|
|
Скачати 1.67 Mb.
|
Масовому утвердженню української мови в Східній Галичині сприяла дискусія з приводу вживання живої, а не штучної української мови, що розгорнулася в 1830-х роках. Початок їй поклало друкування польськими вченими польським алфавітом (латиною) українських народних пісень. Вони пропонували в українськім письмі перейти на польський алфавіт. Проти застосування польського алфавіту щодо українського письма гостро виступив Маркіян Шашкевич (1811-1843), який видав брошуру "Азбука і абецадло" та написав критичну рецензію на брошуру Й. Лозинського "Руськоє вісілє", видану незрозумілою для простих людей мовою. Так розгорнулася в Галичині "азбучна війна", що велася аж до початку XX ст. У відстоюванні української мови, розвитку української літератури та взагалі української культури в Галичині на власній основі, яка відображала життя, спосіб мислення і душу українського народу, велика заслуга належить "Руській трійці". Один з її засновників - Яків Головацький (1814-1888) писав: "Коли б галичани у 30-х роках прийняли були польське "абецадло", пропала би руська індивідуальна народність, пропав би руський (український ) ДУХ". Літературне угруповання "Руська трійця" було створене 1833 р. прогресивно налаштованими студентами Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. Як пише дослідник О. Петраш: один з них - енергійний, наполегливий, сміливий, готовий до самопожертви, й подвигу - Маркіян Шашкевич. Другий - людина палкої вдачі, широким польотом фантазії, прагнув рішучих дій. Це - Іван Вагилевич. Третій - ініціативний, діловий, працьовитий, водночас - поміркований і обачний - це Яків Головацький. Ці молоді й талановиті патріоти своєю діяльністю започатковують справжнє національно-культурне відродження Галичини, переміщуючи центр національного відродження галицьких українців з Перемишля до Львова. Гурток проіснував до початку 1840-х років і припинив свою діяльність 1843 р. зі смертю М. Шашкевича. Діяльність гуртка мала патріотичний характер і була спрямована на розв'язання важливих національно-суспільних та культурних завдань. На діяльність гуртківців позитивний вплив мали як твори діячів українського відродження зі Східної України, так і твори польських, чеських й сербських письменників та вчених, які "відкрили великий світ Слов'янщини". "Трійчани" зацікавилися народною творчістю. Вони "йшли в народ", записували перекази та пісні, вирази і слова, що вживалися простолюдом. Найактивнішим у цьому був Я. Головацький, який здійснив мандрівку містами і селами Галичини, Буковини, а пізніше й Закарпаття, де збирав українські матеріали та робив записи власних спостережень щодо народного побуту. І. Вагилевич виїздив до гірських районів Галичини і, крім фольклорних записів, закликав селян виступити проти національного й соціального гніту, за що його заарештували та заборонили там з'являтися. Проте "Руська трійця" в основному займалася культурно-просвітницькою діяльністю, хоча влада цю діяльність вважала ворожою. Зокрема, начальник львівської поліції своє обурення висловив так: "Ці безумці хочуть воскресити мертву русинську національність". І все ж захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових слов'янських діячів, "трійчани" укладають першу рукописну збірку поезії "Син Русі" (1833). У 1835 р. "Руська трійця" робить спробу видати фольклорно-літературну збірку "Зоря", в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори гуртківців, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд. Попри всі залякування, завдяки наполегливості і цілеспрямованості "Руської трійці" за допомогою діячів сербського відродження в 1837 р. було видано літературний альманах "Русалка Дністрова" (Будапешт). Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного і літературного відродження західноукраїнських земель. "Русалка Дністрова" вміщувала народні думи і пісні, твори М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори, казки. На її сторінках вперше пролунала не церковнослов’янська суміш, а народна мова. "Русалку Дністрову" цісарський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям та зберегти для себе, решту було конфісковано. її засновники зазнали переслідувань і найбільше серед них - М. Шашкевич, якого звинувачували в тому, що він як "агент Росії" нібито хоче "відлучити від Австрії русинів". Для "Руської трійці" мовне питання мало загальнокультурне і політичне значення. Адже йшлося про утвердження в правах народної мови як однієї з головних ознак етносу, основи його самобутності, важливого чинника розвитку його національної самосвідомості та культури. І .Вагилевич у листі до визначного діяча чеського та словацького відродження Павла Шафарика (1836) висловив упевненість, що українська мова, якій "пророкували" забуття та зневагу, воскресне в ряді своїх братніх мов і розквітне в "своїй буйності і розмаїтості". "Руська трійця" залишила невелику, проте оригінальну спадщину, її "Русалка Дністрова" була першим провіщенням "народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність". Проте діяльність "Руської трійці" мала не лише регіональне галицьке чи західноукраїнське значення, а й всеукраїнське. Саме такою бачили мету і сутність діяльності "Руської трійці" її учасники. Незважаючи на переслідування галицьких патріотів, процес національно-культурного відродження на західноукраїнських землях у 1840-х роках не припинявся. Представники прогресивної української інтелігенції Галичини підтримували зв'язки з Наддніпрянською Україною. Широку популярність серед галицьких українців здобули рукописні твори Т. Шевченка. Діячі колишньої "Руської трійці" знали твори М. Костомарова, а члени Кирило-Мефодіївського товариства - "Русалку Дністрову". У 1846-1847 рр. Яків Головацький разом з братом Іваном Головацьким (студентом Віденського університету) видав два томи альманаху "Вінок русинам на обжинки". Ця збірка уже не мала такого бунтарського виклику, як "Русалка Дністрова". Однак вона теж стала явищем в історії української культури. Альманах містив твори М. Шашкевича та інших авторів, статті, фольклорні записки, тексти історичних пам'яток, а також деякі матеріали із забороненої "Русалки Дністрової". Наступний етап національно-культурного відродження в західноукраїнських землях пов'язаний з революцією 1848-1849 рр. в Австрії. Національний рух народів, що входили до складу імперії, значно пожвавився. Революційні події змусили австрійський уряд піти на деякі поступки. 1848 р. приймається конституція Австрії, проголошується загальне рівноправ'я, скасовується панщина. Почали організовуватися й українці. 2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну Руську Раду (ГРР), що складалася з 30 членів, де переважали священики. Спочатку її головою був львівський єпископ Григорій Яхимович (1791-1863), а згодом - Михайло Куземський (1809-1879). ГРР проголосила маніфест. У ньому відзначалося, що галицькі українці - це частка 15-мільйонного українського "великого народу". Вона домагалася поділу Галичини на Західну (польську) і Східну (українську) та об'єднання всіх русинських (українських) земель в Австрії в один коронний край. Позитивне значення для піднесення національної свідомості українців мав Всеслов'янський з'їзд громадських і культурних діячів, що відбувся в Празі (червень, 1848). На з'їзді було схвалено програмний документ "Вимоги українців у Галичині". Серед інших вимог він висував рівність усіх національностей, зокрема рівноправ'я української мови в школах та установах. Проте ці вимоги залишилися лише декларацією. Для пожвавлення літературного руху та згуртування наукових сил у Львові відбувся з'їзд діячів науки і культури - Собор руських вчених (1848). Наукову доповідь "Розправа о южноруськім язиці і єго нарічіях" зробив колишній лідер "Руської трійці" Я. Головацький. З'їзд ухвалив постанови, якими передбачалося започаткувати українське шкільництво, організувати наукове товариство "Руська Матиця", історичне товариство, а також окружні читальні та план видання історії Руси-України. Австрійський уряд частково взяв до уваги ухвали Собору руських учених. У Львівському університеті було відкрито кафедру української мови і літератури, яку очолив Я. Головацький. Українською мовою почали виходити часописи, зокрема у Львові газета "Зоря Галицька" (1848-1852). Українську мову частково почали викладати в гімназіях. У Львові відкрився Народний дім (1848) з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом. Він став важливим культурним центром. 1850 р. видано "Читанку для діточок в народних училищах руських", підготовлену М. Шашкевичем ще 1836 р. і відхилену львівською цензурою "через народну мову". Це був перший підручник українською народною мовою, що мав величезне культурно-освітнє, виховне і навчальне значення. У першій половині XIX ст. в західноукраїнських землях культурно-національне відродження виявилося і в музичному, образотворчому, декоративно-ужитковому мистецтві та театрі. На народнопісенному фольклорі розвивається музичне мистецтво, в якому головну роль відіграло духовенство. Зокрема, 1829 р. єпископ Іван Снігурський (1784-1847) у Перемишлі заснував постійний церковний хор. Основним репертуаром хору були твори Д. Бортнянського. Цей хор став підґрунтям для створення Перемишльської школи композиторів, з якої вийшли такі талановиті вихованці, як Михайло Вербицький (1815-1870) та Іван Лаврівський (1822-1873). М. Вербицький став відомим завдяки музиці на слова П. Чубинського "Ще не вмерла Україна", що згодом стала українським національним гімном, а нині є музикою державного гімну України. Відзначаючи велике значення М. Вербицького для утвердження народного напряму української музичної творчості, І. Франко назвав його "найзначнішим талантом" серед галицьких композиторів. Митець заклав підвалини української національної композиторської школи. І. Лаврівський написав велику хорову композицію "Осінь", кілька церковних псалмів та композицій для чоловічих хорів. У першій третині XIX ст. в Галичині українського театру як такого не було. Діяли лише німецький та польський театри. Починаючи від кінця XVIII ст., вихованці Львівської богословської семінарії ставили театральні вистави польських або німецьких авторів польською мовою. Українською ж мовою театральні вистави з'явилися лише в 1830-х рр. Й. Лозинський видав 1834 р. збірку обрядових весільних пісень "Руськоє вісілє". Семінаристи вирішили "мужицьке" весілля з його піснями і обрядами поставити на сцені народною мовою. Перші аматорські українські трупи в Галичині з'явилися лише напередодні революції 1848 р. Вони створювались у Львові, Коломиї, Перемишлі й інших містах. Ці трупи формували свій репертуар із п'єс східноукраїнських письменників, зокрема І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка, а також таких місцевих авторів, як М. Устиянович, С. Петрушевич, О. Духнович. Велика заслуга у створенні театральних труп належить письменнику, священику Іванові Озаркевичу (1794-1854), який в Коломиї створив аматорську трупу, і в 1848 р. за "Наталкою Полтавкою" І. Котляревського поставив спектакль під назвою "Дівка на відданню або на милування нема силування". За змістом і формою українські театри були прогресивними. У їх виставах піднімалися питання соціальної нерівності в суспільстві, засуджувалися здирництво і насильство збоку влади, висміювалися ті, хто цурався мови, традицій і звичаїв свого народу. Усе це було приводом до того, що українські театри австрійською адміністрацією часто заборонялися. Заснування професійного театру в Австрійській Україні відбулося вже в другій половині XIX ст. (1864). Малярство в західноукраїнських землях у першій половині XIX ст. мало скромніші досягнення, ніж у східноукраїнських землях. Тут воно було представлене такими українськими майстрами, як Остап Білявський (1740-1803), Василь Береза (1754-1835) і Лука Долинський (1750-1824). Серед них, зокрема, виділявся Л. Долинський - уродженець Білої Церкви. Він навчався в Київській академії та Академії мистецтв у Відні, постійно працював у Львові. Як стверджують дослідники, митець "орудував непересічною технікою й великою творчою уявою". Його твори мали переважно релігійний зміст, написані у стилі класицизму з оригінальними українськими стилістичними ознаками. Низка художників українського походження служила інтересам польської або німецької культур. Серед таких були Юлій Коссак (1824-1899), Теодор Яхимович (1800-1870), Рафаїл Гадзевич (1803-1886) та ін. Отже, попри постійні утиски українського народу на національному ґрунті, його культура не припиняла свого поступу. Представники прогресивної інтелігенції цього періоду багато зробили для українського культурно-національного відродження, формування національної самосвідомості, утвердження української мови, розвитку музичного, образотворчого мистецтва та театру, що спиралися на міцні традиції культурних надбань українського народу. 49.Культурні процеси в Україні в 20-30 рр. 20 ст. Політика радянського керівніцтва в Галузі культури офіційно Була названа культурною революцією. У короткий строк планувалося ліквідуваті непісьменність; Створити систему народної освіти; сформуваті кадри Нової інтелігенції; перетворіті літературу, мистецтво, гуманітарні науки на Інструмент ідеологічного Вплив на Масі; вікорістаті Наукові досягнення для соціалістічного БУДІВНИЦТВА. Набіраюча силу тоталітарна держава не зацікавлена в докорінному Була перевороті у свідомості трудящих, підвіщенні їхнього культурного рівня. Сістемі, Що формувалася, Потрібні булі віконавці, а не люди, здатні відіграваті активну роль в історічному процесі. Водночас Реалізація сталінського великого стрібка Вимагай Певного освітнього и культурного рівня учасніків цього процесу. ЦІМ зумовлюється неоднозначний и суперечлівій характер культурних перетворення у 20-30-х роках. Характерними рісамі духовного життя суспільства в цею годину стали, з одного боку новаторство и поиск, Ламанов стереотіпів, Залучення широких народних мас до Надбання и продукування культури, а з іншого — форсованімі темпами наростало уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, Загальне зниженя рівня культури. Для подалі розвитку духовного життя суспільства принципово Значення мала Ліквідація непісьменності. У 1920 р.. Було Створено Надзвичайна комісію для боротьбі з непісьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком УРСР ухвали ухвалив Про боротьбу з непісьменністю, згідно з Якою все населення РЕСПУБЛІКИ віком від 8 до 50 років мало вчітіся читать и писати. У 1923 р.. вінікло добровільне товариство Геть непісьменність!, Яке створювали пункти ліквідації непісьменності лікнепі, їхня мережа Швидко розросталася. ЯКЩО 1923 р.. у республіці функціонувало 574 пунктиліквідації непісьменності з контингентом 17,1 тис.. учнів, то 1930 р.. — Вже 30 тис.. пунктів и 1640 тис. учнів. Внаслідок цього в 1927 р. в Україні письмовими булі 70% доросло населення в містах и 50% у селах. Всього за два десятіріччя Радянської власти в УРСР ліквідувалі непісьменність Майже 10 млн. ОСІБ. У 1939 р.. кількість письменних у республіці зросла Майже до 85%. До середини 30-х РОКІВ, після низки експеріментів 20-х РОКІВ, закінчілося формування Радянської системи народної освіти. Було введено обовязкові Державні Програми навчання, Підручники, жорсткій розпорядок навчального процесу. Школа стала поділятіся на початково, середню спеціальну, вищу. Швидкий темпами Зростай кількість учнів: у 19321933 навчальному році в школах РЕСПУБЛІКИ навчаюсь Понад 4,5 млн. ОСІБ — Майже вдвічі Більше, Ніж у 19281929 навчальному році. Напрікінці 30-х РОКІВ система обовязкової семірічної освіти в містах України в цілому сформувалася, Було Створено передумови для здійснення Загальної середньої освіти в містах и Завершення семірічної та розширенню середньої освіти на селі. Поряд з цімі значними успіхамі в сістемі народної освіти візрівала низька серйозніх проблем, адже форсована індустріалізація деформувала НЕ Тільки розвиток сільського господарства, а й шкільництва. Саме потреби індустрії зумов надмірне захоплення виробничим навчанням учнів, Що суттєво зніжувало Рівень загальнотеоретічної підготовкі, зумов згортання предметів гуманітарного циклу. У 1930 р.. Загальноосвітня школа стала на шлях так званої політехнізації, а насправді — ремісніцтва. На Посилення ціх негативних тенденцій вказував Нарком освіти України М. Скрипник на Всесоюзній партійній нараді 1930: Ми маємо Багато пропозіцій про звуження загальноосвітніх дісціплін: на практіці в багатьох випадка Усі загальноосвітні дісціпліні зводять нанівець. Тут т. Бубнов зачитавши Програми наших шкіл ФЗУ, 3% пріпадає на загальноосвітні Політичні дісціпліні. |
|
1. Культурологія як наука. Етапи становлення Своїм завданням культурологія вважає дослідження всіх процесів взаємодії людини зі світом природи, світом соціуму і світом фізичного... |
ТЕМА Культурологія як наукова дисципліна Основні етапи розвитку культурологічного знання. Становлення культурології як самостійної наукової дисципліни |
|
Парсонс В. Публічна політика. Вступ до теорії і практики аналізу політики: Пер з анг Тема Політична аналітика як наука. Етапи становлення політичної аналітики. Інформаційне забезпечення аналітичного процесу |
ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ЛЬВІВСЬКОЇ ШКОЛИ ДЛЯ СЛІПИХ Анотація. В статті аналізуються етапи становлення, розвитку та діяльності Львівської школи для сліпих дітей у період з 1851 року... |
|
Наука як історично визначений процес отримання нового знання. Винекненн... Наука як історично визначений процес отримання нового знання. Винекненн науки: передумови та характеристики. Етапи розвитку науки.... |
ПЛАН: Становлення культурології як самостійної галузі гуманітарного... Горбатов А. Основные школы и концепции культурологии: Учеб пособие. Кемерово, 2000 |
|
Гуревич П. С. Философия культуры. М., 1994. Каган М. С. Философия... ТЕМА КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК НАУКОВА ДИСЦИПЛІНА ТА ЇЇ КАТЕГОРІЇ. СУТНІСТЬ КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ГЕНЕЗА |
№ Історія Української державності. Витоки й етапи становлення Української держави Тема № Історія Української державності. Витоки й етапи становлення Української держави |
|
ПИТАННЯ ВІДКРИТОГО ТЕСТУВАННЯ Основні етапи розвитку культурологічного знання. Становлення культурології як самостійної наукової дисципліни |
ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ З ПОЛІТОЛОГІЇ Етапи становлення політичної науки. Місце політології в системі суспільних наук |