Верховним Судом України (глава 33 КПК).
Окремим способом захисту людської гідності, прав, свобод та
інтересів, порушених під час здійснення кримінального провадження, є відшко-
дування (компенсація) моральної і матеріальної шкоди, завданої його учаснику
незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. Такий спосіб захисту грунту-
ється на ст. 56 Конституції України, передбачений ст. 130 КПК (див. коментар
до неї), ст. 1176 Цивільного кодексу України та регулюється Законом України
«Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними ді-
ями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня
1994 p., виданим на його основі наказом Міністерства юстиції України, Ге-
неральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 6 березня
1996 р. «Про затвердження положення про застосування Закону України «Про
порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями
органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудово-
го розслідування, прокуратури і суду», та Законом України «Про реабілітацію
жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 р. Роз’яснення щодо
реалізації цього способу захисту дав і Верховний Суд України у постановах
його Пленуму, зокрема: від 31 березня 1995 р. з наступними змінами «Про су-
дову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»
(п.п. 3,9,10і).
Стаття 12. Забезпечення права на свободу та особисту недоторкан-
ність
Під час кримінального провадження ніхто не може триматися під
вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пе-
ресування в іншій спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кри-
мінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, перед-
бачених цим Кодексом.
Кожен, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчи-
ненні кримінального правопорушення або інакше позбавлено свободи,
повинен бути в найкоротший строк доставлений до слідчого судді для
вирішення питання про законність та обґрунтованість його затримання,
іншого позбавлення свободи та подальшого тримання. Затримана особа
негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту за-
тримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання
під вартою.
Про затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на
вільне пересування в інший спосіб, а також про її місце перебування має
бути негайно повідомлено її близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб за
вибором цієї особи в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Кожен, хто понад строк, передбачений цим Кодексом, тримаєть-
ся під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно
звільнений.
Затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на
вільне пересування в іншій спосіб під час кримінального провадження,
здійснене за відсутності підстав або з порушенням порядку, передбаченого
цим Кодексом, тягне за собою відповідальність, установлену законом.
Засада, закріплена у коментованій статті, сформульована на основі
ст. 29 Конституції України, п.п. 1,2 ст. 9 Міжнародного паїсгу про громадянські
і політичні права 1966 p., ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основопо-
ложних свобод 1950 р. та норм інших міжнародних договорів за участі Украї-
ни. Конституція України встановила: «Кожна людина має право на свободу та
особисту недоторканність» (ч. 1 ст. 29). Поняття «свобода і особиста недотор-
канність» при цьому означає не свободу загалом, яка охоплює сукупність осо-
бистих, політичних та інших конституційних свобод, а свободу від фізичного
або психічного примусу, свободу дій і прийняття рішень у дозволених право-
вими і моральними нормами межах, можливість розпоряджатися собою і не
знаходитися під контролем неособистих, зовнішніх чинників, свободу (вільне)
пересування в просторі. Обмеження права особи на свободу і особисту недо-
торканність, насамперед, є обмеженням свободи дій і пересування особи вна-
слідок прямого фізичного або психічного примусу.
Право особи на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним.
У передбачених законом випадках, особливо у кримінальному провадженні,
вони можуть бути обмежені у зв’язку з необхідністю захисту свободи інших
та соціально значимих цінностей, які становлять завдання кримінального про-
вадження (див. коментар до ст. 2 КПК). Стаття 5 Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод, закріплюючи право людини на свободу й
особисту недоторканність («Жодна людина не може бути позбавлена волі інак-
ше ніж відповідно до процедури, встановленої законом»), встановлює випадки,
коли таке право особи може бути обмежене шляхом примусових дій уповно-
важених державою органів. Зокрема, це такі випадки, як: а) законне ув’язнення
людини після її засудження компетентним судом; б) законний арешт або за-
тримання людини за невиконання законного рішення суду або для забезпечен-
ня виконання будь-якого обов’язку, передбаченого законом; в) законний арешт
або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед
компетентним судовим органом на підставі обґрунтованої підозри у вчинен-
ні правопорушення або якщо обгрунтовано визнається за необхідне запобігти
вчиненню нею правопорушення або її втечі після його вчинення; г) затримання
неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою виховно-
го нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечен-
ня її присутності перед компетентним судовим органом; г) законне затримання
людей для запобігання розповсюдженню інфекційних захворювань, людей пси-
хічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; д) законний арешт або за-
тримання людини, здійснені з метою запобігання її незаконному в’їзду в країну,
або людини, стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстра-
диції.
Встановлюючи випадки обмеження права на свободу та особисту недо-
торканність, Конвенція передбачає умови, які мають бути дотримані під час об-
межень, щоб їх можна було контролювати законом. Забезпечення дотримання цих
умов покладається насамперед на суц (судцю). До таких умов належать: 1) кожна
заарештована людина повинна негайно бути поінформованою зрозумілою для неї
мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї; 2) кожна
людина, заарештована або затримана згідно з положеннями пункіу «в» цього ко-
ментаря до ч. 2 ст. 12, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою
особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судо-
вий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового
розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в суд; 3) кожна
людина, позбавлена волі внаслідок арешту або затримання, має право на швидкий
розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо затримання є неза-
конним; 4) кожна людина, яка стала жертвою арешту або затримання на порушен-
ня положень цієї статті, має захищене позовом право на відшкодування збитків.
Коментований Кодекс, дотримуючись вимог Конституції України, Кон-
венції та інших міжнародних актів, встановлює у кримінальному провадженні
такі обмеження права на свободу та особисту недоторканність:
затримання особи за підозрою у вчиненні кримінального правопору-
шення як тимчасовий запобіжний захід (ч. 2 ст. 176, ст. 208 КПК);
затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою приводу для участі
в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання
під вартою (ч. 1 ст. 188 КПК);
затримання в Україні особи, яка розшукується іноземною державою у
зв’язку із вчиненням нею кримінального правопорушення (ст. 582 КПК), та за-
стосування до неї тимчасового арешту (ст. 583 КПК);
застосування до підозрюваного, обвинуваченого таких запобіжних за-
ходів, як домашній арешт (ст. 181 КПК) та тримання під вартою (ст. 183 КПК);
покладення на підозрюваного чи обвинуваченого у разі застосування до
нього запобіжного заходу - особистого зобов’язання - обов’язку: а) не відлуча-
тися без дозволу слідчого, прокурора або суду із населеного пункту, в якому він
зареєстрований, проживає чи перебуває (п. 2 ч. 5 ст. 194 КПК); б) не відвідувати
місця визначені слідчим суддею або судом (п. 5 ч. 5 ст. 194 КПК); в) здати на
зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для
виїзду за кордон чи інші документи, які дають право виїзду з України чи в’їзду
до неї (п. 8 ч. 5 ст. 194 КПК);
примусове поміщення особи до лікувального закладу для проведення
стаціонарної медичної чи психіатричної експертизи (ч. 2 ст. 197, ч. З ст. 242,
ч. 2 ст. 509 КПК);
поміщення дитини, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у віці від
11-ти років до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відпові-
дальність, до приймальника-розподільника на строк до 30-ти днів та його про-
довження ще до 30-ти днів (ч. 4 ст. 499 КПК);
тримання особи під вартою в Україні, коли є рішення компетентного
органу іноземної держави про взяття її під варту або призначення їй покарання
у вигляді позбавлення волі, якщо ця особа транзитно перевозиться територією
України або тимчасово видана в Україну (див. коментар до ст. 580 КПК);
застосування екстрадиційного арешту до особи, яка вчинила злочин за
межами України, але була затримана в Україні і до якої був застосований тим-
часовий арешт (ст. 583 КПК), після надходження запиту органу іноземної дер-
жави про її видачу (див. коментар до ст. 584 КПК).
Частина 2 коментованої статті у світлі вимог ч. 2 ст. 29 Конституції
України та ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних сво-
бод встановлює гарантії недопущення свавільного (без передбачених законом
підстав та дотримання встановленого ним порядку) обмеження свободи осо-
би та її недоторканності під час кримінального провадження. Ними зокрема
є: а) обмеження свободи та особистої недоторканності учасника провадження
можливе лише у встановлених КПК випадках, з дозволу і під контролем суду;
б) негайне (в найкоротший строк, але не пізніше 60-ти годин з моменту за-
тримання особи без ухвали слідчого судді - ч. 2 ст. 211 КПК, сорока восьми
годин з часу доставки до місця кримінального провадження особи, яка була
оголошена в міжнародний розшук - ч. 6 ст. 193 КПК, не пізніше 36-ти годин
з моменту затримання особи на підставі ухвали слідчого судді про дозвіл на
затримання з метою приводу - ч. 1 ст. 191 КПК доставлення затриманої особи
до слідчого судді для з’ясування законності та обгрунтованості її затримання,
а також підставності для подальшого тримання під вартою; в) встановлення
строку - 72 годин (3 доби) з моменту затримання, протягом якого слідчий
суддя чи суд має перевірити обґрунтованість затримання (у разі, якщо воно
відбулось без їх ухвали) та ухвалити рішення про звільнення затриманого чи
тримання його під вартою.
Обмеження права на свободу та особисту недоторканність деяких осіб,
які виконують важливі державні функції, зокрема, їх затримання, взяття під
варту чи під домашній арешт здійснюється в особливому порядку (див. комен-
тар до ст. 482 та ч. 8 ст. 191 КПК).
Кожній затриманій, взятій під варту чи інакше позбавленій свободи осо-
бі має бути негайно роз’яснено зрозумілою для неї мовою, що стало підставою
для обмеження її свободи та особистої недоторканності, і якими правами у цьо-
му зв’язку вона володіє (ч. 4 ст. 208 КПК). Затриманій особі має бути нада-
на можливість негайно повідомити про своє затримання та місце перебування
близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб за вибором цієї особи. Лише у
випадку наявності обґрунтованої підозри, що при повідомленні про затримання
ця особа може зашкодити досудовому розслідуванню, повідомлення має бути
здійснене уповноваженою службовою особою (див. коментар до ст. 213 КПК).
Частина 4 коментованої статті містить вимогу негайно звільнити кожну
особу, яка тримається під вартою або позбавлена свободи в інший спосіб, якщо
закінчився строк перебування її під вартою чи іншим способом обмежена її
свобода. Обов’язок слідчого судді щодо захисту прав людини полягає в тому,
що він зобов’язаний звільнити особу, якщо орган державної влади чи службова
особа, під вартою яких тримається ця особа, не доведе: 1) існування перед-
бачених законом підстав для затримання особи без ухвали слідчого судді чи
суду; 2) неперевищення граничного строку тримання під вартою; 3) відсутність
зволікання у доставленні особи до суду (ч. 5 ст. 206 КПК).
Своєю чергою, начальник установи попереднього ув’язнення зобов’язаний
негайно звільнити з-під варти підозрюваного, обвинуваченого, стосовно якого
на день закінчення строку ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою
або закінчення строку тримання під вартою, не надійшла їх ухвала про про-
довження такого строку. Внесення застави, визнаної слідчим суддею чи судом
в ухвалі про застосування до підозрюваного чи обвинуваченого запобіжного
заходу у вигляді тримання під вартою, також зобов’язує начальника установи
попереднього ув’язнення негайно звільнити їх з-під варти. Вирок або ухвала
про звільнення особи, взятої під варту, підлягає виконанню негайно після їх
надходження до місця попереднього ув’язнення (ст. 20 Закону України «Про
попереднє ув’язнення» від ЗО червня 1993 р. в редакції Закону «Про внесення
змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям КПК Украї-
ни» від 13 квітня 2012 p.).
В ч. 5 коментованої статті міститься нагадування, що особи, які під час
кримінального провадження безпідставно або з порушенням порядку здійсни-
ли затримання або взяття під варту якої-небудь людини, мають нести встанов-
лену законом відповідальність аж до кримінальної.
Стаття 13. Недоторканність житла чи іншого володіння особи
Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння осо-
би, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судо-
вим рішенням, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Зміст цієї засади випливає із ст. 30 Конституції України, ст. 12 Загальної
декларації прав людини, ст. 17 Міжнародного пакіу про громадянські і політичні
права, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно з на-
званими актами і закріпленою у коментованій статті нормою-засадою ніхто не впра-
ві проникати до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи об-
шуку інакше як за вмотивованим рішенням суду, крім випадків, передбачених КПК.
У контексті коментованої статті під «житлом» необхідно розуміти будь-
яке приміщення, в якому не лише постійно проживає особа, а й яке є місцем
її тимчасового проживання або перебування (ч. 2 ст. 233 КПК). Як роз’яснив
Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про деякі питання за-
стосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове об-
меження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час
здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства»
від 28 березня 2008 p., під житлом у значенні кримінального провадження слід
розуміти: 1) особистий будинок з усіма приміщеннями, які призначені для по-
стійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоч і не
призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою
будинку; 2) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке
належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимча-
сового проживання (будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності,
окрема кімната в квартирі тощо); 3) будь-яке інше приміщення або забудова,
які не належать до житлового фонду, але пристосовані для тимчасового про-
живання (дача, садовий будинок тощо).
Водночас, Пленум Верховного Суду у згаданій постанові зазначив, що
згідно з вимогами ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання
рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» судам
необхідно враховувати, що відповідно до практики Європейського суду з прав
людини поняття «житло» у п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і осно-
воположних свобод охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поши-
рюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси
юридичних осіб, їх філій та інші приміщення.
Під «іншим володінням» особи, як роз’яснив Пленум Верховного Суду
у згаданій постанові, слід розуміти такі об’єкти (природного походження та
штучно створені), які за своїми властивостями дають змогу туди проникнути
і зберегти або приховати певні предмети (речі, цінності). Ними можуть бути,
зокрема, земельна ділянка, сарай, гараж, інші господарські будівлі та будівлі
побутового, виробничого та іншого призначення, камера сховища вокзалу (ае-
ропорту), індивідуальний банківський сейф, автомобіль тощо.
Недоторканність житла чи іншого володіння особи не є абсолютною.
Під час кримінального провадження органи, які здійснюють досудове розслі-
дування (слідчий) і прокурор вправі увійти до них і провести обшук чи огляд
лише на підставі ухвали слідчого судді. Без такої ухвали вони можуть вчини-
ти ці слідчі (розшукові) дії лише у невідкладних і визначених КПК випадках,
пов’язаних із: а) врятуванням життя людей чи майна (при цьому загроза життю
чи майну повинна бути реальною: крики про допомогу, постріли, погрози на-
падників тощо); б) безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у
вчиненні злочину (переслідування «по гарячих слідах»).
Окремий випадок проникнення до житла чи іншого володіння особи без
згоди їх володільця і без ухвали слідчого судці передбачений Законом України
«Про боротьбу з тероризмом» від 20 березня 2003 р. Згідно із його ст. 15 (п. 6)
особи, які залучені до проведення антитерористичної операції, вправі входити
(проникати) в житло та інше приміщення, на земельні ділянки, що належать
громадянам, під час припинення терористичного аюу та при переслідуванні
осіб, які підозрюються у вчиненні такого акту, на територію та в приміщення
підприємств, установ і організацій, перевіряти транспортні засоби, якщо зволі-
кання з цим може спричинити тяжкі наслідки.
Наявність цих підстав має бути перевірена слідчим суддею за клопотан-
ням прокурора відразу після проведення обшуку чи огляду названих об’єктів.
Відсутність такого клопотання або встановлення слідчим судцею відсутності
невідкладності проведення обшуку чи огляду тягне за собою втрату допусти-
мості одержаних при цьому доказів (див. коментар до ст. 233, ч. 2 ст. 237 КПК).
Без ухвали слідчого судді, але за добровільною згодою володільця жит-
ла чи іншого володіння, в них може бути проведена така слідча (розшукова) дія,
як слідчий експеримент (ч. 5 ст. 240 КПК).
Без дозволу володільця чи ухвали слідчого судді входити до житла підо-
зрюваного чи обвинуваченого, до яких був застосований запобіжний захід у ви-
гляді домашнього арешту, мають право працівники органів внутрішніх справ з
метою контролю за його поведінкою та вимагати усних чи письмових пояснень
з питань, пов’язаних із виконанням покладених на нього зобов’язань. При цьо-
му вони вправі використовувати електронні засоби контролю (ч. 5 ст. 181 КПК).
Слідчому, прокурору, співробітнику оперативного підрозділу (якщо
останні проводять слідчі (розшукові) дії, включаючи негласні, за письмовим
дорученням слідчого чи прокурора) заборонено збирати докази у кримінально-
му провадженні шляхом проникнення до житла чи іншого володіння особи під
надуманими приводами (перевірки дотримання правил протипожежної безпе-
ки, правил зберігання мисливської зброї тощо). Одержані в такий спосіб докази
не можуть бути допущені в кримінальне провадження.
Незаконне проникнення до житла чи іншого володіння особи, незакон-
не проведення в них огляду або обшуку є злочином, передбаченим ст. 162 КК
України («Порушення недоторканності житла»).
Стаття 14. Таємниця спілкування
Під час кримінального провадження кожному гарантується таєм-
ниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонден-
ції, інших форм спілкування.
Втручання у таємницю спілкування можливе лише на підставі су-
дового рішення у випадках, передбачених цим Кодексом, з метою виявлен-
ня та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину, встановлення
його обставин, особи, яка вчинила злочин, якщо в інший спосіб неможливо
досягти цієї мети.
Інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, не може
бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального про-
вадження.
Зміст закріпленої у коментованій статті засади грунтується на ст. 31
Конституції України та нормах названих у коментарі до ст. 13 КПК міжнарод-
но-правових актів. Ними кожній особі гарантується таємниця листування, те-
лефонних розмов та іншої кореспонденції. Коментована стаття поширює цю
конституційну гарантію на кримінальне провадження як загальне правило, за-
бороняючи під час нього її порушувати, крім випадків, встановлених КПК.
Спілкування, про яке йдеться у кримінальному провадженні, - це пе-
редання інформації у будь-якій формі від однієї особи до іншої за допомогою
засобів зв’язку будь-якого типу: поштовим зв’язком, транспортними комуніка-
тивними мережами, електронними інформаційними системами. Обмеженням
таємниці спілкування (втручанням до неї) є такі дії, які забезпечують можли-
вість одержати відомості, що були предметом спілкування, за умови, що його
учасники можуть розраховувати на захист інформації від втручання інших осіб.
Під листуванням необхідно розуміти обмін листами, листівками, телеграмами,
бандеролями, іншими поштовими відправленнями, в яких міститься певна ін-
формація. Телефонні розмови - це обмін інформацією голосом у реальному
часі за допомогою телекомунікаційних мереж (провідних чи електромагніт-
них систем тощо). Під телеграфною кореспонденцією слід розуміти будь-які
повідомлення (телеграми), що передаються за допомогою телеграфу. Іншими
формами спілкування є повідомлення осіб за допомогою більш сучасних форм
зв’язку - телефаксом, пейджинговим зв’язком, електронним тощо.
Однією із засад діяльності у сфері надання послуг поштового зв’язку є
забезпечення прав користувачів на таємницю інформації (ст. З Закону України
«Про поштовий зв’язок»). Так само заборонено зняття інформації з телекому-
нікаційних мереж, крім випадків, передбачених законом (ст. 9 Закону України
«Про телекомунікації»). На суб’єктів, які надають послуги поштового зв’язку
та телекомунікаційні послуги, названими законами покладається обов’язок
зберігати таємницю листування, телефонних розмов та іншої інформації, що
передається засобами зв’язку або через комп’ютер.
Таємниця спілкування не є абсолютною. Частина 2 коментованої статті
на основі ст. ЗО Конституції України, ст. 17 Міжнародного пакту про громадян-
ські та політичні права, ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основопо-
ложних свобод передбачає, що у випадках, передбачених КПК, та з дотриман-
ням встановлених ним умов і підстав, втручання у таємницю спілкування під
час кримінального провадження можливе. Загальні положення про втручання
у приватне спілкування (обмеження права на його таємницю) у кримінальному
провадженні визначені ст. 258 КПК (див. коментар до неї).
У кримінальному провадженні втручання у таємницю спілкування здій-
снюється шляхом використання таких негласних слідчих (розшукових) дій, як:
а) накладення арешту на кореспонденцію (ст. 261 КПК); б) зняття інформації з
транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК); в) зняття інформації з
електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК).
Коментована норма-засада визначає мету обмеження таємниці спілку-
вання під час кримінального провадження, його умови та підставу. Метою втру-
чання у спілкування є виявлення та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому
злочину (тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді
позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років; особливо тяжким - на
строк понад десять років або довічне позбавлення волі - ст. 12 КК України),
встановлення обставин такого злочину та особи, яка його вчинила.
Умовою, яка визначає можливість втручання у таємницю спілкування, є
неможливість в інший спосіб досягти названої мети. Легітимною підставою
для втручання є ухвала слідчого судці апеляційного суду (його голови або за
його визначенням іншим суддею цього суду).
Частина 3 коментованої статті зобов’язує органи і службових осіб, які
ведуть кримінальне провадження, використовувати одержану в результаті легі-
тимного втручання у таємницю спілкування інформацію лише для вирішення
завдань кримінального провадження. Забороняється використання таких відо-
мостей для цілей, не пов’язаних із кримінальним провадженням, а також озна-
йомлення з ними учасників провадження чи будь-яких інших осіб.
Відомості (інформація) та її носії, які не використані з різних причин у
кримінальному провадженні або які прокурор не визнає необхідним для по-
дальшого проведення досудового розслідування, повинні бути невідкладно
знищені на підставі його рішення (ст. 255 КПК). Лише у разі, якщо одержана у
зазначений спосіб інформація свідчить про ознаки кримінального правопору-
шення, яке не розслідується у цьому провадженні, але може бути використана
в іншому кримінальному провадженні, вона зберігається і передається до нього
на підставі ухвали слідчого судді, що постановляється за клопотанням проку-
рора (ст. 257 КПК).
Стаття 15. Невтручання у приватне життя
Під час кримінального провадження кожному гарантується невтру-
чання у приватне (особисте і сімейне) життя.
Ніхто не може збирати, зберігати, використовувати та поширювати
інформацію про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, перед-
бачених цим Кодексом.
Інформація про приватне життя особи, отримана в порядку, перед-
баченому цим Кодексом, не може бути використана інакше як для вико-
нання завдань кримінального провадження.
Кожен, кому наданий доступ до інформації про приватне життя,
зобов’язаний запобігати розголошенню такої інформації.
Ця норма-засада ґрунтується на ст. 32 Конституції України та міжна-
родно-правових актах, визнаних Україною, які складають національне законо-
давство, насамперед, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права
(ст. 14) та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 8).
Стаття 32 Конституції закріплює неприпустимість втручання в особисте і сі-
мейне життя кожної особи. Нею заборонено збирання, зберігання, використан-
ня та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, за винятком
випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, еко-
номічного добробуту та прав людини. Зазначена конституційна вимога-засада
визначає засаду невтручання у приватне життя особи у кримінальному прова-
дженні, насамперед, підозрюваного та обвинуваченого.
У контексті коментованої статті йдеться про інформаційну складову
права особи на повагу та невтручання у її приватне життя. Під поняттям «при-
ватне (особисте і сімейне) життя» в коментованій статті слід розуміти життєді-
яльність людини у сфері сімейних, особистих, побутових та інших стосунків.
які не перебувають під «тягарем суспільних інтересів». (Право на приватне
життя вперше з’явилось в англо-американській правовій системі як право на
приватність («прайвесі» - privacy), що означало «право залишатись наодинці»).
Право на приватне життя надає особі можливість на власний розсуд вирішува-
ти, яким чином визначати, організовувати та проводити своє особисте життя
залежно від власних уподобань, інтересів та мети. Однак при цьому здійснення
цього права не повинно порушувати межі прав інших осіб.
Право на повагу до приватного життя є одним із небагатьох прав люди-
ни, які не мають точного визначення не лише у правовій доктрині, а й практиці
судів, насамперед Європейського суду з прав людини. Загалом сфера приват-
ного життя особи охоплює її особисте, сімейне життя, дружні чи інші особисті
стосунки як всередині сім’ї, так і поза нею, обставини інтимного характеру,
стан здоров’я, відомості про особу, спілкування з іншими людьми (приватність
спілкування) тощо. В практиці Євросуду приватне життя визначалось так:
«Приватне життя є правом на невтручання в особисте життя, правом жити так,
як хочеться, без оголошення деталей особистого життя..., але право на повагу
особистого життя цим не вичерпується. Воно вимагає також, до певної міри,
право на встановлення і підтримання стосунків з іншими людьми, особливо
в емоційній сфері, для розвитку і реалізації особистості людини» (рішення в
справі «Ван Оостервійк проти Бельгії», 1980 p.).
Право на особисте життя та повагу до нього вимагає не лише забезпе-
чення його недоторканності, а й забезпечує його таємницю. В широкому розу-
мінні право особи на приватне життя тісно пов’язане і навіть охоплює право на
недоторканність житла чи іншого володіння особи, таємницю спілкування та
повагу до людської гідності, які чинний КПК виділяє в окремі норми-засади,
виходячи з їх важливості та необхідності захисту у сфері кримінального про-
вадження.
Маючи право на збереження в таємниці обставини свого приватного
(особистого і сімейного) життя, особа (в кримінальному провадженні це, на-
самперед, підозрюваний, обвинувачений, потерпілий), сама визначає можли-
вість ознайомлення з ними інших осіб. Частина 2 коментованої статті заборо-
няє будь-кому збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію
про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, передбачених іншими
законами, зокрема Цивільним кодексом України (ст.ст. 301, 302) та Законом
України «Про інформацію».
Право на невтручання у приватне життя не є абсолютним. Як Консти-
туція України, названі у коментованій статті міжнародні акти, так і ч. 2 цієї
статті відзначають, що обмеження цього права можливе лише у встановлених
законом випадках. КПК передбачає слідчі (розшукові) дії гласного і негласного
(таємного) характеру (обшуки, огляди, накладення арешту на кореспонденцію,
зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж та електронних
інформаційних систем, аудіо-, відеоконтроль особи тощо), в ході яких одер-
жується інформація про приватне (особисте і сімейне) життя таких учасників
провадження, як підозрюваний та обвинувачений. Здобута в такий спосіб ін-
формація може бути використана у кримінальному провадженні.
Збирати, зберігати (шляхом фіксації у процесуальних документах та до-
датках до них) і використовувати інформацію про приватне життя особи без
її згоди можливо лише для досягнення завдань кримінального провадження.
Використання її для іншої мети (шантажу, залякування, психологічного тиску,
дискредитації тощо) не допускається. Особа, конституційне право про недотор-
канність приватного життя якої було тимчасово обмежене під час проведення
негласних слідчих (розшукових) дій, а також підозрюваний та його захисник
мають бути письмово повідомлені прокурором або за його дорученням слідчим
про факт і результати такої дії у визначений ними час (ст. 253 КПК).
Частина 4 коментованої статті зобов’язує кожного, кому був наданий доступ
до інформації про приватне життя учасника провадження чи іншої особи, не розго-
лошувати її, а органи і службові особи, які ведуть провадження, - вжити заходів, за-
побігти цьому. КПК передбачає процесуальні гарантії нерозголошення такої інфор-
мації, зокрема: а) наділенням підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого правом
відмовитися давати показання (пояснення), в тому числі й стосовно обставин свого
приватного життя (п.п. 4,5 ч. З ст. 42; п. 6 ч. 1 ст. 56; п. З ч. і ст. 57; ч. 4 ст. 58 КПК);
б) покладенням обов’язку на свідка-адвоката, медичного працівника, священнос-
лужителя, нотаріуса, журналіста не розголошувати відомостей, що становлять їх
професійну таємницю, в тому числі й відомостей про приватне життя своїх клієн-
тів і пацієнтів, які стали учасниками провадження (ч. 2 ст. 65 КПК); в) забороною
перекладачеві (п. 4 ч. 2 ст. 68 КПК), експертові (п. 4 ч. 5 ст. 69 КПК), спеціалістові
(п. З ч. 5 ст. 71 КПК) розголошувати дані, в тому числі й про обставини приватного
життя, які стали їм відомі під час кримінального провадження; г) попередженням
слідчим і прокурором учасників провадження про недопустимість розголошення
відомостей досудового розслідування та про кримінальну відповідальність за їх
розголошення (ст. 222, ч. 2 ст. 254 КПК); г) забороною виготовлення копій прото-
колів та додатків до них про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, що
містять інформацію щодо приватного (особистого чи сімейного) життя інших осіб
(ч. З ст. 254 КПК); д) покладенням на прокурора обов’язку вжити заходів щодо за-
хисту інформації (її знищення), в тому числі і про приватне життя осіб, яка не була
використана у кримінальному провадженні (ст. 255 КПК).
За незаконне збирання, зберігання, використання та поширення інфор-
мації про приватне життя особи встановлена кримінальна відповідальність
(ст. 182 КК України).
Стаття 16. Недоторканність права власності
Позбавлення або обмеження права власності під час кримінально-
го провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рі-
шення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
На підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом, допускаєть-
ся тимчасове вилучення майна без судового рішення.
Коментована стаття грунтується на ст. 41 Конституції України, ч. 1 якої
закріпила право кожної людини володіти, користуватися і розпоряджатися сво-
єю власністю, а ч. 4 - непорушність права приватної власності: ніхто не може
бути протиправно позбавлений права власності. В розвиток цього конституцій-
ного положення ст. 321 Цивільного кодексу України містить положення, згідно
з яким особа не лише не може бути протиправно позбавлена права власності, а
й обмежена у його здійсненні. Позбавлення чи обмеження права власності мож-
ливо лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Наведені положення
національного законодавства кореспондуються з Конвенцією про захист прав
людини і основоположних свобод, зокрема зі ст. 1 Першого протоколу до неї, і
становлять правові гарантії забезпечення в Україні права власності кожної осо-
би. У випадку порушення цього права вона може звертатися за його захистом не
лише у національні суди, а й у Європейський суд з прав людини.
Обмеження права власності у кримінальному провадженні допускаєть-
ся щодо підозрюваного за допомогою такого виду заходів забезпечення прова-
дження, як тимчасове вилучення його майна (див. коментар до глави 16 КПК) та
арешт майна підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть
цивільну (майнову) відповідальність за шкоду, завдану діями названих учасників
провадження, а також неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння
(цивільних відповідачів). Якщо тимчасове вилучення майна підозрюваного здій-
снюється без рішення слідчого судді чи суду, то арешт його майна та майна об-
винуваченого можливий лише на підставі ухвали слідчого судці чи суду. Про під-
стави та порядок арешту майна див. коментар до глави 17 (ст.ст. 170-175) КПК.
У разі застосування арешту майна для забезпечення кримінального
провадження (забезпечення цивільного позову про відшкодування завданої
кримінальним правопорушенням шкоди або можливої конфіскації майна) слід-
чий суддя чи суд зобов’язаний застосувати такий спосіб арешту майна, який
не призведе до зупинення або надмірного обмеження правомірної підприєм-
ницької діяльності підозрюваного, обвинуваченого чи цивільного відповідача
або інших наслідків, які суттєво можуть позначитися на інтересах інших осіб,
зокрема співвласників майна (ч. 4 ст. 173 КПК).
Неповернення тимчасово вилученого у підозрюваного майна може бути
оскаржене до слідчого судді (п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК), а арешт майна підозрюва-
ного, обвинуваченого чи цивільних відповідачів - до апеляційного суду (п. 9
ч. 1 ст. 309 КПК).
У кримінальному провадженні позбавлення права власності - конфіс-
кація всього або частини майна можливе лише на підставі вироку суду, яким
обвинуваченого визнано винним у вчинені тяжкого або особливо тяжкого кри-
мінального правопорушення (злочину) і за умови, що таке додаткове покарання
передбачене санкцією відповідної норми Особливої частини Кримінального
кодексу України (ст. 59 КК України).
Шкода (матеріальна й моральна), завдана особі в результаті незаконного
накладення арешту на майно чи незаконної його конфіскації, підлягає відшко-
дуванню на підставі ст. 130 КПК та Закону України «Про порядок відшкодуван-
ня шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють
оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокура-
тури і суду» (в редакції Закону України від 13 квітня 2012 p.).
С т а т т я 17. Презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини
Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального право-
порушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину
не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено
обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кри-
мінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обви-
нувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отри-
маних незаконним шляхом.
Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь
такої особи.
Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального право-
порушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав за-
конної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.
Коментована стаття-засада кримінального провадження закріплює одне
з найважливіших демократичних положень, які характеризують правову дер-
жаву та її кримінальне провадження - презумпцію невинуватості особи, яка
підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину. Ця норма-засада зна-
йшла своє закріплення у Конституції України (ст. 62), міжнародно-правових
актах, визнаних Україною: Загальній декларації прав людини (п. 1 ст. 11), Між-
народному пакті про громадянські і політичні права (п. 2 ст. 14), Конвенції про
захист прав людини і основоположних свобод (п. 2 ст. 6), а також у галузевому
законодавстві, зокрема у кримінальному (ч. 2 ст. 2 КК України).
Формула презумпції невинуватості, яка міститься в ч. 1 коментованої
статті, - це об’єктивне правове положення, констатація і вимога закону, звер-
нена до всіх державних і громадських формувань, службових осіб, громадян,
до загальної суспільної думки: підозрюваний чи обвинувачений у вчиненні
кримінального правопорушення вважається невинуватим допоки той, хто
вважає його винним на суб’єктивному рівні - слідчий, прокурор, потерпілий
(у випадках, коли обвинувачення набуло приватного характеру) не доведе у
встановленому КПК порядку його вину перед судом належними, допустими-
ми і достовірними доказами. Лише якщо суд погодиться з ними і на їх основі
ухвалить обвинувальний вирок щодо обвинуваченого, цей вирок набере за-
конної сили, тільки з цього часу обвинувачений вважається винним у вчиненні
кримінального правопорушення і лише тепер його можна вважати і називати
злочинцем.
Засада презумпції невинуватості особи у вчиненні кримінального пра-
вопорушення свою дію поширює не тільки на таких учасників провадження,
як підозрюваний та обвинувачений. Під її захистом перебуває будь-яка особа
у кримінальному судочинстві, стосовно якої ведуться дії інкримінаційного ха-
рактеру. Це, зокрема, може бути свідок, якого допитують про обставини, що мо-
жуть бути використані проти нього. Дія презумпції невинуватості зберігається
і щодо підозрюваного чи обвинуваченого, кримінальне провадження стосовно
яких закривається судом у зв’язку зі звільненням їх від кримінальної відпові-
дальності. У цьому випадку вина названих учасників провадження встановлю-
ється слідчим та прокурором, з ними може погодитись і суд. Але вина встанов-
люється при цьому не для визнання особи винною вироком суду і покарання,
а з метою закриття кримінального провадження. Суд не визнає особу в цьому
випадку винною у вчиненні злочину своїм вироком. Він виносить ухвалу про
закриття кримінального провадження, яка не замінює обвинувального вироку,
а лише після його вступу в законну силу ним особа може бути офіційно визна-
на винною. Тому й не випадково, що в таких випадках особа визнається такою,
що не має судимості (ст. 88 КК України). Саме так тлумачить коло осіб, на яких
поширює свою дію презумпція невинуватості, Європейський суд з прав людини
(справа «Хужін та інші проти Росії», 2008 p.; справа «Адольф проти Австрії»,
1982 р.).
Презумпція невинуватості позбавляє права офіційним (службовим)
особам робити заяви, висловлювання, давати інтерв’ю тощо, в яких би вони
стверджували про вчинення кримінального правопорушення конкретними осо-
бами, і. що ці особи є винними у їх вчиненні до розгляду і вирішення справи
судом. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголо-
шував на цьому і підтверджував необхідність особливої обережності у виборі
слів офіційними особами щодо підозри чи обвинувачення конкретних осіб у
вчиненні кримінальних правопорушень та їх вини у цьому до ухвалення обви-
нувального вироку (справи «Кузьмін проти Росії», 2005 p.; «Хужін та ін. проти
Росії», 2008 p.; «Аллене де Рібемон проти Франції», 1995 р. та ін.).
У контексті дії презумпції невинуватості у кримінальному провадженні
важливим є питання щодо інформації суспільства медійними засобами про кри-
мінальні правопорушення та осіб, які їх вчинили. Медійні засоби, журналісти
вправі і як «вартові демократії» навіть зобов’язані інформувати громадськість
про вчинені правопорушення та осіб, щодо яких ведеться кримінальне прова-
дження, про перебіг судового розгляду справ, але при цьому вони мають уника-
ти висловлювань та формулювань, які б налаштовували суспільну думку на те,
що підозрювані чи обвинувачені є злочинцями, що вони заслуговують суворої
чи іншої міри покарання ще до розгляду і вирішення справи судом, і що від
суду очікується саме такого рішення. Публікації і виступи в медійних засобах, у
яких будь-яка особа, а також підозрюваний чи обвинувачений називаються зло-
чинцями, не сумісні з презумпцією невинуватості. У Рекомендації Комітету Мі-
ністрів Ради Європи № (2003) 13 «Про надання інформації щодо кримінального
судочинства через засоби масової інформації» задекларовано окремий принцип
(засада) № 2 «Презумпція невинуватості» такого змісту: «Повага до принципу
презумпції невинуватості є невід'ємною частиною права на справедливий суд.
Згідно з цим погляди та інформація стосовно судових процесів, що відбува-
ються, мають передаватися або поширюватися через засоби масової інформації
тоді, коли це не зашкоджує презумпції невинуватості підозрюваного, обвинува-
ченого або підсудного».
Серед українського інформаційного законодавства лише в Законі Украї-
ни «Про телебачення і радіомовлення» йдеться фрагментарно про презумпцію
невинуватості. Так, у його ст. 59 «Обов’язки телерадіоорганізацій» у п. I-з на
телерадіоорганізацію покладається обов’язок «не поширювати матеріали, які
порушують презумпцію невинуватості підсудного або упереджують рішення
суду». Буде цілком логічним поширити такий підхід на всі засоби масової ін-
формації.
Крім загального чіткого формулювання поняття (формули) презумпції не-
винуватості, що міститься у ч. 1 ст. 62 Конституції України та ч. 1 ст. 17 КПК, ця
норма закріплює низку правових положень, що випливають з неї і позначаються
не лише на правовому статусі особи, яка обвинувачується у вчинені кримінально-
го правопорушення, а й є гарантіями від безпідставного та необгрунтованого об-
винувачення. До таких, зокрема, належать положення (правила): а) про обов’язок
доказування вини обвинуваченого стороною обвинувачення і звільнення від
обов’язку доведення невинуватості самого обвинуваченого; б) про недопусти-
мість доказування вини доказами, що одержані незаконним шляхом, та припу-
щеннями; в) про тлумачення розумних сумнівів щодо вини особи на її користь.
Перелічені положення конкретизуються і більш детально регулюються КПК.
Закріплюючи правило, згідно з яким ніхто не зобов’язаний доводити
свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення, ч. 2 комен-
тованої статті покладає обов’язок (тягар) доказування вини підозрюваного та
обвинуваченого на сторону обвинувачення. При цьому доказування охоплює
не лише формування у встановленому законом порядку доказів вини обви-
нуваченого, а й спростування доводів його невинуватості, поданих стороною
захисту. Такий підхід, сформульований у зазначеному правилі презумпції не-
винуватості, має гуманістичну основу і обумовлений тим, що сторона обвину-
вачення у справах публічного та приватно-публічного обвинувачення за своїми
матеріальними, організаційними й процесуальними (зокрема, на досудовому
розслідуванні, де проводяться слідчі (розшукові) в тому числі й негласні слідчі
(розшукові) дії) можливостями набагато сильніша у формуванні доказової бази,
аніж її опонент - сторона захисту. Завдяки цьому обставини, які їй належать до-
казати, для неї об’єктивно більш доступні. Саме тому презумпція невинуватос-
ті захищає особу, яка піддається кримінальному переслідуванню, покладаючи
обов’язок доведення її вини на сторону обвинувачення.
Проте, звільняючи особу від обов’язку доказування своєї невинува-
тості, КПК наділяє її правом брати участь у доказуванні, в тому числі і своєї
невинуватості. Власне презумпція невинуватості не позбавляє обвинуваченого
можливості подавати будь-які докази, але вона забороняє органам, які ведуть
процес, вимагати від нього доказів його вини чи невинуватості. Тому й відмова
обвинуваченого надати чи вказати, де знаходяться такі докази, не може бути
розцінена як підтвердження його вини. Подавати докази будь-які - це право
обвинуваченого, яке він використовує на свій власний розсуд (ч. З ст. 42 КПК).
Недоведення вини обвинуваченого стороною обвинувачення поза розумним
сумнівом тягне за собою його виправдання.
Підозра, обвинувачення не можуть грунтуватись на доказах, одержа-
них незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. З ст. 62 Конституції,
ч. З ст. 17 КПК). Коментований Кодекс, насамперед, визначає, що є доказом у
кримінальному провадженні. Ним визнаються фактичні дані (відомості), отри-
мані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слід-
чий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що
мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи,
висновки експертів (ст. 84 КПК). Тож, кримінальний процесуальний закон не
лише дає визначення поняття доказу, а й перелічує джерела, з яких вони можуть
бути одержані, та встановлює чіткий порядок їх збирання та одержання за до-
помогою відповідних процесуальних, зокрема, слідчих (розшукових) дій. Ін-
шими словами, він встановлює вимоги до відомостей, які можуть бути доказом
у кримінальному провадженні. Відповідність цим вимогам дає змогу викорис-
товувати такі відомості (фактичні дані) як доказ, робить їх допустимими. І на-
впаки, порушення таких вимог тягне за собою недопустимість їх використання
як доказу. Вимоги допустимості доказу стосуються: належного процесуального
джерела; належного суб’єкта отримання доказу; законності процесуальної фор-
ми збирання і закріплення доказів (див. коментар до глави 4 КПК).
Вимога законності процесуальної форми збирання і закріплення доказів
є гарантією, з одного боку, одержання достовірної доказової інформації, а з ін-
шого - дотримання прав і законних інтересів суб’єктів, від яких одержують до-
кази. Недотримання встановленої законом процесуальної форми, її порушення
під час проведення слідчих (розшукових) дій, спрямованих на збирання доказів
та їх закріплення в матеріалах провадження, викликає обгрунтовані сумніви в
достовірності таких доказів, а права та законні інтереси учасників таких дій
можуть бути істотно і незворотньо порушені. КПК дає перелік порушень прав
людини і основоположних свобод, які визнаються істотними під час криміналь-
ного провадження (див. коментар до ст. 87 КПК). їх наявність є свідченням по-
рушення встановленої КПК процесуальної форми (порушення закону) і тягне
за собою недопустимість доказів обвинувачення, одержаних таким чином.
Судова практика чітко дотримується такої вимоги. Пленум Верховного
Суду України у своїй постанові «Про посилення судового захисту прав та сво-
бод людини і громадянина» від ЗО травня 1997 р. (п. 4) відзначив: «Обвину-
вачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. У
зв’язку з цим судам при розгляді кожної справи необхідно перевіряти, чи були
докази, якими органи досудового слідства обґрунтовують висновки про вину-
ватість особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК України».
Обвинувачення не може ґрунтуватись на припущеннях. Це конститу-
ційне положення, що випливає з презумпції невинуватості, знаходить свій роз-
виток у ч. З ст. 373 КПК, яка зазначає: «Обвинувальний вирок не може ґрунту-
ватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового
розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення». Тож,
будь-які припущення, думки, здогадки, якими б вони привабливими не були і
кому б вони не належали, при вирішенні питання про вину особи доказами не
можуть бути і значення не мають. Вони можуть бути використані лише для ви-
сунення версій, але не для обґрунтування вини. Такі припущення лише підтвер-
джують сумнів, а він має бути витлумачений тільки на користь обвинуваченого.
Зміст презумпції невинуватості включає серед інших і правило про
тлумачення сумнівів щодо доведеності вини особи у вчиненні кримінального
правопорушення. Це правило є невід’ємною його частиною і воно полягає у
тому, що такі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченої особи. Категорії
«сумнів» і «впевненість» характеризують відношення людини до наявності чи
відсутності певної обставини. У кримінальному провадженні - до наявності чи
відсутності хоч би однієї з обставин, які належать до предмета доказування у
кримінальному провадженні, але, насамперед, події кримінального проваджен-
ня, особи, яка його вчинила, та її вини (ст. 91 КПК). Впевненість - це психоло-
гічний стан особи, яка веде кримінальне провадження, і, зокрема, судді, коли
вона без вагань виражає своє відношення до результату пізнання як істинного
або неістинного. Почуття сумніву є протилежним почуттю впевненості, пере-
конаності. Воно характеризується невпевненістю, усвідомленням неперекона-
ності, незадоволенням стосовно того, що приймається за істину, за вирішення
певного завдання.
Зміст терміна «сумнів» не розкривається у законодавстві. Не дають його і
роз’яснення Пленуму Верховного Суду, в постановах якого вживається термін
«сумнів». Так, у постанові «Про практику застосування судами України зако-
нодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розсліду-
вання» від 11 лютого 2005 p.. Пленум роз’яснив (п. 10), що кримінальна справа
не може бути повернена на додаткове розслідування «у випадках, коли немає
доказів, які б підтверджували обвинувачення, і вичерпані всі можливості одер-
жання додаткових доказів. За таких обставин суд має витлумачити всі сумніви
на користь підсудного і постановити згідно з ч. 4 ст. 327 КПК (ч. 1 ст. 373 КПК
2012 р. - Авт.) виправдувальний вирок».
З наведених роз’яснень найвищого судового органу України вбачаються
окремі властивості (ознаки), які має термін «сумнів» при ухваленні судового рі-
шення. Це, зокрема, те, що «сумнів» має бути таким, який неможливо усунути
за допомогою додатково одержаних доказів, оскільки вичерпані всі можливості
для їх збирання чи одержання або ж сторона обвинувачення не вживає всіх
можливих у її розпорядженні заходів для їх виявлення. Суд же в останньому
випадку не повинен за власною ініціативою усувати недоліки обвинувачення,
оскільки не вправі виконувати у змагальному процесі цю функцію. Звичайно,
вживаючи термін «сумнів», який має тлумачитись на користь обвинуваченого,
законодавець має на увазі не будь-який, а сумнів «розумний» та непереборний.
Розумний сумнів - це такий непереборний сумнів, який залишається
у слідчого, прокурора, слідчого судді, суду щодо винуватості обвинуваченого
чи підсудного після всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин
справи. Такий сумнів ґрунтується на нормальному (звичайному) стані речей,
на звичайному ході події, які характерні для здорового глузду тих, хто обви-
нувачує чи судить. Наявність розумного сумніву щодо обґрунтованості обви-
нувачення не дозволяє будь-якій неупередженій людині, яка міркує з належним
розумом і сумлінням, визнати обвинуваченого винним.
Непереборний сумнів може виникати як щодо пред’явленого обвинува-
чення в цілому, так і стосовно окремих його обставин (окремих епізодів зло-
чинної діяльності, причетності до злочину інших осіб тощо). Зрозуміло, що
наявність непереборного сумніву щодо пред’явленого обвинувачення в цілому
тягне за собою закриття кримінальної справи прокурором за недостатністю до-
казів для доведення винуватості особи в суді та вичерпанням можливості їх
отримати (п. З ч. 1 ст. 284 КПК), а в суді - ухвалення виправдувального ви-
року (п. 1 ч. 1 ст. 373 КПК). При цьому ухвалення за таких обставин рішення
(ухвали) про закриття кримінальної справи чи виправдувального вироку судом
означає не що інакше, як доведення невинуватості особи.
Непереборний сумнів щодо окремих обставин, які входять до скла-
ду обвинувачення, не тягне за собою виправдання обвинуваченого, але він
має правове значення: сумнівні обставини виключаються з обвинувачення, що
може мати своїм наслідком перекваліфікацію діяння обвинуваченого на статтю
кримінального закону з м’якшою мірою покарання, а при збереженні попере-
дньої кваліфікації - відповідне пом’якшення міри покарання.
Поводження під час кримінального провадження з підозрюваним чи
обвинуваченим, який ще не визнаний судом винним у вчиненні кримінального
правопорушення і вирок щодо якого ще не набрав законної сили, має відпо-
відати поводженню з невинуватою особою. Цим учасникам процесу має бути
забезпечене (органами, які ведуть провадження), максимальне сприяння у ре-
алізації наданим їм КПК процесуальних прав та виконання покладених на них
обов’язків. Заходи забезпечення кримінального провадження і особливо запо-
біжні заходи мають застосовуватись до них у суворій відповідності із законом
та з мінімальними обтяженнями і обмеженнями їхніх прав, якщо вони здатні
забезпечити мету таких заходів. Обов’язком слідчого судді у кримінальному
провадженні є забезпечення додержання прав названих учасників провадження
(див. коментар до ст. 206 КПК). Затримані підозрювані, або щодо яких вжитий
запобіжний захід у вигляді взяття під варту, екстрадиційного арешту, знахо-
дяться окремо від осіб, засуджених до позбавлення волі, і вони користують-
ся правами, передбаченими Законом України «Про попереднє ув’язнення» від
ЗО червня 1993 р. з наступними змінами і доповненнями. Цим Законом вра-
ховані вимоги, які містяться у «Зводі принципів захисту всіх осіб, підданих
затриманню або ув’язненню в будь-якій формі», схвалених Резолюцією 43/173
Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р.
Стаття 18. Свобода від самовикриття та право не свідчити проти
близьких родичів та членів сім’ї
Жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість
у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояс-
нення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення
у вчиненні нею кримінального правопорушення.
Кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи об-
винувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на за-
питання, а також бути негайно повідомленою про ці права.
Жодна особа не може бути примушена давати пояснення, по-
казання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у
вчиненні її близькими родичами чи членами її сім’ї кримінального
правопорушення.
Свобода особи від самовикриття та викриття близьких родичів і членів
сім’ї - засада кримінального провадження, яка ґрунтується на конституційній
нормі (ч. 1 ст. 63 Конституції України): «Особа не несе відповідальності за від-
мову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких ро-
дичів, коло яких визначається законом». Своєю чергою, наведена норма-засада
кореспондує ч. З ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права,
яка встановлює: «Кожен має право при розгляді будь-якого пред’явленого йому
кримінального обвинувачення як мінімум на такі гарантії: ... не бути прине-
воленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним».
Ця засада у кримінальній процесуальній доісгрині та судовій практиці ще іме-
нується привілеєм проти самовикриття та викриття близьких родичів та членів
сім’ї у вчиненні кримінального правопорушення. У Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод ця засада як привілей проти самообвинува-
чення та обвинувачення близьких родичів та членів сім’ї спеціально не сфор-
мована у вигляді окремої норми. Проте прецедентна практика Європейського
суду з прав людини, ґрунтуючись на основі поняття справедливої процедури,
про яку йдеться у ст. 6 Конвенції, визнає «право кожного, кому пред’явлено
кримінальне звинувачення,... зберігати мовчання та не давати показань у під-
твердження своєї винуватості» («Функе проти Франції», 1993 p.; «Саундерс
проти Сполученого Королівства», 1996 p.). Поняття ж справедливої процедури
охоплює захист обвинуваченого від примусу з боку влади, забороняє стороні
обвинувачення використовувати докази, одержані всупереч волі обвинувачено-
го, за допомогою примусу чи насильства.
Частина 1 коментованої стаггі-засади забороняє примушувати особу ви-
знати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або давати
пояснення чи показання, які можуть стати підставою для підозри чи обвину-
вачення у його вчинені (привілей проти самовикриття) за допомогою проти-
законних способів і методів. Цю заборону містять й інші засади кримінального
провадження, зокрема, засада законності (див. коментар до ст. 9 КПК); засада
поваги до людської гідності (див. коментар до ст. 11 КПК) тощо. Аналогічно й
ч. З цієї статті забороняє примушувати будь-яку особу давати пояснення чи по-
казання, які можуть стати підставою для підозри чи обвинувачення у вчиненні
кримінального правопорушення її близькими родичами чи членами сім’ї (при-
вілей проти обвинувачення близьких родичів та членів сім’ї).
Щодо поняття «близьких родичів» та «членів сім’ї» див. п. 1 ст. З КПК
та коментар до неї.
Реалізація коментованої статті-засади у кримінальному провадженні
здійснюється за допомогою процесуального механізму, передбаченого КПК,
який, зокрема, включає: а) визначення кола учасників провадження, на яких
поширюється ця засада (ними є свідки, підозрювані, обвинувачені, потерпілі);
б) наділення кожного з цих учасників кримінального провадження відповід-
ними процесуальними правами, реалізація яких дає їм можливість захищати,
як правило, свій інтерес, зокрема, правом не давати показань та не відповідати
на запитання з приводу тих обставин, які можуть стати підставою дня підозри
або обвинувачення їх чи близьких родичів та членів сім’ї у вчиненні криміналь-
ного правопорушення (п.п. 4, 5 ч. З ст. 42; ч. 8 ст. 224 КПК); в) покладення на
слідчого, прокурора, слідчого суддю, суд обов’язку під час проведення допи-
тів (на їх початку) ознайомити допитувану особу з її процесуальними правами
та обов’язками і роз’яснити їх; г) обов’язково роз’яснити і процесуально за-
фіксувати право допитуваної особи відмовитися від давання показань, а також
відповідати на запитання щодо обставин, які дають підставу підозрювати цю
особу або її близьких родичів чи членів сім’ї у вчиненні кримінального пра-
вопорушення; ґ) у разі відмови підозрюваного давати показання, відповідати
на запитання, особа, яка проводить допит, зобов’язана його зупинити відра-
зу після отримання
|