КРИТИКА


НазваКРИТИКА
Сторінка6/24
Дата21.03.2013
Розмір4.6 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Історія > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
Каталог стародруків Центрального державного історичного архіву у м. Києві. — К., 1999. — С. 43-45.

На ще одну інформацію про порядок зберігання офіційних примірників натрапляємо в описі архіву Володимирського земського суду, який 1634 р. передавався новому реґентові канцелярії від попередника. Опис фіксує 32 переплетені актові книги і 79 «секстерней не интроликгованых», тобто ще не оправлених зошитів, а також, як зазначається в акті передачі, «при которых книгах и Статут Старый, по-руску писаный»21.

Найімовірніше, йдеться про так званий Фірлейський список Першого Литовського Статуту, котрий — єдиний із семи на сьогодні збережених — пов'язують з Україною, датуючи 30-ми роками XVI століття22. Не коментуючи спірне твердження авторів останнього академічного видання (див. щойно наведену примітку) про виникнення примірника у Києво-Печерському монастирі, лише констатую, що на момент скасування чинності Першого Статуту (1566 р.) кодекс належав канцелярії Володимирського замкового суду, і це засвідчується підписом тодішнього замкового писаря Якима Василевича-Стрив'язького23. Серед автографів останньої чверті XVI ст. на примірнику бачимо підписи Івана Офанасовича Дубецького, чия причетність до Володимирської канцелярії підтверджена тим, що представники родини Дубецьких (інакше Дубенецьких — за назвою поліського сільця Дубенець) згодом, у першій половині XVII ст., часто згадуються серед дрібної володимирської шляхти, котра годувалася з канцелярського хліба: як возний Андрій Дубецький, ковельський замковий писар Войтех Дубецький та ін.24.

21 ЦДІАУК. — Ф. 28, оп. 1, спр. 69. — Арк. 173.

22 Лазутка С., Гудавичюс Э. Первый Литовский Статут: Палеографический и текстологический анализ списков. Ч. 1. — Вильнюс, 1983. — С. 23, 45 passim.

23 Фіксується між 1567-1577 рр. як «замковий», а потім — перший «гродський» писар у Володимирі: ЦДІАУК. — Ф. 27, оп. 1, спр. 1. — Арк. 25 зв.; Сир.3. — Арк. 227 зв.

24 Там само. — Спр. 57. — Арк. 295 зв. (1603 р.); Сир.76. — Арк. 990 зв. (1641 р.) та ін.

З цитованого вище реєстру 1634 р. бачимо, що примірник Першого Литовського Статуту навіть після скасування його чинності далі зберігався разом з архівом Володимирського суду під характерною назвою — «Статут Старый». Утім, за актом наступної ревізії 1650 р. книги в архіві вже не було. Ревізії передувала заява реґента Володимирської канцелярії Григорія Стрельбицького, у якій оповідається, що під час захоплення міста загоном козаків обидві скрині з архівом було відімкнуто, судові книги порозкидано й пошарпано. «Потом, — пише Стрельбицький, — не ведати кто и якая особа тыє книги в скриню одну поскидал, а другоє меншоє скрині не маєш»25. Мабуть, саме тоді ж ця «не відати якая особа» й забрала примірник Старого Статуту, котрий із плином часу опинився у бібліотеці Фірлеїв, отримавши в науковій номенклатурі назву Фірлейського списку.

На зв'язок із судово-адміністративними канцеляріями вказують численні списки Другого Литовського Статуту, переважно пов'язані з Волинню й Наддніпрянщиною, що й не дивно, оскільки на території Литви та Білорусі цей кодекс діяв лише короткий проміжок часу, з 1566 по 1588 рік. До сьогодні збереглося понад 60 списків Другого Статуту, в тому числі перекладних (польською і латиною) — близько 40 26. Зокрема, канцелярське походження мають чотири кодекси, переписані в Луцьку, в тому числі повний староукраїнською мовою, що нині зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України. В описі Вітаутаса Рауделюнаса він фігурує під назвою Мелецького, позаяк потрапив до бібліотеки у складі книгозбірні Милецького монастиря27. Натомість Алдона Василяускене запропонувала дати йому точнішу назву — Луцький, мотивуючи це тим, що список був виготовлений не пізніше 20-х років XVII ст. на замовлення луцького підкоморія (межового судді) Юрія Гулевича і тривалий час належав канцелярії Луцького земського суду28. Згодом, судячи з покрайніх записів, книгою користувався (а можливо, і привласнив її) Войтех Кринський.

25 Там само. — Сир. 86. — Арк. 46. Реєстр архіву 1650 р. див.: Ф. 27, оп. 1. спр. 44. — Арк. 297-301.

26 Daniłowicz І. Opisanie bibliograficzne... — S. 1-18; Raudeliunas V. Antrojo (1566) Lietuvos Statuto nuorasai // Teisiniu Institutu Raida Lictuvoje XIV-XIX s. — Vilnius, 1981. — P. 7.

27 Raudeliunas V. Antrojo (1566) Lietuvos Statuto... — P. 19-21.

28 Vasiliauskienc A. Antrojo Lietuvos Statuto Lucko nuoraso paleografija // Istorija XXVIII: Is fcodaliniu ir burzuaziniu santykiu raidos lietuvoje istorijos. — Vilnius, 1987. — P. 49, 52.

Людини з таким іменем серед штату Луцької канцелярії я не знайшла, але книга, очевидно, й пізніше оберталася серед луцьких канцеляристів, з-поміж котрих наприкінці 30-х років XVII ст. згадуються ймовірні родичі Войтеха — Вацлав і Миколай Кринські, а великої популярності десь у цей самий час зажив адвокат — «подписок и юриста» — Андрій Кримський29.

Із Луцькою канцелярією перший дослідник списків Другого Литовського Статуту Ігнацій Данилович пов'язував польськомовний кодекс, якого, на його думку, написав після 1597 р. якийсь Мартин Бальдич (звідси й назва списку — Бальдичовський)30. Врешті, другою половиною XVII ст. датуються ще дві польські копії Статуту, виготовлені в Луцьку. Це — список Каспара Падукевича, написаний ним власноручно і використовуваний серед підручної літератури Луцької земської канцелярії, а також список 1683 р., що його уклав Прокоп Зарушкевич на замовлення реґента Луцької гродської канцелярії Федора Ломинського31.

Кілька атрибутованих кодексів пов'язується з канцелярією м. Володимира. Це, зокрема, так званий Почаївський список, якого у 1580-х рр. староукраїнською мовою виготовив Матис Савицький «в замку Володимерского кгроду»32. Принагідно варто зауважити, що в описі Рауделюнаса переписувач неправомірно ототожнений із секретарем великого князя (1566-1581), згодом підляським каштеляном Мацеєм Савицьким. Вірогідніше, що особа, яка нас цікавить, походила з дрібношляхетської родини Савицьких, яка годувалася при володимирських судах, виконуючи в кількох поколіннях послуги асесорів, возних, адвокатів тощо33.

29 ЦДІАУК. — Ф. 2070, оп. 1, спр. 21. — Арк. 3; Ф. 28, оп. 1, спр. 57. — Арк. 667; Спр. 65. — Арк. 166 зв.; Спр.83- Арк.200зв.; ЦДІАУЛ. — Ф. 181, оп. 2, спр. 317. — Арк. 5; Ф. 134, оп. 1, спр. 251. — Арк. 8.

30 Daniłowicz І. Opisanie bibliograficzne... — S. 7. На думку Станіслава Лазутки, цей список нині зберігається у бібліотеці Вільнюського університету (Лазутка С. Списки Второго Литовского Статута на старопольском языке // Третий Литовский Статут. Мат-лы научн, конференции... — С. 124).

31 Москвич Л.Г. Литовские Статуты в украинской советской историографии // Первый Литовский Статут. Мат-лы научи, коиференции... — С. 137.

32 Описаний: Рауделюнас В. Українські списки Другого Литовського Статуту // Архіви України. — 1973. — №4. — С. 71; Василяускене А. Списки Второго Литовского Статута на старобелорусском языке (Палеография, хронология, дипломатика). Автореферат дисс.... капд. истор. наук. — Вильнюс, 1990. — С. 20-21.

33 Див. згадки: ЦДІАУК-Ф. 25,оп. 1,сир. 42. — Арк. 234; Ф. 28, оп. 1, спр.84. — Арк. 7; Спр. 80. — Арк.626 та ін.

Ігнацій Данилович у Пулавській бібліотеці Чарторизьких бачив іще один польськомовний список (він називає його Воло димирським), виготовлений у Володимирі 1625 р. й «уступлений» якимось Антоном Вашкевичем для потреб «wielce szanownej kancellarii włodzimierskiego grodu»34. Нині він належить Бібліотеці Чарторизьких у Кракові й ідентифікується з так званим Третім Чарторизьким списком — за класифікацією Станіслава Лазутки35.

З-поміж кременецьких пам'яток точно атрибутовано лише пізній, початку XVIII ст., польськомовний список, що зберігся у складі бібліотеки Русецьких (нині в Краківському воєводському архіві; Лазутка пропонує називати його Кременецьким36). Варто, проте, підкреслити, що до сьогодні вивчено лише незначну кількість збережених польських копій, тож не виключено кременецьке походження й інших, іще не досліджених списків. З іншого боку, доля була не надто прихильною до Кременця у козацьких війнах середини XVII ст., що мало позначитися і на майні судово-адміністративних канцелярій. Зокрема, згідно з описом архіву Кременецького гродського суду, складеним 6 III 1650, тобто після нищівних грабунків міста під час військових дій 1648 і 1649 рр., тут не було жодної допоміжної правничої літератури, та й самі 84 актові книги за 1542-1647 рр. являли собою сумне видовище: частково прогнилі (бо перезимували під снігом на замковому подвір'ї), з пошарпаними чи вирваними аркушами, видерті зі шкіряних палітурок і взагалі, як висловився укладач реєстру, писар Андрій Поморський, — «splugawione», а в багатьох випадках ще й порубані «nadolenikiem albo siekierką»37.

З-поміж кількох кодексів волинського походження, конкретну «біографію» яких дослідникам поки що простежити не вдалося, тут доречно згадати так званий Варшавський (за номенклатурою Даниловича), чи Перемишльський (за номенклатурою Лазутки) список, котрий датується першою чвертю XVII століття38.

34 Daniłowicz І. Opisanie bibliograficzne... — S. 10-11.

35 Лазутка С. Списки Второго Литовского Статута... — C. 112-113.

36 Там само. — С. 113-115.

37 ЦДІАУК. — Ф. 21, оп. 1, спр. 142. — Арк. 1-16.

38 Daniłowicz 1. Opisanie bibliograficzne... — S. 3; Лазутка С. Списки Второго Литовского Статута... — С. 115-117.

Він примітний тим, що після тексту власне Статуту переписувач умістив витяги з Саксону. Це наштовхує на припущення про можливе спеціальне призначення списку — для канцелярії котрогось із міських (раєцько-лавничих) судів, де нерідко використовували, окрім норм муніципального німецького права, певні приписи Статуту про покарання за кримінальні злочини.

Щодо Києва та інших судово-адміністративних центрів Наддніпрянщини, то доля тутешніх судових архівів багато в чому збігалася з долею згаданого вище кременецького архіву39, тож на задовільну збереженість місцевих пам'яток годі розраховувати. Однак декілька з них до нашого часу таки дійшло. Зокрема, безпосередньо з Києвом пов'язаний вельми цікавий спарений список Другого Литовського Статуту — староукраїнською та польською мовами, виявлений 1988 р. Алдоною Василяускене в Українському Національному музеї у Львові40. Дослідниця назвала його списком Адама Залуського, київського підписка, який власноручно переписав руську частину тексту в 1619 р. «в канцелярии кгродской Києвской». Ім'я переписувача польської частини кодексу не зазначене, проте навряд чи можна погодитися з думкою Василяускене, що під однією палітуркою ці два примірники опинилися випадково. Адже в тексті польського списку є недвозначна вказівка на виконання його тут-таки, в Київській канцелярії: переписувач, завершивши роботу, не полінувався вималювати кіновар'ю: «Finivi anno 1641, Januarii 16 die Kioviae» [Скінчив року 1641, січня 16 дня у Києві].

39 Пор., зокрема, долю залишків київського судового архіву: Яковенко Н.М. До питання про реконструкцію складу київських судово-адміністративних архівів кінця XVI — першої половини XVII ст. // Архіви України. — 1990. — №5. — С. 18-23. Про загибель судових архівів Овруча, Брацлава, Житомира, Вінниці та ін. у війнах середини XVII ст. ширше див.: Левицкий О.И. Об актовых книгах, относящихся к истории Юго-Западного края и Малороссии. — М, 1900. — С. 15 passim.

40 Vasiliauskiene A. Antrojo Lietuvos Statuto Adomo Zaluskio nuorašas / / Mokslas ir gyvcnimas. — Vilnius, 1989. — N 12. — P. 16-17.

41 Названий за належністю колишньому Рум'япцевському музею; нині зберігається у Державній Публічній бібліотеці Росії, ф. 256, №412.

Київське походження має і найвідоміший нині список Другого Литовського Статуту — так званий Рум'янцевський41 (на пропозицію Василяускене, в науковій номенклатурі тепер усталилася його нова назва — список Василя Усовича42). Саме з цього списку була здійснена досі єдина публікація тексту Другого Статуту в «Чтениях Императорского Московского общества истории и древностей российских» (1855). Примірник переписано наприкінці 30-х — на початку 40-х рр. XVII ст. для київського маґістратського писаря й синдика (присяжного міського юриста) Василя Усовича; рукопис виконано парадним почерком, прикрашено заставками, кінцівками й ініціалами.

Список Усовича, як видно з кількаразового повторення власницького запису київського писаря, належав особисто йому, а не канцелярії. Кілька паралельних свідчень такого самого роду дозволяють припускати, що перед нами — не окремий випадок, а поширений звичай, коли офіційна судова особа дбала, сказати б, про домашню бібліотечку правничої літератури. Наприклад, у заповіті 1573 р. луцького земського судді Гаврила Васильовича Бокія-Печихвостського згадується як його власність «Статут полский» (тобто, котресь із згаданих вище коментованих видань коронного права). Цю та інші книги Бокій позичав «розным особам», тож просить виконавців заповіту зібрати «на одно местцо» все випозичене й ретельно зберігати до повноліття його дітей43. Іще один приклад: серед польськомовних списків волинського походження є рукопис приблизно середини XVII ст., що належав особі на прізвище Горайн (цей кодекс має в науковій номенклатурі назву Петербурзького, бо колись зберігався в Петербурзькій Імператорській бібліотеці; нині — в Національній бібліотеці у Варшаві)44.

42 Vasiliauskienc А. Аріe Antrojo Lietuvos Statuto (1566 m.) viепо nuorašo paleografija // Istorija. — Vilnius, 1986. — T. XXVI. — P. 23.

43 ЦДІАУК. — Ф. 25, oп. l, cпp. 14. — Арк. 258.

44 Piekosiński F. Pomniki prawa litewskiego z XVII w. // Archiwum Komisji Prawniczej. — Kraków, 1900. — T. 7. — S. VII-VIII: Лазутка C. Списки Второго Литовского Статута... — С. 118.

Згадка про нібито «невідомого» (за Лазуткою) Горайна насправді різко звужує варіанти власницької атрибуції, оскільки між 1605-1663 рр. аж четверо Горайнів — Ян, Богуш, Миколай і Юрій — обіймали в різний час посади кременецьких та володимирських земських суддів, підписків і писарів, а п'ятий — Богуслав — у 1657-1665 рр. був луцьким земським писарем45

Отож є досить підстав припускати, що чимало примірників правничої літератури могло зберігатись у бібліотеках осіб, які мали дотичність до сфери судочинства. Ці книгозбірні іноді бували доволі великими. Скажімо, предметом спеціального судового процесу стала в 1646 р. бібліотека новгород-сіверського гродського писаря Самійла Мужиловського, на яку претендували Київський митрополит Петро Могила і родич покійного, Михайло Мужиловський46. Інший приклад: 1645 р., під час наїзду на село Радошин Луцького повіту, звідти було вивезено неймовірну як на ті часи бібліотеку — «болш нижли тисечу книг»47. Володіли Радошином Гулевичі, з чиєї розгалуженої родини на судових урядах Луцька й Володимира між 1572-1658 рр. бачимо аж п'ятьох осіб: Івана, Михайла, Юрія, Семена і Марека48. Гулевичі — один із найвпливовіших панських родів Волині — вважалися людьми, котрі «знають право», відтак волинська шляхта реґулярно обирала їх послами на сейм та суддями Люблінського апеляційного трибуналу (зокрема, вже на першу каденцію цієї щойно створеної інституції було обрано 11 IX 1589 Василя Гулевича49).

Загалом же вельми характерно, що з-поміж понад 170 послів, котрі в останній третині XVI — першій половині XVII ст. представляли на сеймах Речі Посполитої Волинь і Центральну Україну50, по п'ять і більше разів зазвичай обиралися тільки урядники місцевих земських судів: луцький підкоморій кн. Григорій Четвертенський (6 разів у 1627-1639 рр.); київський земський суддя Стефан Аксак (5 або 6 разів у 1625-1641 рр.); брацлавський земський підсудок Михайло Кропивницький (5 або 8 разів у 1613-1635 рр.); київський земський писар Федір

Сущанський-Проскура (5 разів у 1607-1642 рр.); луцький земський підсудок, пізніше суддя Андрій Линевський (5 разів у 1626-1642 рр.) тощо. Слід гадати, саме правова освіченість згаданих осіб (або, як тоді говорили, умеєтность у праві) додавала їм відповідного соціального престижу. Принаймні, саме так звучить одна з перших збережених арґументацій публічних виборів, коли волинська шляхта в 1589 р. делегувала повноваження своєму депутатові до сеймової комісії для внесення поправок у Другий Литовський Статут. Ним став кременецький гродський писар Федір Бруяка — чоловік «статечный и права умеєтньїй»51.

Знання конкретних законодавчих приписів з відсиланнями до відповідних розділів і параграфів Статуту широко ілюструється в судових протоколах тих часів, зокрема — у так званих «контроверсіях» (інакше — «розмовах») сторін, себто в змагальній частині процедури. Як відомо, тогочасне судочинство мало контрадикторний (змагальний) характер, здійснюючись у формі вільного діалогу сторін перед суддями без участі офіційного обвинувача. З появою «писаного права» доти проста, зіперта на стародавній звичай, процедура неминуче ускладнювалась, оскільки вимагала пред'явлення доказів своєї правоти з погляду закону. Потреба у фаховій юридичній допомозі зростала й тому, що «розмови» сторін протягом трьох днів після судового засідання належало передати канцелярії суду у вигляді складених за правничо коректною формою «пропозицій» і «контроверсій»; вони мали бути підписані обома сторонами на знак згоди з викладеним і, природно, внесені до судових книг без жодних змін чи редагування (траплялися випадки, коли запропонований сторонами протокол контроверсій канцелярія відхиляла як написаний «непорядне і непоартикульне, одно так посполу мовенє своє»52). Ці труднощі різко збільшували континґент людей, котрі, як висловлюється Другий Литовський Статут, не вміють «у права мовити и речи своєй справовати» (розд. IV, арт. 57), тобто, по-простому кажучи, юридичне недостатньо підготовлені.

45 Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — К., 1993. — С. 188-189. Про писарський уряд Богуслава Горайиа: ЦДІАУК. — Ф. 25, он. 1, спр. 285. — Арк. 896 зв.; Ф. 26, оп. 1, спр. 51. — Арк. 1 та ін.

46 НБУ. — Ф. 1, спр. 4104. — Арк. 416.

47 ЦДІАУК. — Ф. 256, оп. 1, спр. 90. — Арк. 96.

48 Яковенко Н.М. Українська шляхта... — С. 188-189.

49 Архив ЮЗР. — К., 1861. — Ч. II, т. 1. — С. 32.

50 Jakowenko N. Posłowie województw wołyńskiego, kijowskiego i bradawskiego... — S. 89.

51 Архив ЮЗР. — Ч. II, т. 1- С. 32.

52 ЦДІАУК. — Ф. 24, оп. 1, спр. 1. — Арк. 121 (1594 р.).

Саме це стало головним поштовхом до широкого розповсюдження й відповідної законодавчої регламентації інституту адвокатури, остаточно оформленого, за спостереженнями фахівців, у Короні Польській наприкінці першої чверті XVI ст., у Великому князівстві Литовському — в період між Першим (1529) і Другим (1566) Статутами53.

Щодо України, то фаховий вишкіл тутешніх знавців «волинського права» проходив звичайно при тих-таки судово-адміністративних канцеляріях, розпочинаючись учнівськими обов'язками «хлоп'яти», а далі «виростка» при досвідченому адвокаті, що перегукується з традиційними етапами учнівства й підмайстрівства у цеховому ремеслі. Як видно зі скарги реґента Житомирської канцелярії Діонісія Черкаса-Висоцького на свого злодійкуватого виростка Бакая, це мало колоритну назву «науки до понятья стылюм канцелярии рускоє»54. Опанувавши цю «науку», хлопці продовжували працю в канцелярії як підписки й паралельно вели адвокатську практику по всіх судових осередках, де діяло «волинське право», а також на апеляційних процесах відповідних сесій Люблінського трибуналу. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. спостерігається формування перших своєрідних «династій» незаможної шляхти, для якої адвокатський хліб ставав родинною традицією. На Волині, наприклад, це родини Бобриковичів, Божкевичів, Бруяк, Городиських, Гуляницьких, Дворецьких, Мисевських та ін., на Київщині — Барановських, Васьковських, Верещак, Виговських, Дідковських, Думинських, Невмирицьких, на Брацлавщині — Миньковських і т.д.55.

53 Див. про це детальніше в працях, присвячених давньому інститутові адвокатури на теренах польсько-литовської держави: Rafacz J. Dawny proces polski. — Warszawa, 1925; Борисенок C. Утворення професійної адвокатури в Литовсько-Руській державі // Збірник соціально-економічного відділу УАН, № 12: Праці для виучування історії західноруського та вкраїнського права. — К., 1927. — Вип. 3. — С. 83-149; Lewin P. Palestra w dawnej Polsce // Pamiętnik Historyczno-prawny / Pod red. Dąbkowskiego P. — Lwów, 1936. — T. VIII, z. 1.

54 ЦДІАУК. — Ф. 11, oп. l, cпp. 10. — Арк. 295 (1643 p.).

55 Дещо ширше про це канцелярське середовище див. у вступі до моєї публікації: Пародії і жарти в актових книгах... — С. 161-167.

На завантаженість адвокатської практики особливо популярних юристів може вказати хоча б такий приклад: коморник Володимирського межового суду Григорій Черник упродовж лише однієї з сесій земського суду 1609 р. в Кременці (тобто, протягом двох тижнів) виступив адвокатом 20 (!) осіб у різних за змістом справах, виконавши неймовірний обсяг підготовчих робіт, потрібних для ведення процесів56.

Кар'єра успішного адвоката виразно віддзеркалилася в долі Івана Грузевича-Нечая, сина озерянського війта з доволі сумнівним шляхетським походженням, хоча, згідно зі Статутом, нешляхтич не міг займатися адвокатурою57. Він починав свою кар'єру у 1600-1606 рр. серед підлисків Володимирського гродського, а згодом Луцького земського суду. Протягом 1607-1609 рр. Грузевич виступає в ролі старшого підписка Київської гродської канцелярії, а з 1619 по 1636 р. обіймає посаду коморника Київського межового суду. Наприкінці 1630-х він уже власник кількох сіл на Київщині й носій титулярного уряду войського Київської землі, тобто помітний і шанований шляхтич-землевласник, зять старовинного київського шляхтича Стефана Нечая58. Отже, саме завдяки професійній активності волинський хлопчак, чий дід-піп досяг певного становища, бо «спеваком был добрым, Краснопівцем прозвано»59, зумів осягнути ідеал незаможної канцелярської молоді: піднятися, здобувши землю, до статусу шляхтича «осілого» й «статечного». Що ж до шляхетського оточення, то воно цілком толерувало розбагатілого «юристу». Адже, по-перше, йому додавала престижу «умеєтность у праві», про що вже згадувалося, а по-друге — з-поміж усіх професійних занять, як слушно зауважив Януш Тазбір, лише фах юриста визнавався гідним шляхтича, оскільки пов'язувався з функціонуванням шляхетської держави60.

56 Яковенко Н.М. Підкоморські книги Правобережної України... — С. 14, 16.

57 Колоритну історію здобування Адамом Киселем у 1630 р. доказів нешляхетства Грузевича — адвоката сторони, якій Кисіль програв судовий процес, див.: Яковенко Н.М. Українська шляхта... — С. 227-228.

58 Яковенко Н.М. Підкоморські книги Правобережної України... — С. 16-17; її ж. Українська шляхта ... — С. 228.

59 Там само. — С. 227.

60 Тазбир Я. Привилегированное сословие феодальной Польши // Вопросы истории. — М., 1977. — №12. — С. 162.

Відтак, канцелярській молоді було до чого прямувати, маючи перед очима успіхи своїх старших колеґ — «правных людей», як їх названо в одному з луцьких судових протоколів 1616 року61. Але й потрудитися доводилося чимало, доки всі закони й супутні їм юридичні формули не закарбовувалися у пам'яті до автоматизму. Саме таке враження — автоматичного озвучення — виникає від читання судових протоколів. Ведучи від імені клієнтів «розмови» сторін, адвокати буквально пересипають свої репліки посиланнями на параграфи законів, цитатами зі Статуту й коронних конституцій, нюансами доказів власної правоти, віртуозно шукаючи юридичні щілини, котрі допоможуть «збити» (тобто відхилити) позов опонента. На професійний рівень адвокатів вказує і той факт, що вони непомильно орієнтувалися у формальних відтінках «волинського права», блискавично реаґуючи на будь-яку спробу підмінити положення Статуту паралельною, навіть близькою за змістом, формулою права коронного. До речі, тонкий нюх у цьому питанні давав практичну користь, бо змішання приписів одного й другого прав давало підстави відхиляти позов чи заперечувати правоздатність якогось доказового документа, складеного не у відповідності «зі звичаєм і правом Волині» [nec more nec jure Volhyniae], як пишно висловився один з адвокатів у Луцьку в 1646 році62. Втім, темами окремих досліджень могли би стати й реґіональні традиції та особливості судової риторики тогочасних адвокатських зірок, взаємини адвокатів з клієнтами й багато інших сюжетів із життя канцелярської протоінтеліґенції — цієї першої в історії України групи людей, котра здобувала собі становище не служінням у конфесійній сфері чи зароблянням «рицарського хліба», а розумовою працею.

На тлі сказаного зрозуміло, що кожний з адвокатів (як метр, так і початківець) мусив мати власну юридичну бібліотечку, котра б його годувала. На жаль, прямих свідчень щодо цього у джерелах збереглося небагато. Найранішим з відомих мені зразків добірки правничих текстів, укладеної для адвокатського вжитку, є кодекс 1636 р. з так званим Другим Чарторизьким (в описі Даниловича — Черчицьким) списком Литовського Статуту 1566 р., що нині зберігається у Кракові63. Його упорядником і переписувачем був Григорій Ласко-Чернчицький (Черчицький), котрий на той час навчався як «хлоп'я», тобто учень-практикант, при старшому підлискові Володимирської земської канцелярії (йдеться, очевидно, про Григорія Завальського, котрий 27 І 1634 прийняв за реєстром судовий архів від «подписка прошлого» Григорія Стрельбицького64, вже згадуваного у цій статті). Варто додати, що сам Ласко-Чернчицький згодом зробив непогану кар'єру і як адвокат, і як канцелярист, очолюючи з 1649 по 1660 р. канцелярію, при якій замолоду опановував тонкощі юриспруденції65. Скомпонований ним кодекс, окрім польської версії власне Статуту, містить низку довідкових матеріалів юридичного змісту: конспект сеймових ухвал, або так званих конституцій, за 1550-1635 рр.; латииомовну добірку зразків процесуальних формул; коментарі до тих чи тих положень коронного права тощо.

Випадково збереглося свідчення про склад бібліотеки одного з найпопулярніших адвокатів першої третини XVII ст., вже згадуваного Григорія Черника. Його походження неясне (можливо — з іміґрантів-татар66), а життєва кар'єра нагадує сходження Грузевича-Нечая. Починаючи від 1603 р. подибуємо згадки про участь Черника в судових процесах як адвоката; між 1615-1626 рр. він уже коморник і писар Володимирського межового суду67, хоча на цій посаді, схоже, не перетруджувався, приділяючи більше уваги прибутковій адвокатурі, ніж безпосереднім службовим обов'язкам — упорядкуванню межових судових книг. Принаймні, у 1627 р. колишній Чсрників шеф, володимирський підкоморій Роман Гойський, позиває його до Люблінського трибуналу, звинувачуючи в недбальстві стосовно «отданя книг судов и справ подкоморских»68.

61 ЦДІАУК- Ф. 25, оп. 1, спр. 60. — Арк. 127 зв.

62 ЦДІАУЛ. — Ф. 181, оп. 2, спр. 297. — Арк. 107.

63 Описаний: Daniiowicz I. Opisanie bibliograficzne... — S. 9; Лазутка C. Списки Второго Литовского Статута... — С. 111-112.

64 ЦДІАУК. — Ф. 28, оп. 1, спр. 69. — Арк. 173.

65 Там само. — Спр. 83. — Арк. 1063 зв.; Спр. 85. — Арк. 311; Спр. 87. — Арк. 1; Спр. 93. — Арк. 1; Спр. 96. — Арк. 188 та ін.

6(і Пор. Чсрників середини XVI ст. за даними Станіслава Дзядуленича: Dziadulewicz S. Herbarz rodzin tatarskich w Polsce. — Wilno, 1929. — S. 389.

67 Яковенко Н.M. Підкоморські книги Правобережної України... — С. 12.

68 ЦДІАУК. — Ф. 28, он. 1, сир. 61. — Арк. 256.

Це, однак, не зашкодило ні майновому становищу, ні фаховій кар'єрі юриста. З податкових реєстрів 1628, 1634 і 1640 рр. видно, як збільшуються його землевласницькі частки в трьох селах Овруччини — від 4-х димів у 1628 р. до 47 димів у 1634 р. і, нарешті, 67 димів (тобто, близько 400 підданих) у 1640 р.69. Паралельно зростає і соціальний статус: у 1632 р. київська шляхта обирає Григорія Черника — на той час уже носія титулярного уряду овруцького ловчого — своїм послом на елекційний сейм, і то поряд із такими чільними серед місцевого панства постатями, як Філон Воронич, Людвік Олізар-Волчкович і Павло Сапєга70. Черників підпис стоїть також на акті виборів Петра Могили на Київську митрополію (церемонія відбулася З XI 1632 у Варшаві, в рамках сейму)71. До речі, активність Черника в обороні інтересів Руської Церкви засвідчена й раніше: у 1619 р. він підписав лист волинської шляхти на підтримку новоствореного Луцького братства72.

Випадок із кримінальним підґрунтям дозволяє нам зазирнути в професійну лабораторію популярного юриста. В 1614 р. Гнівош Гулевич-Дрозденський, бажаючи помститися Черникові, скористався його від'їздом на сесію Люблінського трибуналу й учинив наїзд на помешкання. Серед іншого майна він захопив дев'ять книг: «Новий Завіт» і «Часослов» (польські); «Псалтир» (руською мовою); «Хроніка» Мартіна Кромера (польський чи латинський варіант — неясно); «Лекарство душевноє» (очевидно, йдеться про «ЛЂкарство на оспалый умысл чоловЂчий» — острозьке видання 1607 р.); «Ламент матки Церкви Восточноє против сыном непослушным» («Тренос» Мелетія Смотрицького?); врешті — те, що нас цікавить: «Статут Гербултов» (тобто, котресь із коментованих видань Яна Гербурта); «Статут друкований руский Великого князства Литовского» (Третій Статут віденського видання 1588 р.); «Конституций две ... єдни в чорной оправе, а другиє в компатуре зеленой»73.

Як бачимо, ця правнича бібліотечка загалом не відрізняється від тієї, з якої робив для себе виписки згаданий вище Григорій Ласко-Чернчицький. На фраґменти аналогічних «адвокатських» комплектів натрапляємо і в судових справах про пограбування братів-юристів волинців Станіслава та Яна Чемпковських: у першого в 1613 р. вкрали, разом із «Політикою» Арістотеля, «Статут коронний польський» (польськомовне видання Гербурта?); у другого в 1623 р. — «Конституцыи розных сеймов» та «Статут Гербултов лацинский»74.

Останнім моментом, який стосується нашої теми, є обіг правничої літератури поза колом професійних користувачів. Яків попередніх випадках, джерела скупі на прямі згадки (втім, узагалі будь-яка книжка як приватна річ згадується дуже рідко). Мало того, майже неможливо пояснити, чому в тих чи тих руках опинялися юридичні посібники, бо ані біографій, ані родинного кола їхніх власників ми, за нечисленними винятками, не знаємо. Ось один із таких випадків, де логіка переміщення книги бодай здогадко зрозуміла. Йдеться про так званий Чудівський список Другого Литовського Статуту, виконаний у 1604 р. на Волині (названий за належністю до бібліотеки Чудівського монастиря; нині зберігається у Російському державному історичному музеї в Москві75). Припускають, що цей малоформатний кодекс (у чвертку) придбав підчас свого перебування у 1602-1604 рр. в Україні Дмитрій Самозванець. Які він тут зав'язав контакти — достатньо відомо76, але характерно те, що в останні місяці свого недовгого правління він інспірував підготовчі роботи з укладання Зведеного Судебника, взорованого на Литовський Статут, що його задля цієї мети було майже повністю перекладено російською мовою77.

69 Архив ЮЗР. — К., 1886. — Ч. VII, т. 1. — С. 366 (поборений реєстр Київського воєводства 1628 р.); ЦДІАУК- Ф. 11, оп. 1, спр. 9. — Арк. 931 зв. (подимний тариф Овруцького повіту 1634 р.); Там само. — Арк. 876 зв. (реєстр подимного Київського воєводства 1640 р.).

70 Імена послів Київського воєводства на цей сейм зафіксовані: Архив ЮЗР. — Ч. II,т. 1. — С.221; Voluminalegum- Vol. 3. — P.352.

71 Протокол виборів опубл.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. — К., 1898. — Т. 2. — Приложсния, с. 3.

72 Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов. — К., 1842. — Т. 1 (2-е изд.). — С. 12.

73 ЦДІАУК. — Ф. 28, оп. 1, спр. 46. — Арк. 413 зв. — 419.

74 Там само. — Спр. 45. — Арк. 551; Спр. 56. — Арк. 846- 847 зв.

75 Рауделюнас В. Чудовский список Второго Литовского Статута // Lietuvos TSRMA darbai. Aserija. — Vilnius, 1973. — T.4 (45). — P. 67-76.

76 Ширше про це див.: Ульяновський В.І. Лжедмитрій І і Україна (політичні аспекти) // Україна і Польща в період феодалізму. Зб. наук, праць. — К., 1991. — С. 73-85.

Щодо інших згадок про обіг правничої літератури поза професійною сферою вжитку, то тут залишається більше запитань, аніж відповідей. Скажімо, коли належність друкованого Литовського Статуту (віленське видання 1588 р.) козацькому полковникові Григорію Гуляницькому78 ще можна якось пов'язати з родинною традицією Гуляницьких — однієї з «канцелярських» волинських родин79, то навіщо знадобилася Книга Статут ігуменові Дерманського монастиря Йоану Стефаиовичу, згадана в його заповіті 1571 року?80 Так само немає свідчень про адвокатську практику якогось Теодора Кокольницького, а тимчасом, згідно з власницьким записом 1602 р., йому належав конволют із шести праць Троїцького 1565-1573 рр. видань81. Те саме можна сказати й про Лаврентія Риниковського, власника Статуту Яна Гербурта 1563 р. видання: він придбав кодекс «для свого і своїх приятелів ужитку» [in usum suum et amicorum suorum], а в 1600 p. відпродав невідомій особі; далі книга належала луцькому канонікові Тиському (Tyszki), аж доки 1640 р. її не купили для бібліотеки Луцького єзуїтського колеґіуму82.

77 Назаров В.Д. О первом переводе текстов Литовского Статути 1588 года в России // Третий Литовский Статут 1588 года... — С. 230-240.

78 Каталог стародруків Центрального державного історичного архіву у м. Києві. — К., 1999. — С. 129.

79 Яковенко Н.М. Українська шляхта ... — С. 231-232.

80 Архив ЮЗР. — К., 1859. — Ч. І, т. 1. — С. 34.

81 Каталог стародруків Центрального державного історичного архіву... — С. 27-28.

82 Там само. — С. 25.

Згадки такого роду, гадаю, можна вважати опосередкованим доказом того, що обізнаність шляхти з «писаним правом» спиралася на ту саму довідкову й нормативну літературу, котру використовували судді, канцеляристи й адвокати. Принаймні, юридичні формули приватних актів, написаних поза стінами канцелярій — панськими секретарями, священиками, а то й просто кимось із освічених сусідів, дослівно збігаються з формулами Статуту, а самі колізії ділових угод зазвичай підкріплюються наголошенням того, що робиться це «водлуг права посполитого и Статуту земского». На добру орієнтацію в правничих тонкощах вказує, зокрема, й обізнаність зі змінами, внесеними до Статуту 1566 р. порівняно зі Статутом 1529 року. Скажімо, у більшості приватних поземельних актів першої половини 1570-х присутня характерна обмовка про те, що угоду здійснено «не обьічаєм Старого Статуту земского, але подлуг тоє вольности, которая в Статут прилучона и вписана, яко в розделе 7-м и артикуле 2-м поправы Статуту Нового описана»83.

Знання юридичних формальностей було властиве не лише шляхетському, але й міщанському середовищу. За промовистий приклад тут можуть правити дебати, що розгорілися у Володимирському гродському суді в 1633 р. після присяги міщанина-єврея Герцика Іцковича в спорі з Миколою Киселем. Кисіль заперечив правоздатність присяги як виконаної з порушенням формальностей, посилаючись на «Статут Янушовского з Гербултового вынятый», а Іцкович у відповідь «е контра показовал привилеи... до того показовал Статут Заватского»84.

83 Зокрема, велику кількість актів з такою чи дещо видозміненою формулою опубліковано в: Волинські грамоти XVI ст. / Упор. В.Б. Задорожний, А.М. Матвієнко. — К., 1995.

84 ЦДІАУК. — Ф. 28, оп. 1, спр. 45. — Арк. 10 зв.

Згаданий тут інститут присяги — публічної процедури, де слово в слово виголошувався усталений у відповідному кодексі текст, — відіграв, як здається, величезну роль у призвичаєнні до «писаного права». Парадоксально, але попри те, що всяке присягання вважалося тягарем на совісті, «образою сумненя», людині доводилось складати присягу в безлічі публічних ситуацій: судових, службових, посадових. Недаремно Статут містив численні варіанти присяжницьких текстів, а посадові присяги навіть розпочиналися клятвою діяти «водлЂ Бога, подле права и Статуту сего писаного». Посадову присягу належало складати в умовах максимальної публічності — під час сеймиків чи судових сесій, і бажаючих «прислухати» її ніколи не бракувало. Наприклад, коли 1630 р. в судовій ізбі Луцького замку складав присягу далеко не чільний урядник, новий луцький гродський писар Ян Козакович-Прошицький, на цю «презенцыю» зібралося 46 осіб, названих на імена, і невказане число «инших панов обывателюв воєводства Волинського»85. Оскільки форм громадського життя не бракувало, й акції на зразок луцької траплялися раз по раз, вони закладали в свідомість присутньої на них шляхти не лише формули Статуту, але й звичку сприймати його як невідокремну частину власного життя.

На колективному рівні бачимо це у вимогах правничого характеру, внесених до волинських сеймикових інструкцій першої половини XVII ст.: 1607 р. — про постійне перебування при дворі двох присяжних писарів, які б «nie odstrzelając się od Statutu i zwyczajów tych ziem» вели окрему метрику Київського, Волинського і Брацлавського воєводств86; 1616 р. — про внесення змін до Статуту; 1630 р. — про виправлення й надрукування Статуту; 1638 і 1641 рр. — про вимоги до писаря Руської метрики; 1645 р. — про виправлення й надрукування Статуту87.

На приватному рівні повагу (принаймні, словесну) до «писаного права» можна проілюструвати багатьма прикладами, з-поміж яких наведу один, дотичний до такого дражливого питання, як шляхетська честь. У 1592 р. волинець Богуш Ліпленський подав скаргу до Луцького суду на Ольбрахта Річицького, шляхтича з Білорусі, що той прислав йому «цедулу по-руску» з викликом на поєдинок. Тимчасом видана напередодні, у 1588 р., сеймова ухвала поєдинки категорично забороняла під загрозою штрафу й піврічного ув'язнення88, і цю ж саму заборону повторив Статут 1588 р. (розд. IX, арт. 14). І хоча задирака-Річицький всіляко провокував Ліпленського, той на поєдинок не став, «огледаючися на право посполитеє и на закас Єго Королевскоє Милости», ба більше — як шляхтич «спокойний і статечний» передав себе під захист правосуддя89.

85 Там само. — Ф. 25, оп. 1, спр. 173. — Арк. 1411-1412 зв.

86 Архив ЮЗР. — Ч. 11, т. 1. — С. 71. Мова йде про так звану Руську (Волинську) метрику, історія якої найдетальніше описана у Патріції Ґрімстсд Кеннеді: П. Ґрімстед Кеннеді. Передмова // Руська (Волинська) метрика 1569-1673 рр. Регести актів (у друці).

87 Архив ЮЗР. — Ч. II, т. 1. — С. 107, 157, 238, 273, 311.

88 Volumina legum. — Vol. 2. — P.255.

89 Цей випадок прокоментований: «Про два ментальні стереотипи української шляхти...».

Підсумовуючи, констатую як очевидне, так і проблематичне. Очевидним, отже, можна вважати той факт, що правнича література мала достатньо широкий обіг, утверджуючи обізнаність із «писаним правом» і повагу до закону в цілому. Насторожує, проте, обмеженість книжкової номенклатури, зведення її до кількох суто ужиткових праць, що задовольняли запити як аматорів, так і професіоналів. Чи не тут ховається відповідь на питання: чому аж до середини XVIII ст. українське письменство не випродукувало жодної власної рефлексії щодо природи права, витоків законів тощо (бодай у цілком тривіальній, «шкільній» формі — на зразок преамбули до друкованого видання Статуту 1588 р. підканцлера Великого князівства Литовського Льва Сапєги, де обігрується вислів Ціцерона, «естесьмо невольниками прав для того, абысьмы вольности уживати могли»). Чи не свідчить це про механічне підкорення букві закону на тлі абсолютної байдужості до його духу? Чи це наслідок вторинності української інтелектуальної культури взагалі, чи підсвідома сепарація від тих верхів суспільства, де «пишуть закони»? Залишається сподіватися, що відповідь на ці й низку інших питань нам дасть давно назріле дослідження правосвідомості людей ранньомодерної України.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Схожі:

Розвиток гендерної ідентичності
Колберга та її феміністська критика в роботі Гілліган, а також теорії Еріксона і Марсіа про стадії розвитку ідентичності і статуси...
Плани семінарських занять
Лосев А. Ф. Критика платонизма у Аристотеля // Лосев А. Ф. Миф. Число. Сущность. М., 1993
4 лютого140 років від дня народження Михайла Михайловича Пришвіна...
Віктора Борисовича Шкловського (1893–1984), російського письменника, літературознавця, критика
-
Список можна продовжувати нескінченно Вся критика була справедлива, і тому багато пасіонарії потягнулося до ідеології БТО. Адже не...
Дзюба І. М. Тарас Шевченко / Іван Дзюба. К. Альтернативи, 2005. 704...
Антиколоніальний аспект феномена Т. Шевченка в критичному наративі М. Шкандрія: а) «Протест проти колоніальної війни: «Кавказ» (1845)...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка