5 ІНСТИТУТ ТЕРИТОРІЇ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

загрозу силою чи її застосування проти суверенітету, територіальної цілісності чи політичної незалежності прибережної держави або якимось іншим чином на порушення принципів міжнародного права, що втілені у Статуті ООН;

• 
  будь-які маневри чи навчання зі зброєю будь-якого виду;
  
• 
  будь-який акт, спрямований на збір інформації на шкоду обороні чи безпеці прибережної держави;
  
• 
  будь-який акт пропаганди, що має за мету посягання на оборону чи безпеку прибережної держави;
  
• 
  підйом у повітря, посадка чи прийняття на борт будь-якого військового пристрою;
  
• 
  навантаження чи розвантаження будь-якого товару чи валюти; посадка чи висадка будь-якої особи всупереч митним, фіскальним, імміграційним чи санітарним законам та правилам прибережної держави;
  
• 
  будь-який акт навмисного та серйозного забруднення навколишнього середовища всупереч Конвенції 1982 р.;
  
• 
  будь-яка риболовецька діяльність;
  
• 
  проведення дослідницької чи гідрографічної діяльності;
  
• 
  будь-який акт, спрямований на створення перешкод функціонування будь-яких систем зв’язку чи будь-яких інших споруд або установок прибережної держави;
  
• 
  будь-яку іншу діяльність, що не має прямого відношення до проходу.
  
  
  
  

5Екваторіальні держави намагалися поширити свою юрисдикцію на ГСО спираючись на «секторальний принцип» (Еквадор, Нігерія,

6 У різний час Велика Британія, Нова Зеландія, Австралія, Франція, Норвегія, Чилі й Аргентина заявляли про поширення свого суверенітету на окремі частини – сектори Антарктики, однак такі дії не набули міжнародного визнання, викликали спори між державами, які претендували на певні райони Антарктиди і зрештою були тимчасово «заморожені» Договором про Антарктику 1959 р.

7 До Арктики прилягають і мають в ній власні сектори п’ять держав: Росія, Канада, США, Норвегія і Данія. В 30-ті роки ХХ ст. склалася практика одностороннього поширення юрисдикції на сектори (Канада і Норвегія – в 1925 р., СРСР – в 1926 р., Данія – в 1933 р.). як міжнародний звичай ця норма склалася на основі тривалого фактичного розмежування прав та інтересів відповідних держав, визнання за ними пріоритету у дослідженні та освоєнні відповідних районів. Постановою ЦВК СРСР від 15 квітня 1926 р. були визначені точні кордони радянського сектору в Арктиці і закріплено положення, згідно якого усі землі та острови, як відкриті, так і ті, що можуть бути відкриті в майбутньому, розташовані в даному секторі, складають територію Радянського Союзу.

8 Ріки, що перетинають територію кількох держав і не мають безпосереднього виходу до моря, в літературі іноді називають транскордонними.

9 Свобода торгівельного судноплавства по рікам Нігер та Конго була встановлена В 1885 р.

10 Вперше Статус Дунаю як судноплавної міжнародної річки визначив Паризький трактат 1856 р. В 1921 р. було укладено Дунайську конвенцію (Дунайський судноплавний акт), яка проголосила необмежене право плавання по Дунаю усіх суден, незалежно від їх національної приналежності. Витрати з підтримки судноплавства покладалися на прибережні держави, які з дозволу Міжнародної комісії визначають для їх покриття мита з тоннажу, частина витрат покладалася також безпосередньо на комісію, яка покриває їх відповідними зборами.

11 Основи правового режиму Гібралтарської протоки були визначені угодами Великобританії, Франції та Іспанії 1904 та 1907 рр. Режим Магелланової протоки був регламентований у двосторонній угоді між Аргентиною та Чилі 1881 р., виходячи з її нейтралітету та свободи для плавання торгівельних та військових суден усіх держав. Договір між Аргентиною та Чилі 1941 р. скасував нейтралізацію каналу та передбачив свободу судноплавства по ньому лише для плавання торгівельних та військових суден всіх держав.Актами про збройний нейтралітет 1780 та 1800 рр. Балтійське море було оголошене закритим морем в тому смислі, що прибалтійські держави вправі вживати необхідних заходів для недопущення на ньому та його берегах військових дій та насильства. Протоки були закриті для військових суден неприбережних держав.