|
|
Скачати 345.44 Kb.
|
| Case History SW53 Philip X., b. 1904 in Konotop, Sumy region, one of 5 children of a tavern owner in Hlukhiv who then worked as an estate manager for large landowners. In 1913 the family moved to estate 12 versts (about 10 miles] from Kiev. Narrator describes revolution, during which time he was a primary school student in Kiev. During the civil war, narrator's father bought a house and garden plot, and narrator recalls changes of power, drought-caused and requisitions-exacerbated famine of 1921, and related typhus epidemic there. Narrator vividly recounts life on estates, social relationships, and the exacerbation of class conflict during the war, revolution, and under the Hetmanate. "Under NEP people lived not badly." In 1920s narrator worked in a factory and participated in amateur theatrics. Narrator's father died after arrest in 1927. In 1929 narrator was a factory worker in Kiev, attended evening courses, and recalls the introduction of bread rationing. In later 1932, he was denied an internal passport, losing his job and ration. He thus had to subsist on commercial bread at R3.00 a loaf. A forged internal passport cost R250. on the black market. After a time narrator found work in various distilleries. During the famine narrator worked in a distillery in Trylisy (Fastiv district, Kiev region) which made alcohol from molasses, but during the famine it switched to making alcohol from grain, an indication of how much grain the state had on its hands at that time. Питання: Цей свідок зізнае анонімно. Будь ласка, скажіть, в якому році Ви народилися? Відповідь: Я четвертого року народження. Мені 82 роки минуло. Пит.: А де Ви народились? Від.: Я народився на Україні, на Чернігівщині. Пит.: Можете сказати село й район? Від.: Я народився в місті Конотопі. Батько, скінчивши військову службу, займався різними, business мав, ресторан мав. А пізніше його покликали великі землевласники на працю до маєтків. І він там в одного працював, працював у того, що пізніше був гетьманом. Це від 13-го року. Пізніше він переїхав у Київщину. Пит.: Чи він мав землю? Від.: Ні. В Глухові дім тільки ми мали. Великий дім, так, що половина дому була для business-у, а друга половина, то родина жила. Він мав ресторан, пиво продавав, закуски. Мати то все робила, закуски. А потім через те, що питво - це негативна сторона, що вони п'ють пиво, а потім бешкетують. І то треба було з таким елементом боротися, що як вони вип'ють тепер друге - в тому ресторані не можна було пити горілку, тільки пиво, а вони приносили горілку. Отже, кажу, тертя було між клієнтами, гостями, що приходили, то на нас дітей, впливало. Ми все цікавилися цим, дивилися, що вони робили. То він каже: - Для того, щоб оборонити дітей від таких елементів, то він той business ліквідував і віддав це помешкання під камеру. То була така система, що перший етап судової системи, такі маленькі справи розбирали, то камера мирового судді. І він там працював у тому судді деякий час. Потім, той суддя мав маєток і запросив його, каже: -Перейміть мій маєток. А в ті часи дуже була мода, що управлющим більше тоді були латиші. Бо в Латвії була вища школа агронімічна, а в Україні чи Росії були агрономічні школи, але низької степені. Отже не були такі стопроцентові агрономи, як ті латиші. То ото в поміщиків на Україні була мода латишів брать. А той латиш був нежонатий, то як вечір, то він їде до міста. А то маєток був 12 миль до міста. І там забавляється. А маєток - без очей, без голови. І так господарство занепало, що на коней напали кродуки. Коні стали нездатні до праці. Цей поміщик побачив та й каже до батька: - Господарство занепадає, а я бачу, що ви є гарний господар. І запросив батька в маєток. І батько пішов в маєток. Пит.: В якому році? Від.: У 13-му році, перед першою світовою війною. Ну, а потім він пішов до другого, не погодився там. І так переходив. І нарешті його запросили в Київщину. У Київщині сільсько-господарська школа, то його там до школи запросили. Ну, й ми мусили переїжджати. І так він після тієї школи перейшов до великого магната, що звався Полох, чех. Його в 17-му році пограбували й спалили хату. Пит.: Більшовики? Від.: Ні, то не більшовики. То збільшевичені селяни. Після першої світової війни, як стала революція, багато дезертирували, з полків повтікали і там набралися. Під час Першої світової війни Ленін їздив на фронт і агітував, він підготовку робив для комунізму. Так що багато прийшли додому після трьохлітньої війни, а що жінка сама господарювала, дуже бідне було становище, а тут червоні після революції пустили багато пропагандистів, що земля - ваша, земля - народна; бери, грабуй, земля ваша. І такі були лозунги: "Война дворцам, а мир хижинам." Це значить - проти багатого. Ну, такі лозунги вони, певно, заохочували те бідне селянство, що в окопах були три роки. І прийшли з такою ненавистю до уряду царського: царі помирилися, сама цариця російська німкеня. Вона так робила, щоб подушити наш нарід, знищити. І тенденція була царського уряду на українські гарні землі населяли німців колоністів. Мої двоюрідні брати, що були на війні, казали, що були такі зради: полковник німець і під час війни, коли йде інвазія, наступ, і наступ такий бравурний, що наші брали перемогу над ними, то зараз голівне командування: “Stop" або “відходь." Що могли б більше землі забрати й перемогу зробити, а це тому, що більшість полковників були німці. І навіть такі епізоди були, що ось мій один брат був на фронті при штабі, він середню освіту мав. Полковник був німець, а підполковник українець. То більше робив перемогу проти німців, то це підполковник. І знайшли розвідника, шпигуна, був там у лісі. Хатка була така лісничого, але ніхто там не жив. Він забрався на горище, телефон мав. А тоді телефон знайшли й здогадалися, що тут десь шпигуни. І питають офіцери того підполковника: - Що робити? Він каже: - Не кажіть нікому нічого. - Ми не скажемо. І коли пішли забрати того шпигуна, то він одного встрілив у голову: він тільки сунувся туди, а він його пістольом. Тоді хитріше: розібрали стріх, з одного боку ліз і з другого, а з середини хати вони зробили чучело, підняли шапку, а він став стріляти. А ці два збоку вскочили на нього і живого забрали. Отакі епізоди були. Нарід український в першу світову війну гинув під кулями німецькими. І за що? За яку примху? Німці ж не йшли! Це примхи царські. Цар з німцями був в контакті, бо цариця там. Цариця керувала такими військовими. Люди йшли з фронту обідрані й захопилися радянськими обіцянками. Пропагандою тією і пограбували поміщиків. Але не всіх. Деякі поміщики були, дуже добре відносилися до селян. От, скажем, такий поміщик, як Скоропадський, то під час війни той Скоропадський давав харчі - звалися вони “московки” - для тих, що їх чоловіків забрали на війну. Вони мали таку листу спеціяльну, і поміщик цей давав харчі. А на Різдво то таки добрі харчі, подарунки. Щомісяця, то давали крупу, муку. А на Різдво то давали вже м'ясо. Вони ковбаси зробили. Пит.: Що Ваш батько думав про царський режим? Який режим він хотів? Від.: Батько позитивно думав. Він думав, що монархічний устрій дасть більше для народу. А революційним шляхом брати, ліберальним силам дати волю, він казав, що нічого не буде, це буде руїна. Хоч він ненавидів поміщиків. Переважно він сам переконався, що 90 відсотків поміщиків на Україні було чужинців - німців, поляків і чехів. Оцей сам чех, де батько потерпів останнє, він приїхав на Україну зі шарманкою. То такий інструмент, що крутити, вона звалася катеринка, І ходив від села до села і цим гранням він збирав гроші. Він купив м'ясарню. А потім за короткий час, за якийсь десяток років він таким поміщиком став, що він мав у Києві три бані, ковбасню і три кам'яниці. В кожній кам'яниці по вісім, по 10 помешкань. Це він у Києві мав, а на периферії 35,000 десятин лісу й 25,000 орної землі. Отакий був маєток у нього. І це батько був головою його. Він не визнавав релігію православну. Він був євангелик і проповідник. Ту челядь, ті, які в нього робили в маєтку, то він їх брав релігійною пропагандою. Увечорі він читає Біблію. Ну, це добре, Біблія - це нічого поганого. А потім говорить: - Люди, мої люди. Ви мої люди, а я ваш бог! - От псіхологія. Батькові він пропонував, хотів дати кавалок землі й готове господарство, це як дарунок, як він змінить релігію, перейде на евангеликів. А батько сказав: - Ні, я віру свою ніколи не продам. Каже йому: - Ти грішний чоловік, ти себе провінюєш, людям кажеш, що ти бог. Який же ти бог? Хба ти можеш бути Богом. Ти грішний чоловік. Вони не знають, ця челядь іде сліпо за тобою. Отакий був поміщик. Батько з ним відверто говорив, бо він не боявся його. Він на певних умовах у нього працював і навіть час від часу зупиняв. Наприклад, такий випадок. Я пішов восени до школи. Пит.: Коли це було? Від.: У 18-му році. Пит.: Під час революції? Від.: Так, під час революції. Це вже була гетьманська влада на Україні. Пит.: А школа була яка? Від.: Гімназія була, початкова гімназія, семирічна. То середня школа була. Вчився тоді в третій клясі. І батько сказав: - До станції, бо то школа не була коло нас близько, то від станції був той маєток сім верст. До школи треба було мені ще 12 верст проїхати потягом. А як з маєтку піти просто до тієї школи, то 18,19 верст було. То йти щодня, то тяжко. Ще поки тепло було, то були такі випадки, що я ходив. А то він сказав: - Якщо не йде підвода до станції, а ти їдеш, то щоб брав на свій фургон. Мене, значить, брав. Цей поміщик одного разу каже: - Пилип Гриць, ти вмієш рибу ловити? Він іде, там вирізав велике ставок. А він не рибу ловить. Він вирізав два великих ставків, іде до винарні й випускав свиней і звантажував у свинопаси. Я думаю: - Ну, так не буде. Я до воріт догнав, кинув той ставок. Він став кричати. А він такий великий, грубий, став кричати до інших робітників, щоб вони помогли. Ну побігли, помогли йому. А я пішов додому. На другий день їду. Батько каже: - Іди, будеш їхати. Підійшов я, а він не бере мене. Я плачу, бо я бачу, що я вже запізнився. А тут батько: - Чого ти плачеш? А тоді гукнув: - Франц, запрягай коней, повезеш мого сина. А поміщик то чує. Завертав коней, каже: - Іди, іди. - Михайле, хай він іде, я вже візьму його. А мені обідно. А батько каже: - Іди сядь. Якщо він буде ще щось робити, то я буду з ним робити щось інакше. І так сталося, що я поїхав. За якийсь час так сталося, що ми їдемо спокійні, а він із-заді на бричці. Ідемо, коли йде жінка, яка дрова несе на плечах, селянка. А то було осінню. І дивимось - щось вона в руці несе. Він каже: - Тихо, тихо - щоб фурман не гонив коней, щоб як вона буде переходити, щоб догнати. А вона переходить дорогу. Тільки вона підходить до дороги, а він питає: - Що ти несеш? А вона несе в'язанку сухих гиляк, а тут зайця. Вона каже: - Та я знайшла зайця. Хтось підстрелив. Вона ж немає рушниці. То підстрелили мисливці. - Давай сюди. Вона подає, він бере та так: - Мій заєць, мій заєць. А вона стоїть. А він її окровавив усю. Вона: - За що ви мене б'єте? Я знайшла зайця. То зайчик біг підстрелений, я його й взяла. Той зайця кинув собі під ноги. Це на мене так вплинуло, що я не міг учитися. Я прийшов додому ввечорі. Так сиджу. А батько каже: - Що таке, що ти не обідаєш? Також була сестра, матері вже не було - мати вмерла. Пит.: Скільки Вас було? Від.: У мене було три брата і сестра одна, старша. Сестра господарювала, як мати померла. - Ну, чого ти не їсиш? Щось ти в школі?. Ти, мабуть, не зробив завдання, тебе покарали там. Кажу - Ні. - Я мусів розказати. Я кажу: - Ми їхали... То батько хотів відразу виїхати з маєтку. - Давай мені рахунок, і я виїду. Я не хочу з тобою працювати. А той: - Що таке? Що таке? - Як ти змів жінку бити? Тебе пограбували, тобі спалили хату, в тебе забрали половину реманенту, половину худоби, а ти ще воюєш з людьми? За що ти жінку побив? І то жінка така, що в сезонові роботи, коли молотьба, то вона працювала коло машини. І то дуже гарна працівниця. Вона з донькою так гарно робила. Батько каже: - Така гарна робітниця. Я з тобою не можу. Бо тебе знищать, і мене знищать. Бо ми не знаємо, чи більшовики прийдуть ще. А може бути, що прийдуть, бо отакі твої, чи як усі будуть робити так, як ти. Тепер друге. Я так біжу, а тут їде офіцер: - "Мальчик, а где здесь Помещик?" Кажу: - Тут нема, він у Києві. - "А кто здесь?” Кажу: - Завідувач. А ось і батько їде верхи, під'їжджає. Каже: - В чім справа? - “Я ротмистр Кочетков.” - "Чем могу я вам помочь?" - “Во-первых, дайте мне помещение." - А з якої причину ви приїхали? - "Мужичков пороть.” А вже до деяких місцевостях приїжджали такі поліцейські, брали винних і невинних і пороли їх. Щоб знову поміщики були. Пит.: Він був більшовик? Від.: Ні, він був офіцер царської армії. А то був режим гетьмана. Послали його, й все. Батько каже: - Ні! Там, де живе поміщик, там є кімната, і я вам дам. А він каже – “Мальчик, возьми чемодан.” А я: - Ні, я не носільщик. - І відмовився. -"Ох, какой хохол проклятий! Мужиков пороть. - Так собі хлистиком по чоботях і каже: - Будем мужиков пороть. А батько каже: - Ні, тут не будете пороти. Доки я тут завідувач, ви не будете мужиків пороти. Ну, як поміщик приїхав, батько каже: - Або заберіть його, або я заберуся. А поміщик боявся без управляющого остатися. А батько мій, як прийшов на цей маєток, зразу запріг коней по всіх селах близких, зібрав старостей і сказав: -Люди добрі, що взяли у поміщика - повертайте. А я вам буду пасовиська давати. Ліс на розчистку давати Така буде кооперація. Як ви хочете зі мною кооперувати, то я остануся в поміщика. І селяни зразу позносили те все. З батьком гарно відносилися. Пасовиська дав зразу, бо то проблема селянам земля для пасовиська. А поміщик мав багато лісу, отже дав дозвіл на пасовиська. Жив добре з селянами. Пит.: Як довго Ви ще там були? Від.: Приблизно рік і два місяці. Аж до 19-го року. Так сталося, що українська армія відступила, а в 19-му році наступив Муравйов на Україну. Він зразу розпустив такі загони проти всіх поміщиків щоб вони поїхали й зробили такий лад, щоб поміщицькі маєтки перебрати до комітетів. Вже сподівалися, що червоні прийдуть, але вже українці відходили. Останній раз, як українці прийшли, взяли коней кілька, фуражу взяли, то батько каже офіцеру тому українському: - Скажіть, що мені робити? Надходять червоні, я тут управляющий, що мені робити? Він каже: - Знаєте, батьку (а тим більше, що батько сказав, що мої сини в українській армії), запряжіть сані - то була зима - візьміть добрі сані, добрих коней візьміть пару, воза на сані й свої маєтки, візьміть корівку, заколіть пацюка, щоб було в вас сало, та й їдьте туди, в напрям кордону польського. Ми будемо відступати туди. І ви зустрінетеся з братами. І він так і думав. Але моя сестра мала кавалєра там, не хотіла розстатися, і відмовила: - Ні в якім разі, ні в якім разі. Я не піду, сам їдь. І тому батько остався. Ну, одного разу йому передали, що лист там є на станції, на пошті. Він пішов пішки. Він знає, що то військовий час. Заскочили в маєток 13 кіннотчиків і зразу спитали в дворі, де поміщик. А поміщика нема, бо в таких випадках він тікав у Київ. - "А кто тут заворачивает?" І вони до нас. Я чую, що на ґанок - туп-туп-туп. Я вискочив. І тільки я вискочив, зразу мене нагаєм якось так вдарив сюди. А в кіннотчиків, то такі нагаї, батоги, а на кінці там оливо зашите, щоб добре вдарити. Я тільки вискочив, то він мене зразу вдарив тим нагаєм, так зразу зуба вибив, а з другого кров тече. Я впав, що мені - 14 років було. Я впав, а вони переступили, пішли в хату. Сестра вискочила, бачить кров - Ой, убили хлопця. - Стала мене піднімати, вести на кухню. А вони пішли в хату, стали господарювати. Натоптали вони 11 чи 13 мішків одягу - Правда, жіночого не брали, а чоловічий. Чоботи, годинники, все то брали. Наладували, позбирали, вийшли. Ми сидимо налякані, думаємо: - Що буде? - Уже як закладники. Що з того буде? Вони зараз скомандували зарізати свиню, пішли горілки дістали, стали гарувати. Як вони застрілили ту свиню, вгодованого такого пацюка випустили й той стрілив в той час, як він вистрілив, то батько підходив до маєтку. Як він почув постріл, думав, що справа погана. То він в хату не йшов. А вже так сутеніло, темніло. Він так ходив, ходив там по садку, поміж деревами, дивився. Аж вони стали смалити того пацюка. Всі там коло вогню крутяться; стоїть ціла отара їхня. І батько заскочив у хату. Він не був тоді сивий, так трохи сивина була, а то як ускочив в хату, то зразу сивий став. А сестра каже: - Тікай, тікай, бо тебе чекають, хочуть розстріляти. Він вискочив. А вона мені каже: - Біжи за ним. То я за батьком побіг. Батько так садком-садком і добігли так за чверть милі хмельник. Ви знаєте, як хмельник росте? Такі великі слупи стоять і дроти, хміль в'ється. Ми зайшли в той хмельник, сховалися. - Ну, кажи, кажи. А я не можу сказати; від тієї болі, від зневаги я не можу сказати. Ох, ти, козак-козак. Ти, не хвилюйся. Треба воювати, будемо воювати. Ну, я розказав, що вони зробили. Він вже побачив, що в половині хати одежі вже немає. То він пішов ночувати в знайомих десь у друге село. І так вони батька чекали цілий тиждень. Є що їсти. Закололи, кури є, яйця є. Смажать яйця, розкошують, п'ють, гуляють. І то прийдуть рано і ввечорі: - Батько є? "Ну, где-то его убили.” Вже як вони вийшли, приїхав батько. Ми виїхали звідти. І ми вже жили від того міста може 15 миль. Найняли помешкання. А пізніше батько купив кавалок землі і хату будували помаленько. Так що батько помер у своїй хаті. Пит.: А сестра ще була там, де Ви були? Від.: Так, сестра там осталася. Ми з сестрою жили довгий час після того. Уже я знайшов праці, дякуючи людям, мені помогли на завод і я робив там сталу роботу. Робітником робив, слюсарем. Батька брали два рази. І він не сказав. Бо він уже тоді в лісництві робив, лісником. Раз узяли, щось місяць його не було. Він каже, що на з'їзді лісників був, і він був на з'їзді. Так він нам сказав. Але ми бачили, що інші лісники не були там. Ми підозрівали, що щось не так. Пит.: В якому році? Від.: Раз узяли його в 26-му, а другий в 27-му. Пит.: Що Ви можете сказати про голод 21-го року. Від.: Я вже не пам'ятаю, як ми голодували. Ми самі голодували з батьком. Ми ходили міняти. Пит.: Де Ви жили тоді? Від.: Ото коло Києва, село Мироцьке. І станція там є Лишаєво, то ми там знайшли хату й жили. Батька другий раз взяли в 27-му році, десь з початку року. І так само казав: - На з'їзд їздив. Нікому нічого не казав. Потім ми бачимо, що він сохне, сохне. В мене були знайомі лікарі. Я одному кажу: - Подивіться на мого батька. Він подивився, каже: - 3 ним щось дуже погано; напевно треба рентген зробити. Він не став їсти, не може їсти й сохне. Нема апетиту в нього. Той лікар мав доступ до одного лікаря в Києві - Солнцев, дуже знаменитий, і його поклали в шпиталь, хотіли робити операцію. А потім подивилися, що не можна нічого зробити. В нього печінка відбита. І випустили. І він ще після того, як був у шпиталі, пожив місяця півтора, два, і Богу душу віддав. Я до нього прийшов, бо я так на двох помешканнях, бо я в Києві робив, то треба було. Пит: Ви сказали, що Ви голодували під час 21-го року. Що Ви можете сказати мені про то. Де Ви жили тоді, що Ви робили? Від.: Ми жили в одному такому посілку. Город в нас був. Але посіву не було, не було де посіяти хліба. Село тоді не голодувало, хоч був голод. Голодувало на що? Голодувало на сіль. Село потребувало тільки солі. Але посіви були і реманент був, так що, правда в 20-му й 21-му ще голод був тому, що посуха була, страшна посуха була. І врожаї невдалі були. Селяни, хоч мали хліб, але вони той хліб тримали так, бо посуха, щоб до другого року дожити. А місто голодувало. Такі посілки, як ми жили, це були коло станції, де робітники й службовці жили. Коли все добре, коли на базарі вільна продажа, в селян є, то тоді вони з того жили. Але коли вже не було, то й селяни мало тримали. А друге те, чого ще голод був. Бо більшовики тоді прийшли й вони продрозподіл наклали -по скільки можна зібрати хліба і дати їм. Селяни не хотіли віддавати. Тоді вся Україна горіла повстанням. Було дуже багато таких маленьких різних загонів, які забирали поліцію. Більшовики в кожному містечку мали Чека - "чрезвычайную коммисию" і то розстрілювали. Ага, той в Петлюри був - розстрілювали. І селян розстрілювали. То вони, що робили, через що й голод. Селяни перестали нести хліб, бо одне те, що в них самих мало було, як вони віддадуть, то самі будуть голодувати. То вони помогали тим повстанцям. То вони що робили? Вони робили закладників. От приїде загін у село, три кроки вперед. Вийде вперед десятки два, три. Із них виберуть ще п'ять, шість, поставлять і зараз розстріляють. А решту заберуть в район, там в'язниця, там Чека. Заберуть туди й там тримають. Приходять жінки, їм кажуть: - Принеси 10 фунтів сала, принеси 20 фунтів м'яса, три пуди муки. Принеси, тоді випустять. Розстарається десь, принесе. А вони діляться. Отакий грабунок. Організований грабунок. Через те був голод. І селяни вже, бо грабують їх, червоні грабують. Крім того продрозподіл отой. На кожний двір накладуть вони стільки то. І везли зараз. І охорону дають. Збирають, везуть на станцію. Так оголили, що воно вже не тільки продати для міста, але й для себе нема. Пит.: А що Ваш батько робив тоді? Від.: Ми ходили по селах і міняєм. Я був на залізниці, в 20-му році мені вже було 18 років, я вже був на службі на залізній дорозі. І мені дали квиток. Я поїхав в Одесу і привіз солі. І за ту сіль ми міняли, бо по селах не було солі. В 20-му, 21-му почався тиф. Тиф валив. І то на таких містах, на таких пунктах розповсюджувався, де переходить військо. Армія українська в тифу. То ми возили журавлину - до Києва. А клюква помагав на тиф, бо то страшна горячка. Щоб осадити горячку, то вони варили з клюкви окроп, такий чай. То тільки один лік був. І лікарі тоді казали: - Тільки клюква. І ото ми понесем клюкви. Але мало що й батько не захворів на тиф. А потім то відлягло. Вже 22-го, 23-го була Нова економічна політика. Більшовикам треба було. Вони бачать, що голод неминучий, а Московщина так само голодувала. Такі були випадки. Прийшли ми в село і прийшла одна московка. А українці такі - хто чужий не прийшов: - Ви голодні? - Так! Господиня дає їсти, а вона, та московка, їсть. А господиня питає: - А де ж твій чоловік? - "Пошёл хохлов бить!” - Ах ти ж, холера. - Взялася за рогача, раз вдарила її. Ми в кутку сидимо і думаємо: - І нам таке буде. Але ж ми українці. - Вона вискочила. Люди питають: - Що таке? Вона каже: - Я її питаю, де чоловік, а вона каже: “Пошёл хохлов бить.” - Вона навіть не знає, що називають хохлами українців. Отакі випадки були. Кинули все. З Московщини в 20-их роках було повно таких міняльників. І багато було москалів. І вони пооставалися тут. Голод був великий. Вмирали по селах і по посілках в 20-му році. Оце, що я можу сказати за 20-ий рік. Тепер я вам ще скажу одне, дуже важне. Ще батько в 20-му році тимчасово завідував тартаком. В 20-му році були поляки на Україні. Як поляки відступали, то в одному місці, від нас було 18 кілометрів село Нова Гребля, поляки вже йдуть, вперед йде кіннота як розвідка. А червоні пішли інакшими шляхами через Чорнобиль, Горностай, через Іванків і до Бородянського району. Так поляки йдуть. Вони зайняли Нову Греблю, червоні, поставили кулемети, й поляки тільки вийшли на греблю й вони ту кінноту, яких 70, усіх відразу. А тут ідуть поляки вже колоною, обоз, артилерія. Вони поставили гармати й як ударили по селі, то все село, як свічка загорілося. А коли ті йшли до Нової Греблі, то їхали двоє селян. - Хто у вас там є? Жовніри є? Не було, тоді не було. А вони зразу засіли на краю села, бо вони вже знають, що вертаються з Києва поляки цілою армією. І там перестріли їх. Тоді гармати як украли - все село згоріло, навіть і церква. Вони вскочили, знущалися над українцями, ті поляки. А там тартак недалеко був. Поляки вже вийшли. Селяни пішли до міста, до Києва просити допомогу - в нас село спалили поляки, поможіть нам будуватися. То вони дали тартак, цілий тартак, щоб він різав ліс для Нової греблі. Так, але хто там буде керувати? То батька призначили завідувачем того тартака. То, може було рік часу, він був завідувачем. То я туди їздив, то він каже: - Слухай, ти коня, а я вже мав коня, приїду, колоди поріжу, може хату колись будемо будувати. А там був постой повстанців Орлика. Я нічого не знав. І я не чувся, як я вже в їх руках. А я працював у телеграфі. То я їм поміч дав. Але та армія повстанська була на своїх харчах. Кожний вояк іде до батька, візьме там торбу хліба. Але були і такі на окраїнах жили, хутори. То в ті хутори ми ходили, й вони давали нам їсти. Бо хто ж дасть?! І ось ми так ходили до одного, він звався Петро Дорош, мав 40 десятин землі, може три милі від села від одного і від другого. Ну ми приходимо туди, поїмо. Вони вже знали, що ми приходили, нагодують і дадуть сала. Одного разу ми ідемо дорогою, нас було п'ятеро, а мене називали “хлопець із дач,” бо я коло станції жив, а там дачі були. Ніяких там формальностей не було. А той каже, Орлик: - Візьміть хлопця, хай він там поїсть з вами. Ідемо. Коли йде якийсь з кошиком міняльник. Іде, і так швидко, швидко віддаляється, втікає. - Ану, догонім його. Догнали. Каже: - Слухай, в тебе є сірники запалити? А тоді ж проблема з куренням була. Ніхто не дає. Отам десь дістане по селах. Ну, зробили сигарети. Прикурити. А він так став, руки опустив, у нього кошик випав, і шапка піднімається - волосся піднімається і шапка. Щось він злякався. - Ану, подивися в кошик. Взяв, а там сірникові пуделочка такі дерев'яні. Заліплені. Каже: - Відліпи. Він так натиснув, а там - повно вошей. - Гей, то воші, то ж тифозне. Кинув на землю, топче. А він стоїть, не знає, що говорити. Каже: То ти що? Воші міняєш?! Ходиш воші міняти! І знайшли в нього ще два пуделка. Тоді там один, він на фронті був, взяв нитку, а у нього там і нитки були в кошику, і сигарети були. Взяв ту пуделку, обмотав і тримав за нитку. Бо побачить, як по нитці повзе воша, а вона заліплена - вже другу він не відкрив. - Е, то, бачиш, чого то тиф ходить - воші носять! Ну його хлопці взяли, відвели в ліс. Я думаю, що вони його знищили. Цигарети забрали. Ідем до того Дороша. А той Дорош мав псів, пів десятка отаких псів, як коні. Умовилися вже, як тільки собаки сюди, а вони йдуть через лози, берег такий - сіножать і лози. Із лоз як вийдуть, то собаки вже: - Ой-йой-йой! То він зараз собаки в хлів заганяє, а бере патик, шапку - на патик і так покрутить. Шапкою покрутить - значить дорога вільна. Ну, ми й прийшли. А той старший каже: - Ти дивися, бо в Андріївці тиф косить людей, до того часу вже може 150 людей померло від тифу. Ми знайшли, де той тиф береться. Ми дамо на аналіз. Не знаю, що він з тією |
|
Halyna Bilovus (nee Sivak), b. 1927, Brahynivka, Petropavlivka district,... Від.: Село моє є Брагинівка, район Петропавловський, Дніпропетровської області |
Anonymous male narrator, b. October 25, 1919, into a village of about... ... |
|
Anonymous male narrator b. 1918 in a village of 529 families and... Бід.: На Україні, Київщина, Корсун'щина. Славне місто Корсунь, де Богдан Хмельницький зробив велику поразку князеві Потоцькому |
Kyrylo Shtan’ko, b. March 29, 1913, Shtan’kiv khutir, Romny district,... ... |
|
Anonymous female narrator, b. 1908 in Chorbivka, a village of 300... Від.: Я не скажу вам; я знаю, що 300 дворів було. А ось людей, я не скажу Вам, не знаю |
Evdokiia Shkvarchenko (Skvar), b. 1908, Budenivka, a village of about... Від.: От район —Бурочанський. Значить, село Будень, Вільшанськой області, Харківської губернії, Вільшанськрї області, район Дергачі.... |
|
Anonymous female narrator, b. 1925 in Kharkiv region. Narrator's... Може й забрали все, але корову, й в хаті то ми б сиділи, а батьки винні, бо не пішли до колгоспу. Бо тоді боялися йти до колгоспу.... |
Village council), Amvrosiivka district, Donets'k region, into a relatively... Він був і також Кривдишевського район і Чистяківський був район і Голодаївського був район, а потім вже по кінці вже став там російського... |
|
Anonymous female narrator, b. 1914 in the village of Pachapyntsi,... Я народилася 1914-го року. А мій тато й одна сестра — в нас тоді був великий тиф — знаєте, що таке тиф? То, тато мав 45 років тільки.... |