КРИТИКА


НазваКРИТИКА
Сторінка2/24
Дата21.03.2013
Розмір4.6 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Історія > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
Віра «людей великих» і віра шляхти
Коли мова йде про кілька найпомітніших українських родин — князівських та панських, то поступ католизації не викликає сумніву, бо на кінець 1640-х — початок 1650-х рр. серед шести сенаторів від Волинського, Київського і Брацлавського воєводств тільки двоє залишалося православними: київський каштелян (1646-1648), далі брацлавський (1648-1649) і київський (1649-1653) воєвода Адам Кисіль та київський каштелян (1648-1653) Максиміліан Бжозовський70. Очевидно й те, що такому становищу суттєво посприяла прокатолицька політика королів Зиґмунта III та, хоч і меншою мірою, Владислава IV. Адже, за підрахунками дослідників, коли впродовж 1588-1591 рр. з 71 сенаторської вакансії католики отримали 28, а протестанти й православні 42 місця, то вже невдовзі ця пропорція стала неухильно мінятися на користь католиків, і на момент приходу до влади Яка Казимира, коронованого 17 I 1649, серед світських коронних сенаторів було всього четверо протестантів та двоє православних — згадані Кисіль і Бжозовський, а серед світських литовських — так само лише двоє православних і четверо протестантів71. Практично суцільною (за кількома винятками з-поміж жінок) слід визнати католизацію семи чільних княжих родів, що видно з переліку персонали у додатку до цього тексту, а найбагатші на той час великопанські родини Волині та Київщини — Немиричі, Чапличі й Сенюти, об'єднані шлюбними зв'язками у родинний клан, — належали до радикального протестантського відламу антитринітаріїв, або, як їх називали в тодішній Речі Посполитій, — аріан. Проте, визнаючи ці очевидні речі, варто нагадати не менш очевидне: по-перше, княжа й великопанська група на тлі близько 40-тисячного шляхетського загалу Волині й Наддніпрянщини72 була нехай і впливовою, але мікроскопічною; по-друге, як механізм навернення в нову віру, так, схоже, й сама віра «людей великих» та їхньої «молодшої братії», тобто звичайної шляхти, суттєво відрізнялися.

68 Ця книга описана в реєстрі майна Успенського собору КПМ під 1593 р.: Архив ЮЗР. — Ч. І, т. 1. — С. 378.

69 Див. систему заходів та їх наслідки в Речі Посполитій уже наприкінці першої третини XVII ст. в узагальнювальній праці: Litak S. W dobie reform i polemik religijnych // Chrześcijaństwo w Polsce. Zarys przemian 966-1979 / Pod red. J. Kłoczowskiego. — Lublin, 1992. — S. 215-220, 227-248.

70 Див. згадку Радзивила під 1653 р. про Бжозовського як про «схизматика»: Radzywiił A.S. Pamiętnik... — T. 3, S. 391.

71 Barwiński E. Zygmunt III i dysydenci // Reformacja w Polsce. — Warszawa, 1921. — S. 54-55; Dworzaczck W. Oblicze wyznaniowe senatu Rzeczypospolitej Polskiej w dobie kontrreformacji // Munera Litterańa. Księga ku czciprofesora Romana Pollaka- Poznań, 1962. — S. 41-56; Lulcwicz H. Sklad wyznaniowy sanatorów świeckich Wielkiego Księstwa Litewskiego...; Filipczak-Kocur A. Walka o rozdawnictwo urzędów na sejmach za Zygmunta III // Władza i społeczeństwo w XVI i XVII wieku / Red. M. Kamler i in. — Warszawa, 1989. — S. 232-247; Chłapowski K. Elita senatorsko-dygnitarska Korony... — S. 40-42.

72 Див. мою спробу гіпотетичного обрахунку чисельності шляхти на території Київського, Волинського і Брацлавського воєводств напередодні Хмельниччини: Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — К., 1993. — С. 257-265.

73 Архив ЮЗР. — Ч. VIII, т.3. — С.440.

74 Jerlicz J. Latopisiec... — T. l, S. 77-78. Текст самого «Wypisania...» — S. 75-93.


Тож спробуймо простежити спільне й відмінне у стереотипах поведінки тих і других, розпочавши, як і вище, зі шлюбів. Відкритий характер релігійності сприяв тому, що мішані шлюби та супутні їм родинні колізії — вінчання, охрещення й виховання дітей, опіка над неповнолітніми родичами-сиротами, вибір спільного для родини місця поховання тощо — вважалися за річ цілком буденну, не викликаючи ні осуду, ні навіть якоїсь акцентованої уваги. Наприклад, із матеріалів судового процесу 1585 р. в Луцьку між опікунами покійного кн. Максима Сокольського та Балцером Мартишевським про нібито незаконне його одруження з дочкою покійного Софією ми так і не дізналися б, що молоді належали до різного обряду, якби аж на третє слухання справи не було запрошено свідком священика, котрий показав: «Я ис стороны княжны Зофеи, яко поп руский..., а з стороны пана Балцера Мартишевского плебан лядский Кгрикгор... шлюб єсмо малженский их милости давали...»73. Проте коли зіставити на кількісно ширшому матеріалі шлюбну стратегію маґнатів і рядової шляхти, видно суттєві різниці — тим більші, чим вищим був статус маґнатської родини. Для орієнтації подаю приблизне процентне співвідношення мішаних та одновірчих шлюбів у семи чільних княжих родинах та в родинно-свояцькому колі середньої шляхти Волині й Наддніпрянщини (див. таблицю на с. 36). Його зафіксував Йоахим Єрлич, який, перечікуючи в тривожній непевності бурхливий 1648-й рік у Києво-Печерському монастирі, уклав родинний реєстрик («Wypisanie przodków moich» ) з метою, як він сам пише, «aby się potomki moje tak po mnie pozostałe, jako po rodzonych moich, które na ten czas Pan Bóg wie gdzie się obracająi gdzie się mogą znachodzić... aby wiedział którego Domu i z kogo ojcowie i matki ich pochodzą albo poszli, i kto kogo spłodził...»74. Єрличів перелік, який розпочинається від його діда Василя, слуги кн. Костянтина Івановича Острозького, і завершується серединою XVII ст., охоплює близько чотирьох десятків волинських, київських і брацлавських споріднених чи посвоячених родин середньої шляхти75 і є унікальним просопографічним джерелом під багатьма кутами зору. В даному випадку, проте, обмежуся лише згаданими тут 53 шлюбами, які хронологічно можна поділити — як на підставі згадок самого Єрлича, так і за іменною картотекою автора цих рядків — так: 9 шлюбів приблизно до 1580 р. (умовно — перше унійне покоління), 19 більш-менш між 1581-1615 рр. (умовно — покоління після Люблінської унії) і 25 приблизно між 1616-1648 рр. (останнє передвоєнне покоління). Співвідношення одновірчих та мішаних шлюбів у шляхетській (за Єрличем) та князівській (за додатком до цієї статті) групах виглядатиме так:



Дати шлюбів


Князі


Шляхта


Одновірчі шлюби


Мішані шлюби


Одновірчі шлюби


Мішані шлюби


Кінець 1540-х-1580

(76 шлюбів)


32 (48%)


35 (52%)


9 (100%)


-


1581-1615 (80 шлюбів)


31 (51%)


30 (49%)


16 (84%)


3 (16%)


1616-1650 (60 шлюбів)


25 (71%)


10 (29%)


22 (88%)


3 (12%)




Попри всю умовність підрахунків шляхетських шлюбів можемо все-таки побачити, що конфесійно мішаний варіант з'являється тут переконливо пізніше і трапляється набагато рідше, ніж у паралельних в часі шлюбах аристократів. Характерною психологічною деталлю тексту Єрлича є те, що, згадуючи пошлюблених волинців, киян і брацлав'ян, він не вважає за потрібне пояснювати — хто є хто і якої віри76, натомість послідовно «фіксує чужого» — але не через віровизнання, а через вказівку, звідки той походить: «Анджей Важинський прусак», «Войтех Беховський прусак», «Станіслав Ґурський з дому Фірлеїв» тощо. Це додатково виопуклює реґіональну замкненість шляхетського середовища, де сторонні особи сприймалися як варта окремої уваги екзотика, а шлюби укладалися переважно в звичному колі «своїх». Відтак, традиційний уклад життя і супутні йому православні обрядові практики залишалися ізольованими від зовнішнього подразника на найконсервативнішому рівні — родинно-свояцькому, що гальмувало потенційну можливість конверсій.

На сьогодні, не рахуючи застарілої праці П.Г. Вікторовського77 і тенденційного переліку, укладеного войовничим шовіністом, попечителем Київського учбового округу М.В. Юзефовичем78, єдина спроба верифікації віровизнання української шляхти напередодні Хмельниччини належить Генирикові Литвину. З-поміж 207 політично активніших маґнатських і середньошляхетських родин Київщини та Брацлавщини Литвин проаналізував 153 родини (тобто бл. 74%), чиє віровизнання вдалося простежити впродовж 1569-1648 років. За висновками дослідника, напередодні Хмельниччини 105 з-поміж них у повному родинному складі належало до Православної Церкви, три — до Унійної, 12 — до Католицької, 13 — до протестантських церков; віровизнання решти було мішаним, поєднуючи на рівні окремих членів родини чи родинних відгалужень православ'я (у тому числі унійне), католицизм і протестантизм, причому подеколи всі три віровизнання суміщалися в одній родині79.
75 Це, зокрема: Андрузькі, Байбузи, Боровицькі, Бутовичі, Вороничі, Головинські, Голуби, Дубиські, Єльці, Єловицькі, Жабокрицькі, Киселі, Кропивницькі, Кунівські, Лясоти, Марковські, Микулинські, Мишки, Мокосії-Баковецькі, Олізари, кн. Пузини, Раї, кн. Сокольські-Четвертенські, Сосницькі, Стрибилі, Тиші, Тишкевичі, Топоровські, Хом'якиСмордовські, Шашкевичі та ін.

7(і Їхнє православне віровизнання підтверджується згадками про чернечий постриг чи поховання у православних церквах, патронованих тими або тими родинами, а також завдяки фіксації характерних деталей, як-от: Данила Голуба вбито в Києві 20 X 1649 в момент, коли він виходив з дому, прямуючи до церкви на утреню (T. l, C. 110).

77 Викторовский П.Г. Западнорусские дворянские фамилии, отпавшие от православия в конце XVI u XVII вв. — Киев, 1911.

78 Юзефович М. Предисловие // Архив ЮЗР. — Ч. IV, т. 1. — Киев, 1867. Про особу Юзефовича в контексті антипольської політики царського уряду див.: Журба О.І. Київська археографічна комісія 1843-1921. Нарис історії і діяльності. — К., 1993. Про загальну спрямованість видань Комісії як речника «деполонізації» Правобережної України: Grimsted Kennedy P. Archeography in the Service of Imperial Policy: The Foundation of the Kiev Archeographic Commission and the Кіеv Central Archive of Early Record Books // HUS. — 1993, Vol. XVII, nr 1-2. — P. 27-44.

79 Litwin H. Catholization amongthe Ruthenian Nobility and Assimilation Processes in the Ukraine during the Years 1569-1648 // Acta Poloniae Historica. — 1987. — T. 55. — P. 76-77. Іменний перелік родин, чиє віровизнання авторові вдалося встановити, див. у додатку до польської версії цієї статті: Tryumfy iporażki. Studia z dziejów kultury pobkiej XVI-XVIII w. / Pod red. M. Boguckiej. — Warszawa, 1989. — S. 72-73.

Наголошуючи на попередньому характері своїх підрахунків, Генрик Литвин уважає, проте, що суттєвіших доповнень може зазнати лише ця остання група родин із мішаним віровизнанням, а в цілому є підстави твердити, що на середину XVII ст. близько 90% української еліти дотримувалося православного обряду80.

Високо оцінюючи піонерську спробу Генрика Литвина, я б додала, що коли ми вилучимо з його підрахунків потужні княжі роди (котрі, як буде показано далі, жили в дещо інакшому «просторі віри») і внесемо доповнення у групу незідентифікованої шляхти, то відсоток православних має шанс засвідчити абсолютну перевагу «грецького» (в тому числі унійного) обряду.

Це спростовує згаданий на початку цього тексту погляд на шляхетські конверсії як обумовлені гонитвою за соціальним авансом, урядами й титулами. На відміну від маґнатів, націлених на сенаторські висоти, локальна кар'єра середньої шляхти залежала не від віровизнання, а від «значності» роду в місцевій шкалі престижу. Перелік імен найпомітнішого панства, яке обіймало виборні земські уряди Волинського, Київського і Брацлавського воєводств в останній чверті XVI — середині XVII ст., підтверджує, що ключові пости земського самоврядування належали переважно православним, рідше — католикам з-поміж «своїх» конвертитів (як, наприклад, Стефан Аксак, київський земський суддя) чи оженених тут прибульців (як брацлавський підсудок Миколай-Казимир Коссаковський), і лише в поодиноких випадках — протестантам, але теж переважно «своїм»: Чапличам, Гойським, Немиричам, Горностаям81 . Утім, коли врахувати, що навіть у православних полемічних писаннях немає нарікань з цього приводу, то можна зробити висновок, що принцип тубільного представництва в локальних органах влади, проголошений Люблінським унійним привілеєм 1569 р.82, загалом не порушувався, отже — соціальний престиж шляхти не був пов'язаний з її віровизнанням. Арґументуючи протилежне, часто згадують відому палку промову Адама Киселя на сеймі 1641 р., де, серед іншого, говориться: «...stan szlachecki pełen oppressyi, by najwięcej służył, nic nie wysłuży, honory, splendory brak mają; distributivum iuste meritum respectu religionis mijają, ex quo kto jest familiej Greckiej ex avitae religionis, już nie jest capax dignitatis, już jest diminutus»83. Однак, як переконливо показав Франк Сисин, цю та інші інвективи Киселя належить пов'язувати з цілком конкретною ситуацією — спалахом реґіонального («руського») патріотизму84, що був спричинений дискусією 1638-1641 рр. про вживання «нових» княжих титулів, які, на думку української знаті, принижували гідність «старої Русі»; паралельно тоді ж набули виразнішого окреслення й інші аспекти реґіональної специфіки — з гіперболічними перебільшеннями утиску прав та вольностей. На принципово інакших засадах, ніж реґіонально закрите шляхетське середовище, жила аристократична, княжа група. Однією з найвиразніших зовнішніх ознак цієї відмінності була шлюбна стратегія, котру визначали передовсім інтереси продуманої «фамільної політики»85, спрямованої на зміцнення позицій роду в суспільстві та владних структурах шляхом підтримання родинних контактів між «людьми великими».

80 Litwin H. Catholization among the Ruthenian Nobility... — P. 77.

81 Перелік земських урядників за цей час див.: Яковенко Н.М. Українська шляхта... — С. 188—190.

82 «...Wszystkie dygnitarstwa i urzędy obywatelom ziemie wołyńskiej osiadłym stanu szlacheckiego oddawać mamy i powinni będziemy» // Akta unii Polski z Litwą. 1385-1791 /Wyd. S. Kutrzcba i W. Semkowicz. — Kraków, 1932. — S. 306. Те саме для Київської землі — S. 316-317.

83 «...Шляхетський стан наповнено утисками, хоча б і найбільше служив — нічого не вислужить, бракує [для нас] почестей і відзнак; справедливий розподіл заслуженого обминає [нас] з огляду на релігію, і хто лиш є з грецької родини прадавньої віри — то вже не отримує відзнак, уже принижений». Цит. за публікацією: Голубсв С.Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. — Кисв, 1898. — Т. 2: Приложения. — С. 154.

84 Sysyn F.E. Between Polandandthe Ukrainę. The Dilemma of Adam Kysil. 1600-1653. — Cambridge Mass., 1985. — P. 104-114, 296-299. Детальніше його ж стаття з публікацією згаданої промови Киселя: Regionalism and Political Thought in Seventeenth-Century Ukrainę: The Nobility's Grievances at the Diet of 1641 // HUS. — 1982. — Vol. VI, nr 2. — P. 167-190.

85 Це — вислів Войцеха Соколовського, який присвятив у своїй монографії багато уваги шляхам забезпечення «фамільної політики» маґнатських родів: Sokołowski W. Politycy schyłku zlotego wieku. Małopolscy przywódcy szlachty i parlamentarzyści w latach 1574-1605. — Warszawa, 1997. — S. 90-95,97-102 passim. Спостереження над аналогічними сюжетами пізнішого часу див.: Dzięgielewski J. Izba poselska w systemie władzy Rzeczypospolitej w czasach Władysława IV. — Warszawa, 1992, особливо розділи III-IV; Chłapowski K. Elita senatorsko-dugnitarska Koronu... — S. 119-138.

До Люблінської унії шахівницею, на якій така політика розігрувалася, виступали терени Великого князівства Литовського — від Вільна по Київ, а поодинокі випадки одружень із «панами заграничниками», тобто маґнатами з Корони Польської, були (як у випадку Радзивилів для Литви чи Острозьких для України) свого роду сиґналом поступового розростання роду в надреґіональну політичну одиницю86. Після унії, у ході пенетрації українських земель у суспільні й політичні структури Корони, спільність інтересів найпотужніших родин швидко проявила себе й у сфері шлюбних зв'язків. Надреґіональні шлюби («політика роздавання дочок і синів»), як слушно зазначає Войцех Соколовський, розширювали корисне поле співпраці в лобіюванні своїх інтересів, підвищували можливість політичного впливу за межами власного реґіону, забезпечували обмін інформацією та координацію дій, врешті — збільшували, як правило, економічний потенціал партнерів87. Залишається додати, що в творенні — завдяки продуманим шлюбним розрахункам — таких надреґіональних угруповань, де чільну родину («старший дім») оточувала група посвоячених клієнтарних родин меншого масштабу88, конфесійні різниці не бралися до уваги, ба більше — схоже, сучасники взагалі їх не помічали.

86 Пор. у цьому контексті політичні розрахунки довкола шлюбу кн. Василя (Костянтина) Острозького з дочкою великого коронного гетьмана Яна Тарновського Софією, укладеного в 1553 p.: Kempa T.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Схожі:

Розвиток гендерної ідентичності
Колберга та її феміністська критика в роботі Гілліган, а також теорії Еріксона і Марсіа про стадії розвитку ідентичності і статуси...
Плани семінарських занять
Лосев А. Ф. Критика платонизма у Аристотеля // Лосев А. Ф. Миф. Число. Сущность. М., 1993
4 лютого140 років від дня народження Михайла Михайловича Пришвіна...
Віктора Борисовича Шкловського (1893–1984), російського письменника, літературознавця, критика
-
Список можна продовжувати нескінченно Вся критика була справедлива, і тому багато пасіонарії потягнулося до ідеології БТО. Адже не...
Дзюба І. М. Тарас Шевченко / Іван Дзюба. К. Альтернативи, 2005. 704...
Антиколоніальний аспект феномена Т. Шевченка в критичному наративі М. Шкандрія: а) «Протест проти колоніальної війни: «Кавказ» (1845)...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка