Розділ 1.Основи виникнення і становлення інституту президентства
Загальновідомо, що батьківщиною інституту президентства є Сполучені Штати Америки, де наприкінці ХVІІІ століття і розпочала „життя” нова владна структура. З початком ХІХ століття країни Латинської Америки заходилися копіювати досвід північного сусіди, а відтак переписувати свої конституції та вводити в державно-владні механізми інститут президентства. За деякими даними, з моменту здобуття незалежності 20 країн цього регіону ухвалили 260 конституцій. Одна тільки Венесуела мала їх вже 25, а Бразилія – 8. Однак, порівнюючи зміст, а головне – ефективність функціонування інституту президентства в США й країнах Латинської Америки, отримуємо результат явно не на користь останніх: США до сьогодні залишаються єдиною в світі країною з ефективною президентською системою правління. Президентські ж системи їх південних сусідів, за оцінкою аналітиків, засвідчують „рекорд слабкості”.
У середині ХІХ століття інститутом президентства звабились європейці: такі посади з’явилися в структурі влади Щвейцарії та Франції.
Активне впровадження республіканської форми правління з інститутом президентства розгортається у ХХ столітті – із закінченням Першої світової війни. Можливо, не в останню чергу такому ходу речей в монархічній Європі сприяв не лише блискучий демократичний досвід США, але й позитивний імідж 26-го і 28-го американських президентів – двох нобелівських лауреатів, Теодора Рузвельта та Вудро Вільсона. З ними народам Європи й Азії довелося „познайомитися” на зорі ХХ століття: обидва президенти виступили миротворцями. Перший відіграв неябияку роль у припиненні російсько-японської війни й підписанні у вересні 1906 року Портсмутського договору. За це він і був винагороджений Нобелівською премією миру. Другий отримав цю премію 1919 року. Як відзначив А. Буен (глава норвезького парламенту) – за привнесення „фундаментального закону людяності в сучасну міжнародну політику”1.
Як би там не було, але 1919 року президента обирали вже й німці у новопосталій Веймарській республіці. Досвід США не був скопійований, так би мовити, „дослівно” – в республіці постала не президентська, а напівпрезидентська форма правління. Слідом за німцями інститут президентства запровадили Австрія, Чехословаччина, Польща, країни Балтії.
Прикметно, що нові віяння не оминули й тогочасний Радянський Союз. Питання про запровадження посади президента активно обговорювалося під час підготовки Конституції СРСР в середині тридцятих років.
У 1930-х – 1940-х роках президентські структури виникли і в азійських країнах, приміром у Сирії та Лівані.
Після Другої світової війни президентство стане характерною рисою систем управління цілого ряду європейських держав. Цей інститут запровадять Італія, Греція, Португалія, Мальта. Свій варіант президентства культивуватиме й „соціалістичний світ” – В’єтнам (1946 – 1980 рр.), УНР (1946 – 1949 рр. та з 1989 р.), НДР (1949 – 1960 рр.), ПНР (1947 – 1952 рр. та з 1989 р.), ЧССР (до 1989 р.), а ще Китай, КНДР і т. д.2. З часом президентська посада буде запроваджена в Югославії (1963 р.), в Румунії (1974 р., спеціально для Н. Чаушеску) і, зрештою, у березні 1990 року – в СРСР, для М. Горбачова.
Але не тільки Європа та Азія розбудовуватимуть владні інститути в своїх державах, закладаючи в них „елемент президентства”. Навіть у найвіддаленіших куточках Африки в другій половині ХХ століття вже правитимуть власні президенти. Закінчиться ж минуле століття – „століття президентотворення” – бурхливими процесами народження нових держав на просторах колишніх СРСР та Югославії й появою тих же таки інститутів президентства в новопосталих державних організмах.
Попри поширеність інституту президентства, його сутність у різних країнах, зрозуміло, далеко не однакова. Одними особливостями він характеризується у суто президентських (with presidentialism) республіках, іншими – в напівпрезидентських (semi-presidentialism). Ще інша специфіка інституту президентства притаманна державам з парламентською формою правління.
Прагнучи збагнути нюанси функціонування президентської структури в різних владних системах, класифікувати й у такий спосіб розмежувати існуючі сьогодні види республіканського правління, дослідники на пострадянських просторах вводять нові категорії, визначення (наприклад, парламентсько-президентська чи президентсько-парламентська республіка). Однак не завжди переймаються тим, що неправильне застосування загальної назви (несвідоме, а часом, коли науковець береться до обслуговування владних інтересів, й осмислене) призводить до викривлення розуміння сутності, важелів управління у конкретній системі влади, а відтак і до маніпуляцій у політичній сфері.
Подібні наукові „новації” для нас не новина. Пригадаймо, що свого часу стосовно президентури в соціалістичних країнах ідеологічно заангажовані дослідники зауважували, що в деяких з них, приміром, функціонує одноосібний президент, а в інших – колегіальний. При цьому нікого не бентежило, що батьки-засновники США (як зазначалося, батьківщини інституту президентства) однозначно висловлювались на користь „одного президента й чисельних законодавчих зборів”3.
Чим пояснювалась прихильність саме такій позиції? Одноосібна (виконавча) влада є дієздатнішою в порівнянні з колективною, оскільки „рішучість, активність, таємничість і швидкість зазвичай характеризують вчинки однієї людини” значно більше, ніж „дії будь-якої групи людей”. Чим чисельнішою стає така група, тим більше скорочуються перелічені якості4. „Плюралізм виконавчої влади” прагматичних американців не зваблював. Одним із найсерйозніших аргументів проти владного плюралізму було те, що останній „приховує промахи й ліквідує відповідальність”. До того ж „багатолюддя у виконавчій владі… стає на заваді пошуку винних”. Роздумуючи над тим, який президент потрібен США, А. Гамільтон зауважував: „Плюралізм виконавчої влади позбавляє народ двох найбільших засобів безпеки, якими він може володіти… По-перше, стримуванням з боку громадської думки, яка втрачає свою ефективність в результаті того, що осуд за погану політику доводиться розподіляти між кількома особами, й незрозуміло, хто саме повинен бути засуджений; і, по-друге, можливості легко і чітко з’ясувати провину довірених осіб, якщо вони того заслуговують”. А. Гамільтон вказав і ще на одну суттєву й привабливу для народу особливість одноосібної виконавчої влади: її „легше обмежувати, коли вона перебуває в одних руках”. Примноження ж „людей виконавчої влади” є небезпечним, а не „спиятливим для свободи”. Зрозуміло, що попередження А. Гамільтона (ідеолога „буржуазної демократії”) мало цікавили ідеологів соціалізму, що зумовило (стало підгрунтям) для постання феномена „колегіального” президента.
За таких обставин різними виявилися й особливості ставлення з боку суспільства до президентів та наслідків їх діяльності. На скрижалях історії залишилися імена Дж. Вашингтона, Ш. де Голля, В. Гавела як приклади інтелектуальної ефективності президента, його сумлінного служіння своїй нації, захисту її інтересів.
Залишилися в історії й інші „зразки”, суть яких далеко не однозначна. Так, впродовж десятиліть, починаючи з 1945 року, президентом В’єтнаму був Хо Ши Мін. Стосовно нього Фам Ван Донг свого часу патетично запитував: „Що в Долині Тростини красивіше від лотоса? Що у В’єтнамі прекрасніше від імені Хо Ши Мін?” І констатував, що „життя президента… чисте, як світло”5. Однак стверджувати, що цей лідер, перетворений для свого народу за допомогою інформаційно-ідеологічних маніпулятивних технологій на ідола, зробив життя цього народу чистим, як світло, напевно, буде проблематичним завданням для будь-якого неупередженого поціновувача.
Звернемо увагу й на інші „зразки президентства”. Понад 80 років мексиканці регулярно обирають президента, наділяючи його широкими, фактично диктаторськими повноваженнями. Однак – тільки на один термін. І жоден президент з тієї чи іншої нагоди не порушив конституцію і не залишився на посту на ще один термін. Свої особливості має інститут президентства в Індонезії: сім’я Сухарто, а точніше – президентський олігархічний клан, як стверджували ЗМІ, володів активами, що дорівнювали половині ВНП країни. Однак при цьому доходи на душу населення за три десятиліття виросли в середньому в 10 разів, а кількість людей, які жили за межею бідності, за той же період зменшилася утричі. Це дозволяє дослідникам зауважувати: олігархії, очолювані президентами, надто відрізняються одна від одної, щоб зводити їх до спільного знаменника6.
Загалом, аналізуючи історичні іпостасі того, що претендувало на оприсутнення під виглядом президентства, варто пам’ятати, що, по-перше, різними були способи приходу до влади президентів (в результаті всенародного обрання на альтернативній чи безальтернативній основі, державного перевороту, призначення і самопризначення чи успадкування посади). По-друге, різним був і є час перебування на посаді: від терміну, закріпленого в конституції країни (як правило, 4 – 8 років) або до моменту проголошення імпічменту чи передчасної смерті президента й аж до безкінечності (пожиттєво). Різними, по-третє, були й особливості перебування на посаді та подальші долі переобраних чи повалених президентів. Президентство одних (приміром, Ф. Д. Рузвельта) перетворювалося на тріумф. Інших – на прокляття (Н. Чаушеску).
Отже, те, що іменується президентством, насправді є дуже різним за формою і змістом. Під дахом цього політичного інституту можуть „мешкати” державні мужі-велети, але й можуть ховатися різного роду авторитарні правителі, тип правління яких продуктивніше аналізувати не в контексті представницької демократії, але бонапартизму чи, приміром, каудилізму тощо.
Окремий інтерес для дослідників інституту президентства становить напівпрезидентська форма правління. Однак звернімо увагу, що на сьогодні в колах західних вчених не існує єдиної точки зору на суть напівпрезидентської (змішаної) республіки й, відповідно, не існує чіткого розмежування держав з напівпрезидентською й парламентською формою правління. Про це свідчать, зокрема, праці таких дослідників, як М. Дюверже, М. Шугарт, Дж. Кейрі, Дж. Сарторі, котрі впродовж двох останніх десятиліть ХХ століття доклали значних зусиль для з’ясування сутності й розмежування систем влади. Наслідком проведеного ними аналізу стало те, що до напівпрезидентських (змішаних) республік відносять Веймарську республіку в Німеччині (1919 – 1933 рр.), П’яту республіку у Франції. Як напівпрезидентські розглядються Португалія (1976 – 1982 рр.) і Шрі-Ланка (з 1978 р.), Фінляндія (з 1919 р.). А от з такими зразками систем влади, як в Австрії, Ісландії, Ірландії, виникали труднощі: президенти в цих країнах функціонують, однак, як вважав, приміром, М. Дюверже, лише як символічні керівники7. Та якщо М. Дюверже відносив згадані країни до напівпрезидентських республік, то Дж. Сарторі – до парламентських.
Загалом проблеми у класифікації виникають з кількох причин. По-перше, визначаючи систему влади, дослідники замислювалися: слід брати до уваги положення, закладені в конституції стосовно облаштування структур влади, чи аналізувати реальний механізм, реальні повноваження і межі діяльності президента? Зрозуміло, що більший інтерес викликає реальне життя, реально діючі механізми влади. Але, звісно, треба прагнути усвідомити й причини та наслідки, так би мовити, відходу від конституції, якщо це відбувалося. Відтак завдання науковця – вловити ситуацію, коли конституція впродовж років чи навіть десятиліть залишалася незмінною, однак система влади змінювалася так чи інакше.
По-друге, виділяючи напівпрезидентську систему правління як відмінну від президентської й парламентської системи, дослідники прагнули визначити її характерні риси, й тут намітилися різні підходи. М. Дюверже вважав, що суть напівпрезидентської форми правління полягає в тому, що парламентська й президентська фази правління просто чергуються8 (явище деміпрезидентства). Дж. Сарторі ж заперечує, оскільки сутність напівпрезидентської форми правління полягає, насамперед, у тому, що влада в ній ділиться, тобто в державі існує „двоголова” виконавча влада. Місце має своєрідне двовладдя, уособлюване президентом і прем’єр-міністром. І, в залежності від конфігурації більшості, влада не чергується, але коливається між президентом і прем’єр-міністром. Тобто, коли більшість є об’єднаною (обрала і президента, а, крім того, контролює й парламент), – президент переважає прем’єр-міністра. При „розколеній” більшості прем’єр-міністр спирається на власну більшість у парламенті, яка й забезпечує йому перевагу.
Загалом Дж. Сарторі вважає: аби довідатися, чи є аналізована форма правління напівпрезидентською, варто простежити її відповідність/невідповідність таким п’яти характеристикам. У напівпрезидентській республіці: 1) глава держави (президент) обирається на основі всенародних виборів, прямим чи непрямим голосуванням на певний термін; 2) глава держави ділить виконавчу владу з прем’єр-міністром так, що це призводить до структури двоїстої влади, чиї три визначальні критерії такі: 3) президент незалежний від парламенту, однак не уповноважений управляти один чи безпосередньо, тому його воля повинна передаватися й здійснюватися через його уряд; 4) прем’єр-міністр і його кабінет є незалежними від президента в тому, в чому вони залежні від парламенту: вони є суб’єктом або парламентської довіри, або недовіри, але в будь-якому випадку кабінету необхідна підтримка більшості в парламенті; 5) структура двоїстої влади за напівпрезидентської форми правління припускає різні види рівноваги, а також зміну переваги повноважень у межах виконавчої влади за суворого виконання умови, що існує „потенціал автономності” кожного елемента виконавчої влади9 . Саме ці ознаки, а не якісь інші, є визначальними для напівпрезидентської республіки. Всі ж інші – тільки другорядні, й, взяті окремо від перелічених, не розкривають суті системи влади та підштовхують до неадекватних висновків.
Якщо звернутись до напрацювань з цього питання українських вчених, то виявимо, що вони й до сьогодні не склали думки, які ознаки слід у першу чергу брати до уваги, визначаючи систему влади. Тож, наприклад, В. Шаповал такі, скажімо, „складні випадки”, як Ірландія та Ісландія (їх „складність” для дослідників зумовлюється тим, що в обох країнах президентів обирають всенародним голосуванням) характеризує як такі, в котрих функціонує напівпрезидентська, чи змішана, форма правління10. Водночас В. Погорілко погоджується з оцінками західних дослідників. Відтак у нього не виникає сумніву, що обидві держави є уособленням парламентської демократії11 . Проте не зрозуміло, врахування та аналіз яких ознак влади в Бразилії й Мексиці дозволяє В. Погорілкові віднести ці дві держави до напівпрезидентських12, коли, здається, ні в кого не виникає сумніву, що вони є президентськими (хоч і неефективними).
Врозріз із побутуючими на Заході твердженнями йдуть висновки українських дослідників і тоді, коли вони зараховують Францію до держав з президентською13 , а не напівпрезидентською формою правління.
Слід додати, що такий „класифікаційний безлад” характерний і для російських дослідників. Н. Сахаров на початку 1990-х років налічив на планеті близько 20 напівпрезидентських республік, зарахувавши до них крім, приміром, Франції, Фінляндії, й низку колишніх радянських республік, у тому числі й Україну та Росію14 .
У багатьох вітчизняних дослідженнях трапляються абсолютно необгрунтовані визначення ознак тієї чи іншої системи влади. Так, в одних випадках за основу береться мінімум класифікаційних ознак – тобто одна. І зазначається, що „президентськими вважаються ті країни, де президент обирається шляхом всенародного голосування”15. В інших випадках відбувається навпаки – дослідник, даючи визначення президентського правління, базовими називає аж сім ознак: 1) дотримання формальних вимог жорсткого розподілу влади й запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних виборах; 3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента; 4) формування уряду президентом за обмеженої участі парламенту; 5) політична непідзвітність уряду (кабінету) парламентові; 6) не надання главі держави права на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигнування16 .
Щодо цього можна сказати, що перша ознака стосовно поділу влади є такою ж необхідною й для інших демократичних форм правління – напівпрезидентської чи парламентської. Тож, напевно, немає сенсу відносити її до базових ознак президентської форми правління. Відразу зауважимо й щодо шостої ознаки: можливість розпуску президентом парламенту свідчить не про зміну форми правління, а тільки про порушення принципів поділу влади. Друга ознака справді є базовою, відтак заперечень не викликає. Слід тільки уточнити, що загальні вибори можуть бути як прямими, так і „схожими на прямі” (тобто в два тури: в другому президент обирається колегією виборщиків), а також додати, що президент при цій формі правління обирається на фіксований термін. Щодо третьої риси, яка вказує на необхідність поєднання президентом обов’язків глави держави і глави уряду, то в Конституції США (своєрідному „еталоні” президентської форми правління) не акцентується, що президент – „глава держави”: стаття ІІ тільки вказує, що „виконавча влада надається Президентові Сполучених Штатів Америки”17.
Відтак, думається, зауваження щодо поєднання зроблено з урахуванням сьогоднішніх реалій на пострадянських просторах, і їх можна сприймати як своєрідний опосередкований натяк на те, що за браком поєднання президентом повноважень та наявності чітко не парламентського і не напівпрезидентського правління в країні, варто вже замислюватися, чи коректно загалом говорити про демократичну форму правління в державі.
Четверта ознака є, безумовно, базовою: президент дійсно повинен призначати керівників уряду. Конституція США, зокрема, з цього приводу гласить, що президент має право „за порадою і згодою Сенату призначати послів та інших повноважних представників і консулів, суддів Верховного суду, а також усіх інших урядовців Сполучених Штатів, про призначення яких у цій Конституції немає інших настанов” 18.
П’ята й сьома ознаки не є базовими – вони похідні від четвертої.
|