3. Фактори економічного зростання
На темпи та якість економічного зростання впливають наступні групи факторів:
фактори, які сприяють процесу економічного зростання;
фактори, які протидіють процесу економічного зростання;
фактори, які негативно впливають на процес економічне зростання.
До першої групи факторів відносять фактори внутрішнього та зовнішнього характеру. До внутрішніх факторів, які здійснюють вплив на економічне зростання, можна віднести базисні фактори або фактори пропонування, фактори попиту, фактори розподілу, нематеріальні фактори: інституціональні, соціальні, культурні, релігійні та інші фактори.
Фактори пропозиції забезпечують основу для економічного зростання, безпосередньо діють і впливають на підприємства, виступають зі сторони пропозиції. До них відносять кількість та якість природних ресурсів, кількість та якість трудових ресурсів, обсяг капіталу країни, технології, інновації та інше.
Вплив фактора попиту проявляється в певному рівні сукупних видатків споживачів. Попит формується доходами громадян, які використовуються для споживання, державними витратами, а також попитом на капіталовкладення, що направляються на інвестиції.
Фактори розподілу проявляються у проведені державою структурної політики. В умовах недостатності ресурсів економічна політика має бути націлена на найекономніше їх використання з метою виробництва найважливіших для суспільства товарів і послуг. Господарський комплекс України за часів СРСР був зорієнтований на важку промисловість, добувні галузі та воєнний комплекс і характеризувався низьким рівнем виробництва продуктів споживання. Структура економіки України характеризується високою часткою сировинних галузей промисловості та високою матеріаломісткістю промислового виробництва. Актуальною є проблема переорієнтації економіки на більш збалансоване виробництво засобів виробництва та предметів споживання. Проведення структурних перетворень в економіці набуває важливого значення для економічного поступу України. А структурна перебудова виступає одним з головних факторів зростання економіки нашої країни.
Деякі фактори мають значний вплив на розвиток виробництва, але важко піддаються кількісній оцінці. До них відносяться нематеріальні фактори: інституційні, політичні, соціальні, культурні, релігійні.
До зовнішніх факторів відносять: існуючий міжнародний поділ праці; розвиток транснаціональних компаній; процес глобалізації; політика відкритості економіки (фритредство, протекціонізм).
Разом з тим, існує цілий ряд факторів, які протидіють процесу економічного зростання. До них можна віднести:
низький рівень доходів населення, що обмежує його попит;
низька норма нагромадження підприємств, що знижує їх інвестиційні можливості;
нестабільна соціально-політична атмосфера у країні;
вичерпування природних ресурсів;
державне втручання у приватний бізнес, яке ускладнює або робить дорожчим виробництво товарів (законодавство з охорони праці, охорони здоров’я, підвищення рівня екологічних стандартів та інше);
необґрунтоване державне втручання у ринкові відносини;
високі податкові та процентні ставки, тощо.
Серед факторів, які негативно впливають на економічне зростання, виділяють:
корупцію, хабарництво, криміналізацію економіки;
порушення трудової дисципліни, недобросовісне ставлення до праці;
втрати робочого часу під час страйків, трудових конфліктів;
техногенні та природні катаклізми, несприятливі погодні умови.
Тема 8. Теорії економічного розвитку та зростання національної економіки
1. Основні теорії економічного зростання
2. Теорії економічного розвитку країн, що розвиваються
3. Концепція сталого розвитку
1. Основні теорії економічного зростання
Проблема економічного зростання завжди перебувала і перебуває в центрі досліджень, оскільки лише забезпечення стійкого зростання економіки може гарантувати підвищення рівня життя постійно зростаючого населення. Одними з перших, хто досліджував проблеми економічне зростання, були Адам Сміт, Томас Мальтус, Девід Рікардо. Два останніх передрікали песимістичний сценарій розвитку суспільства (голод та вимирання), який поки що не справдився.
Загалом з 30-х років ХХ ст. точиться дискусія щодо джерел економічного зростання. Виділяють чотири основних джерела економічного зростання:
зростання чисельності робочої сили;
нагромадження виробничого устаткування (фізичний капітал);
технічний прогрес
поведінка економічних суб’єктів.
В економічній науці виділяють основні теорії, які спрямовані на визначення та обґрунтування того чи іншого ключового чинника економічного зростання:
посткейнсіанські:
-
модель економічного зростання С. Кузнеця;
модель економічного зростання Харрода - Домара;
-
неокласичні:
модель економічного зростання Кобба - Дугласа;
модель економічного зростання Р. Солоу;
«золоте правило» Е. Фелпса;
теорії ендогенного впливу НТП;
інституціональна теорія економічного зростання та розвитку.
Роберт Солоу був першим економістом, хто використав виробничу функцію для вимірювання джерел економічного зростання в США. Досліджуючи дані за період 1909-1949 рр. він дійшов висновку, що тільки 12% приросту ВВП визначалось збільшенням капіталу на одного працівника (капіталоозброєністю праці), а решта 88% - за рахунок технічного прогресу.
Неокласичні та кейнсіанські теорії розглядали науково-технічний прогрес як зовнішній (екзогенний) чинник щодо процесів економічного розвитку. Тому його можна імпортувати в країни, що розвиваються, і таким чином вирівняти технологію і техніку – отже, і продуктивність праці, і капіталоозброєність.
Економічний розвиток згідно з теорією ендогенного впливу НТП супроводжується технологічними змінами, завдяки яким виробляється більше продукції за незмінних обсягів ресурсів. Графічно це проявляється як зрушення кривої виробничих можливостей праворуч. Основна відмінність між ендогенною теорією і моделлю Солоу – відсутність спадної віддачі на капітал, яким є знання.
Однією з найбільш відомих теорій ендогенного НТП є теорія економічного зростання Пола Ромера. Згідно з моделлю Ромера, основною рушійною силою економічного зростання та розвитку є ідеї, процес відкриття та впровадження нового.
Модель базується на ряді положень:
темпи розвитку технології прямо пропорційно залежать від темпів приросту ресурсів, що вкладаються у розвиток;
технологія здатна підвищувати дохідність інвестицій, тому розвинуті країни мають можливість підтримувати досить високі темпи економічного зростання та розвитку;
інвестиції збільшують цінність технології, а технології — інвестицій. Це замкнене коло, яке сприяє економічному розвитку.
При побудові моделі Ромер зробив два припущення:
сучасна економічна система заснована більше на ідеях, аніж на предметах (предмети зберігають постійну вартість за одиницю продукції, тоді як ідеї можуть мати величезну вартість за першу одиницю продукції і практично нульову за кожну наступну).
існування безмежного простору для відкриття нових ідей.
Модель Ромера передбачає виділення в економічній системі трьох секторів:
1) дослідницького;
2) виробництва технологічного устаткування;
3) виробництва кінцевої продукції споживчого призначення.
Продукт першого сектору — нові знання, які згодом втілюються у нові технології. Фактори виробництва нового знання — «людський капітал» і накопичені знання. Оскільки приріст знань є функцією від накопичених знань та розвитку людського фактора виробництва (рівня освіти, кваліфікації тощо), праця сучасного працівника дослідницького сектору, якому доступний більший обсяг знань, продуктивніша порівняно з працею таких фахівців у минулому.
Таким чином, темпи економічного зростання та розвитку за незмінності ціни нових технологій залежать лише від величини «людського капіталу» (чисельності зайнятих) у дослідницькому секторі, у сфері здобуття нових знань.
Якщо в економічній системі зупиняється пошук нових ідей (перестає функціонувати перший сектор) – її здатність до економічного розвитку буде обмеженою.
Прихильники ендогенної теорії економічного розвитку проводять паралель між економічним розвитком і техніко-технологічним розвитком. У розвитку людства можна виділити окремі ланки технологічного ланцюга.
Перша – початок вироблення штучних знарядь виробництва (загострення ціпків, каменю).
Друга – опанування штучного вогню (за технологією тертя) і використання в технологічних процесах.
Третя – опанування технології виробництва їжі (скотарство, птахівництво, землеробство).
Четверта – застосування енергії живої природи у технологічних процесах (слони, воли, коні).
П’ята – застосування енергії неживої природи у технологічних процесах (вода, вітер).
Шоста – початок використання технологічних машин (заміна функції руки).
Сьома – опанування технології перетворення теплової енергії у механічну (парові машини).
Восьма – опанування технології утворення матеріальних ресурсів хімічним шляхом.
Дев’ята – опанування ядерної енергії.
Десята – опанування технології утворення матеріальних ресурсів фізичним шляхом (синтетичні матеріали, нано-технології).
Одинадцята – опанування інформаційних технологій (АСУ, ГАС, INTERNET), створення штучного інтелекту.
Дванадцята – опанування біологічних технологій (генна інженерія).
Тринадцята – опанування космічних технологій, використання космічних ресурсів.
Ланцюг не має кінця, він буде приєднувати нові і нові ланки, доки існуватиме людство.
Сучасна теорія ендогенного зростання НТП («шумпетеріанська економіка») під економічним розвитком розуміє поступальний процес з інноваційними елементами.
Сучасні нео-шумпетеріанські теорії в центр аналізу ставлять структурні зміни в економіці, які відбуваються під впливом технологічних змін. Напрям і темпи економічного розвитку визначають технології, що продукуються «ядрами розвитку», тобто інноваційними виробництвами.
Сукупність технологій одного рівня інноваційного розвитку називається технологічним укладом. Таким чином, економічний розвиток проявляється як зміна одного домінантного технологічного укладу іншим. Зміна одного технологічного укладу іншим супроводжується руйнуванням старих інноваційних виробництв і швидким поширенням нових.
Кристофер Фрімен запропонував перелік з п’яти послідовних технологічних укладів:
перший технологічний уклад – ( з 1770-ті та 1780-ті рр.) у Великобританії, Франції та Бельгії. Основними та експансними галузями були: текстильна промисловість, текстильне машинобудування, металообробка, будівництво магістральних каналів, водяний двигун. Нові лідируючі сектори – парові двигуни та машинобудування. Ключовим фактором були бавовна та чавун.
другий технологічний уклад (з 1830-ті та 1840-ві рр.) у Великобританії, Франції, Бельгії, Німеччині та США. Нові лідируючі сектори – сталь, електрика, газ, штучні фарби, важке машинобудування. Ключовим фактором були вугілля, залізничний транспорт.
третій технологічний уклад (з 1880-ті та 1890-ті рр.) в Німеччині, США, Великобританії, Франції, Бельгії, Швейцарії, Нідерландах. Новими лідируючими секторами були автомобілі, телекомунікації, радіо, алюміній, споживчі товари довгострокового користування, нафта, пластмаси. Ключовим фактором була сталь.
четвертий технологічний уклад (з 1930-ті та 1940-ві рр.) в США, Німеччині, Великобританії, Франції, інших країнах ЄЕС, Японії, Швейцарії, Швеції, СРСР, Канаді, Австралії. Новими лідируючими секторами були ЕОМ, телебачення, радари, машини з програмним управлінням, ядерна зброя і енергія. Ключовим фактором була енергія (нафта).
п’ятий технологічний уклад (з 1980-ті та 1990-ті рр.) в Японії, США, Німеччині, Швеції, ЄЕС, ЕАСТ, СССР та країнах РЕВ, Тайвані, Кореї, Японії, Швейцарії, Швеції, СРСР, Канаді, Австралії. Новими лідируючими секторами можна вважати біотехнологію, космічну техніку, тонку хімію. Ключовим фактором виступають мікроелектронні компоненти.
Майбутні технологічні уклади матимуть наступну характеристику:
Шостий технологічний уклад – (2012-2090 рр.): нано- та біотехнології, генна інженерія та молекулярна біологія, системи штучного інтелекту, біо- та фотоінформатика, технологія «холодного термоядерного синтезу» та інше. Ключовий фактор: нанотехнології.
Сьомий технологічний уклад – (2090-2130 рр.): задіяння у промислове виробництво людської свідомості; псі-технології, біоенергетика, технології, повязані з мораллю та відповідальністю; поява категорій «гіперінтелект», «гіперінформація» та «гіперзнання».
Інституціональна теорія економічного зростання та розвитку
Інституціональна теорія економічного зростання та розвитку зосереджувала увагу не на явищах і процесах в їх економічній іпостасі, а на цінностях, традиціях, культурі.
У деяких дослідженнях, проведених недавно, економісти намагаються відстежити, як впливають на економічне зростання політичні та інституціональні чинники, як воно пов’язане з показниками, що вимірюють ступені політичної громадянської та економічної свободи. Політично відкриті суспільства виявилися більш ефективним, з найвищими темпами зростаннями.
Основною перешкодою економічного розвитку інституціональною теорією визнається неефективність інституціональної структури економічної системи.
Держава може сприяти економічному зростанню за допомогою ряду заходів, таких як захист прав власності, підтримка стабільного політичного середовища і політика вільної торгівлі. Враховуючи важливість заощаджень для економічного зростання, уряд міг би збільшити величину національних заощаджень шляхом збільшення державних заощаджень, або принаймні шляхом скорочення дефіциту державного бюджету. Уряд також може сприяти зростанню економіки, збільшуючи свої власні інвестиції, особливо в інфраструктуру. Інституціоналісти заперечують необхідність прямого державного втручання в економіку, оскільки воно, на їхню думку, ґрунтується на неглибокому розумінні економічних процесів і спричинює зміни, які не завжди є позитивними для економіки.
2. Теорії економічного розвитку країн, що розвиваються
Розглянуті вище теорії та моделі економічного зростання та розвитку розраховані на розвинуті країни і зовсім не придатні до використання у країнах, що розвиваються. Це зумовлено тим, що для слаборозвинутих країн прискорення темпів економічного зростання та розвитку пов’язане не з визначенням оптимальної комбінації ресурсів і збалансування темпів їх приросту, а з докорінною перебудовою основ національної економічної системи.
Однією з найбільш відомих моделей економічного розвитку, в якій акцентується увага на механізмі перетворення малорозвиненої аграрної країни в економічно розвинену з галузевою структурою та високим рівнем урбанізації, є двосекторна модель Льюїса.
Артур Льюїс – Нобелівський лауреат. Згідно з моделлю Льюїса каталізатором зростання є швидкий розвиток промисловості. При цьому загальне зростання досягається в результаті взаємодії двох секторів. Економічне зростання Льюїс розглядав як процес вкладень в економічний і соціальний розвиток.
Основою економічного зростання в моделі Льюїса – резерв робочої сили. Згідно з моделлю будь-яка економічна система складається з двох секторів:
Традиційний (сільськогосподарський) сектор з натуральним сільським господарством і нульовим рівнем продуктивності праці.
Сучасний (промисловий) сектор — конкурентоспроможний і капіталізований сектор з міською промисловістю та міграцією робочої сили з традиційного сектору.
Домінування одного з них над іншим визначає характер і темпи економічного розвитку.
Основна увага у моделі Льюїса приділяється міграції робочої сили з села до міста та зростанню виробництва у промисловому секторі.
Завдання моделі: перерозподілити частину трудових ресурсів з сільського господарства у промисловість і тим самим отримати прискорення темпів економічного зростання.
Проблема забезпечення промислового сектору достатнім обсягом капіталу вирішується через реінвестування прибутків підприємців з високорозвинутих країн. Міграція та підтримання високого рівня зайнятості — утриманням рівня зарплати на більш високому рівні порівняно з традиційним сектором.
За певного обсягу капіталу підприємці з промислового сектору будуть наймати робітників, допоки граничний продукт робітника зрівняється з рівнем заробітної плати. Оскільки весь прибуток реінвестується, то обсяг капіталу збільшуватиметься і підприємці будуть продовжувати наймати нових робітників із традиційного сектору. Зростаючі прибутки в подальшому створюють динамічний ефект та економічне зростання. У цьому й полягає механізм економічного зростання моделі Льюїса.
Економічне зростання:
в промисловості: екстенсивний тип
в сільському господарстві: інтенсивний тип.
Цей механізм діятиме доки вся надлишкова робоча сила з традиційного сектору перейде до промислового. Вилучення нової робочої сили з сільськогосподарського сектору супроводжуватиметься зниженням виробництва продовольства — зниження чисельності працівників на одиницю землі приведе до збільшення величини граничного продукту праці. Крива попиту на працю буде мати додатній кут нахилу внаслідок підвищення рівня зарплат, що свідчитиме про завершення структурної перебудови економіки.
Проведені у подальшому емпіричні дослідження в цілому підтвердили реалістичність основних положень та процесів, описаних у моделі Льюїса. Разом із тим, модель Льюїса має певні недоліки.
По-перше, за умов реінвестування прибутків у працезаощадні технології міграція населення з традиційного сектору спричинить до безробіття у місті.
По-друге, сучасні теоретики розвитку зазначають, що наявність надлишкової робочої сили є емпірично більш вірогідною у промисловому секторі, ніж у традиційному.
По-третє, нереалістичність припущення про конкурентність механізму ринку праці, який забезпечить постійний рівень реальної зарплати у промисловому секторі до моменту вичерпання надлишків робочої сили.
Теорія зовнішньої залежності
В 70-х роках ХХ ст. теорія зовнішньої залежності стала популярною серед країн, що розвиваються. Теорія зовнішньої залежності розглядає ці країни як суспільства, що скуті інституційними, політичними та економічними обмеженнями (як зовнішніми , так і внутрішніми), і зв’язані з багатими країнами відносинами залежності та панування.
У цій теорії існує три основні напрями:
неоколоніальна модель залежності,
хибна парадигма розвитку
теорія дуального розвитку.
Перший напрямок - неоколоніальна модель залежності - є побічним продуктом теорії марксизму. Неоколоніальна модель розвитку пов’язує нерозвиненість країн з історично існуючою нерівністю у правах бідних і багатих країн. Розвинуті країни, як правило, експлуатують малорозвинені країни або країни, що розвиваються, підпорядковуючи політику їхнього економічного розвитку своїм інтересам. Усередині малорозвинених країн існують так звані компрадорські групи, інтереси яких збігаються з інтересами розвинутих країн, що призводить до гальмування реформ, спрямованих на підвищення темпів економічного розвитку бідних країн.
Відповідно до даної теорії, революційна боротьба або, як мінімум, докорінна перебудова світової капіталістичної системи є єдиним засобом звільнення країн третього світу від прямого і непрямого контролю багатих країн і місцевих гнобителів.
Другий, але менш радикальний напрямок підходу теорії зовнішньої залежності, - хибна парадигма розвитку. Вона пояснює відсталість країн третього світу помилковими порадами не знайомих з місцевою специфікою консультантів з розвинених країн, які працюють в різних організаціях міжнародної двосторонньої або багатосторонньої допомоги розвитку.
Теорія дуального розвитку ґрунтується на положенні про
ієрархічність будови економічної системи. Між елементами системи існують відносини залежності, взаємозалежності та певної підпорядкованості.
Поняття дуальних товариств - бідних і багатих націй у світовому масштабі, а також нечисленної групи багатих серед більшості бідних всередині країн, що розвиваються міститься в неявному вигляді в моделі структурних перетворень і в явному - в теорії залежності.
Дуалізм, як поняття, широко використовується в теорії розвитку і означає відтворення й поглиблення розриву між багатими і бідними на всіх рівнях. Основу теорії дуального розвитку складають чотири положення:
1. Наявність специфічних умов для появи «вищих» і «підлеглих» рівнів у рамках однієї системи.
2. Постійне відтворення дуальних структур: контрасти між багатством і злиднями не зникають з часом і нерівність вищих і підлеглих елементів системи зберігається. Про це свідчить зростаюча нерівність доходів між країнами.
3. Розрив між вищими і нижчими елементами системи не тільки не зменшується, а зростає: з кожним роком збільшується відставання країн, що розвиваються в продуктивності праці.
4. Відсутність сприяння: вищі елементи практично нічим не сприяють розвитку нижчих. В реальності вони можуть навіть штовхати їх вниз, викликаючи «розвиток слаборозвиненості».
Одним з головних недоліків теорії дуального розвитку є її пасивно-споглядацький характер, вона радше фіксує існуюче становище, ніж пропонує шляхи і механізми вирішення складних проблем економічного зростання і розвитку.
Незважаючи на всі ідеологічні розбіжності, прихильники підходів неоколоніальної залежності, помилкової парадигми розвитку та дуального розвитку відкидають виняткову роль, яку традиційна економічна теорія відводить показнику економічного зростання ВВП.
3. Концепція сталого розвитку
Сталий розвиток як світове явище проявився в 90-х роках XX століття.
Під сталим розвитком розуміють модель бажаного розвитку суспільства, що базується на оптимізації всіх видів діяльності людства та умов природного середовища. Сталий розвиток має три виміри - економічне зростання, соціальний прогрес та охорону навколишнього середовища.
Економічний вимір сталого розвитку передбачає:
зростання добробуту членів суспільства;
ліквідацію бідності шляхом ефективного використання ресурсів;
збалансоване зростання країн з різними рівнями розвитку.
Соціальний вимір передбачає забезпечення в кожній країні:
людських прав та свобод;
плюралізму, демократії, побудови громадянського суспільства;
створення можливостей та доступу до основних освітніх, медичних, культурних послуг тощо.
Екологічний вимір передбачає:
захист навколишнього природного середовища, екосистеми;
збереження флори та фауни;
раціональне використання всіх мінеральних, біологічних, екологічних та інших видів ресурсів.
Ідея сталого розвитку виникла з метою подолання труднощів, які почалися в 70-80-х років XX ст. поряд із нарощуванням матеріального виробництва, а саме:
обмеженістю природних ресурсів;
несприятливою демографічною ситуацією;
катастрофічно швидким руйнуванням природного довкілля;
зростаючою загрозою здоров'ю та життю самої людини.
Філософія сталого розвитку полягає в поступовому нарощуванні національних потенціалів країн світу для підвищення якості життя у всіх сферах життєдіяльності населення без нанесення шкоди природі і прийдешнім поколінням.
Концепція сталого розвитку:
характеризується комплексністю та інтегрованістю основних елементів - економіки, суспільства і природи
базується на правах людини та народів щодо отримання рівності прав на розвиток. Ця ідея була підтримана Генеральною Асамблеєю ООН в 1979 році.
передбачає задоволення поточних потреб нинішнього покоління без посягань на потреби та можливості майбутніх поколінь.
ООН виступає основною рушійною силою сталого розвитку в світовому масштабі. На 55 сесії ООН в 2000 році було виділено три основних цілі, які мають бути забезпечені в кожній країні: подолання бідності, подолання страху, забезпечення майбутнього.
Сталий розвиток можливий за умов належного розвитку демократії, наявності громадянського суспільства, яке є необхідною та очевидною умовою його здійснення. Це стає можливим на певному етапі демократизації суспільних відносин в соціальній, економічній та екологічних сферах.
Індикатори сталого розвитку. Важливим є питання вибору інтегрального критерію суспільного прогресу в цілому. Довгий час перевага надавалась економічним параметрам - характеру та рівню розвитку продуктивних сил, валовому національному продукту, середньому доходу на душу населення тощо. Однак на сучасному етапі розвитку економічні чинники вступили у суперечність, наприклад, з якістю природного довкілля. З другої сторони, при повному екологічному та економічному благополуччі спостерігається культурна деградація, помітне зниження морального рівня суспільства.
Комісія ООН, що опікується питаннями сталого розвитку, для об'єктивного порівняння розвитку всіх країн і висновків щодо фінансової і будь-якої іншої допомоги застосовує індекс людського розвитку (ІЛР) - інтегральний показник, який об'єднує три компоненти: довголіття, освіту і рівень життя.
Довголіття вимірюється очікуваною тривалістю життя; освіта вимірюється комбінацією письменності дорослих і середньою кількістю років освіти; рівень життя вимірюється реальним ВВП на душу населення з урахуванням місцевої вартості життя.
Вважається, що країни з ІЛР нижче 0,5 мають низький рівень людського розвитку; країни з ІЛР в діапазоні 0,5-0,8 мають середній рівень, а країни з ІЛР більше 0,8 мають високий рівень розвитку.
Індекси сталого розвитку можна використовувати при проведенні державної політики в економічній, соціальній та екологічних сферах, формуванні бюджетів та планів розвитку.
На Всесвітньому економічному форумі в Давосі (Швейцарія) у 2001 р. був представлений комплексний показник сталості розвитку країни чи регіону - індекс екологічної сталості. Значення індексу розраховується за допомогою 21 комплексного індикатора, що охоплюють 76 параметрів. За цим індексом у 2005 р. Україна знаходилася на 108 місці серед 146 країн, а світовими лідерами були Фінляндія, Норвегія, Уругвай, Швеція та Ісландія.
В Ріо-де-Жанейро у 1992 р. Україна задекларувала своє бажання перейти на шлях сталого розвитку і на наступних конференціях «Ріо+5» та «Ріо+10» підтвердила свої прагнення. Виділяють обставини, які спричинили перехід України до реалізації стратегії сталого розвитку:
1. в Україні склалась вкрай нераціональна структура природокористування, яка є наслідком функціонування переважно сировинних галузей промисловості та ресурсоємних технологій.
2. господарський комплекс України характеризується низькою економічною та екологічною ефективністю (висока енергоємність ВВП - 0,89 кг умовного палива на 1 долар США ВВП, що у 2,6 рази перевищує середній рівень енергоємності ВВП країн світу).
3. переважно сировинний розвиток промисловості, висока ресурсо- та енергоємність економіки України призводить до надмірного забруднення території країни.
4. для України властива недосконала модель розвитку сільського господарства (надмірна освоєність земельних ресурсів, критична розораність території (58% замість допустимих 40%)), недостатня площа лісів (15,7% замість умовно оптимальних 22-25%).
5. за ступенем водозабезпечення Україна займає одне з останніх місць серед країн Європи, а за водоємністю ВВП - перевищує середньоєвропейський показник у кілька разів.
6. із нарощуванням виробництва збільшуються обсяги викидів шкідливих речовин.
7. скорочення населення та скорочення очікуваної тривалості життя;
8. характерним для України є висока частка розшарування населення;
9. перехід України до сталого розвитку є важливою умовою європейської та світової інтеграції України, оскільки більшість країн світу уже прийняли цю концепцію до виконання.
Перехід до сталого розвитку вимагає вирішення великих за масштабами соціально-економічних та екологічних завдань і потребує значного періоду. Цей перехід необхідно здійснювати в декілька етапів.
Підготовчий період пов'язаний із постановкою мети та виробленням стратегії, зміною світосприйняття щодо цілей та завдань сталого розвитку як державними органами, так і всіма суб'єктами соціально-економічних відносин у суспільстві, формуванням нормативно-правової бази.
Початковий період переходу на засади сталого розвитку вимагатиме вирішення найгостріших соціально-економічних та екологічних проблем, які створять передумови для подальшого розвитку.
Наступний етап має стати етапом введення екологоекономічних принципів господарювання і супроводжуватися технічним та технологічним оновленням виробничих процесів, структурними змінами в економіці, зниженням техногенного навантаження на природу, оптимізацією використання економічного потенціалу.
Заключний етап переходу до сталого розвитку вимагатиме широкомасштабного введення екологоекономічних систем господарювання, гармонізації відносин соціуму та природи, входження в світову систему країн, які уже розвиваються на цих засадах.
|