|
|
Скачати 242.25 Kb.
|
|
Науково – дослідницька робота „Доля громадян України, постраждалих від нацистських переслідувань. Остарбайтери“ учениці 7 класу Малоржавецького НВК Дорошенко Аліни Вчитель Дорошенко Т. М. Из далёкой проклятой Германии Шлю родным я сердечный привет. И от брюквы я ели живая, И не знаю: вернусь или нет… (З пісні остарбайтерів). Останнім, найстрашнішим за все тисячоліття нашестям, яке довелося пережити народові України за всю її багатовікову історію, була навала гітлерівського фашизму. Велика Вітчизняна війна — найтяжча з воєн. Ніколи нашому народу не загрожував такий небезпечний ворог, який ніс безпрецедентні розорення, рабство, смерть. Кожний крок солдатів Рейху на окупованій землі супроводжувався грабежем, нищенням всього, терором, знущанням. Вивозили навіть святая святих — найкращі в Європі, споконвічні полтавські чорноземи, знімаючи безцінний гумусний шар і покриваючи ним пісні суглинки і крем’янисті ґрунти у садибах фашистської еліти. Основою, на якій тримався фашистський „новий порядок“, була система рабсько – кріпосницької праці. Гітлер проголошував: „Без відновлення якоїсь нової, сучасної форми кріпосництва або, якщо хочете, рабства, людська культура не може розвиватися“. Окуповані райони завойовники розглядали як величезний резервуар дешевої робочої сили, яка була так необхідна для гітлерівців. Саме тому найперше окупаційні власті здійснювали програму масового уярмлення трудящих. 5 серпня 1941 р. рейхсміністр окупованих територій Розенберг видав розпорядження, за яким усе працездатне населення, було зобов’язане працювати на фашистських кріпосників. На підставі цього розпорядження рейхскомісар України Кох та інші фашистські „шефи“ здійснювали примусове залучення цивільного населення до праці в інтересах Рейху. По містах та селах замаячила примара — біржа праці. Проте фашистська біржа праці займалася не вільним найманням на роботу. Ці організації налагоджували примусову рабсько – кріпосницьку працю. Нацисти та їх прихвосні видавали постанови, різні розпорядження, у яких вимагалося від всього працездатного населення реєстрації в окупаційних органах і на біржах праці. Реєстрації підлягали чоловіки та жінки з 15 до 60 років. Наказувалось зареєстрованим щоранку приходити на біржу праці, у разі зміни місця проживання — повідомляти. Невиконання наказів про примусову працю загрожувало населенню штрафами, ув’язненням у концтаборі і навіть стратою. Запорізький штадткомісар попереджав: „Хто під час щоденної перевірки буде виявлений як безробітний або ухилятиметься від роботи, хто не з’явиться в управління праці, той згідно з цим повідомленням зазнає смертної кари“. У липні 1943 р. за ухилення від обов’язкової праці в Миколаєві було розстріляно 10 чоловік. На Тернопільщині в січні 1944 р. за цю ж „провину“ розстріляли 8 чоловік. Список невинних жертв не має кінця. Гітлерівці розробили спеціальний метод експлуатації населення на захоплених територіях, який за своєю жорстокістю перевершував усі відомі в історії форми гноблення. В окупованих районах України на тих підприємствах і в установах, для робітників та службовців був створений каторжний режим. На шкідливих для здоров’я виробництвах робочий день тривав 14 – 16 годин, а плата найчастіше не виплачувалась. У Донбасі шахтар мусив працювати 12 – 16 годин на добу. Заробітною платою було 250 г просяного хліба та невелика кількість гнилих овочів і фруктів. Отже, такі умови праці не забезпечували відновлення робочої сили, а, навпаки, спричиняли швидке фізичне виснаження робітників. Озброєні наглядачі стежили за кожним рухом робітників, піддавали їх найрізноманітнішим тортурам. При багатьох підприємствах існували карцери для непокірних, а на деяких навіть концтабори. Надзвичайно широко використовували окупанти примусову дитячу працю. Дозволяли подекуди відкривати школи з чотирирічним строком навчання, вони розглядали їх як своєрідну біржу дитячої праці. Важка праця забирала в учнів набагато більше часу, ніж „навчання“. Рабсько – кріпосницький режим праці не оминув і село. Селянин мусив працювати на німців 5 днів на тиждень. Селян щоденно реєстрували. Робота тривала з 6 години ранку і до заходу сонця. Управитель „громадського господарства“, звичайно гітлерівський солдат, мав право карати селян за невиконання його наказів. Було запроваджено публічне биття різками. За невихід на роботу або якусь „провину“ карали різками від 25 до 30 ударів. Також примусово мобілізували населення на роботи по ремонту залізничних колій, на копання окопів і т. ін. Тисячами гинули тут мобілізовані чоловіки та жінки від нелюдської праці, недоїдання, куль наглядачів. По всій території тимчасово окупованої України завойовники забирали, виловлювали, групували і зганяли у вагони – телятники, як худобу, як бидло, як дармову рабську силу — цвіт нації — юних дівчат і хлопців, не обминаючи підлітків...і правили до „Великої Німеччини“. Усіх віком від 13 до 17 років, кого не встигли мобілізувати до „лав непереможної“ Червоної армії. Тисячами, мільйонами — найздоровіших, найкрасивіших, найповноцінніших — в багнюку рабства, принижень, наруги, знущань... Вивезення робітників до Рейху не було передбачено фашистськими окупаційними планами. Однак, коли стало зрозумілим, що швидкої перемоги на Східному фронті не буде досягнуто, то 7 липня 1941 р. у Берліні відбулася секретна нарада, на якій Герінг дав вказівку про використання жителів окупованих територій на примусових роботах у Німеччині. Оскільки мільйони фізично здорових людей було вивільнено з промисловості і сільського господарства та залучено до служби в армії, то їх треба було замінити слов’янами. А ще, на думку німецьких керівників, вивезення сотень тисяч найміцніших працівників давало можливість уморити голодом і знищити шляхом варварської експлуатації українську націю, а тих хто був схожий на німців (голубі очі, світле волосся) використати для продовження своєї нації. У листопаді 1941 розпочалася насильна депортація робітників до Німеччини. Забезпечивши багерів та німецьких капіталістів дармовою робочою силою, гітлерівці надіялись, що більше заінтересують їх у війні. Вивезення населення в рабство фашисти розглядали не як тимчасовий захід, а як постійне найважливіше завдання. В одному з документів, адресованих Розенберг, говорилось: „Найважливішим завданням найближчого майбутнього є підготовка всієї незайнятої робочої сили (цивільні та військовополонені) для передачі в Німеччину“. Спочатку окупанти організовували добровільний виїзд до Третього рейху. Пропагували добре життя робітникам – українцям у Німеччині. Селян за згоду їхати працювати на бауерів обіцяли наділити землею. Проводити вербування окупантам допомагали „свої“. Вони робили спроби переконати людей у необхідності їхати до Третього рейху. Дійсність перевершила всі сподівання фашистів: добровільний набір робочої сили повністю проваливсь. Тоді окупанти взяли курс на примусове вивезення населення в найширших масштабах. 21 березня 1942 р. декретом Гітлера було створено спеціальне „імперське бюро по використанню робочої сили“ під керівництвом гауляйтера Заукеля. Як „генеральний уповноважений по набору робочої сили“, Заукель мав необмежені повноваження. Цей гітлерівський сатрап не спинявся ні перед чим і був дуже жорстоким щодо цілих народів. „Найбільший і найжорстокіший работоргівець з часів єгипетських фараонів“,— таку характеристику здобув він на Нюрнберзькому процесі військових злочинців. Багато разів Заукель, Розенберг та інші фашистські верховоди виїжджали до окупованих районів, беручи безпосередню участь в організації масового вивезення населення. Людей називали остарбайтерами, що означало „східні робітники“. На Україні, як і на інших окупованих територіях, настали часи, що переважали своїми страхіттями лихі часи татарських і турецьких навал. При депортації робітників застосовувались методи, які нагадували найчорніші періоди торгівлі рабами. У містах і селах вдень і вночі фашисти полювали на людей, як на диких звірів. Для вивезення людей гітлерівці мобілізували весь окупаційний апарат. З квітня 1942 р. до цих операцій вони підключили фашистську армію. Гітлерівські головнокомандуючі, наділенні необмеженою владою над населенням, безконтрольні у своїх діях, змагалися між собою, щоб якомога більше невільників загнати у фашистські „робочі табори“. У тому разі, коли селяни відмовлялися їхати до Німеччини, накладали на все село великий штраф. Якщо одна особа, призначена на роботу в Німеччині, втече, направляли на каторгу замість неї двох членів її родини, а якщо вони непрацездатні, то висилали їх до концтабору. Заміна мобілізованого членами його родини застосовувалась багатьма фашистськими людьми. У разі відсутності особи, призначеної до висилки, потрібно було доставити брата, сестру, батька або матір з цієї сім’ї. Щоб залякати людей і примусити їх „вербуватися“ на каторгу, окупанти спалювали хати родин, члени яких ухилялися від поїздки до Німеччини. Терором і репресіями фашистам вдалося на кінець 1942 р. загнати до Німеччини майже 700 тисяч українців. За планом Заукеля, з жовтня 1942 р. по травень 1943 р. Україна мала поставити 450 000 рабів, тобто у середньому майже 22000 щодня. За таких умов окупанти вже не обмежувались „вербуванням“ за допомогою повісток, а перейшли до розподілу поставок остарбайтерів по „комісаріатах“, „дебітах“, містах і селах. По всю дно гітлерівці вдавалися до облав. Есесівці, поліцаї з собаками оточували кільцем вулиці, міські квартали, базари, кінотеатри, вокзали, установи, перекривали шляхи з міст. Хапали всіх без розбору: старих людей, жінок з дітьми гнали їх на вербувальні пункти і негайно вивозили до Німеччини. Ніякі документи, ніякі обставини не бралися людоловами до уваги. Нерідко внаслідок облави людина зникала безслідно і лише через тривалий час надсилала рідним звістку про себе з Німеччини. Окупанти полювали на працездатних людей не тільки у містах, а й у селах, які не давали встановленої кількості невільників. Вивезено було близько 70 % жителів сіл. Ось один із багатьох прикладів. У липні 1943 р. облава, що супроводжувалась звірствами окупантів, була влаштована в селі Карабчиєві на Житомирщині. Оточивши вночі з різних кінців село, жандарми і поліцаї схопили 82 чоловіка. Село було спалене. Палив його особисто гебітскомісар. Захоплених людей звозили на „пересильні пункти“, які розміщалися у містах. Один із таких пунктів був у Києві. Про настрої остарбайтерів, що потрапляли сюди, свідчили численні надписи на стінах, залишені невільниками перед відправкою до Німеччини. У цих надписах відбилося не тільки безмірне страждання, туга за рідною домівкою, відчай; у них — дух непокори. В одному з надписів, виведених на стіні, говориться: Дом из страшной сказки, улица Артема... Словно скот, сгоняли молодежь сюда. Из родного края, из родного дома В рабство угоняли юность навсегда. Зарево пожаров темными ночами,— То горели наши села, города, И земля дымилась кровью и слезами. Разве мы забудем это? Никогда! Тотальне вигнання до Німеччини завдало українському народові величезної шкоди. У зв’язку з тим, що значна більшість дорослих чоловіків перебувала в Червоній армії або партизанських загонах, а десятки тисяч їх уже перебували на фашистській каторзі, окупанти з кінця 1942 р. за спеціальним наказом Гітлера приступили до масового вивезення в неволю жінок віком від 16 до 35 років. Депортація до Німеччини охоплює дедалі молодших за віком. Якщо раніше забирали юнаків і дівчат, що народилися в основному до 1926 року, то тепер мобілізації підлягали вже підлітки народження 1927 – 1928 років. За спеціальним розпорядженням рейхскомісар України Еріха Коха, закрито було навіть і ті нечисленні школи, у яких навчалися діти старші за 15 років і разом з учителями їх відправляли до Німеччини. За роки окупації фашистами вдалося методами нещадного терору переправити сотні тисяч „остарбайтерів“. Значно обезлюдивши міста і села країни. „Інколи області залишалось без усякого населення“,— визнавалось на нараді генералкомісарів у Вінниці 1943 р. Кількість вигнаних у німецьку неволю з Черкаської області характеризується такими даними: з міста Умані та району примусово вивезено понад 7 тисяч „остарбайтерів“, з Черкас — більше 8 тисяч, з Христинівського, Чорнобаївського районів — майже по 6 тисяч чоловік з кожного, Звенигородського, Корсунь – Шевченківського, Маньківського — більш як по 5 тисяч, Жашківського — 3700, Тальнівського — 4870 мирних людей. Прагнучи уникнути депортації, люди відмовлялись брати повістки про мобілізацію, тікали або переховувались. Дехто з утікачів тимчасово оселялися в іншій місцевості, щоб перебути там, поки припиниться мобілізація. Але часто, не маючи змоги в умовах фашистського окупаційного режиму іти далеко від дому, багато людей місяцями і навіть роками ховались по різних тайниках: на горищах, у підвалах, у стогах сіна, димарях. Щоб уникнути каторги, люди не спинялись перед самоскаліченням. Тисячі калічили себе на все життя: обливались кислотою, відрубували собі пальці тощо. Таких сумних фактів безліч. Самоскалічення стало формою протесту населення проти відправки в неволю. Це змушені були визнати навіть гітлерівці. Самовіддано допомагали „остарбайтерам“ уникнути відправки в Німеччину лікарі, яких окупанти примушували працювати на „біржі праці“ і пересильних пунктах. Найбільш поширеним методом врятування людей був занадто суворий підхід лікарів до визначення придатності „остарбайтерів“. Так, київський професор П. М. Буйко, якого фашисти примусили працювати в медичній комісії у Фастові, „бракував“ сотні дівчат та юнаків. Таким способом користувалось багато лікарів, і це почало викликати в окупантів підозру. Загальна кількість людей, вивезених до Німеччини під час Другої світової війни з окупованих нацистами країн досягла 12 мільйонів чоловік. Серед них було близько 4 мільйонів громадян Радянського Союзу, зокрема понад 2,4 мільйони українців. Нескінченними стрічками тягнулись до Німеччини ешелони, які вивозили найдорожче багатство України — її людей. Невимовні поневіряння випали на долю цих нещасних уже під час перевезення. Їх тримали у холодних, брудних товарних вагонах з забитими віконцями; їсти і пити, як правило, не давали; при найменшій спробі втекти охорона стріляла по вагонах. Чимало людей помирало в дорозі. Були випадки, коли охорона викидала новонароджених з віконець вагону прямо на ходу поїзда. Суцільний крик і стогін людей не міг заглушити навіть гуркіт коліс. Невільники почували себе упередвір’ї чогось страшного. „Тіснота, сморід, плач і лемент людей доводило до відчаю. Діти тулились до матерів, які теж заливались сльозами. Люди стояли стомлені, вони підтримували один одного. Не було навіть місця присісти...“ Зразу ж після прибуття до Німеччини людей відправляли на спеціальні невільницькі ринки, де їх купували багери. Ціна людини на цих „ринках“ не перевищувала 25 марок, тоді як пальто коштувало 18, туфлі на дерев’яній підошві — 13 марок. Для невільників запровадили особливий знак „ Ост“ („Схід“), який треба було носити поверх одягу на руці або на грудях; без цієї позначки остарбайтери не мали права переступити поріг свого житла. У червні 1944 цю дискримінаційну відзнаку було замінено на національні відзнаки — для українців — тризуб. Більшість працювали на приватних підприємствах. Продуктивність невільників була досить високою і становила серед чоловіків 60 – 80 % у порівнянні з продуктивністю німецьких робітників, а серед жінок — 90 – 100 %. У Німеччині остарбайтери жили в спеціальних таборах під наглядом адміністративно – поліцейських спецслужб. Заробітна платня становила 30 % платні німецького робітника, з чого більша частина йшла на оплату харчування і житла. Остарбайтерів годували лише один – два рази на день „баландою“ з лушпиння і різних покидьків. Замість хліба видавали спеціально винайдений для остарбайтерів так званий „ерзац – хліб“, який складався з 50 % житніх висівок, 20 % вичавків цукрових буряків, 20 % целюлозної муки і 10 % муки, виготовленої з соломи і листя. Не дивно, що від такої „їжі“ люди були вкрай виснажені, хворіли та вмирали. Надзвичайний ступінь виснаження людей внаслідок недоїдання відзначали і самі німецькі підприємці. Остарбайтери, завезені окупантами для примусової роботи в промисловості та сільському господарстві Німеччини вважались фашистами „військовими трофеями“, механічно зараховувались до категорії „військовополонених“ і за режимом утримання прирівнювались до таких. Неймовірно важкими, справжні каторжними були умови праці. Людей примушували працювати майже без усякої оплати по 14 – 16 годин на день, ставили на найважчі роботи. За найменшу провину жорстоко карали, кидали в концтабори, розстрілювали. Ось що говориться в піснях, складених остарбайтерами: Як привезли нас у „дойче“ ,— До людей тут ставлення вовче: Нашого брата б’ють та лають, У труну живцем затягають... Ой, зелена та береза, Що виросла в полі, Ой щасливий, хто не знає Германської „волі“. Про нелюдські умови, в яких перебували остарбайтери у фашистській неволі, про тяжку долю вигнанців розповідається в мільйонах їх листів до своїх рідних та близьких. Це документи великої сили, вони писані кров’ю і сльозами. „ …Моя сестричко! Ти ще на волі, ти вільна, ти пташка, ти живеш ще життям, яке створила природа, а я чорний раб, — писала Віра Л-ва з Унтерфаренбада в с. Хмелевик Бережанського району на Київщині. — Я, крім тяжкої праці, нічого не знаю. Ніхто нас не вважає за людей, а ніби ми споконвіку тягло для праці… Від неділі до неділі не вживаю свого рідного слова. Тільки коли ляжу спати, то сама до себе промовляю, чи не забула говорити. Скільки б я не писала, ти не уявиш собі, бо у нас люди так не живуть. А може і уявиш собі, якщо ти, напевне, чула про рабів і рабовласників…“ Чимало яскравих фактів свідчать про те, що, перебуваючи в неволі, остарбайтери використовували будь-яку можливість шкодити ворогові. Вони влаштовували саботаж, диверсії, страйки на підприємстві і транспорті. За спробу втечі остарбайтери каралися смертю або ув’язненням у концтаборі. Остарбайтери у1945 були звільнені американськими військами. Після закінчення війни частина українців потрапила за кордон у Латинську Америку і Австралію, а більшість була репатрійована до СРСР, де багатьох було звинувачено у „зраді батьківщині“ і репресовано. Коли я відвідала колишніх „остарбайтерів“ і поставила декілька запитань, то старенькі поділились зі мною своїми спогадами . Інтерв’ю з Ковпик Любов’ю Йосипівною, жителькою мого рідного села. — Любове Йосипівно, коли ви народилися? —19 вересня 1926 року у селі Малий Ржавець.
—Забирали на початку травня 1943 року. Мені тоді не було ще й 17. Ми всі дома були, коли прийшов Синсейчик (така вулична кличка),він на німців робив. Сказав, щоб я збирала речі і негайно йшла до комори. Мати зразу здогадалась, чого туди йти, бо вже багатьох із села забрали. Я заховалась на городі у купі торішнього кукурудзиння. Удень пересиділа, а надвечір стало холодно, то я перебігла у повітку. Та через декілька хвилин з’явився Синсейчук з Іваном Бабкою (той після війни десь утік), найшли мене і повели до комори (комора тоді була на місці, де зараз знаходиться шкільна кочегарка). Михайла Арсентійовича Кутового поставили сторожувати. Він нас випустив, а старості сказав, що повтікали. Та нас знову половили, зібрали усіх у коморі. Прийшов сестри Галини чоловік Дмитро та обміняв мене на себе, щоб я дома могла переночувати. Староста Ковпик Іван говорив: „Не плачте! Ми їх до Канева, а там випустимо“. — Як доправляли до Канева? Ви йшли пішки чи на чомусь вас везли? — Вранці всіх посадили на підводи і повезли до Канева. Нас правлять, а за нами плач, крик. І, здавалося, що і сама погода за нами плакала, бо був такий густий туман, сирість. Привезли нас у приміщення суду. Там нас записували по імені та прізвищу, а тоді погрузили у вагони – товарняки, як скотину. А на пероні крик, шум, стрілянина, бо такі, як я, пробували утекти. — А у вагонах місця для того, щоб сиділи можна було? —Та які там місця! Ми стоячки їхали, одне – одного підтримуючи. А був такий випадок, що у дорозі одна жінка чи то від нервування, чи то від штовхани народила п’ятимісячне дитя, то його німці зразу ж викинули. —У дорозі щось їсти давали? —давали просяний хліб і воду. А то у нас з дому у торбах трохи було що в рот кинуть. —То ви так до самої Німеччини їхали? —Ні. Нас доправили до міста Брест – Литовськ,. Там нас роздягли догола і хлопців, і дівчат. Одяг забрали на дезинфекцію, а нас, дівчат, разом з хлопцями загнали у якусь баню , щоб покупалися. У туалет вводили під наглядом. Німець стояв над душею і навіть очей не відводив. Правили нас близько місяця, бо робили часті такі зупинки. Коли прибули у Германію, нас посадили у машини і повезли у Магдебург. Там нас виставили, як товар. Підходили баура і вибирали собі робітників. Мене спочатку взяв добрий господар. Він до всіх своїх робітників ставився добре, і їсти непогане давав, та через чотири місяці він помер, а нас забрали у Шенебек на патронну фабрику. Тут пробула 2,5 роки. Тут я і сьорбнула немалу ложку горя. — Розкажіть, що ви робили на заводі? Яке було ставлення до „остарбайтерів“? — Ми перебирали патрони. Стояли за станком до 16 годин. Нам видавали спецодяг сірого кольору, а на грудях вибитий значок на німецькій мові „Айсвайс“. Важко було, а наглядачі, за те , що відпочиваємо різками били. А ми їм станки ламали. Було всунемо якусь ломаку у станок — він і поламався, ото якихось півгодинки і відпочиваєш. Згодом німці зрозуміли, що ми робимо це навмисно і почали за це бити, в штрафлагері відправляти. Та ми не каялись. — Де ви жили? — Жили у байраках. Були окремі для чоловіків і жінок. Поляки, руські, французи та інші жили в різних байраках тільки на одній території. Неподалік стояла для німців церква. Нам не дозволялося у ній молитися, та ми було комірці на халатах гарно завернемо, щоб не видно було значків і так проходили до церкви. Байраки були огороджені колючим дротом. — А чим годували? — Варили нам картоплю у мундирах, кольрабу (схоже на чорну редьку), журавлину та брукву. З нами на станках робили і німкені. То деякі годували нас штулями (тонкий хліб, намазаний маслом, а зверху шматочок ковбаси, зверху ще шматочок хліба). Ми одержували за роботу трохи грошей і дозволяли купувати лимонад. — Мабуть, багато хворіло, то чи займались вашим лікуванням? — На заводі був підвал, у ньому постійно було по коліна води, то під час бомбардувань нас всіх туди зганяли. А їжа які — хіба не захворієш. Багато хворіло на туберкульоз і від цього масово помирали. Були госпіталі, куди клали на лікування того, хто поранився, чи трохи прихворів. Мені теж довелося побувати у ньому. Від важкої роботи та поганої їжі напух унизу живіт, не стало місячних. Болі були такі, що я думала: помру. Та у госпіталі працювала дуже добра німкеня (і серед німців були люди), яка мене виходила. — Ви були молодими юнаками і дівчатами, розкажіть як проводили час після роботи. — У байраці святкували Новий рік. Ворожили на майбутнє, на нареченого. Клали під подушку гребінець, який хлопець присниться, той і буде чоловіком. З сусідніх байраків хлопці приходили до дівчат. Я своє кохання зустріла перед звільненням. Звали його Сергій, був він з Чернігівської області. — Чи пам’ятаєте, як вас звільнили? — Звільнили нас у 1945 р. американці. Вони нам давали скільки їжі: і булочки, і цукерки. А пізніше радянські відправили нас по домівках. Було що свої ж солдати „насільнічали“ дівчат. Через ліс на підводах везли до станції. Пити так хотілось, а води не було починали пити з калюж, хоч було і заборонено, бо води чимось отруїли. Хто випивав такої води — помирали. Я терпіла поки не доїхали до Ельби. Там ми і напилися і покупалися. У вагонах приїхали додому. Сергія забрали служити на Далекий Схід, де він залишився жити. Я приїхавши додому у 1946 році народила Віру. Сергій кликав до себе та я від матері так далеко не схотіла їхати. Весь час перебування у Німеччині ми жили одним днем. Пережив день, той добре. Не знали, чи вернемось коли додому. Аби не дожидав цього ніхто. Спогади Кутової (Риженко) Ганни Панасівни про період перебування у Германії 1943 – 1945 р.р. Народилася 6 березня 1926 року. Як забирали у селі молодь, то заховалась у дядька на горищі. Мене найшли і забрали. Я була разом з Ковпик Любов’ю Йосипівною. Разом з нею повезли на підводах до Канева. А далі у вагонах – товарняках доправили до Німеччини. Ми мабуть із місяць їхали бо робили зупинки, на яких наш одяг парили, а ми залишались у чому мати народила. Привезли нас у місто Магдебург, тоді доправили у Шенебек на патронний завод. Коли вели нас у їдальню, то багер відбирав собі дівчат і хлопців працювати на кухню. У те число потрапила і я. Нам видали спецодяг, шльопанки на дерев’яній платформі. Ми розвантажували машини з продуктами, мили тарілки, казани. До варіння їжі нас не допускали. У великих казанах варили баланду з кольрабі. Давали журавлину, кисле мені і досі у роті від неї. Варили нам нечищену картоплю. А німець – кухар був не жадний, він нам, якщо щось у казані залишалось, то у тарілки насипав. У 1945 звільнили американці, у листопаді місяці поїхали додому. Ось фотографії, які я привезла з Німеччини. На них я , сестра моя, подружки. Фотографувалися уже після звільнення. (Показує фотокартки). Спогади Кутового Миколи Даниловича Народився 5 квітня 1926 року. Я ходив на роботу у сільраду. Був з товаришем посильним. У травні 1943 року увечері біля клубу, там збиралась молодь, мене перший раз пов’язали німці, та з клубу вийшов старий німець (У них у клубі майстерня була, у якій ремонтували взуття солдатам, ми хлопці бувало до них заходили увечері, говорили), підійшов до офіцера і довго щось з ним говорив, та потім нас відпустили. Німець сказав, щоб ми тікали і сховались поки закінчиться облава. Вдруге мене схопили, коли я на роботі був та йшов селом. Посадили на машину, там було вже багато таких як я, завезли у Корсунь у табір, де був „зборочний“ пункт, у який звозили з усіх сусідніх районів хлопців і дівчат віком від 16 до 17 років. Цей пункт був розташований у приміщенні школи. Табір був огороджений колючим дротом, а навколо ходило 4 часових.. Днів 7 там були. Місцеві жителі їсти приносили. Одного разу вивели нас на прогулянку, бачу хлопці посідали під тином і таке як у ножа гуляють. Саме часові мінялися, хлопці, як ті собаченята, вирили попід дротом вилазку і навтьоки. А перед обідом я зговорився з Михайлом Степановичем Міхневичем утекти з табору. Коли бачимо хлопці тікають, то і ми за ними. Я був боязкіший, то Михайло сказав мені лізти першим, щоб не остався, а він за мною. Зразу за тином текла канава, а за нею городи. Не пам’ятаю чи то городина вже росла, чи то бур’янами були зарослі, та ми ускочили у ті городи і сиділи до самої ночі. За городами протікала річка Рось. Ми підійшли до неї, побачили, куди вона тече, і пішли проти течії на північ. Попід самою річкою не йшли, бо це було небезпечно, а йшли подалі через Кичинці, Таганчу, через ліс. На ранок були дома. До вечора просиділи у бур’янах, тоді розійшлись по домівках. Після всього мати нікому не казала, що я дома, ховала мене поки не прийшов час іти у армію. У березні 1944 р. був зарахований до лав Червоної армії. Спогади Ковпик (Іщенко) Катерини Самійлівни про період перебування у Германії 1942 – 1945 р.р. Народилася 21 квітня 1926 року. Коли 1942 року у селі почалась мобілізація, матері сказали, що мене заберуть до Німеччини. Я сховалася у сусідів на горищі, не знаю, хто мене здав, та уночі мене з горища забрали староста з німцями. Дуже побили. Другого дня гнали гоном у Миронівку. Зі мною були хлопці і дівчата з Хмільни, Яблунева, Кононі, Литвинця та інших сіл Канівського району. На вокзалі у Миронівці посадили у товарні вагони. У них навіть вікон не було. По дорозі поїзд жодного разу не зупинився аж до самої Польщі. У туалет змушені були на місці ходить. Не можна уявить, який стояв сморід. У Польщі на переправному пункті дозволили у туалет сходить. Хотіли тікати, але поліцаї почали по нас стріляти. Ми змушені були повернутися. Привезли нас до Германії, перекладач сказав, щоб ми виходили. На станції нас розібрали багера. Кого на фермерські господарства, кого на заводи, фабрики. Посадили на підводи і повзли. Я потрапила до фермера. На нього робило 30 чоловік. Серед них були і французи, італійці, і серби, і українці. Нас привезли, зразу покупала і дали другий одяг. Працювати було дуже важко. Робили з світання до смеркання біля скотини, на полі. Нам давали пайки, і ми самі готували собі їсти. У 1945 році були звільнені. Катерина Самійлівна дала документ, який вона готувала для оформлення допомоги: Наостанок вона прочитала ось такого вірша: Доня Не втекла від німців знову доня, Із хортами вже була погоня. Посадили дівчину за грати, Повезли в Німеччину прокляту. Не було ні вістки, ні поклону Від доньки з фашистського полону. Дев’ять років процвітало жито, Родичі, сусіди — всі казали: „Катю вбито“. На гробки ходили кожну весну Пом’янути душу її чесну. На десятий рік мела пороша, Завітав до хати листоноша. Матері конверт обпік долоні — З того світу лист прийшов від доні. „Здраствуй, мамо. Жива чи здорова? Пише тобі донька чорноброва. Та не та, що знала ти, красива, А стара, замучена і сива. Постаріла на чужій роботі, Посивіла в горі і турботі. Скільки років проробила на фашиста – пана. Там зазнала я, мати – мати, Краще, як не будеш знати. В 45-тім рано – вранці Нас забрали всіх американці. Тільки ж не пустили на Вкраїну — Завезли в далеку Аргентину. Тут я маю мужа, маю діти, Є з ким плакать і радіти. Все забувши: горе і утому, Можна повертатися додому. Та не хоче (скільки не просила) Муж лишати батьківського краю. Тільки є радості в кімнаті — Діточки і сни мої крилаті. Сняться мені рідні зорі І в гаю берези білокорі, І туманів сиве надвечір’я, Та ще місяць сивий над водою, Де колись була я молодою. Мамо, як до тебе дійде моя мова — Відгукнися, як вітрові діброва. Поклади в конверт листочок м’яти, Щоб могла я край свій пригадати. Кісточку калини в землю кину, Хай росте тут згадка про Вкраїну. Як умру я, щоб дочки й сини Щоранку вспоминали матір – полонянку. От і все. Кінчати буду. Нене, вклонися всьому селу від мене. Садові, гаєві і полю Від мого безкінечного болю...“ Поки в світі є чорні світи — Сліз гірких не висушать листи... Всі ці події, що стосуються остарбайтерів, довгий час замовчувались. Було довге забуття цієї сторінки історії. Та останнім часом тема використання примусової праці у Третьому рейху привертає велику увагу, тому що нам, підростаючому поколінню, необхідно знати всю правду минулого, щоб більше не повторилось таке у майбутньому. Ми мусимо серцем відчути всі ті події, уявити тих людей, що пережили ті страхіття, бо, як говорив Анрі Барбюс: „Війна буде повторюватись до тих пір, поки питання про неї буде вирішуватися, не тими, хто помирає на полі бою“. 1994 року німецький уряд виділив значні матеріальні кошти для компенсації колишнім остарбайтерам. Та хіба за гроші купиш втрачену молодість?.. Список використаної літератури
В. В. Федієнко.— Харків: ВД „Школа“, 2005.— 797 с.
|
|
Державне підприємство Науково-телекомунікаційний центр «Українська... Державне підприємство Науково-телекомунікаційний центр «Українська академічна і дослідницька мережа» Інституту фізики конденсованих... |
Державне підприємство науково-телекомунікаційний центр “Українська... |
|
Про інформаційне обслуговування через комутовану телефонну лінію Державне підприємство науково-телекомунікаційний центр “Українська академічна і дослідницька |
Державне підприємство науково-телекомунікаційний центр “Українська... |
|
Державне підприємство науково-телекомунікаційний центр “Українська... |
Державне підприємство науково-телекомунікаційний центр “Українська... |
|
Додаток до угоди № Державне підприємство науково-телекомунікаційний центр “Українська академічна і дослідницька мережа” Інституту фізики конденсованих... |
Регіональні Навчально(науково)-методичні центри (кабінети) професійно-технічної освіти Науково-методична робота професійно-технічної освіти у регіоні координується регіональним Навчально(науково)-методичним центром (кабінетом)... |
|
І Всеукраїнської науково-практичної З 8 до 18 квітня 2013 р відповідно до плану роботи Інституту післядипломної педагогічної освіти Чернівецької області відбувалася... |
Інформаційний звіт про результати студентської наукової роботи кафедри... Міжвузівська студентська науково-практична конференція «Теорія та практика розвитку банківської справи» |