48) Із приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянізації, тобто зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. У процесі радянізації виділяються два етапи:
– до весни 1940 р., коли режим хоча б зовні зберігав демократичність, а реформи зустрічали підтримкубільшості населення;
– з весни 1940 р. відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення.
Підтримку у населення зустріли такі заходи: ліквідація польського держапарату, конфіскація земель великих власників, націоналізація торгівлі та промисловості (ці галузі знаходилися в руках поляків та євреїв), українізація та зміцнення системи освіти (кількість українських шкіл збільшилася до 6,5 тис. з одночасним скороченням польських), Львівський університет було перейменовано на честь І. Франка, мовою викладання стала українська тощо), розвиток системи соціального забезпечення, особливо охорони здоров’я.
Невдоволення викликали: заміна польських чиновників на місцевих комуністів та людей, присланих зі Сходу України, насильницька колективізація (на червень 1941 р. в колгоспи було об’єднано 15% господарств), тиск на церкву (як греко-католицьку, так і православну), розгром політичних партій і громадських об’єднань, у тому числі таких шанованих у народі, як «Просвіта», а також масові репресії.
Репресії розпочалися практично відразу після зайняття краю Червоною армією Західної України, але спочатку вони торкнулися переважно поляків – було депортовано на Схід СРСР мільйон поляків та розстріляно 15 тис. польських офіцерів.
Серед українців раніше за інших зазнали репресій активісти політичних партій. Єдиною організованою силою опору новій владі залишалась ОУН.
Навесні 1940 р. режим розпочав широкомасштабні репресії: до Сибіру і Казахстану було депортовано 400 тис. українців; десятки тисяч людей перейшли на польські території, окуповані німцями; люди переслідувалися без суду і слідства, але з метою залякування населення інколи проводилися показові процеси.
З осені 1939 р. по осінь 1949 р. у Західній Україні за політичними ознаками було репресовано і депортовано близько 10 % населення (318 тис. сімей, близько 1,2 млн осіб). Смертність серед депортованих склала 16 %.
Радянізація західних областей України особливо наполегливо здійснювалася після вигнання фашистських загарбників. У післявоєнні роки цей процес мав такі основні етапи:
– організаційно-кадрова робота (направлення різного роду кадрових працівників з інших районів СРСР: 44 тис. учителів, 29 тис. робітників, 2 тис. інженерно-технічних працівників, 15 тис. фахівців сільського господарства; створення мережі партійних і комсомольських організацій, профспілок);
– індустріалізація і колективізація (створюються нові галузі промисловості: швейна, хімічна; розширюється видобуток і переробка природного газу; ведеться пошук нових родовищ корисних копалин; формується система виробничої та торгово-споживчої кооперації; до середини 1950 р. у колгоспи було об’єднано майже 93 %, а до середини 1951 р.— понад 95 % селянських господарств);
– ліквідація греко-католицької церкви (1946 р.) і перехід її в підпілля;
– боротьба з ОУН – УПА, депортація українського населення тощо.
Об’єднання західноукраїнських земель з УРСР мало позитивне значення: уперше за кілька століть своєї історії українці були в одній державі. Але принесений на багнетах Червоної армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє в творенні незалежної соборної української держави.
49) Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні Другої світової війни роз´єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» — козирем у великій дипломатичній грі.
Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз´єднання українських земель та створення власної української державності.
Напередодні Другої світової війни чітко визначилося три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. їх основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.
Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади, у березні — травні 1933 р., Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує «план поділу Росії шляхом відриву від Рад України». Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передання гітлерівцям України «для раціональнішого використання цієї родючої території». Ця вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погоджені з урядом, — це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 p., виступаючи в Нюрнберзі на з´їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим».
50) Характеризуючи фашистський окупаційний режим на території України, необхідно підкреслити, що під ногою фашистського окупанта українські землі перебували від червня 1941 р. до повного його вигнання - жовтня 1944 року.
Вже перші дні окупації показали: ворог прийшов на нашу землю не для визволення від більшовизму чи дарування незалежності. Фашизм мав одну мету - нищення народу і перетворення його на рабів.
Жорстоким було ставлення окупаційних властей до українців, масові розстріли відбувалися у Києві, Львові, Станіславі та інших містах. Фашисти вщент спалили 250 населених пунктів України, розстріляли там все мирне населення. В Україні фашисти створили 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів.
Жорстоко гітлерівці поводилися з військовополоненими. Фактично не відома доля майже 665 тис. військовополонених солдатів і офіцерів частин Південно-Західного фронту. 1366 тис. осіб було замучено у львівському, славутському, кам'янець-подільсь-кому, житомирському, уманському, володимир-волинському, кіровоградському, сирецькому (в Києві), Дарницькому та інших концтаборах військовополонених.
За неповними даними історика В.Короля, із 6,2 млн. радянських військовополонених на травень 1944 р. було винищено близько 3,3 млн. чоловік; на території України - близько 1,8 млн. військовополонених.
Фашисти примусово вивозили на каторжні роботи в Німеччину жителів України починаючи з 14 років. Всього протягом 1942-1944 рр. з України було вивезено понад 2,4 тис. осіб. Щоб поповнити робочу силу "великого рейху", окупанти влаштовували облави на вулицях, ринках, навіть у церквах. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження, хвороб і травм.
Страшною і жорстокою була ніч німецької окупації для українців. "Народ мій український, - записав у щоденнику 21 червня 1942 року Олександр Довженко, - чесний, спокійний і працьовитий, який ніколи в житті не прагнув чужого, страждає і гине, пошматований, знедолений в арійських застінках".
51) Вагомий внесок в розгром фашистських загарбників належить і українській літературі та мистецтву. На фронт добровільно відправилися А. Головко, І. Ле, С. Скляренко, Я. Качура, Л. Первомайський, П. Усенко та інші. Загалом 109 з 200 членів Спілки письменників України були на фронтах. Загинув кожен четвертий. За роки війни українські письменники написали понад 120 книжок, збірок, брошур. В основному українські письменники працювали військовими кореспондентами, редакторами 50 фронтових видань (газет, фронтових листків).
31 липня 1941 р. вийшов перший номер газети «За радянську Україну!», призначеної для партизан. До редколегії газети входили М. Бажан, В. Васильківська, А. Корнійчук.
Військовим кореспондентом газети «Красная Армия», потім — «Известия» був О. Довженко, що добровільно прибув на Південно-Західний фронт. За воєнні заслуги він нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора.
У роки війни публіцистика стала головною зброєю майстрів слова. О. Довженко опублікував у цей час глибоко реалістичні твори «Перед боєм», «Мати» (1943 р.). У трагічні дні гітлерівської навали були створені незабутні кінострічки О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), «Перемога на Правобережній Україні» (1945). Улітку 1943 р. була завершена одна з головних робіт великого митця — «Україна в огні», яка викликала гостру критику сталінського керівництва.
Героїко-патріотичні теми знайшли своє віддзеркалення у творах М. Бажана «Клятва», «Данило Галицький», П. Тичини «Йдемо на бій», «Перемагать і жить!», М. Рильського «Слово про рідну матір», А. Малишка «Україно моя», В. Сосюри, О. Корнійчука, піднімали бойовий дух бійців і командирів, надихали їх на героїчні вчинки.
З початку війни тема захисту вітчизни стала основою творчості українських художників. Вони працювали над створенням плакатів, листівок, карикатур.
Понад 100 фронтових концертних бригад, складених із відомих акторів українського театру 3. Гайдай, І. Паторжинського, П. Вірського, Ю. Тимошенка, Ю. Березіна та інших, було відряджено на фронт. З великою віддачею працювали творчі колективи майже 50 евакуйованих з України театрів. Основна увага приділялась виступам у військових частинах, госпіталях, колгоспах, на заводах і фабриках.
У ці роки патріотичні твори написали композитори Ю. Мейтус, К. Данькевич, художники М. Дерегус, О. Шовкуненко, М. Глущенко. Сотні бойових кілометрів пройшов по німецьких тилах разом з українськими партизанами фотокореспондент Я. Давидзон. Його фотоархів залишив для нащадків героїчну галерею командирів і рядових бійців.
Велику роль у мобілізації і піднятті бойового духу населення на боротьбу з фашизмом справляло радіо. Воно ставало джерелом достовірної інформації на фронтах для громадян, що мешкали на окупованих територіях. У листопаді 1941 р. почали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та «Радянська Україна»! в Москві. У 1942 р. почала свою роботу радіостанція «Партизанка», З 1943 р. у прифронтовій смузі стала працювати пересувна радіостанція «Дніпро».
Не припинила своє існування преса. У тилу видавалися українські республіканські газети «Комуніст» (з 1943 р. «Радянська Україна») та «Советская Украйна» (з 1944 р. — «Правда України»), «Література і мистецтво» та журнали «Україна», «Українська література” та інші.
У роки війни важливим ідеологічним засобом стало кіно. Документальна хроніка яскраво доповнювала інформацію газет та радіо. У роки війни не припинялось і створення художніх фільмів. Евакуйовані Київська та Одеська кіностудії створили такі фільми: «Олександр Пархоменко», «Як гартувалася сталь», «Партизани в степах України» та інші. У 1943р. режисер Марк Донской зняв фільм «Райдуга» за однойменною повістю Ванди Василевської. Цей фільм став найкращим досягненням українського художнього кіно повоєнного часу. Картина одержала «Оскара» — премію Академії кіномистецтва США, а в 1946 р. була удостоєна Державної премії СРСР.
Українська культура в роки Другої світової війни виховувала почуття любові до України і ненависті до загарбників, розкривала історичне значення боротьби з нацизмом.
Після звільнення України значна робота велась у справі відновлення театрів в обласних та районних центрах і у пристосованих приміщеннях започатковували демонстрацію кінофільмів. Відновлювався випуск обласних та районних газет, вступили в дію обласні та районні бібліотеки, налагоджувалася робота видавництв тощо.
52) В галузі освіти існували суперечливі умови. Були відбудовані школи, в яких розпочався навчальний процес. Крім того, протягом першої половини 1950-х рр. було зведено 1300 шкіл на 400 тис. учнівських місць. 1953 р. в республіці здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Одночасно посилилася русифікація освіти, відчувалася відірваність української школи від проблем національного виховання. Лише в 30 % шкіл навчання проводилось українською мовою.
Знову почали діяти Київський, Харківський і Одеський університети та ще 154 вузи. Була відновлена робота науково-дослідних інститутів, де велися дослідження і розробки в таких галузях науки, як атомна і теоретична фізика, металофізика та ін. У 1953 р. здійснено перехід до обов‘язкової семирічної освіти. У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про реформування шкільної освіти. Замість семирічної обов‘язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Цей закон надавав також право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і фактично його було використано для русифікації українського шкільництва. Наприкінці 50-х рр. почалася організація шкіл-інтернатів, де навчалися сироти, діти інвалідів, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. Визначним педагогом і громадським діячем цього часу був директор Павлишської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР, член-кореспондент Академії педагогічних наук В.О.Сухомлинський. Основну увагу він звертав на індивідуальне виховання, врахування особистості учня.
53) У перші післявоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція,
яка за ім‘ям секретаря ЦК ВКП(б), який керував ідеологічною роботою в
країні, отримала назву “жданівщина”. Брутальній критиці та
обвинуваченням в “перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру”
було піддано роботи істориків України “Короткий курс історії України”,
“Нарис історії України”. Розпочалося цькування М. Рильського за цого
доповідь “Київ в історії України”, “Річниця Шевченка”, поетичні твори
“Київські октави”. Нищівній критиці було піддано у пресі вірш В. Сосюри
“Любіть Україну”. Гострі нападки були спрямовані також на українських
композиторів за використання традиційних українських тем, зокрема оперу
К. Данькевича “Богдан Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній
відведене недостатньо помітне місце.
У біологічній науці поширилася “лисенківщина” (за ім‘ям президента
Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук Т.Лисенка), який займав
реакційні позиції щодо генетики. Після серпневої сесії ВАСГНІЛ 1948р.,
коли перемогу здобули прихильники Лисенка, почалася чистка серед
науковців.
Після смерті Сталіна (1953р.) почалася часткова лібералізація
радянського режиму, яка отримала назву “відлига”. Це істотно покращило
умови для розвитку культури в цілому. Лібералізація і десталінізація
створили сприятливі умови для розвитку літератури. Значним досягненням
української прози став цикл романів М.Стельмаха “Велика рідня”, “Кров
людська – не водиця”, “Хліб і сіль”. Особливу популярність у повоєнні
роки здобула творчість О.Гончара, автора трилогії “Прапороносці”.
Романом “Вир” назавжди вписав в історію української літератури своє ім‘я
Г.Тютюнник. Видатним явищем в українській літературі стала опублікована
в 1956 р. кіноповість О.Довженка “Поема про море”. Збагачували поезію і
прозу твори А.Малишка, П.Загребельного, Ю.Смолича, Ю.Збанацького та інші
талановиті літератори.
Провідними театрами були ім. І.Франка в Києві, ім.Т.Шевченка в Харкові,
ім.М.Заньковецької у Львові, ім.Лесі Українки у Києві, Київський театр
опери та балету. В них працювала ціла плеяда талановитих майстрів сцени:
О.Кусенко, П.Куманченко, А.Гашинський, А.Роговцева, Б.Ступка та ін.
Плідно працювали драматурги М.Зарудний, В.Минко. Велику популярність
здобула п‘єса О.Коломійця “Фараони”.
На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво
вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву
“шістдесятників”. Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну
тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром
духовної опозиції в Україні. Серед її лідерів були поети В.Симоненко,
Л.Костенко, В.Стус, І.Світличний, Д.Павличко, І.Драч, Є.Сверстюк,
Б.Олійник, критик І.Дзюба, публіцист В.Чорновіл.
54) У середині 1950-х рр. нове керівництво СРСР на чолі з М. Хрущовим розпочало спроби реформувати команднобюрократичну систему. Однак ці спроби не дали позитивного результату, й економіка продовжувала зазнавати серйозних труднощів.
Поставивши завдання „наздогнати і перегнати Америку” і пообіцявши за 20 років побудувати в СРСР комунізм, М.Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки. Головним завданням на початку 50-х років стало вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Початок реформування було покладено на вересневому 1953 р. Пленумі ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. У середині 50-х років сільське господарство завдяки пріоритетності його розвитку вперше стало рентабельним. Валова продукція сільського господарства за 1954-1958 рр. порівняно з попередньою п’ятирічкою зросла на 35,3 %. Різке піднесення сільськогосподарського виробництва було зумовлене сукупною дією низки чинників:
1) посилення матеріальної зацікавленості колгоспників у суспільному виробництві завдяки зростанню закупівельних цін на сільгосппродукцію;
2) створення умов для розвитку особистого господарства колгоспників (зниження податків, тверді суми оподаткування відповідно до розмірів присадибних ділянок);
3) здійснення переходу від жорсткого планування до поєднання планування з господарською самостійністю колгоспів;
4) зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства;
5) підвищення освітнього рівня керівників сільгоспвиробництва.
Однак економічне піднесення другої половини 50-х років виявилося нестабільним, оскільки реформи були половинчастими (не торкнулися основ адміністративно-командної економіки) і непослідовними, належним чином не обґрунтованими. Колгоспам нав’язувалися нові технології, сільське господарство стало полігоном для непродуманих нововведень і надпрограм (передбачалось перейти до вирощування нових культур, зокрема великої кількості кукурудзи на загальній площі близько 28 млн. га; розорювалися цілинні землі; ставилося завдання наздогнати і перегнати США за кількістю виробництва м’яса, молока і масла на душу населення; обмежувалося присадибне господарство). Кожна із розглянутих над програм тією чи іншою мірою зазнала краху. Нездійсненними їх робили грандіозні масштаби, волюнтаристські методи, форсовані темпи, які є характерними для функціонування командно-адміністративної системи.
В 1958 p. було ліквідовано МТС. Колгоспи й радгоспи були змушені викупляти техніку. Ціни на сільгосппродукцію було заморожено, в той же час як на запчастини, мінеральні добрива, комбікорми зростали.
Починаючи з 1958 p. в сільському господарстві почався спад. З 1958 по 1964 рік обсяг валової продукції у сільському господарстві України зріс всього на 3 %. За цей же період на 8 % впало виробництво продукції тваринництва. Посуха 1963 p. посилила скруту з забезпеченням населення продовольством.
Було зроблено деякі послаблення в ціноутворенні та податковій політиці. Однією з найважливіших реформ „великого десятиліття” була зміна галузевого управління промисловості територіальним. На зміну міністерствам прийшли територіальні ради народного господарства (раднаргоспи). Цією реформою намагалися зменшити тиск центру на підприємства. Проте реформа не дала значного ефекту, підприємства могли здобути самостійність лише в умовах ринку. В 1965 p., коли раднаргоспи були ліквідовані, наводились багато прикладів їх неефективності.
Одним з останніх нововведень Хрущова став поділ партійного апарату за виробничим принципом (на промислові та сільські обкоми й райкоми). Це була остання спроба реформувань.
Важливими були соціальні програми М.С.Хрущова:
- пенсійна реформа 1956 р. підвищила середній розмір пенсій за віком більше ніж у 2 рази, по інвалідності – у 1,5 рази. Виплачувались пенсії колгоспникам;
- зросли асигнування на охорону здоров’я, скасовувалася плата за навчання;
- збільшилися капіталовкладення в житлове будівництво, яке зводилося небаченими темпами;
- тривалість робочого дня скоротилась до 7 год., запроваджувався п’ятиденний робочий тиждень.
Отже, реформи М.Хрущова мали багато позитивних моментів, але внаслідок їх половинчатості і непослідовності кардинальних змін в економіці не відбулося. Проведена в 1961 р. грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні населення, призвела до зростання цін. Після посухи 1963 р. виникла продовольча криза, населення було поставлене на межу голоду, вводились картки на хліб.
У цих умовах з ініціативи найближчого оточення М.Хрущова в жовтні 1964 p. Пленум ЦК КПРС звільнив М.С.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР.
55) Після смерті Сталіна 5 березня 1953 p. в Москві йшла боротьба за владу, в якій зійшов зі сцени Лаврентій Берія. Першим секретарем ЦК КПРС став Микита Сергійович Хрущов. Великим досягненням Хрущова як політичного діяча була відмова від авторитарних методів у політиці. Але Хрущов був сином сталінської епохи, тому часто використовував старі методи.
З початку 1954 p. почалася велика пропагандистська кампанія у зв’язку з трьохсотріччям Переяславської ради. Єдиним здобутком цієї кампанії було рішення від 12 лютого 1954 p. Президії Верховної Ради СРСР про перехід Криму від РРФСР до УРСР.
Короткий період ревізії політики сталінського періоду був використаний в Україні для висунення культурно-національних домагань. Значно зросло число українців у складі керівних органів УРСР. Ставилося питання чистоти української мови, вилучення засмічень і кальок з російської мови; реабілітації заборонених діячів; заповнення „білих плям” у літературі й театрі. Було створено Міністерство вищої освіти УРСР, засновано Академію Будівництва й Архітектури в Києві, Спілку Журналістів України.
Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно-політичного життя:
- люди отримали можливість вільно висловлювати свої думки;
- відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання з’їздів, пленумів, критика і самокритика в партії);
- зросла роль Рад – як в центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство партійних органів над державними ;
- викрито злочинну діяльність Л.Берії в Україні, розпочалася реабілітація жертв масових репресій. У 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. Проте з 1962 р. комісії по реабілітації припинили свою діяльність. Більше того, паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій відбувалися нові політичні репресії, вносилися зміни до законодавства, які збільшували можливості влади у їх проведенні. Зокрема, у кримінальний кодекс було введено статтю „антирадянська агітація та пропаганда”;
- розпочалася десталінізація (засудження культу особи Сталіна). Це зробив особисто М.Хрущов на ХХ з’їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді „Про культ особи і його наслідки”. Було взято курс на демократизацію суспільства. Але культ особи Сталіна не був розвінчаний до кінця: доповідь Хрущова не була опублікована, не були розкриті причини культу особи Сталіна, багато фактів замовчувалося.
Восени 1961 p. партія прийняла третю програму, яка проголошувала можливість побудови комунізму за 20 років, тобто до 1980 p. Відомим свого часу був лозунг, котрий оголосив Хрущов на партійному з’їзді: „Партія урочисто клянеться. Нинішнє покоління буде жити при комунізмі!”. Програмою партії передбачалось широке запровадження громадських засад у всі сфери життя, проте багато з цього виявилось нежиттєздатним.
Хрущов здійснив ряд заходів в напрямку децентралізації і розширення прав союзних республік, в т.ч. й України:
- українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. В 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено українця О.Кириченка;
- розширились функції і підвищилась відповідальність КПУ;
- активізувалась діяльність України на міжнародній арені;
- внаслідок реформи управління економікою в 1957 р.. під контроль України перейшло 97 % заводів республіки проти 34 % в 1953 р..
Але всі ці заходи відбувалися під суворим контролем центру, до якого згодом повернулися його командні функції.
Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкались основ тоталітарного режиму, залишалася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя. Повної демократизації суспільства не відбулося. |