Тема 7
ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ
Структура теми:
Поняття і джерела ПМД
Види МД та їх елементи
Процедура укладання МД
Дія договорів, їхнє застосування й тлумачення
Недійсність, призупинення й припинення дії міжнародних договорів
1. ПОНЯТТЯ І ДЖЕРЕЛА ПРАВА МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ
Право міжнародних договорів (далі МД) це система норм і принципів, що регулюють відносини між державами й іншими суб’єктами МП з приводу укладання, виконання і припинення ними дії міжнародних договорів.
МД означає процедурно врегульовану міжнародним правом офіційну домовленість між суб’єктами МП, вчинену у письмовій формі. Якщо форма договору не відповідає Договір, який не відповідає вимогам до письмової форми, а також якщо він суперечить принципам загального міжнародного права, або – як «більш сучасно» можна сказати – цілям і принципам Статуту ООН є не дійсним. Але дійсність договору не залежить від його найменування (Трактат, Конвенція, Пакт, Угода, Домовленості, Принципи тощо), а також від того, чи міститься він в одному документі, в двох чи кількох взаємопов’язаних між собою документах.
МД є основним джерелом МП, оскільки забезпечує його кодифікацію. МД є важливим інструментом забезпечення міжнародного правопорядку, оскільки, по-перше, на відміну від міжнародного звичаю, текст міжнародного договору, будучи записаним і перевіреним на автентичність різними мовами, на порядки зменшує неоднозначність тлумачення змісту договору, і, по-друге кожна держава підтверджує належною офіційною процедурою і нормативно-правовими актами надання згоди на обов’язковість для себе положень договору. На підставі МД також засновуються й функціонують міждержавні організації.
1.2. Джерела й кодифікація права міжнародних договорів
Право договорів, як і дипломатичне право, більшу частину історії було звичаєвим: це стосується і процедур укладання догорів і їх форми і основних засад змістовного наповнення і принципі тлумаченні я виконання і відповідальності за невиконання. Основоположним загальним принципом права договорів є принцип pacta sunt servanda (договори повинні дотримуватися). Цей принцип закріплено в ст. 26 Віденської конвенції з права міжнародних договорів 1969 року, а також в дещо трансформованому вигляді (принцип сумлінного дотримання міжнародних зобов’язань) в ст. 2 Статуту ООН, ставши згодом одним з основних принципів МП: цей принцип не тільки містить вимогу дотримання договору, але і встановлює обов’язок добросовісного його виконання державами.
Під кодифікацією права МД розуміється приведення численних звичаєвих норм в узгоджену, формалізовану, письмово зафіксовану і визнану учасниками кодифікації систему норм на основі загальновизнаних принципів міжнародного права. Перші спроби кодифікації договірної процедури було здійснені ще Лігою Націй. Проте лише після створення ООН вдалося розробити і прийняти низку важливих універсальних договорів, що стали основними джерелами права міжнародних договорів. Комісія ООН з МП від самого початку своєї діяльності активно й успішно займається кодифікацією і прогресивним розвитком права міжнародних договорів. Нею були розроблені проекти міжнародних актів, що нині складають основу джерел права міжнародних договорів. Такими є наступні конвенції:
Віденська конвенція про ПМД від 23 травня 1969 р. (чинна з 1980 р.)
Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 р. (для України чинна з 1996 р.).
Віденська конвенція ООН про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р. (не набула чинності).
В Україні зазначене коло питань регулюється Законом «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. Характерною рисою сучасного законодавства України й більшості держав-учасниць СНД про міжнародні договори щодо практики їх укладення полягає в тому, що міжнародні договори укладаються від імені держави, уряду та міністерств. Такий підхід відображається й у законодавстві України.
2. ВИДИ МД ТА ЇХ ЕЛЕМЕНТИ
2.1. Види міжнародних договорів
Н.К. Динь, П. Дайє й А. Пелле виділяють два принципових підходи до класифікації міжнародних договорів. Перший виходить з внутрішніх аспектів договорів, їх змісту і юридичного призначення, другий – з зовнішніх ознак договору. Перший підхід автори визначають як «матеріальна класифікація», хоча можливо більш вдало можна було б визначити її як «класифікацію за змістом», другий підхід має наслідком, відповідно, «класифікацію за формою».
1. За змістом (матеріальними ознаками) договори поділяються на три альтернативні пари: а) «договори-закони» і «договори – контракти»; б) загальні і спеціальні договори; в) нормативні договори і установчі акти міжнародних організацій.
А) Відмінність між договором-законом і договором-контрактом, як зазначають вищеназвані автори, є «найбільш класичним» і в той же час найбільш спірним – перш за все через те, що один договір може в окремих частинах поєднувати в собі обидві протилежні ознаки. По суті ж відмінність полягає у значенні норм договору для міжнародного правопорядку: ті норми, що виконують фундаментальні, системні, «законодавчі» для міжнародного правопорядку функції є договорами-законами,
«договори-контракти» регулюють поточні зносини держав несистемного характеру: про уникнення подвійного оподаткування, про захист прав інвесторів, про товарні багатосторонні домовленості, перевезення та інші міждержавні відносини з питань поточного співробітництва, для регулювання яких застосовують вже закладені міжнародно-договірні основи договорів-законів, конкретизуючи системні принципи й положення.
Б) Відповідно, поділ на договори загального й спеціального характеру дещо з іншої точки зору здійснює такий самий поділ: зрозуміло що відношення договору-закону до договору-контракту буде завжди як відношення загального договору до спеціального. Проте такий поділ має і досить конкретне вузьке тлумачення. Наприклад, Договір про Антарктику 1959 р. виявився загальним стосовно наступних договорів (присвячених збереженню фауни і флори Антарктики, збереженню антарктичних тюленів, забороні видобутку мінеральних ресурсів). Так само Договір про космос 1967 р. виступає як загальний стосовно спеціальних наступних конвенцій, договорів і «Принципів», присвячених окремим аспектам космічної діяльності. Ці відносини утворюють так звану «систему договору»: наприклад у «Системі Договору про Антарктику», «Системі договорів про космос», де договори, названі тут загальними, містять системоутворюючі положення, важливі для системи загалом.
В) Зрештою третій поділ за матеріальними ознаками – на нормативні договори й установчі акти міжнародних організацій говорить сам за себе. Перший різновид договорів кодифікує правила поведінки держав в певній галузі міжнародних відносин, друга – створює орган, який забезпечує виконання й контроль за виконанням цих правил. Але й тут досить часто обидві функції об’єднуються в одному міжнародному договорі. Таким договором є, наприклад, Чиказька конвенція про цивільну авіацію 1944 р. яка створює і правила відносин між державами з приводу експлуатації цивільної авіації і засновує ІКАО – Міжнародну організацію з цивільної авіації, яка бере на себе реальне забезпечення правил конвенції.
2. За формою договори поділяються також на три альтернативні пари: а) за видами сторін договору (міфж державами, та з уч; б) за кількістю сторін;
в) за процедурою укладення.
А) Сучасному праву МД відомі два основних різновиди МД за видами сторін договору – договори між державами і договори, сторонами яких є міжнародні міжурядові організації. Відповідно, процедури укладення, введення в дію і подальшого виконання перших регулюється, як уже зазначалося, Віденською конвенцією про ПМД 1969 р., других – Віденською конвенцією про право договорів між державами й міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р
Б) Важливим є поділ договорів на дво- і багатосторонні. Доктрина входить з того, що двосторонній МД не створює норми, і є обов’язковим лише для сторін договору. Так само обов’язковим для сторін є і багатосторонній договір, проте він, як визнає доктрина, створює норму. В свою чергу, багатосторонні договори за масштабами своєї дії поділяються на регіональні і глобальні (або «універсальні»).
Традиційно, відповідно до процедури укладення, розрізняються договори, укладені в урочистій формі, і договори, укладені за спрощеною процедурою. Різниця між ними крім складності самих формальностей, полягає у відмінності – для кожного з різновидів – процедури надання згоди держав на обов’язковість для них договору (див. далі).
В) Стосовно процедури укладення, слід додати новий критерій: зростаюча роль міжнародних організацій призвела до того, що дедалі частіше виділяють договори, укладені під егідою тієї чи іншої міжнародної організації, коли її орган розробляє і приймає текст договору голосуванням представників держав-членів органу (наприклад ГА ООН).
Безпосередньо по формі: теоретично договори можуть укладатися в усні і письмовій формі. Усна форма (джентльменські домовленості) в сучасному кодифікованому праві не розглядаються, хоча в доктрині постійно згадуються, проте як джерела не стільки юридичних, скільки політичних норм. Визнаною є письмова форма укладення договорів, що і зафіксовано в системних конвенціях 1969 і 1986 років. договори можуть міститися в одному або кількох документах (перш за все, внаслідок обміну документами при укладанні, а також виходячи зі структура домовленостей, з включенням додатків, типових актів тощо).
До формальних критеріїв також можна віднести назву міжнародного договору. Якщо розглядати поняття «міжнародний договір» як «родове», то «видами» цього роду будуть міжнародні договори з різними назвами, наприклад: Договір, Конвенція, Пакт, Домовленості, Статті, Статут, Угода, Трактат, Протокол, Конкордат тощо. Причому деякі «види» таких МДможуть виявитися у одному примірнику – наприклад «Порозуміння (Understanding) з правилі процедури вирішення спорів» (Додаток 2 до Маракеської угоди про заснування СОТ), який є окремим міжнародним договором, хоч і входить до «Маракеського пакету» від 15 квітня 1994 р. – системи договорів, що регламентують діяльність СОТ. Головне, що слід мати на увазі – від назви юридична сила договору не залежить.
Дещо архаїчний поділ, який згадується лише для повноти систематики – поділ договорів на «відкриті», до яких можуть вільно приєднуватися всі зацікавлені учасники і «закриті», які, як це було в минулому, не допускали вільного вступу, відповідно порушуючи основний принцип МП– суверенної рівності держав.
2.2. Елементи міжнародного договору
Як правило, в міжнародному договорі є присутніми в тій чи іншій формі цілі і предмет.
Цілі договору складають кінцеві результати, що їх прагнуть досягти суб’єкти МП укладаючи договір. Зазвичай цілі закріпляються у преамбулі або в початкових статтях договору. Зокрема, цілі ООН зафіксовані в преамбулі та у ст. 1 Статуту Організації Об’єднаних Націй
Предмет договору являє собою конкретні матеріальні або нематеріальні блага, охороняти або забезпечувати які, покликаний міжнародний договір. Зокрема, предметом міжнародного договору можуть бути економічні, соціальні й культурні права людини або екологічна чистота морських вод чи повітря певного регіону.
Сторонами в міжнародному договорі є договірно-правоздатні суб’єкти міжнародного права. При цьому, необмежену договірну правоздатність, відповідно до ст. 6 Віденської конвенції 1969 р. мають держави, виходячи зі статусу держави як первинного суб’єкта міжнародного права.
Сторонами МД можуть бути унітарні і федеративні держави. Суб’єкти федерації можуть укладати міжнародні договори, якщо це право визнане за ними їхньою федеральною конституцією. Так, відповідно до ст. 73 Конституції Росії за межами відання Російської Федерації з предметів спільного відання Російської Федерації і суб’єктів Російської Федерації суб’єкти Російської Федерації володіють всією повнотою державної влади і мають право укладати угоди з органами державної влади іноземних держав.
Натомість, Віденська конвенція 1986 р. обмежує договірну правоздатність для міжнародних організацій виключно правилами цих організацій (ст. 6), оскільки правосуб’єктність міжнародних організацій є вторинною і похідною від первинної правосуб’єктності держав, що їх заснували. Обмежуючим чинником щодо правоздатності міжнародних організацій є рамки їхніх цілей, визначених, в установчих документах відповідних організацій. З усіх міжнародних організацій найбільш широкою договірною правоздатністю володіє ООН. Вона має право укладати договори з державами й міжнародними організаціями з питань політичного, економічного, гуманітарного, військового співробітництва та інших питань.
Кожен народ, що бореться за свою незалежність є суб’єктом МП і, на думку окремих вчених, має правоздатність укладати міжнародні договори, незалежно від визнання іншими державами. Наприклад, Організація звільнення Палестини і Народна організація Південно-Західної Африки від імені своїх народів підписали Заключний акт Третьої конференції ООН з морського права в 1982 р. Зазначимо, що участь в договірному процесі народів, що борються за незалежність, не є загальнопоширеною практикою.
У практиці зустрічаються багатосторонні договори, в яких поруч з державами беруть участь «дестинатори» міжнародного права. Такі договори умовно називають «змішаними» або «складними». Прикладом може служити Експлуатаційна угода про Міжнародну організацію морського супутникового зв’язку (ІНМАРСАТ) від 3 вересня 1976 р., інвестиційні угоди між приймаючою державою і приватним інвестором, кредитні угоди, сторонами якої є приватний банк і держава-позичальник, інші договори про співробітництво.
Договір і треті держави. Договір, як правило, створює права і обов’язки лише для його учасників і не створює зобов’язань для третьої держави без її на те згоди (ст. 34 Віденських конвенції 1969 р.). Отже, об’єктом міжнародного договору не можуть бути права й інтереси третіх держав. Проте в договорі можуть бути передбачені права і певні привілеї для третіх держав, народів чи організацій, якщо третя сторона погоджується з цим.
Елементи договору знаходять своє відображення в структурі МД.
Структура міжнародного договору включає в себе:
преамбулу (мотиви і цілі)
основний зміст (конкретні норми договору)
заключні положення (умови надання згоди на обов’язко-вість; умови набуття договором чинності; строк дії, порядок продовження врегулювання спорів тощо).
додатки (конкретизують основні положення договору і мають однакову юридичну силу з текстом самого міжнародного договору)
3. ПРОЦЕДУРА УКЛАДЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ
Процес укладення міжнародного договору складається з ряду необхідних послідовних дій суб’єктів МП які включають в себе, відповідно до статей 7-16 Віденської конвенції про ПМД від 1969 р.: обмін повноваженнями, прийняття тексту договору, встановлення автентичності тексту і вираження сторонами згоди на обов’язковість договору, відповідно до обраної процедури. Якщо надання передбачає ратифікацію, держави члени видають відповідні національні акті і вигляді односторонніх міжнародних актів (ратифікаційних грамот) надсилають такі згоди до депозитарію договору. Далі, відповідно до наперед визначених умов, відбувається набуття договором чинності і реєстрація договору.
Обмін повноваженнями
Першою стадією процесу укладення договору є обмін повноваженнями для двосторонніх договорів і перевірка повноважень особливим комітетом для багатосторонніх договорів. Повноваження являють собою спеціальний документ, який видається державним органом, від імені якого укладається договір, особам, уповноваженим на ведення переговорів та підписання договору.
Відповідно до п. 2 ст. 5 Закону України «Про міжнародні договори України» Президент України, Прем’єр-міністр України і міністр закордонних справ України мають право вести переговори і підписувати міжнародні договори від імені України, уряду України і її відомств за посадою – ex officio. Інші ж офіційні особи, які беруть участь у розробці й прийнятті міждержавних договорів, зобов’язані мати повноваження, видані для договорів від імені України – Президентом України; для міжурядових договорів – Прем’єр-міністром України; для міжвідомчих угод – главою відповідного відомства або Міністерством закордонних справ України (ст. 5 Закону України «Про міжнародні договори України» 2004 р.). такий механізм повністю відповідає ст.7 Віденської конвенції про ПМД 1969 р.
Уповноважені особи зобов’язані діяти в договірному процесі виключно на підставі і в рамках виданих ним повноважень. В іншому випадку відповідний договір може визнати ся недійсним (ст. 8 Віденської конвенції про ПМД від 1969 р.).
Уповноважені особи, окрім повноважень, отримують також від відповідних органів своєї держави інструкції, у яких викладено позицію держави щодо предмету переговорів. Уповноважені зобов’язані неухильно дотримуватися отриманих інструкцій в договірному процесі. Однак договір, укладений з порушенням інструкцій не втрачає свого юридичного значення (на відміну від випадків виходу учасників переговорів за межі своїх повноважень), оскільки інструкції належать виключно до внутрішньої компетенції держав.
Прийняття тексту договору
На етапі, що визначається терміном «прийняття тексту договору» проголошуються і узгоджуються позиції сторін, досягаються компроміси, отримують юридичне оформлення прийнятні для сторін-учасників положення майбутнього міжнародного договору. Процедура прийняття тексту міжнародного договору регулюється ст.9 Віденської конвенції про ПМД 1969 р.
Встановлення автентичності тексту
Наступним після прийняттям тексту міжнародного договору етапом є встановлення автентичності різномовних текстів договору (ст. 10). Термін «автентичність» (з грецької ανθεητίκος – «справжній, з першоджерела») – означає, що всі тексти договору (у випадках, коли мають місце тексти договору, складені різними мовами) є однаково правильними. Мета процедури встановлення автентичності тексту міжнародного договору полягає в засвідченні того факту, що текст відповідного договору є остаточним і не підлягає змінам.
На практиці склалося декілька способів встановлення автентичності тексту міжнародного договору – парафування (від французького слова paraphe – «короткий підпис») і підписання ad referendum (з лат. – «до прийняття»).
Зміст процедури парафування міжнародного договору полягає у підтвердженні погодженості тексту договору, й виражається у скріпленні тексту договору ініціалами уповноважених осіб договірних сторін. В свою чергу застосовуються три можливі різновиди парафування – в кінці тексту, посторінкове і постатейне.
Щодо підписання ad referendum, то ця процедура в разі, коли держава-учасник відповідного договору підтвердять його в тій чи іншій формі (див. нижче), може цілком означати остаточне підписання договору даною державою. Отже, за своїм змістом процедура підписання ad referendum займає фактично є поєднанням підтвердженням автентичності тексту договору і вираження згоди на його обов’язковість.
Вираження згоди на обов’язковість договору, застереження
Відповідно до ст. 11 Віденської конвенції про ПМД 1969 р. «згоду держави на обов’язковість для неї договору може бути виражено підписанням договору, обміном документами, затвердженням, приєднання до нього або будь-яким іншим способом, про який домовились (зокрема, в статті 14 загадано про ратифікацію договору).
Стаття 8 ЗУ Про міжнародні договори України 2004 року дещо по-іншому перераховує ці способи: Згода України на обов’язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору
Найчастіше у світовій практиці застосовується підписання й ратифікація.
Підписання – це акт, який в урочистій процедурі надання згоди на обов’язковість є першою стадією такої процедури (другою є ратифікація), а при спрощеній процедурі може виражати весь процес надання згоди.
Ратифікація застосовується, коли вважається, що предметом міждержавних договорів, виходячи з рівня їх учасників є настільки важливими, що навіть найвищі посадові особи держави не правомочні одноосібно вирішувати такого рівня питання, і отже, для остаточного вираження згоди на обов’язковість договору для даної держави необхідним є волевиявлення представницького законодавчого органу влади. У нашій державі, відповідно до п. 32 ст. 85 Конституції України, Верховна Рада має виключне право ратифікувати міжнародні договори за участю України.
Для набуття чинності двостороннім договором, що підлягає ратифікації, сторони обмінюються ратифікаційними грамотами. При укладенні багатостороннього договору ратифікаційні грамоти договірних держав депонуються, тобто здаються на зберігання депозитарію.
У ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України» визначені види МД за участю України, які підлягають ратифікації:
політичні;
загальноекономічні;
щодо загальних фінансових питань;
територіальні;
мирні;
стосовно прав і свобод людини та громадянина;
про громадянство;
про участь у міжнародних союзах і системах колективної безпеки;
про військову допомогу й направлення контингентів Збройних Сил України до інших країн;
про дозвіл перебування іноземних військ на території України;
про історичне й культурне надбання народу України.
Однак наведений перелік не є вичерпним, оскільки міжнародне право, як і внутрішньодержавне, не встановлює фіксованого переліку міжнародних договорів, що підлягали б обов’язковій ратифікації. Тому договірні сторони можуть у будь-якому договорі передбачити необхідність його ратифікації.
Ратифікація міжнародного договору оформлюється двома юридично обов’язковими актами: законом про ратифікацію (внутрішньодержавний акт) і ратифікаційною грамотою (міжнародно-правовий акт).
Особливою формою надання згоди на обов’язковість є прийняття міжнародного договору, що являє собою форму вираження згоди на обов’язковість тих договорів, які не потребують ратифікації. Це може бути, наприклад прийняття договору представниками держав членів на засідання вищого органу міжнародної організації
Якщо ж міжнародні організації виступають як сторона договору, вони приймають акт офіційного затвердження договору (ч. 2 ст. 14 Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.). Затвердження (конфірмація) найчастіше має місце для МД міжурядового чи міжвідомчого рівня.
У випадках, коли держава початково не брала участі у розробці й прийнятті міжнародного договору, вона має право в подальшому приєднатися до нього на умовах, визначених у самому договорі. Загальні питання приєднання до міжнародного договору регулюються ст. 15 Віденської конвенції про ПМД 1969 р. Приєднання до багатостороннього договору здійснюється шляхом видання внутрішнього акту (закону про приєднання) і здачі депозитарію зовнішнього акту – протоколу про приєднання (ст. 77 Віденської конвенції про ПМД 1969 р.).
Особливою формою приєднання до міжнародного договору є його прийняття, що являє собою форму вираження згоди на обов’язковість тих договорів, які не потребують ратифікації.
Міжнародні організації як суб’єкти МП що мають правоздатність укладати договори, замість ратифікації використовують у своїй практиці акт офіційного підтвердження договору (ч. 2 ст. 14 Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.) .
Щодо МД міжурядового чи міжвідомчого рівня, то формою визнання їхньої чинності зазвичай є затвердження (конфірмація) з боку уряду або відповідного міністерства.
У випадках, коли держава початково не брала участі у розробці й прийнятті міжнародного договору, вона має право в подальшому приєднатися до нього на умовах, визначених у самому договорі. Загальні питання приєднання до міжнародного договору регулюються ст. 15 Віденської конвенції про ПМД 1969 р. Приєднання до багатостороннього договору здійснюється шляхом видання внутрішнього акту (закону про приєднання) і здачі депозитарію зовнішнього акту – протоколу про прєднання (ст. 77 Віденської конвенції про ПМД 1969 р.).
4а.Застереження
У Віденській конвенції про ПМД1969 р. закріплене правило про те, що держава має право під час надання згоди на його обов’язковість сформулювати застереження, якщо договір не забороняє внесення застережень (ст. 19). При цьому принципове значення має положення пункту с) ст. 19 Віденської конвенції 1969 р. про те, що застереження не повинні суперечити предмету і цілям договору.
Застереження означає односторонню заяву держави, здійснену при вираженні згоди на обов’язковість даного договору, в якій держава виключиє дію для себе окремих положень договору. Застереження, їх прийняття, а також заперечення до застережень повинні оформлятись у письмовому вигляді і доводитись до відома всіх учасників договору.
Як правило, застереження до багатостороннього міжнародного договору вважається прийнятим у випадку відсутності письмових заперечень з боку інших його учасників протягом термінів, обумовлених у ч. 5 ст. 20 Віденської конвенції про ПМД 1969 р.
У такому випадку договір діє стосовно держави, яка заявила застереження, відповідно до положень застереження. При цьому будь-який учасник міжнародного договору (держава чи міжнародна організація) має право заперечувати проти застереження будь-якого учасника договору. У такому випадку договір між цими учасниками буде діяти в тій частині, якої застереження не стосується.
Учасник договору, що зробив застереження, в будь-який час може від нього відмовитися. При цьому згоди учасників, що прийняли застереження, не потрібно. Держава, що заперечує проти застереження, також може зняти свої заперечення в будь-який момент. Обидві ці процедури – як зняття застереження, так і відмова від нього – здійснюються в письмовій формі (ст. 22 Віденської конвенції про ПМД1969 р.).
Депонування договору і актів про згоду на обов’язковість
При укладенні багатостороннього договору ратифікаційні грамоти договірних держав депонуються, тобто здаються на зберігання депозитарію.
Відповідно до ст. 16 якщо договором не передбачено інше, то ратифікаційні грамоти, документи про прийняття, затвердження або приєднання означають згоду держави на обов’язковість для них договору з моменту депонування цих документів у депозитарія.
Депозитарієм називається зберігач оригіналу багатостороннього договору і всіх документів, що відносяться до нього (заяв, застережень, ратифікаційних грамот, документів про прийняття, приєднання, денонсації тощо). У ролі депозитарію може виступати одна або більше держав, міжнародна організація або її вища посадова особа. Якщо депозитаріями є декілька держав (наприклад, за Договором про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі і під водою від 5 серпня 1963 р. депозитаріями є уряди Російської Федерації, Великобританії і США), то можна здати відповідні документи одному з урядів зазначених держав. Генеральний секретар ООН виконує функції депозитарію для більшості багатосторонніх договорів, укладених під егідою ООН.
Права і обов’язки депозитаріїв визначено у ст. 77 Віденській конвенції 1969 р., але часто вони конкретизуються у самому договорі. Функції депозитарію включають:
зберігання тексту багатостороннього договору, ратифікаційних грамот і документів про приєднання, інших переданих депозитарію повноважень;
отримання підписів під договором, інформування учасників про документи, й повідомлення, що стосуються договору;
повідомлення учасників договору про депонування ратифікаційних грамот, про заявлені застереження;
підготовка завірених копій оригінального тексту та інших текстів договору на будь-яких мовах, які можуть бути передбачені договором, а також розсилка їх учасникам і державам, що мають право ставати учасниками договору;
інформування держав про те, що кількість необхідних для набуття договором чинності підписів, ратифікаційних грамот або документів про прийняття, затвердження чи приєднання, отримано чи депоновано;
реєстрація договору в Секретаріаті ООН.
повідомлення про приєднання до договору і про вихід з нього;
скликання конференцій з метою обговорення виконання договору.
Набуття договором чинності
Чинність договору означає його юридичну силу для сторін: тобто договір є чинним з того моменту, коли його норми стають обов’язковими для його сторін.
Порядок і дата набуття договором чинності визначається, зазвичай, в тексті самого договору (ст. 24), або усними домовленостями. При відсутності таких положень або домовленостей, договір набирає чинності «як тільки буде виражено згоду всіх держава, які брали участь у переговорах, на обов’язковість для них договору» (п. 2 ст. 24).
Реєстрація договору
Після набуття договорами чинності вони направляються до Секретаріату ООН для їх реєстрації (ст. 81 Віденської конвенції про ПМД1969 р.).
У ст. 102 Статуту ООН встановлено, що будь-який міжнародний договір, укладений членом ООН після набуття нею чинності має бути зареєстрований в Секретаріаті ООН. Для публікації чинних МД ООН видає спеціальні збірники – United Nations Treaty Series.
У кожній державі також є внутрішня процедура опублікування міжнародних договорів. Так, ст. 20 Закону України «Про міжнародні договори України» передбачає, що ратифіковані міжнародні договори, України й такі, що набули чинності, публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», газеті «Голос України», «Збірнику чинних МД України». Договори України, які не вимагають ратифікації, й міжурядові угоди публікуються в «Збірнику постанов Кабінету Міністрів України».
Зміни до договору
Відповідно до Віденської конвенції 1969 р. договір може бути змінено (як правило після певного терміну, впродовж якого договір зберігає незмінність) – за згодою між його учасниками шляхом внесення поправок (ст. 39). Всі договірні сторони повинні повідомлятись про будь-яку пропозицію щодо поправок до багатостороннього договору. При цьому кожна з договірних держав має право брати участь в: а) ухваленні рішення про те, що саме варто зробити стосовно такої пропозиції; б) переговорах і укладенні будь-якої угоди про внесення поправок у договір (ст. 40).
Поправки до міжнародних договорів, як за своїм призначенням, так і за процедурою прийняття, суттєво відрізняються від застережень. За допомогою поправок змінюється сам договір, тоді як застереження уточнюють застосування певних, окремих положень договору щодо конкретного учасника – держави чи міжнародної організації, залежно від випадку.
Відповідно до ст. 41, два або кілька учасників багатостороннього договору можуть укласти окрему угоду про застосування певних змін до цього договору у взаєминах між собою. Це можливо, однак, лише при певних умовах, а саме якщо: a) можливість такої зміни передбачається самим договором; або b) така зміна не забороняється договором і не впливає на користування іншими учасниками своїми правами за договором або на виконання ними своїх зобов’язань та не торкається положень, відступ від яких є несумісним з ефективним здійсненням об’єкта й цілей договору в цілому (ч. 1 ст. 41 Віденської конвенції 1969 p.).
|