4 . ТЕРИТОРІЇ ЗІ ЗМІШАНИМ РЕЖИМОМ
Існують території, які хоч і не входять до складу державних територій, але певні держави мають на них суверенні права та відповідну юрисдикцію. До таких територій відносять континентальний шельф та виключні економічні зони, а також, з певними застереженнями, Арктику та вод міжнародних рік, проток і каналів.
Континентальний шельф та виключні (морські) економічні зони держав утворюють суцільну полосу територій зі змішаним правовим режимом між державними і міжнародними територіями. По відношенню до цих просторів за кожною прибережною державою закріплена юрисдикція на природні ресурси цих територій: це всі питання розвідки (та інших наукових досліджень) й видобутку природних (мінеральних і біологічних) ресурсів континентального шельфу та виключної економічної зони, а також охорона природного середовища цих територій. Суверенітет держави поширюється також на право будувати штучні острови, установки і споруди, що знаходяться на континентальному шельфі та у виключній економічній зоні. В Україні, з метою визначення правового режиму виключної (морської) економічної зони, був прийнятий Закон «Про виключну (морську) економічну зону України» 1995 р.
При цьому режим судноплавства, польотів над ВМЕЗ, а також прокладка кабелів залишаються і на цих територіях «свободами» регулюються відповідно до міжнародного права.
У визначенні об’єму прав держави по відношенню до континентального шельфу та виключної економічної зони головна роль належить міжнародному праву, а не внутрішньому. Особлива ситуація пов’язана з правовим регулюванням сухопутної державної території загального користування – арктичним архіпелагом Свальбард (Шпіцберген), що нині належить Норвегії. З одного боку, архіпелаг – суверенна частина Норвегії, а з іншого, згідно Паризького договору про Шпіцберген 1920 р. на ньому діє режим загального користування (тобто така територія визнається міжнародною).
4.1 Арктика
На відміну від Антарктики, не існує міжнародно-правового акту, що визначає статус арктичного регіону в цілому. Важлива характеристика Північного Льодовитого океану (Арктики), закріплена в Конвенції ООН з морського права – як районів відкритого моря, «покритих льодами».
Крім того, Арктика – єдиний регіон, де діє, як звичай, право «полярних секторів»: це одностороннє волевиявлення полярних держав7, не оспорене іншими державам, про те, що їхня територіальна юрисдикція поширюється на усі землі й острови та льодові поля, прилеглі до їхніх берегів, що знаходяться в межах полярного сектору. Арктичним сектором кожної з цих держав є простір, основою якого слугує узбережжя цієї держави, а боковою лінією – меридіани від Північного полюсу до східних та західних кордонів цієї держави. Судна та літаки інших держав, відповідно до секторального принципу можуть плавати та літати в межах арктичного сектору лише зі згоди прилеглої держави, причому лише в мирних і наукових цілях.
Таким чином, правовий режим Арктики базується на нормах міжнародного права та національного законодавства арктичних держав. Конвенція ООН з морського права 1982 р. надає право приарктичним державам вживати заходів для охорони природного середовища в своїх секторах.
У вересні 1996 р. 8 арктичних держав (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія та Швеція) підписали в Оттаві Декларацію про створення Арктичної Ради – регіональної міжнародної організації. Метою Арктичної Ради є здійснення співробітництва, координації та взаємодії арктичних держав за активної участі корінних народів Півночі та інших мешканців Арктики із загальноарктичних питань; контроль і координація за виконанням екологічних програм, розробка, координація і контроль за виконанням програм сталого розвитку; поширення інформації, заохочення інтересу та освітніх ініціатив з питань, пов’язаних з Арктикою.
З 2007 року Росія оголосила, що відновлена північноокеанська магістраль «Севморпуть» надає послуги з міжнародних морських перевезень від Мурманська до Чукотки, що сприяє розвантаженню традиційних морських шляхів, передовсім тих що проходять через Суецький канал.
4.2. Міжнародні ріки, протоки та канали
Міжнародні ріки. Це судноплавні ріки, що протікають територією кількох держав і мають судноплавний вихід до моря8. Режим таких рік зазвичай визначається угодою між прибережними державами, чи більш широкими угодами з членством всіх зацікавлених держав. Основними принципами, якими керуються держави при встановленні правового режиму міжнародних рік, є наступні:
держави, через територію яких протікає міжнародна ріка, регулюють питання навігації за взаємною згодою;
торгівельне судноплавство на міжнародних ріках, якщо немає заперечень з боку прибережних держав, відкрите для судів усіх держав;
кожна прибережна держава повинна виконувати роботи, необхідні для забезпечення навігації, у своїй частині ріки;
військове судноплавство регулюється лише прибережними державами з врахуванням їх безпеки.
Міжнародні домовленості з питань режиму судноплавних міжнародних рік відомі, починаючи від Вестфальського миру 1648 року. Віденський конгрес 1815 р. закріпив свободу судноплавства по головним міжнародним рікам Європи. На початку ХХ ст. міжнародними ріками були визнані: Рейн, Вісла, Дунай, Одер, Ельба, а також Нігер, Конго9, Ла-Плата, Амазонка, Св. Лаврентія, Колорадо, Ріо-Гранде.
Регулювання питань, пов’язаних з підтриманням порядку на найбільш важливих річних шляхах міжнародного значення, здійснюється спеціальними комісіями чи бюро, сформованими з представників прибережних держав та інших зацікавлених держав10. Якщо в минулому режим міжнародних річок стосувався виключно судноплавства, то сьогодні зростає значення регулювання річок у господарських цілях: для отримання електроенергії, для потреб промисловості та сільського господарства. В даному випадку діє загальний принцип: будь-які способи використання не повинні наносити шкоди законним інтересам інших прибережних держав. Більше того, прибережні держави повинні спільно та кожна окремо вживати заходи, необхідні для збереження ріки. Конкретно ці питання вирішуються шляхом прийняття двосторонніх угод між державами, що межують.
Україна є учасником членом Конвенції з судноплавства на Дунаї 1948 року, важливої для міжнародних річкових та змішаних перевезень. Учасниками Дунайської конвенції є, крім України, Австрія, Болгарія, Сербія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Росія та Румунія. Ці держави як суверени на своїх ділянках ріки регулюють умови судноплавства, встановлюють правила плавання та заходу суден в порти, здійснюють митний, санітарний та екологічний контроль, підтримують умови нормального судноплавства.
Відповідно до ст. 1 Конвенції, навігація Дунаєм повинна бути вільною та відкритою для громадян, торгівельних суден та товарів усіх держав на основі рівності по відношенню до портових і навігаційних зборів та умов торгівельного судноплавства. Конвенція відповідає інтересам не лише придунайських, але і інших зацікавлених держав. Судна, що плавають Дунєм, мають право заходити в порти, здійснювати в них навантажувально-розвантажувальні роботи, посадку та висадку пасажирів, дотримуючись при цьому чинних у відповідній прибережній державі нормативів. Придунайські держави зобов’язані утримувати свої ділянки ріки у судноплавному стані та здійснювати необхідні роботи для забезпечення нормальних умов судноплавства. Згідно ст. 30 Конвенції плавання Дунаєм військових кораблів непридунайських держав забороняється, а військових кораблів прибережних держав за межами їх ділянок річок може здійснюватися за домовленістю між зацікавленими придунайськими державами.
Для спостереження за виконанням Конвенції 1948 р. заснована міжнародна організація – Дунайська комісія (місцезнаходження – м. Будапешт) з представників усіх придунайських держав – членів Конвенції. Дунайська комісія встановлює єдину систему навігаційної шляхової обстановки; складає та видає навігаційні карти; вирішує питання плавання, річкового контролю; приймає рекомендації з уніфікації митного та санітарного контролю тощо.
Міжнародні протоки. Конвенція ООН 1982 року розрізняє:
Протоки, що з’єднують різні райони відкритого моря чи виключних (морських) економічних зон і мають міжнародний статус.
Протоки, що характеризуються змішаним режимом, оскільки проходять через акваторії державних вод (наприклад, Босфор і Дарданелли).
Основним джерелом регулювання режиму проток обох категорій є угоди спеціально присвячені статусу цих проток11. Крім того, особливістю проток другої категорії є те, що крім міжнародної угоди і відповідно до неї, режим експлуатації такої протоки підпорядковано ще й національній юрисдикції прибережної держави.
Регламентація плавання по чорноморським протокам регулюється Конвенцією про режим чорноморських проток, підписаною 1936 р. в Монтре, якою підтверджено принцип свободи торгівельного судноплавства в протоках (ст. 2-7) та обмежено право проходу військових кораблів. Нечорноморські держави можуть проводити по протокам лише легкі надводні кораблі. Одночасно через протоки можуть проходити не більше 9 військових кораблів загальною тоннажністю до 15 тис. т. (ст. 14). Загальний тоннаж військових кораблів всіх нечорноморських держав, що знаходяться в Чорному морі, не повинен перевищувати 45 тис. т. Підводні човни повинні проходити протоки лише в надводному стані. Військові кораблі, що проходять протоки транзитом, не можуть використовувати повітряні судна, як могли б на них знаходитися (ст. 15). Чорноморські держави повинні попередньо сповіщати турецький уряд про прохід своїх кораблів принаймні за вісім днів, нечорноморські – за п’ятнадцять. У повідомленні необхідно вказувати місце призначення, назву, тип та кількість кораблів, а також дату проходу в початковому напрямку і при поверненні. Які б не були цілі перебування в Чорному морі, військові кораблі неприбережних держав не можуть залишатися там більше двадцяти одного дня (п. 2 ст. 18).
Міжнародний канал – штучна гідротехнічна споруда, яка з’єднує водні простори. Такими каналами є Суецький, Кільський, Панамський та інші. Усі вони проходять по територіям держав і знаходяться під її юрисдикцією, але для забезпечення міжнародного судноплавства на них поширено міжнародно-правовий режим. Міжнародні канали слід відрізняти від проток, які є природними морськими шляхами, і від національних (внутрішніх) каналів, які для міжнародного судноплавства не використовуються.
Суецький канал (офіційно відкритий для судноплавства в 1869 р.) – штучний водний шлях із Середземного моря в Індійський океан, який проходить по території Єгипту. Правовий режим Суецького каналу було визначено (Костянтинопольською) Угодою з забезпечення вільного користування Суецьким каналом 1888 р. Згідно ст. 1 зазначеної Конвенції Канал, як у військовий, так і в мирний час, буде завжди вільний і відкритий для усіх комерційних і військових суден будь-якої держави. В Договорі також зазначається, що жодна з держав-учасниць угоди не буде домагатися територіальних чи комерційних переваг, привілеїв в міжнародних угодах, які можуть бути пізніше укладені щодо цього Каналу. До Каналу ніколи не буде застосовано право блокади. Військові дії забороняються безпосередньо у водах Каналу, в його вхідних портах та на відстані до 3 миль від цих портів, навіть якщо Єгипет виступає однією з воюючих сторін (ст. 4). Згідно ст. 7 даної Конвенції держави не будуть утримувати у водах Каналу (включаючи озеро Тімса й Гіркі озера) жодних військових суден. Але у вхідних портах, Порт-Саїді та Суеці, вони будуть мати право утримувати не більше двох військових суден для кожної держави. Зазначеним правом не будуть користуватися сторони, що воюють.
В 1957 р. Єгипет зареєстрував в ООН Декларацію про Суецький канал, яка являє собою одностороннє міжнародно-правове зобов’язання поважати положення Конвенції 1988 р. і забезпечити свободу судноплавства по Каналу. На виконання положень конвенції Урядом Єгипту у спеціальних Правилах плавання Суецьким каналом визначена докладна регламентація проходу суден через Канал.
Кільський канал (офіційно відкритий в 1895 р.) – штучний водний шлях між Балтійським і Північним морем, що проходить територією Німеччини. До Першої світової війни Німеччина вважала Кільський канал своїм внутрішнім водним шляхом, проте Версальський мирний договір 1919 р. закріпив міжнародно-правовий режим каналу і встановив, що канал має бути відкритим на рівноправній основі для військових і торгівельних суден усіх держав, які дотримуються миру у відносинах з Німеччиною. Свобода судноплавства по каналу підтверджена німецькими Правилами плавання Кільським каналом.
Панамський канал (офіційне відкриття відбулося в 1920 р.) – штучний водний шлях між Атлантичним і Тихим океаном, що проходить по території Панами. Цей Канал протягом тривалого часу контролювався США. В результаті тривалої боротьби Панама домоглася укладення в 1977 р. з США двох нових договорів – про Панамський канал (був чинний до 1999 р.) і про постійний нейтралітет і експлуатацію Панамського каналу. Договір про постійний нейтралітет і функціонування Панамського каналу, який є безстроковим, надає право користуватися каналом суднам і військовим кораблям усіх держав як у мирний, так і воєнний час на рівній, недискримінаційній основі (ст. ІІІ). В зазначеному Договорі проголошується, що Канал є постійно нейтральним. З 1 січня 2000 року над Каналом було повністю відновлено суверенітет Панами. Разом з тим США домоглися визнання за собою деяких особливих прав, зокрема вони є гарантом нейтралітету Каналу. Військові кораблі та допоміжні судна Панами і США мають право на швидкий транзит через канал (ст. VI Договору про постійний нейтралітет і експлуатацію Панамського каналу).
Отже, основу правового режиму міжнародних каналів складає принцип свободи судноплавства, що означає свободу плавання торгівельних суден і кораблів усіх держав (під усіма прапорами), за умови дотримання ними встановлених на національному рівні правил, що регламентують техніко-експлуатаційні, навігаційні, екологічні, фінансові, військові, безпекові та інші аспекти проходу через ці канали.
|