4. ДІЯ ДОГОВОРІВ, ЇХНЄ ЗАСТОСУВАННЯ І ТЛУМАЧЕННЯ
4.1. Дія договору
Дія міжнародного договору означає період фактичного виконання сторонами своїх зобов’язань за відповідним міжнародним договором. Для визначення терміну дії договору визначальне значення має набуття міжнародним договором чинності.
Дія договору в часі
Залежно від строків дії, міжнародні договори можна об’єднати в три групи: строкові, безстрокові та на невизначений строк. Найчастіше строк дії договору встановлюється в тексті самого договору. Договір, укладений на певний строк, автоматично припиняє свою чинність після закінчення цього строку, якщо сторони спеціально не домовлять про його продовження або відновлення дії договору на новий строк.
До безстрокових договорів («на вічні часи»), як правило, належать мирні договори, договори про роззброєння, про демаркацію кордонів, як, наприклад, Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення й застосування хімічної зброї і про її знищення 1993 р. (ст. XVI).
Досить часто договори укладаються на невизначений строк з умовою що якщо не буде спеціальної заяви про інше, договір автоматично продовжує свою дію (пролонгується). Зокрема двосторонні угоди часто укладаються на певний строк, але сторони при цьому передбачають, що після визначеного терміну договір залишатиметься чинним, доки один з учасників не заявить про свій намір його денонсувати. Часто в договорі визначається, що після закінчення первинного строку дія договору буде автоматично «пролонгуватися» на певні строки, за умови, що одна зі сторін до закінчення чергового поточного періоду не надішле повідомлення про намір припинити його дію.
Від продовження терміну договору (пролонгації) слід відрізняти відновлення дії договору. Останнє здійснюється в разі припинення чи призупинення договору. Реновація (відновлення) договору може відбуватися автоматично (наприклад, після припинення військових дій), мовчазною згодою або шляхом обміну нотами. Так, внаслідок обміну нотами було відновлено дію радянсько-британської угоди про науково-технічне співробітництво 1968 р.
Дія договору в просторі
Просторова дія договору визначається, по-перше, сторонами договору і, по-друге, предметом договору.
Як правило, міжнародні договори поширюються на всі території, що перебувають під юрисдикцією держав, які є сторонами договору. Як вже зазначалося вище, за потенційною дією у просторі розрізняють: універсальні (глобальні) і регіональні договори. Крім цих традиційних виділяють ще субрегіональні і локальні, сфера дії яких обмежена межами малої кількості держав і межа між якими умовна (наприклад, Договір про Західноєвропейський союз; Андський пакт про створення спільного ринку 1969 р. та ін.). Відповідно до МП держави зобов’язані забезпечити застосування положень договору на всій своїй території.
Якщо предметом договору є певні простори, то договір діє стосовно їх. Це перш за все договори, що регулюють режим певних територій, наприклад Договір про Шпіцберген 1920 р.; Договір про Антарктику 1959 р. та ін. Деякі з них поширюються на частини земної суші, що не мають суверенітету жодної держави – res nullus (Договір про Антарктику 1959 р.). Різні частини Конвенції ООН з морського права 1982 р. поширюються на акваторії і повітряний простір за межами національних юрисдикцій. Необмежену просторову сферу дії має Статут ООН.
Дія договорів для міжнародних організацій поширюються на всі їхні органи, де б вони не знаходилися.
4.2. Зобов’язання дотримуватися положень договору
Відповідно до ст. 26 з назвою, що говорить сама за себе «Pacta sunt servanda» (лат. – договори повинні виконуватися), кожний чинний договір є обов’язковим для його учасників і повинен виконуватися. Це положення, в свою чергу, є спеціальним формулюванням одного з основних принципів МП – принципу добросовісного виконання міжнародних зобов’язань. Недотримання принципу pacta sunt servanda розглядається як порушення міжнародного зобов’язання, що в свою чергу тягне різні форми міжнародної відповідальності, в залежності від серйозності порушених положень договору.
Відповідно до принципу pacta sunt servanda, будь-який учасник договору, по-перше, зобов’язаний сумлінно й неухильно виконувати зобов’язання; по-друге, не має права укладати договори, що суперечать раніше укладеним договорам з його участю. Відмова від виконання або часткове виконання договору може мати місце лише з підстав, передбачених міжнародним правом, як такі, що виправдовують таке невиконання (наприклад, статті 19-23 Резолюції ГА ООН «Статті про відповідальність держав за протиправні діяння» від 12 грудня 2001 р.). Розрив дипломатичних зносин між учасниками договору не впливає на необхідність виконувати зобов’язання за договором.
Звертаючись до співвідношення внутрішньодержавного права і зобов’язань з дотримання міжнародних договорів, доктрина і джерела МП виходить з того, що будь-яка держава – учасниця договору не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання нею чи її оператором зобов’язань з міжнародного договору (ст. 27 Віденської конвенції 1969 р.).
Держава не має права посилатися також на ті обставини, що згода на обов’язковість для неї договору була надана її представником в порушення того чи іншого положення її національного права.
Наслідком дії принципу «Pacta sunt servanda» можна вважати існуючу у міжнародному праві «презумпцію» дійсності МД (ст. 42 Віденської конвенції про ПМД1969 р.). Дійсним є такий міжнародний договір, який укладено відповідно до норм МП і в якому втілено дійсну волю суб’єктів МП. На практиці вважається, що МД є дійсним доти, поки не доведено інше.
Стосовно вимоги про необхідність втілення дійсної волі суб’єктів договірного процесу – як умови дійсності договору, слід зазначити, що в приватному (цивільному) праві приділяється вирішальне значення дійсності волевиявлення (щирості наміру), зафіксованого як мета укладення правочину: правочини, укладені в порушення вимоги вільного волевиявлення, а також фіктивні й удавані правочини, укладені без наміру реально виконати зафіксовані в них цілі, є нікчемними з моменту укладення.
4.3. Тлумачення договору
Тлумачення договору є важливим для цілей виконання зафіксованої в ньому волі сторін. Тлумачення полягає у точному з’ясуванні змісту договору або його окремих положень чи термінів. Зазвичай тлумачення міжнародного договору не повинно бути розширювальним чи обмежувальним: воно повинне здійснюватися у чіткій відповідності до об’єкту і мети, що складають зміст договору. Вирішальне значення при тлумаченні має звернення до повного тексту договору, враховуючи у взаємозв’язку положення всіх його частин (преамбули, змісту, прикінцевих положень, при необхідності – додатків), а також будь-які домовленості, стосовно договору, схвалені його учасниками.
Розрізняють різні види тлумачення за різними класифікаціями. Перш за все, розрізняють тлумачення офіційні й неофіційні (доктринальні).
Офіційним тлумаченням вважається тлумачення способом, зазначеним сторонами у самому договорі (автентичне тлумачення), або надане органом міжнародної організації, міжнародним арбітражним чи судовим органом, або органами, створеними самим договором (інституційне тлумачення).
Автентичне тлумачення – здійснене на основі домовленостей самих держав-учасниць договору, обов’язкове для сторін договору, засноване на їх згоді. Автентичне тлумачення може бути втілене в будь-якій формі: у вигляді спеціального договору, протоколу, обміну нотами, шляхом тлумачення термінів в тексті самого договору.
Інституційне тлумачення, здійснює міжнародний орган – як діючий автономно (комітети ООН, міжнародний суд ООН тощо), так і створений самим договором (наприклад, Комітет з ліквідації расової дискримінації, створений відповідно до Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Комітет з прав людини, створений відповідно до Міжнародного пакту про громадянські й політичні права 1966 р. та ін.). Найважливішим таким органом є Міжнародний Суд ООН і низка інших органів, уповноважених державами членами ООН надавати тлумачення, якщо самі учасники не досягнуть угоди про сенс того чи іншого міжнародного договору. Можливість судового або арбітражного тлумачення може бути передбачена як в двосторонніх, так і в багатосторонніх договорах.
В процесі тлумачення МД використовуються спеціальні методи, відповідно до яких також розрізняють види тлумачення за методами. Найчастіше використовуються граматичне, логічне, систематичне й історичне тлумачення. Якщо міжнародний договір, що потребує тлумачення, укладено на кількох мовах, причому кожен з текстів є автентичним, то будь-який з них може використовуватися при тлумаченні.
При офіційному тлумаченні, в якій би формі воно не здійснювалося, необхідно дотримуватися загальних і спеціальних принципів (правил) тлумачення міжнародного договору, кодифіковані у Розділі 3 Віденської конвенції 1969 р. Загальні принципи тлумачення договорів, відповідно до ст. 31 Конвенції включають принцип сумлінності; принцип єдності (цілі і всіх складових договору); принцип ефективності (розглядати тлумачення як наділене обов’язковою силою і сенсом). Спеціальними принципами тлумачення договору є: максимальне використання різномовних текстів договору при тлумаченні; рівна достовірність автентичних текстів договору, викладених різними мовами; встановлення єдиного сенсу, закріпленого в текстах на різних мовах (ст. 33 Конвенції 1969 р.).
Якщо, на думку держав – учасників договору, застосування основних засобів (текст договору, додаткові угоди, додатки) не може дати задовільних результатів, то у процесі тлумачення договору можливе застосування додаткових засобів (ст. 32) – розгляд підготовчих матеріалів, протоколів конференцій, заяв делегацій, судової практики і т. д.).
Доктринальне тлумачення, яке дається юристами, істориками права, журналістами, а також ученими в наукових працях з МП розглядається як неофіційне і необов’язкове для учасників договору.
5. НЕДІЙСНІСТЬ, ПРИЗУПИНЕННЯ І ПРИПИНЕННЯ ДІЇ МД
5.1. Умови дійсності і недійсності договору
Як зазначає І.І. Лукашук, дійсним вважається міжнародний договір, який в цілому і в жодній своїй частині не суперечить основним принципам чи імперативним нормам міжнародного права. Лише дійсні міжнародні договори можуть породжувати правомірні наслідки для договірних сторін, і лише відповідно до таких договорів сторони можуть набувати законних прав і обов’язків, на досягнення яких була скерована воля учасників договору.
Відповідно до «презумпції» дійсності договору, про яку вже згадано вище, дійсність договору чи згоди держав на обов’язковість для них цього договору може оспорюватися лише на підставі загальновизнаних норм міжнародного права.
В Конвенції про міжнародні договори 1969 р. дійсність договору не розглядається. Натомість детально розкриті умови недійсності договору і правові наслідки такої недійсності.
Підстави й наслідки недійсності договорів
МД визнається недійсним, якщо:
Його укладено з явним порушенням внутрішніх конституційних норм, що визначають компетенцію і порядок укладення договору (ст. 46 і 47);
Згода на зобов’язання за договором надана помилково, і помилка стосується факту або ситуації, які мали місце при укладанні договору, і були істотною основою для згоди на обов’язковість договору (стаття 48);
Держава уклала договір під впливом обманних дій іншої держави, що бере участь в переговорах (ст. 49);
Згода держави на обов’язковість для неї договору була отримана внаслідок прямого чи опосередкованого підкупу її представника іншою державою, що бере участь в переговорах (ст. 50);
Представник держави дав згоду на умови договору під дією спрямованих проти нього примусу чи погроз (ст. 51);
Укладення договору виявилося наслідком погрози силою або її застосування до держави учасниці в порушення принципів МП втілених у Статуті ООН (ст. 52);
Договір суперечить імперативній нормі МП (ст. 53).
Таким чином у статтях 45–53 Віденських конвенції 1969 р. вказано на конкретні підстави недійсності міжнародного договору.
Міжнародно-договірна практика й доктрина визначає два можливі напрямки дій держав учасників договірного процесу, після того, як договір визнано недійсним:
або його учасники повністю звільняються від зобов’язань з його виконання,
або, по можливості, усуваються підстави недійсності договору, для чого договір за згодою його учасників переглядається повністю чи в окремій його частини.
5.2. Припинення або призупинення дії міжнародних договорів
Важливою процедурою, пов’язаною з чинністю і дією міжнародних договорів, є процедура їхнього припинення або призупинення, що регулюються статтями 54-64 Віденської конвенції про ПМД1969 р. МД може бути припинено за взаємною згодою його учасників, або відповідно до положень самого договору (ст. 54). Найчастіше юридичною підставою припинення договору виступають закінчення строку його дії або його виконання.
У багатьох договорах обумовлена можливість їх денонсації, тобто одностороннього правомірного припинення договору на умовах, у ньому зазначених. Навіть коли в договорі не міститься формального положення про можливість його денонсації, вона визнається можливою, якщо це випливає з характеру договору. Повідомлення про денонсацію має бути направлено не менш ніж за 12 місяців (ст. 56 Віденської конвенції про ПМД1969 р.).
МД також може бути анульовано. Це означає, що держава правомірно припинила договір в односторонньому порядку на умовах, які в ньому не передбачені.
Підстави анулювання міжнародного договору визначено у статтях 60-64 Віденської конвенції про ПМД1969 р.), а саме:
Істотне порушення положень договору іншими учасниками;
Подальша неможливість виконання договору;
Докорінна зміна обставин;
Розірвання дипломатичних або консульських відносин між державами-учасниками договору;
Виникнення нової імперативної норми загального МП jus cogens, якій суперечать положення договору.
Призупинення дії міжнародного договору означає лише тимчасове припинення його дії і може здійснюватися як стосовно усіх учасників договору, так і стосовно окремого учасника (або частини учасників) договору – відповідно до положень договору або за згодою учасників.
При цьому два чи кілька учасників багатостороннього договору можуть укласти угоду про призупинення дії договору у відносинах між собою, якщо таке призупинення передбачається договором або не забороняється ним, а також, якщо воно не впливає на реалізацію прав і обов’язків інших учасників і не є несумісним із цілями й об’єктом договору (ст. 58).
|