Suzanne Collins
MOCKINJAY
Переклад з англійської Уляни Григораш
Усі права застережені. Жодну частину цієї публікації не можна відтворювати, зберігати в системі пошуку інформації чи передавати в будь-якій формі будь-яким способом — електронним, механічним, ксерокопіюванням або іншим способом — без попереднього письмового дозволу власника.
ISBN 978-617-538-038-3
|
© Suzanne Collins, text, 2010
© Tim O’Brien, jacket art, 2010
© Уляна Григораш, переклад, 2012
© ТОВ «Видавництво «Країна Мрій», 2012
|
ЧАСТИНА 1
ПОПІЛ
РОЗДІЛ 1
Опустивши очі долі, я збентежено спостерігала, як на мої зношені шкіряні черевики тоненьким шаром осідає попіл. Ось тут стояло наше з Прим ліжко, а ось там — кухонний стіл. Тільки купка обвуглених цеглинок — усе, що залишилося від коминка, — допомогла мені зорієнтуватися в цьому морі золи.
Від Округу 12 не залишилося майже нічого. Місяць тому капітолійські бомбардувальники зрівняли з землею геть усі шахтарські хати на Скибі, всі крамниці в місті й навіть Будинок правосуддя. Єдине місце, яке заціліло, — Поселення Переможців. Але чому? На це запитання я не мала відповіді. Можливо, завбачливо залишили дах над головою для гостей із Капітолія. Наприклад, для випадкового репортера чи для комісії, що має оцінити стан копалень. Або ж для загону миротворців, що виловлюватимуть біженців, які схочуть повернутися.
Але ніхто й на гадці не мав повертатися, тільки я, і то ненадовго. Влада Округу 13 була проти: мовляв, не варто зайвий раз ризикувати, тим паче що цей ризик тягнув за собою чималі видатки: високо в небі, охороняючи мене, кружляла щонайменше дюжина невидимих вертольотів. Але я просто мусила побачити все на власні очі, й мене мало хвилювало те, що мої плани не збігаються з планами влади.
Зрештою Плутарх Гевенсбі, колишній старший продюсер Голодних ігор і призвідець повстання проти Капітолія, здався і тільки розгублено знизав плечима:
— Відпустіть її. Краще змарнуємо день, аніж іще один місяць. Можливо, коротка мандрівка в Округ 12 допоможе переконати Катніс, що ми з нею на одному боці.
На одному боці. Ліву скроню пронизав різкий біль, і рука автоматично потягнулася до місця, в яке Джоанна Мейсон поцілила котушкою дроту. Мої думки плуталися щоразу, коли я намагалася впорядкувати спогади: що було зі мною насправді, а що ні? Я стояла посеред руїн рідного міста. А що було до цього? Не пам’ятаю... Наслідки струсу мозку не минулися безслідно, і думки досі безладно скакали, плуталися... А ще ліки... Мені давали знеболювальне й антидепресанти, і вони, здається, викликали галюцинації. Однієї ночі підлога в палаті перетворилася на килим зі змій, які звивалися й сичали.
Я використовувала методику, яку порадив мені, один із лікарів: починала з найпростішого, що скидалося на правду, і рухалася до складнішого. У голові одразу спливли заучені слова...
«Мене звати Катніс Евердін. Мені сімнадцять років. Мій дім — Округ 12. Я брала участь у Голодних іграх. Урятувалася. Капітолій ненавидить мене. Піта в полоні. Його вважають мертвим. Швидше за все, так воно і є. Та це, мабуть, і на краще...»
— Катніс, хочеш, я піду з тобою? — долинув голос мого найкращого друга Гейла. Крізь шолом, який мене змусили одягнути повстанці, він лунав якось дивно. Гейл чекав у вертольоті, він ні на мить не відводив од мене погляду — був готовий кинутися на допомогу, тільки-но щось піде не так. Я присіла — коліна вперлися в підборіддя — й обхопила голову руками. Я на межі зриву. Але цього не станеться. Ні. Не зараз, коли лікування припинили.
Випроставшись, я гукнула у відповідь:
— Не треба. Зі мною все гаразд.
Немов на підтвердження своїх слів, я рушила до міста. Гейл зголосився полетіти зі мною в Округ 12, але не заперечував, коли я попросила його почекати у вертольоті. Він розумів, що я хочу побути на самоті, що мені не потрібне товариство, навіть його. Певні відтинки життя людина повинна долати самотужки.
Літо стояло сухе і страшенно спекотне. Жодна крапля дощу, жоден подув вітру не наважилися потривожити купи попелу — наслідки нещодавніх бомбардувань. Тільки мої грубі черевики посміли розпорпати їх. Я не зводила очей з того місця, де колись була дорога. Коли мене висадили на Леваді, я на мить втратила пильність і спіткнулась об камінь. От тільки виявилося, що то був не камінь, а чийсь череп. Від мого необережного руху він перекотився і завмер горілиць.
Я довго не могла відірвати погляду від зубів — усе гадала, чиї вони. Мабуть, мої мали б точно такий вигляд.
Я вирішила триматися дороги, але виявилося, що це хибне рішення: тут було найбільше решток тих, хто намагався врятуватися. Дехто згорів, інші, мабуть, задихнулися від диму — їм вдалося уникнути нищівного полум’я, і тепер їхні тіла, на різних стадіях розкладання, всіяні мухами й оповиті смородом, перетворилися на харч для падальників. «Це я вас убила, — подумала я, проминувши одну з куп. — І вас. І вас».
Бо це таки зробила я. Адже то моя стріла, спрямована у слабке місце в силовому полі, накликала на округ розправу, саме вона вкинула Панем у хаос.
У голові досі лунали слова президента Снігоу, які він сказав того ранку, коли розпочався Тур переможців: «Катніс Евердін, дівчино у вогні, ви кинули іскру, яка, якщо її занедбати, може розростися до пекельного вогню, що зруйнує Панем». Виходить, президент аніскілечки не перебільшував і не хотів мене просто полякати. Швидше за все, він намагався завербувати нажахане дівчисько й заручитися моєю підтримкою. Однак він запізнився: я запустила в дію механізм, який уже сама не могла зупинити.
«Горить. Досі горить», — подумала я тупо. Попереду копальні вивергали чорні стовпи диму, та кого вже це хвилює? Понад дев’яносто відсотків населення округу загинуло. Серед живих залишилася жменька біженців, які знайшли притулок в Окрузі 13, а це те саме, що зостатися бездомним назавжди.
Знаю, що я не повинна так думати; знаю, що маю бути вдячна за те, як нас прийняли. Голих і босих, хворих, поранених і спухлих від голоду. Та я ніяк не могла змиритися з думкою, що Округ 13 залишався осторонь, коли бомбардували Округ 12. Це зовсім не звільняло мене від почуття провини — чого-чого, а провини вистачало на всіх. Але якби не Округ 13, я б ніколи не опинилася в центрі змови, спрямованої на повалення Капітолія, не отримала б такої підтримки.
Жителі Округу 12 ніколи не чинили організованого опору, а тим паче не брали участі у загальному повстанні. Однак їм не пощастило: на обрії з’явилась я. Дехто з уцілілих вважав, що їм неймовірно поталанило: вони нарешті звільнилися з Округу 12, втекли від безпросвітного голоду й репресій, від небезпечних копалень і батога нашого нового старшого миротворця Ромула Треда. Знайти нову домівку — це вже саме по собі диво, адже донедавна ніхто й не підозрював про існування Округу 13.
Зацілілі повністю завдячували своїм життям Гейлу, хоча він усе й заперечував. Щойно закінчилася Червона чверть — тільки-но мене забрали з арени, — водномить було знеструмлено весь Округ 12, екрани телевізорів почорніли, і на Скибі стало так тихо, що було чутно, як калатають серця. Ніхто не обурювався через те, що відбулося на арені, але ніхто й не торжествував. А за п’ятнадцять хвилин небо почорніло від вертольотів, і на землю посипалися бомби.
Тільки Гейл згадав про Леваду — одне з небагатьох місць, не забудоване старенькими дерев’яними хатами, по самі віконця засипаними вугільним пилом. Він зібрав усіх, кого зміг, у тому числі й мою маму з Прим, і відвів туди. Гуртом вони повалили огорожу, яка без електроживлення перетворилася на нікчемну перешкоду, й опинилися в лісі. Гейл повів їх до першого-ліпшого місця, яке спало йому на думку: до озера, куди мене змалечку водив батько. Саме звідти люди спостерігали за полум’яними язиками, що злизали їхній звичний світ.
На світанку бомбардування припинилося, вогонь поволі згасав, виживанці зібралися разом. Мама з Прим влаштували для поранених імпровізований лазарет і намагались лікувати їх травами, зібраними в лісі. У Гейла було два луки й два сагайдаки зі стрілами, мисливський ніж, рибальська сітка — і все це на понад вісімсот нажаханих голодних ротів. Допомагали всі, хто був спроможний рухатися. Так вони протягнули три дні, аж раптом з’явився вертоліт і евакуював їх до Округу 13, де були і чисті світлі кімнати, і одяг, і триразове харчування. Єдиним недоліком було те, що всі приміщення містилися глибоко під землею, одяг був абсолютно ідентичний, а їжа, м’яко кажучи, не дуже смачна. Однак біженці з Округу 12 не переймалися. Вони були в безпеці. Про них піклувалися. Вони вижили, і їх гостинно прийняли.
Люди сприйняли це за вияв доброти. Але чоловік на ім’я Далтон, біженець з Округу 10, який прибився сюди пішки ще кілька років тому, пролив світло на справжні мотиви такої гостинності:
- Ви їм потрібні. І я їм потрібен. Ми всі їм потрібні. Нещодавно тут лютувала епідемія віспи, яка забрала чимало життів, а чоловіки, які вижили, стали безплідними. Ми тут для збільшення популяції. Ось як вони нас сприймають.
В Окрузі 10 Далтон працював на фермі, і там для підтримки генетичного різноманіття коровам підсаджували заздалегідь заморожені ембріони. І, швидше за все, він не помилявся у своїх здогадках — замало дітей тут було. Ну то й що? Нас не тримали в загонах, нас готували до роботи, а дітей навчали. Ті, кому виповнювалося чотирнадцять, отримували найнижче військове звання, і відтоді їх шанобливо величали солдатами. До того ж кожному біженцю влада автоматично давала громадянство Округу 13.
Але я все одно їх ненавиділа. Власне, зараз я всіх ненавиділа. І в першу чергу себе...
Земля під моїми ногами стала твердою, і крізь товстий килим попелу я відчула бруківку — це площа. По периметру тягнувся невисокий вал — рештки крамниць; замість Будинку правосуддя височіла купа почорнілого кругляка.
Я наблизилася до місця, де колись була пекарня Пітиних батьків, а тепер стояла хіба обгоріла піч. Ні Пітині батьки, ні старші брати не дісталися Округу 13. Із заможних мешканців нашого округу після пожежі вціліла дюжина людей. Тепер ніхто не чекав Пітиного повернення. Окрім мене...
Задкуючи від пекарні, я на щось наскочила, поточилась і незчулась, як присіла на шматок розпеченого на сонці металу. На мить я замислилася: що це? Аж раптом згадала про нововведення, які не так давно з’явилися на площі з легкої руки Треда: ганебний стовп, кілька колодок для шмагання й шибеницю, на яку я і всілася. Мені стало зле. Зовсім зле. Перед внутрішнім зором постали образи, які переслідували мене і уві сні, і наяву. Я постійно уявляла, як катують Піту: топлять, палять, шмагають, б’ють струмом, нівечать, лупцюють — так Капітолій намагається витягнути з нього відомості про повстання, про яке він і гадки не має. Міцно заплющивши очі, я подумки полинула за сотні миль, до Піти, щоб бодай якось підтримати його і запевнити, що він не сам. Але насправді це не так. Він сам-самісінький. І мені не до снаги йому допомогти.
Тікати! Геть звідси — в те єдине місце, яке не знищив вогонь. Я швидко проминула уламки будинку мера Андерсі, де мешкала моя подруга Мадж. До нас не дійшло жодної звісточки про неї та її родину. Може, їх евакуювали до Капітолія, беручи до уваги становище її батька? А може, й ні. Раптом попіл здійнявся вгору й затанцював навколо мене — я миттю схопила поділ сорочки й піднесла його до рота. Питання не в тому, чого я могла наковтатися, а
кого. Від цього стискалося горло.
В Поселенні Переможців трава також була випалена і вкрита сірим килимом, але жоден із дванадцятьох зведених тут будинків не постраждав. Я стрілою влетіла в дім, де прожила останній рік, захряснула по собі двері та привалилася до них спиною. На перший погляд удома нічого не змінилося. Було чисто. І так тихо, що аж моторошно. Навіщо я повернулася в Округ 12?
Як ці відвідини допоможуть мені дати відповідь на запитання, якого мені не уникнути?
- Що мені робити? — прошепотіла я до стін. Бо відповіді й справді не знала.
До мене постійно балакали, балакали і балакали. Плутарх Гевенсбі. Його незмінна помічниця Фульвія Кардью. Різноманітні можновладці округу. Військові чини. Зі мною говорили всі, окрім Альми Коїн, президента Округу 13, яка тільки спостерігала.
й близько п’ятдесятьох, у неї гладеньке сиве волосся до плечей. Мене завжди зачаровували її коси — такі вони були однорідні: ні ґанджу, ні віхтика, ні бодай посіченого кінчика. Очі в неї сірі, але зовсім не такі, як у мешканців Скиби, — набагато безбарвніші, немов із них висмоктали колір. Як талий сніг, коли чекаєш, щоб він нарешті зійшов.
Усі хотіли, щоб я погодилася на роль, яку вони для мене вигадали. Роль символу революції — Переспівниці. Та хіба не досить того, що я уже зробила, — кинула на арені виклик Капітолію, згуртувала народ? Тепер я ще повинна стати ватажком, обличчям, голосом, втіленням революції? Людиною, на котру округи, які здебільшого вже відкрито оголосили війну Капітолію, можуть розраховувати; людиною, яка торуватиме їм шлях до перемоги. Звісно, не весь тягар ляже на мої плечі: у мене буде команда, яка мене одягатиме, робитиме мені макіяж, писатиме промови, готуватиме мої виступи — страшенно знайомо, еге ж? — а мені тільки треба добре грати роль. Іноді я їх слухала, а іноді просто дивилася на ідеальні коси Коїн і міркувала над тим, чи це не перука. Врешті-решт я просто підводилася й виходила з кімнати, бо в мене починала розколюватися голова, або нападав голод, або мені просто кортіло вдихнути свіжого повітря — вже за кілька годин, проведених під землею, я мало не вовком вила. Я ніколи нічого не пояснювала. Просто виходила з-за столу й забиралася геть.
Вчора по обіді, коли за моєю спиною уже майже зачинилися двері, я ще встигла почути слова Коїн:
— Я мала рацію: спочатку треба було рятувати хлопця.
Вона мала на увазі Піту. Мушу визнати, вона таки справді мала рацію. Піта — чудовий промовець, саме те, що їм треба.
А кого вони врятували натомість? Мене, цілком неконтактну особу. Біпера — літнього винахідника з Округу З, з яким ми майже не бачилися, бо щойно він зміг сісти на ліжку, як його запроторили до військової лабораторії. Без перебільшення: покотили його лікарняне ліжко в секретну зону, і тепер він тільки час від часу з’являється за обіднім столом. Біпер дуже розумний і щиро прагне допомогти, але він не зовсім те, що треба. Є ще Фіней Одейр — секс-символ із рибальського округу, який замість мене врятував на арені Піті життя. З Фінея теж планують зробити ватажка повстанців, але спочатку доведеться над ним добряче попрацювати. Бо здебільшого він марить, але навіть тоді, коли ненадовго отямлюється, користі з нього мало: треба тричі сказати, щоб він почув. Лікарі вважають, що у всьому винен струм, яким його шваркнуло на арені, але я знаю, що все набагато складніше. Фіней не може зосередитися ні на чому, що стосується Округу 13, оскільки силкується перенестися до Капітолія, до божевільної Енні — єдиної, кого він щиро кохає.
Хай і з важким серцем, та я пробачила Фінею його участь у таємній змові, яка привела мене в Округ 13. Він бодай уявляє собі, що я пережила. А ще мені важко гніватися на людину, яка так часто плаче...
Я пересувалася будинком нечутною мисливською ходою, щоб не видати зайвого звука. Дорогою я підібрала кілька пам’ятних речей: світлину батьків у день їхнього весілля, блакитну стрічку для Прим, нашу сімейну книгу лікувальних і їстівних рослин. Книга впала й розгорнулася на сторінці з жовтими квіточками — і я одразу ж її захлопнула: ці квіти намалював Пітин пензлик.
Що мені робити?
А чи є сенс узагалі щось робити? Зрештою, мама, Прим, Гейлова родина — всі в безпеці. Всі інші жителі Округу 12 або померли, — а цього мені вже не змінити, — або знайшли надійний притулок в Окрузі 13. Ще залишилися повстанці в інших округах. І я, звісно, ненавиджу Капітолій, але зовсім не маю впевненості в тому, що, погодившись на роль Переспівниці, чимось їм допоможу. Ну як мені допомогти їм, коли кожна моя дія веде до страждань і смертей? Літнього чоловіка з Округу 11 застрелили за те, що він просвистів нашу з Рутою пісеньку. Жителів Округу 12 жорстоко покарали після того, як я втрутилася й спробувала заступитися за Гейла, коли його батожили. Мого стиліста Цинну забрали зі Стартового комплексу перед самим початком Ігор закривавленого і непритомного. Надійні джерела Плутарха доповіли, що Цинну вбили під час допиту. Чарівного, загадкового, милого Цинну вбили через мене! Я відігнала від себе цю занадто болючу думку, щоб остаточно не з’їхати з глузду.
Що мені робити?
Стати Переспівницею... Чи зможе добро, яке я потенційно здатна принести, компенсувати те зло, яке я вже заподіяла? Кому мені довіритися? До кого звернутися по пораду? Не до можновладців Округу 13 — це точно. Тепер, коли і моя, і Гейлова родина в безпеці, я могла би просто втекти... але в мене залишилася одна незакінчена справа. Піта. Якби я була на всі сто впевнена, що він мертвий, то без жодних докорів сумління зникла б у лісах і ніколи сюди не повернулася. Але поки мені не відомо це напевне, я тут застрягла.
Зненацька позаду вчулося сичання — і я різко розвернулася. В дверному отворі, вигнувшись дугою й опустивши вуха, стояв найбридкіший на світі кіт.
Тисячі людей загинули, а він вижив, та й вигляд мав нівроку. Цікаво, чим він харчувався? Ми завжди залишали вікно в коморі прочиненим, щоб він міг вийти з дому й повернутися. Мабуть, останнім часом він полював на мишей-полівок. Усі інші варіанти я відкинула одразу ж.
Присівши, я простягнула до нього руку.
Денді навіть вусом не повів: сердитий, бо ми його покинули. До того ж я не принесла з собою нічого смачненького, а єдине, на чому трималася наша з ним дружба, — тельбухи від здобичі. Іноді, коли ми випадково стрічалися в колишній нашій хаті (ми обоє недолюблювали нову домівку), відчували якусь особливу близькість. Але це вже позаду. Денді злісно шипів і зиркав на мене очиськами кольору гнилого кабачка.
— Хочеш побачитися з Прим? — запитала я.
Ну от, ім’я сестри одразу привернуло його увагу. Окрім власного імені, це єдине слово, яке бодай щось означало для Денді. Ліниво нявкнувши, він наблизився. Я підхопила його на руки, погладила густе хутро, а тоді рушила до комірчини, відкопала свою стару мисливську торбину й безцеремонно запхнула кота всередину. Інакше мені не пронести його на вертоліт, а Денді багато значить для сестри. Коза на ім’я Леді — от хто являв собою справжню цінність, але, на жаль, її ніде не видно.
З навушників долинув голос Гейла. Час повертатися. Але мисливська торба нагадала мені ще про одну річ, яку мені так кортіло забрати з собою. Обережно повісивши торбину на спинку крісла, я попрямувала нагору, в свою кімнату. Там у шафі висіла батькова мисливська куртка. Перед Червоною чвертю я принесла її сюди зі старої нашої хати, сподіваючись, що її присутність розрадить матір і сестру, коли не стане мене. Дякувати провидінню, що я принесла її сюди, бо від куртки б лишився сам попіл.
М’яка шкіра була гладенька на дотик, і на якусь мить мене оповили спогади про ті щасливі години, які я провела, загорнувшись у цю стару куртку. А тоді, невідомо чому, у мене спітніли долоні. По спині пробіг морозець. Я розвернулася — порожньо. Охайно. Все на своїх місцях. Не пролунало жодного звуку. Тоді чому я налякалася?
Я розширила ніздрі. Це все запах. Надокучливий і штучний. На столику стоїть ваза з сухими квітами, а з-поміж них щось біліє. Сторожким кроком я рушила до столу. З-поміж почорнілих від часу троянд визирала одна-єдина біла — свіжа. Ідеальна — до останнього шпичака й шовкової пелюстки.
Я одразу ж здогадалася, хто прислав її мені.
Президент Снігоу.
Від аромату мене мало не знудило, і я позадкувала до дверей. Як довго вона тут пролежала? День? Годину? Перш ніж підпустити мене до Поселення Переможців, повстанці перевернули тут усе догори дриґом, шукаючи вибухівку, комах, будь-що підозріле. Але для них троянда нічого не означала. Це було послання мені.
Я збігла вниз, схопила мисливську торбу та рвонула геть, тягнучи її по підлозі, аж поки не згадала, що там Денді. Опинившись на газоні, я шалено замахала руками до вертольота. Денді рвався з торби на волю, і я штрикнула його ліктем, тільки ще дужче розлютивши. Над головою матеріалізувався вертоліт, і мені опустили драбину. Щойно я ступила на нижній щабель, як руки й ноги прикипіли до драбини, і невидима сила потягнула мене нагору.
Нарешті Гейл допоміг мені піднятися на борт.
— З тобою все гаразд?
— Так, — відповіла я й крадькома змахнула рукавом кілька крапель поту з чола.
«Президент залишив мені троянду!» — кортіло мені заверещати, але я не була певна, що варто розповідати про це такій людині, як Плутарх. Хоч би тому, що мене вважатимуть божевільною. Спишуть усе на мою розбурхану уяву (це теж цілком імовірно) або вирішать, що я реагую неадекватно, і неминуче нашпигують мене ліками, знову повернуть у напіввегетативний стан, з якого я стільки часу силкувалася видряпатися. Нікому не збагнути, що це не просто квітка, не просто подарунок від президента Снігоу, а обіцянка помсти, бо ніхто не чув нашої з ним розмови перед Туром переможців.
Залишена на моєму столику, ця біла як сніг троянда була особистим посланням мені. Вона нагадувала про незакінчені справи, вона немов шепотіла:
«Я здатен тебе розшукати. Я можу до тебе дістатися. Можливо, я й зараз стежу за тобою».