єктивно-ідеалістнчного емпіризму, істина -це або відповідність мислення відчуттям суб'єкта (Юм, Рассел), або збіг ідей з намаганнями людини досягти успіху (прагматизм), або ж взаємоузгодженість відчуттів (Мах, Авенаріус). Неопозитивісти вважають за істинність узгодженість речень науки з чуттєвим досвідом. Конвенціоналізм (Анрі Пуанкаре) виходить з того, що дефініція істини та її зміст мають умовний характер. Як форму психологічного стану особи сприймають істину екзистенціалісти. Таким чином, більшість концепцій істини у сучасній західній філософії характеризуються запереченням об'єктивною змісту знання. Саме об'єктивність і конкретність істини як знання, що відповідає дійсності, принципово відрізняють матеріалістичне розуміння істини від ідеалістичного. Об'єктивність істини означає, що зміст істинного знання не залежить ні від людини, ні від людства. Конкретність істини виявляється у тому, що істинне знання має своїм змістом певний, конкретний об'єкт, фрагмент об'єктивної реальності. Істинне знання - це завжди знання про щось конкретне. Наприклад, у фізичних довідниках завжди вказуються разом з відповідною температурою кипіння того чи іншого хімічного елемента ті умови, за котрим проводиться експеримент по одержанню довідникових даних. Це виявляється у тому, що вказується тиск (як правило, досліди проводяться за умов нормального тиску), хімічна однорідність (береться, як правило, хімічно чистий елемент) і таке інше. Фіксування умов необхідно для того, щоб вчений під час проведення експерименту міг одержати істинне знання. З філософської точки зору це і означає виконання вченими вимоги конкретності істини. 378 Модуль 111. Гносеологія, логіка, методологія Отже, конкретність істини - це залежність знання від зв'язків і взаємодій, притаманних тим або іншим явищам, від умов, місця і часу, за яких вони існують і розвиваються. Таким чином, абстрактної істини немає, вона завжди конкретна. Конкретність міститься в об'єктивній істині. Внаслідок цього поняття істини невід'ємне від її розвитку, від поняття творчості, необхідного для подальшої розробки і розвитку знання. Істинне знання має місце не тільки у науковому пізнанні. Існують різні форми істини: істина буденна (або повсякденна), істина наукова, художня істина, істина моральна та інші. Інакше кажучи, види (форми) істини відповідають видам знання. Розрізняються істина наукова і буденна. Як істинне кваліфікується знання «Сніг білий». Науковим корелятом цієї істини буденного пізнання буде речення «Білизна снігу - це ефект дії некогерентного світла, відображеного снігом, на зорові рецептори». Це речення не проста констатація спостережень, а наслідок наукових теорій - фізичної теорії світла і біофізичної теорії зорового сприймання. Наукова істина має певні ознаки:
Перевірка наукових істин, їх відтворюваність завдяки практиці надає їм властивості загальнозначуіцості. Звичайно, загаль-нозначущість не є критеріальною ознакою істинності того або іншого положення, адже той факт, що більшість проголосує за щось, зовсім не означає, що це істина. Істинність не походить із загальнозначуіцості, а навпаки, істинність вимагає загальнозначуіцості і забезпечує її. 379  Є.А. Подольсъка «Кредшюю-модулышй курс з філософії...»п  ідтвердження фактамипідтвердження експериментальними КРИТЕРІЇ // ІСТИННОСТІ V/ перевірками НАУКОВИХ І узгодженість із принципами ЗНАНЬ ^ -> наукової теорії коректність і точність застосування термінології    Схема ЗО. Критерії істинності наукових знаньСвіт об'єктивної дійсності не може одразу і повною мірою бути пізнаванний, тому на кожному історичному етапі людство має справу з істиною відносною - приблизно адекватним, неповним знанням, що може містити у собі і помилки. Істинність знання обумовлена рівнем розвитку матеріальної практики, духовної культури, удосконаленням засобів спостереження, експеримента. Визнання відносності істини пов'язане з невичерпністю світу і нескінченністю процесу його пізнання. Наприклад, уже давньогрецькі лікарі мали певні знання про систему кровообігу (серце і кровоносні судини, циркуляція крові, кровопускання, втрати крові та інші). Ці знання являли собою об'єктивну істину, вони певною мірою відображували дійсний стан речей. Але у той же час ці знання містили фантастичні здогадки, помилкові уявлення про серце і його роль, про природу крові і тому подібне. Цілком зрозуміло, що об'єктивна істина, якою володіла медицина минулого, складалася з двох частин - деяких абсолютних знань, які не похитнув і не міг похитнути наступний розвиток науки (знання топографії кровоносної системи або висновок про зв'язок крові з життєдіяльністю організму та інші) і великої кількості відносних істин, що з розвитком науки уточнювались, розвивались (уявлення про роль серця або легенів у кровообігу, про джерело руху крові і тому подібне). Отже, пізнання розвивається завдяки виявленню усе 380 Модуль III. Гносеологія, логіка, методологія нових і нових відносин істин, які, перетворюються на елементи абсолютного знання. Абсолютна істина - це повне, вичерпне знання про об'єкт. Різновидом абсолютної істини є вічна істина, а саме знання конкретних фактів, історичних подій і т. ін. Таке знання не може бути уточнене, доповнене, поглиблене і за умов подальшого розвитку науки. Наприклад, висловлювання: «Наполеон помер 5 травня 1821 року», «Птахи мають дзьоб» уособлюють вічні істини. За своєю сутністю абсолютна істина - це теж об'єктивна істина, яка пізнана у її повній, закінченій формі. Звичайно, така істина стосовно пізнання світу у цілому осягається не відразу, а лише у процесі нескінченного історичного розвитку людства, тобто абсолютну істину у повному обсязі можна досягти лише у нескінченному поступовому русі у такій низці послідовних людських поколінь, який для нас на практиці виявляється нескінченним. Людина не може відобразити одразу всю природу, у ЇЇ безпосередній цілісності, а може лише наближатися до цього, утворюючи абстракції, поняття, закони, наукову картину світу. Це пов'язано з тим, що об'єктивний світ знаходиться у неперервному процесі історичного руху і розвитку. На кожному історичному етапі пізнання людина здатна відобразити світ лише частково, у тих межах, що обумовлені суспільною практикою у кожен момент. Нескінченність пізнавального процесу визначається також і тим, що предмети і явища матеріального світу за своїми властивостями для пізнання невичерпні. Наприклад, електрон так само невичерпний, як і атом, природа нескінченна. У такому розумінні абсолютна істина виступає як процес і як мета пізнання, що намагаються досягти люди. Пізнання весь час заглиблюється від однієї відносної істини до іншої, більш глибокої, повної. Однак кожна відносна істина містить у собі моменти повного, вичерпного знання, з яких і складається істина абсолютна. У поглядах на істину як процес існують дві крайнощі, що знаходять своє виявлення у релятивізмі і догматизмі. Догматизм розглядає істину тільки як абсолютну. Він вважає, що |
Схожі:
|
4. Метод інструмент побудови "нового світу" "Під методом, пише Декарт,... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua