|
|
Скачати 1.18 Mb.
|
|
1. 2 Історія становлення філософії науки 1. 2.1 Історичні коріння взаємозв’язку філософії та науки Філософія і наука − два раціональні теоретичні способи освоєння дійсності. І це їх об’єднує. Однак форми освоєння дійсності у філософії та науці різні. Філософія носить духовно-практичний і світоглядний характер. Філософія – це раціональний світогляд, система загальних теоретичних поглядів на світ у цілому, місце людини в ньому, з’ясування форм ставлення людини до світу і людини до людини. Філософія − це форма пізнання всезагальних основ буття, її важливими рисами є універсалізм і субстанціоналізм. Існують різі погляди на взаємовідношення науки і філософії:
1. 2.2 Позитивіські концепції Філософія науки як напрям сучасної західної філософії та як відносно автономна галузь філософського дослідження почала формуватись у середині XIX ст., коли наука почала перетворюватись на сферу професійної діяльності багатьох людей, наукових інститутів, центрів. У цей час з’являються роботи, які спеціально присвячені логіці науки, її історії, ролі у суспільстві. Формуються такі філософські течії як перший позитивізм (О.Конт, Г.Спенсер) і другий позитивізм (Мах, Авенаріус), що претендували на досягнення позитивного знання і належали до сцієнтистського напряму. Основні ідеї першого позитивізму можна звести до таких тверджень:
Таким чином, позитивізм проголосив себе позитивною філософією, що не визнає абстрактних, загальних положень, а опирається тільки на конкретні емпіричні твердження, які можна перевірити на практиці. Від філософії, яка прагне глобально пояснити світ, треба відмовитись. У той же час її треба перетворити на одну з емпіричних наук, що займеться розробкою методів наукового пізнання, за допомогою яких окремі науки окремі науки будуть розв’язувати свої завдання. Махізм називають другою формою позитивізму. Основні ідеї махізму:
На початку XX ст. у зв'язку з революційними відкриттями у фізиці (теорія відносності, квантова механіка), у біології (генетичні теорії), в інших науках інтерес до проблем науки значно виріс. Формується новий напрям позитивізму — неопозитивізм, що став претендувати на аналіз і розв'язання актуальних філософсько-методологічних проблем, висунутих розвитком сучасної науки. Представники: члени “віденського гуртка” (М. Шлік, Р. Карнап, О. Нейрат, Г. Рейєхенбах), львівсько-варшавська школа ( П. Тарський, Я. Лукасевич), Б. Расел, Л. Вітгенштейн). Основні ідеї неопозитиізму:
навколишній світ;
Головне, що об'єднувало представників неопозитивізму – це те, що вони вбачали основне завдання філософії в діяльності з аналізу мовних форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії стала мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність з аналізу цього знання та можливостей його втілення в мові. Основним методом перевірки наукових знань проголошувалась верифікація, досить непроста процедура переведення понятійних тверджень на мову фактів за допомогою спостереження, вимірювання, експерименту. Позитивне значення неопозитивізму:
Обмеженість неопозитивізму:
У другій половині − кінці ХХ ст. сформувався новий варіант позитивізму — постпозитивізм. Основні його ідеї були викладені в роботах К. Поппера, Т. Куна, І. Лакатоса, П. Фейєрабенда, Ст. Тулміна. Основні проблеми постпозитивізму:
Його засновник К. Поппер (1902-1994) визнавав провідну роль у пізнанні теоретичних утворень − гіпотез, теорій, а не фактів, емпіричних даних. Згідно з його поглядами, досвід (сфера фактів) не творить, а лише контролює, відбраковує теорії. Людина починає пізнання, маючи певні упередження (гіпотези, ідеї), які при зіткненні з фактами заперечуються або вдосконалюються. Ця можливість заперечення (фальсифікації) є принциповою відмінністю наукового знання від ненаукового. На його думку верифікацію можна здійснювати за будь-якої теорії, зокрема для філософської (можна підібрати факти, що свідчать на її користь). Відмінність наукової теорії від інших типів знання полягає в тому, що вона формулюється так, що зберігається можливість її фальсифікації. Принцип фальсифікації − це певна установка на критичний аналіз змісту наукового знання; необхідність постійного критичного перегляду всіх його досягнень; погляд на науку як безперервний динамічний процес. Принцип фальсифікації у К. Поппера є ядром методології науки. При формуванні цього принципу Поппер виходив з того, що всі наші знання вірогідні, висуваючи гіпотезу, створюючи теорії, формулюючи закони люди ніколи не можуть з упевненістю сказати, що вони істинні. Однак, якщо ми не можемо встановити істинність знань, то ми все ж можемоз’ясувати їх хибність. Таким чином, виявляючи оману, ми можемо наближатись до істини. К. Поппер стверджував, що істинним можна вважати таке висловлювання, яке не заперечене досвідом. Якщо найдені умови, при яких будь-які базисні положення хибні, ця теорія спростована. Якщо ж досвідне спростування відсутнє, то вона може вважатись істиною, або виправданою. Пізніше Поппер відходить від принципу фальсифікації та приходить до принципу правдоподібності. При методологічному описуванні наукового знання, згідно з Поппером, поняття істини може бути замінене на „ наближення до істини”, тобто поняттям „ ступеня правдоподібності”. У 60-ті роки ХХ ст. сформувалась історична школа філософії науки, представники якої Томас Кун (1922-1996), Імре Лакатос (1922-1974), Пауль Файєрабенд (1922- 1974). Вони зосередили свою увагу на дослідженні ролі соціальних факторів у розвитку науки. Так, Т. Кун за допомогою поняття парадигма як дисциплінарної матриці, що дає змогу класифікувати стадії історії науки, ініціював осмислення науки та філософської теорії як сукупності знань, методів, цінностей, які поділяє певне коло членів наукової спільноти. Кун виходив з того, що наука є соціальним інститутом, а головним суб’єктом пізнавальної діяльності є наукове товариство. Таку науку він назвав “нормальною”, а в історії науки виділив такі стадії: допарадигнормальна, нормальна та екстроординарна. Інший представник історичної школи Імре Лакатос запропонував концепцію “дослідних програм”. Історія розвитку науки — це історія боротьби і зміни дослідних програм, що конкурують між собою. П. Фейєрабенд виступав проти універсальних принципів і норм у науці та став автором “анархічної епістемології”. На його думку, розвиток науки є ірраціональним, а наука нічим не відрізняється від міфу і релігії. Отже, треба звільнити суспільство від диктату науки. Усі форми пізнання мають однакове право на існування. Таким чином, позитивістські напрями, досліджуючи широке коло методологічних проблем науки, сприяли розвитку філософії науки, довели тісний взаємозв'язок філософії та науки. Разом з тим, оцінка сучасної філософії науки дозволяє зробити висновок, що в епістемології переплітаються різноманітні концепції та підходи. Причому інколи вони заперечують одна одну, наприклад, програма уніфікації науки Віденського товариства і концепція особистісного знання М. Полані, чи концепція зростання наукового знання, що базується на еволюціоністській методології та методологічний анархізм П. Фейєрабенда, коли “дозволено все”. 1. 2.3 Неокантіантво: концепції методів наукового пізнання Неокантіванство — філософський ідеалістичний напрям, що виник у другій половині ХІХ століття в Німеччині під гаслом “Назад до Канта”. Його мета оновити і доповнити філософію Канта новими даними, особливо в галузі природничих наук. Основні ідеї неокантіанства:
У рамках неокантіанства сформувались дві наукові школи: марбургська школа (Коген, Наторп, Кассирер) і баденська школа ( Вандельбанд, Ріккерт). Марбургська школа особливу увагу приділяла вивченню логічних основ філософії Канта, відстоюючи первинність “теоретичного” розуму над “практичним”. У центр уваги висувались проблеми інтерпретації явищ культури (моралі, права, релігії, науки). При цьому марбургська школа розглядала математику як зразок для соціально-гуманітарного знання. На відміну від марбургської школи баденська школа основну увагу приділяла психологічному тлумаченню філософії І. Канта, стверджуючи пріоритет “практичного “ розуму та обгрунтовуючи трансцендентальну природу цінностей. У центрі досліджень − аксіологічна, культурологічна, атропологічна проблематика. 1.2.4 Методологічні концепції прагматизму Прагматизм — філософська течія, шо виникла в кінці ХІХ ст і отримала найбільше поширення в Америці. Як позитивізм і неокантіанство, прагматизм стверджував, що філософія повинна відмовитись від вирішення світоглядних питань і зосередитись на життєвих проблемах, які постають перед людиною в реальному житті, та бути загальним методом вирішення цих проблем. Філософія прагматизму належить до суб'єктивістського напряму. Вона не робить об'єктом свого вивчення науку. Головна мета філософії знайти шлях, що веде до успіху. Так, Ч. С. Пірс (1839-1914) ─ основоположник американського прагматизму, засновник семіотики, уважав, що значення ідей і понять залежить від їхньої корисності: істинним є те, що корисне. На місце діалектичної логіки Пірс поставив семіотичну логіку − логіку знаків або знакову логіку. Представником радикального емпіризму вважається американський філософ і психолог У. Джемс. У теорії пізнання Джемс визнає виняткове значення досвіду, фактів, заперечує значення абстрактного, абсолютного начала. За Джемсом, істинність знання визначається тим, наскільки воно корисне для наших вчинків. Джемс абсолютизує успіх, перетворюючи його не тільки на єдиний критерій істинності, але й на самий зміст поняття істини. Найбільший вплив на духовне життя здійснив представник прагматизму Джон Дьюї. Його вчення отримало назву інструменталізму. У центрі його філософії людина з усіма її проблемами. Головна проблема сучасності, на думку Дьюї, установити правдиві відношення між досягненнями науки і людськими цінностями. Він запропонував метод, який назвав “інструментальним”, який на основі інтелекту повинен забезпечити розв’язання проблемної ситуації. Для перетворення проблемної ситуації на вирішену необхідно дізнатись про об'єктивні властивості явищ, які складають ситуацію, і закони, за якими вони змінюються. Істину інструменталізм Дьюї визначає як корисність або працездатність ідеї. Тобто істинні ті концепції, ідеї та еорії, що є результативно-вигідними, плідно працюють у життєво важливих обставинах, ведуть до досягнення прагматичних цілей. До відомих американських позитивістів належить Річард Рорті (1931 - 2007). Його філософія в основному є критичною. Його критика спрямована проти визнання філософії теоретичною основою і ядром сучасної культури. На його думку, філософія не може виконувати цю роль. Рорті критикує теоретико-пізнавальну традицію, яка допускає, що пізнанню завжди передує незалежна від людської свідомості реальність, точним і адекватним відображення якої і є філософія. На його ж думку, пізнання не відображає реальність, а тільки взаємодіє з нею на манер інструмента з матеріалом, який оброблюється. Розуміння означає «отримання користі» та вміння тримати ситуацію під контролем і використовуюти її з користю. Якщо ідея контекстуально умісна і працює в даній ситуації – вона істина. Кореспондентську теорію істини (як таку, що відповідає реальності), пропонує замінимти на поспозитивістську концепцію узгодженості (когенентності) як відповідності твердження принципам і вимогам тієї чи іншої мовної гри, яка діє у тому чи іншому конкретно-історичному співтоваристві індивідів. Кожний культурний феномен (мова в першу чергу) він розглядає як явище часу і випадку. Тобто як результат випадкового збігу обставин, обумовлених історико-культурною динамікою. У результаті історія виглядає як невпорядкований стихійний потік. Історія, на його думку, не має ніякої ідеї або мети, вона твориться людьми, а не Богом чи світовим розумом. Кожне покоління має свої цінності, творить свою мову і культуру. Демократичне суспільство повинно забезпечити діалог культур. Мета філософії, на думку Рорті, «бути посередником у спілкуванні людей», тобто філософія стає герменевтикою, яка звільняється від епістемологічних пут. |
| КОНФЛ І КТОЛОГ І Я Навчальний посібник Конфліктологія: Навчальний посібник. Авт. Зінчина О. Б. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 164 с |
Яцківський Л. Ю., Зеркалов Д. В. З57 Транспортне забезпечення виробництва. Навчальний посібник Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів напряму “Транспортні технології” вищих навчальних... |
| ЗАГАЛЬНИЙ КУРС Рекомендовано Міністерством освіти і науки України... Маляренко В. А. Енергетичні установки. Загальний курс: Навчальний посібник. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 287с з іл |
ТЕОРІЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ Навчальний посібник Куц В. М. Теорія кримінальної відповідальності. Навчальний посібник – К.: НАПУ, 2011. 307 с |
| Є. Тихомирова Зв’язки з громадськістю Рекомендовано Міністерством... Посібник містить питання до самоконтролю та список літератури, що сприятиме глибшому засвоєнню матеріалу |
МАТЕРІАЛОЗНАВСТВО Навчальний посібник (для студентів напрямку 1201 „Архітектура”) ... |
| ВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ВИЩА ОСВІТА УКРАЇНИ І БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС Навчальний... В55 Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / За редакцією В. Г Кременя. Авторський колектив: М. Ф. Степко,... |
Мацько Л.І. Українська мова. Навчальний по- Якщо ви прагнете оволодіти... Щоб уміти грамотно розмовляти, слід насамперед Навчальний посібник для самостійної роботи |
| ПРАКТИЧНИЙ КУРС АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ Навчальний посібник з практики усного... Практичний курс англійської мови (англійською та українською мовами). Навчальний посібник з практики усного та письмового мовлення... |
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Рекомендовано... Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів |