Тишкевич И. С. Условия и пределы необходимой обороны


НазваТишкевич И. С. Условия и пределы необходимой обороны
Сторінка2/6
Дата08.04.2013
Розмір0.89 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   2   3   4   5   6

2. Кожен має право затримати без ухвали слідчого судді, суду будь-яку особу, крім осіб, зазначених у статті 482 (суддя, народний депутат України) цього Кодексу:


1) при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення;

2) безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні.

3. Кожен, хто не є уповноваженою службовою особою (особою, якій законом надано право здійснювати затримання) і затримав відповідну особу в порядку, передбаченому частиною другою цієї статті, зобов'язаний негайно доставити її до уповноваженої службової особи або негайно повідомити уповноважену службову особу про затримання та місцезнаходження особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення.

2. Затримання злочинця можливе лише за наявності для цього підстави, тобто злочину. Звичайно підставою затримання служить очевидне для потерпілих або інших осіб злочинне посягання на правоохоронювані інтереси (наприклад, розбійний напад, крадіжка, посягання на життя або здоров’я людини тощо). Затримання особи за відсутності такої підстави може свідчити про незаконність дій і тягнути за собою відповідальність за ст. 146 КК як за незаконне позбавлення волі.

3. Затримання злочинця має ознаки, що характеризують: 1) мету затримання; 2) особу, яка підлягає затриманню; 3) характер дій при затриманні; 4) своєчасність затримання; 5) необхідність заподіяння шкоди і, нарешті, 6) співрозмірність шкоди, заподіяної злочинцю при його затриманні.

4. Мета затримання. Відповідно до ч. 1 ст. 38 КК дії потерпілих та інших осіб визнаються правомірними, якщо вони мали своєю метою затримання злочинця і доставлення його органам влади. У зв’язку з цим виокремлюють дві мети таких дій: 1) кінцева — доставлення злочинця відповідним органам влади (у відділ міліції, прокуратуру, виконком місцевої ради, військовій владі тощо) і 2) найближча — затримати злочинця, тобто позбавити його особистої волі. Якщо ж дії по затриманню злочинця були здійснені для досягнення іншої мети (наприклад, для самосуду), то це виключає їх правомірність. Слід мати на увазі, що затриманню надає правомірності саме наявність у затримуючих зазначеної мети, а не фактично досягнутий результат (наприклад, злочинець вирвався і сховався, утік із закритого приміщення тощо).

5. Особа, яка підлягає затриманню. КК регулює затримання лише злочинця, а не інших правопорушників, тобто затримання особи, яка вчиняє або вже вчинила злочинне посягання. Переконання в тому, що затримується саме злочинець, а не інша особа, повинно ґрунтуватися на усвідомленні тим, хто затримує, очевидності злочину. Якщо ж потерпілий сумлінно помиляється щодо злочинності вчиненого або особи злочинця, то питання про відповідальність за необґрунтоване заподіяння шкоди повинне вирішуватися за правилами затримання так званого уявного злочинця, що аналогічні правилам про уявну оборону.

6. Характер дій при затриманні. Затримання злочинця полягає в діях потерпілих або інших осіб, пов’язаних із позбавленням злочинця особистої волі, а також заподіянням йому (у разі потреби) шкоди. Такі дії збігаються з фактичними ознаками об’єктивної сторони деяких злочинів, наприклад, незаконного позбавлення волі, вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень та інших насильницьких дій, знищення або пошкодження майна. Затримання, далі, може визнаватися правомірною дією, якщо воно було здійснено на короткий проміжок часу, тобто було короткостроковим. Час затримання, що є необхідним і достатнім для передачі злочинця органам влади, визначається конкретними обставинами затримання. Але в будь-якому разі, затриманий злочинець при першій же реальній можливості повинен бути переданий органам влади. Затримання злочинця на тривалий строк за відсутності в тому потреби не виключає відповідальності особи за ст. 146 КК.

7. Своєчасність затримання. Відповідно до ч. 1 ст. 38 КК затримання може бути вчинене лише в момент або безпосередньо після вчинення злочинного посягання. Початковим моментом виникнення права на затримання злочинця є початок злочинного посягання, коли об’єкт посягання піддався безпосередній загрозі негайного заподіяння шкоди. Право на затримання зберігається і під час посягання, що продовжується, а також безпосередньо, тобто відразу ж після завершення злочину (затримання по «гарячих» слідах, що за даними деяких досліджень має місце майже в 90% випадків). Тому затримання, зроблене через деякий час, тобто не безпосередньо після вчинення злочинного посягання, є неправомірним.

8. Необхідність заподіяння шкоди при затриманні. Затримання злочинця, не пов’язане із заподіянням шкоди його життю, здоров’ю або майну, завжди більш бажане. Проте злочинці часто відмовляються виконувати вимоги того, хто затримує, намагаються зникнути з місця злочину, чинять опір або навіть нападають на осіб, що їх затримують. У таких випадках громадянин нерідко змушений заподіяти злочинцю відповідну шкоду, тому що в потерпілих або інших осіб відсутня реальна можливість без серйозної небезпеки для себе або інших осіб здійснити ненасильницьке затримання злочинця. У цьому разі має значення кількість осіб з обох сторін, вік, фізичні сили, озброєність злочинця і громадянина, а також всі інші умови, що у своїй сукупності свідчать про відсутність реальної можливості затримати злочинця без заподіяння йому шкоди. І, навпаки, одне лише ухилення від затримання в обстановці, коли громадянин мав і усвідомлював явну можливість затримати особу без заподіяння йому шкоди, так само як і відсутність протидії з боку злочинця свідчить про відсутність потреби в заподіянні шкоди. Якщо, проте, така шкода була усе ж таки заподіяна, то це повинно тягти відповідальність громадянина на загальних засадах.

9. Співрозмірність шкоди, що заподіюється злочинцю під час його затримання. Вимушене (необхідне) заподіяння шкоди не може бути безмежним, тому що злочинець навіть фактом учинення злочину і прагненням ухилитися від затримання не ставить себе поза законом. Застосовані до нього в кожному випадку насильницькі заходи повинні мати визначені межі. Ці межі залежать від відповідності шкоди, що заподіюється, двом взаємопов’язаним обставинам, а саме: 1) небезпеці посягання і 2) обстановці затримання злочинця. Небезпека посягання визначається: а) цінністю блага, на яке спрямоване посягання, і б) характером і розміром шкоди, заподіяної цьому благу, або реальною загрозою заподіяння цієї шкоди. Тому, чим більш небезпечним є посягання, тим більш широкими є межі заподіяння шкоди для затримання особи, що вчинила посягання. Так, при ухиленні від затримання, наприклад, вбивці, ґвалтівника, учасника розбійного або бандитського нападу тощо відповідним є заподіяння йому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень). І, навпаки, при вчиненні посягання порівняно невеликої суспільної небезпеки, граничним є нанесення злочинцеві нетяжкої шкоди (у всякому разі такої, що не перевищує середньої тяжкості тілесних ушкоджень), оскільки більш тяжка шкода була б явно невідповідною невеликій небезпечності самого посягання.

Проте не завжди заподіяння злочинцеві шкоди, що навіть відповідає небезпеці посягання, свідчить про його співрозмірність. Так, якщо в особи була реальна можливість затримати злочинця із застосуванням більш м’яких засобів, але вона, усвідомлюючи цю можливість, заподіює йому тяжку шкоду, така шкода не може бути визнана співрозмірною, оскільки вона була більш, ніж достатньою для успішного затримання. Тому закон і передбачає, що спів розмірною може бути визнана лише така шкода, яка відповідала не тільки небезпеці посягання, айв обстановці затримання злочинця, тобто тим умовам, що характеризують реальні сили, можливості і засоби потерпілого або інших осіб для успішного затримання злочинця. Така обстановка може варіюватися від відносно сприятливої до несприятливої для особи, яка затримує. Відносно сприятлива обстановка свідчить, що потерпіла або інша особа має явну, наприклад фізичну перевагу над злочинцем, і усвідомлює, що наявна можливість успішно здійснити затримання без заподіяння злочинцеві тяжкої шкоди. І, навпаки, несприятлива обстановка затримання означає, що той, хто затримує, перебуває в невигідному, програшному становищі порівняно зі злочинцем і усвідомлює, що успішне затримання можливе лише у разі заподіяння злочинцю тяжкої шкоди. У той же час, слід мати на увазі, що через хвилювання, переляк, несподіваний напад тощо громадянин може сумлінно помилятися в оцінці небезпечності посягання або характеру обстановки затримання, що природно може потягнути спричинення злочинцю і більш тяжкої шкоди, за яку той, хто затримує, не підлягає відповідальності.

10. Перевищення меж заподіяної злочинцю шкоди під час цього затримання є неправомірним і означає, що злочинцю заподіяна неспіврозмірна шкода. Перевищити зазначені межі — означає заподіяти злочинцю надмірної шкоди, тобто порушити умову про її співрозмірність. Згідно з ч. 2 ст. 38 КК перевищення меж заподіяння шкоди злочинцю при його затриманні — це умисне заподіяння йому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілес них ушкоджень), яка явно не співрозмірна або з небезпечністю вчиненого посягання, або з обстановкою затримання злочинця. Тому, наприклад, вимушене заподіяння тяжкої шкоди хулігану, що ухиляється від затримання, який вчинив, наприклад, напад, не пов’язаний з посяганням на особу, свідчить про явну невідповідність цієї шкоди небезпеці вчиненого ним. Так само заподіяння, наприклад, убивці смерті в обстановці, при якій громадянин очевидно мав і усвідомлював реальну можливість затримати його шляхом заподіяння менш тяжкої шкоди, говорить про явну невідповідність заподіяної шкоди у відносно сприятливій обстановці затримання.

Тут важливо враховувати суб’єктивне відношення того, хто затримує, до шкоди, що ним заподіюється. Він повинен розуміти, що заподіювана тяжка шкода явно не відповідає небезпеці вчиненого посягання або явно більш ніж достатня для затримання особи, що його вчинила. Інакше кажучи, перевищення меж заподіяння шкоди при затриманні можливе лише за наявності умислу.

Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, тягне за собою відповідальність лише в двох випадках, спеціально передбачених у ст. 118 (умисне вбивство при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця) та ст. 124 КК (умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження злочинцю за таких обставин). Заподіяння злочинцю іншої шкоди є некараним.

4. Крайня необхідність
1. Частина 1 ст. 39 КК установлює, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

У частині 2 ст. 39 ексцес крайньої необхідності визначається як умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значного, ніж відвернена шкода. Таким чином, крайня необхідністьце вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення загрожуючої небезпеки, якщо вона в даній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена.

Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є субсидіарним (додатковим) правом. Ним громадянин може скористатися лише в тому випадку, якщо в даній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки.

2. Стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідної підстави, що складається з двох елементів: 1) небезпеки, яка безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави, і 2) неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам. Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для виникнення стану крайньої необхідності. Вона тому і визнається крайньою, що викликається обстановкою, при якій особа вимушена вдатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам як до останнього, крайнього засобу усунення небезпеки, що загрожує.

3. Перший елемент підстави крайньої необхідності — це наявність небезпеки, що може бути викликана різними джерелами. Таким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об’єктивна спроможність уражати людину, спричиняти їй смерть або заподіювати тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або знищувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тварин і ін. Небезпечність заподіяння шкоди може викликатися також різноманітними процесами: технологічними, виробничими, патологічними (наприклад, тяжке поранення потерпілого, що загрожує смертю), фізіологічними, що відбуваються в організмі людини (голод або холод), та загрожують загибеллю людей тощо. Джерелом небезпеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) людини (наприклад, погроза касиру з вимогою видачі грошей під загрозою вбивства). Нарешті, джерелом небезпеки при крайній необхідності може бути і будь-яке інше, крім злочину, правопорушення (наприклад, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинна суспільно небезпечна поведінка людини (наприклад, поведінка в стані неосудності, фактичної помилки, внаслідок чого інші особи для усунення небезпеки, що виникла, змушені заподіювати шкоду правоохоронюваним інтересам).

Небезпека, далі, повинна загрожувати саме правоохоронюваним інтересам. Такими, насамперед, є піддані небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров’я, тілесна недоторканість, особиста свобода, статева свобода жінки, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права та інтереси). Правоохоронюваним й інтересами, яким загрожує небезпека, можуть також бути: безпека виробництва, громадський порядок (наприклад, для відвернення небезпеки, що виникла внаслідок повені і загрожує нормальній роботі підприємства, громадянин руйнує будівлю). Нарешті, небезпека може загрожувати інтересам держави: зовнішній безпеці, обороноздатності, порядку управління, інтересам правосуддя, збереженню державної таємниці, майну тощо (наприклад, для усунення небезпеки, що виникла внаслідок пожежі і загрожує майну, особа змушена пошкодити частину цього майна заради порятунку іншого).

Небезпека при крайній необхідності повинна бути наявною, тобто безпосередньо загрожувати правоохоронюваним інтересам. Якщо така небезпека ще не виникла або, навпаки, уже реалізувалася в заподіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності. Початковий момент виникнення небезпеки має місце, коли виникла загроза безпосереднього заподіяння шкоди (наприклад, існує безпосередня загроза затоплення, аварії, смерті тощо). Кінцевий момент існування такої небезпеки визначається або припиненням цієї загрози, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або погашена, паводок спав, зсув припинився, аварія відвернена тощо). Іноді особа може помилково вважати, що безпосередня небезпека існує, а насправді вона відсутня. Заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у таких випадках повинно розцінюватися за правилами уявної крайньої необхідності, що аналогічні правилам уявної оборони.

4. Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсутність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, ніж вчиненням дії, що підпадає під ознаки якогось діяння, передбаченого КК.

Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку відсутні. Інакше кажучи, заподіяння шкоди повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Тому, якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, у тому числі і не пов’язаних із можливістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не знаходиться в стані крайньої необхідності, а значить, і заподіяну нею шкоду не можна визнати правомірною. Зрозуміло, це правило поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність у неї декількох можливостей усунення небезпеки, але не скористалася тією з них, що не пов’язана із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам. Якщо ж у цій ситуації була допущена помилка, то оцінка заподіяння шкоди повинна проводитися за правилами уявної крайньої необхідності.

Очевидно, що в стані крайньої необхідності відбувається сутичка двох правоохоронюваних інтересів: з одного боку, правоохоронюваному інтересу загрожує безпосередня небезпека, а з іншого — особа перебуває в такому положенні, при якому єдиним засобом усунення цієї небезпеки є заподіяння шкоди так само правоохоронюваним інтересам. Ця особливість, за якої відбувається сутичка «права з правом», накладає свій відбиток і на ознаки діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності.

5. Ознаки діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності, характеризують: 1) його мету; 2) спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди; 3) характер дій; 4) своєчасність заподіяння шкоди, 5) межі заподіяння шкоди.

6. Мета крайньої необхідності. Слова в ст. 39 КК, що дія в стані крайній необхідності застосовується «для усунення небезпеки» означають, що метою крайньої необхідності є саме усунення небезпеки. Так, особа уявляє, яким чином небезпека буде усунена: шляхом знищення або пошкодження джерела небезпеки, шляхом перевезення людей у безпечне місце за допомогою взятого без дозволу чужого транспорту тощо.

7. Спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди. У стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особі. У літературі вважають, що шкода при крайній необхідності може бути заподіяна лише інтересам «третіх осіб», тобто підприємствам, установам, організаціям або окремим громадянам, що не викликали небезпеку і звичайно не пов’язані зі створенням цієї небезпеки. Типовим є приклад, коли водій сільгосппідприємства, залишивши на дорозі бідони з молоком, відвозить у лікарню потерпілих від аварії, що виникла не з вини водія, а в цей час молоко викрадається невідомими. Шкода в такому випадку заподіюється сільгосппідприємству, яке ніяким чином не причетне до виникнення небезпеки, що загрожувала потерпілим. Проте у ряді випадків особа змушена заподіювати шкоду самому джерелу небезпеки, щоб ліквідувати його, локалізувати, знизити інтенсивність впливу тощо (наприклад, перехожий, побачивши некерований автомобіль, що рухається з гори, спрямовує його в кювет, попереджаючи тим самим наїзд на дітей). Іноді стверджують, що за правилами крайньої необхідності слід розглядати заподіяння шкоди тому, хто нападає, якщо ним явно є особа неосудна, малолітня або така, що діє в стані фактичної помилки. Але це не так. У цьому випадку має місце необхідна оборона, ознакою якої є заподіяння шкоди саме тому, хто посягає, незалежно від його фізичних або психічних властивостей.

8. Характер дій. Відповідно до закону крайня необхідність припускає лише активну поведінку суб’єкта. За своїми зовнішніми ознаками крайня необхідність може виражатися, наприклад, у різних самоуправних діях, пов’язаних із вилученням майна, його ушкодженням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням державної або військової таємниці, порушенням різноманітних правил безпеки, заподіянням шкоди життю або здоров’ю людини, позбавленням Його особистої волі тощо. Подібні дії за зовнішніми своїми ознаками здатні підпадати під різноманітні види злочинних посягань. Так, умисне знищення або пошкодження чужого майна підпадає під ознаки ст. 194 КК, а розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, під погрозою вбивства підпадає під ознаки злочину, передбаченого в ст. 328 КК, тощо,

9. Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, поки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, уже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку (так звана «передчасна» і «спізніла» крайня необхідність), може тягнути відповідальність на загальних засадах.

10. Межі заподіяння шкоди. КК не визначає межі заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі може бути зроблений, виходячи з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК, що визначає перевищення меж крайньої необхідності як умисне заподіяння шкоди більш значної, ніж шкода відвернена. Отже, граничною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.

Інакше кажучи, закон пов’язує правомірність заподіяної шкоди із співрозмірністю цієї шкоди небезпеці, що загрожує: фактично заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода, яка містилася в загрожуючій небезпеці.

Визначення рівної або меншої значимості заподіяної шкоди передбачає її порівняння із загрожуючою шкодою. Але відвернена шкода — це завжди потенційна шкода, яка містилася в небезпеці, що погрожує, а заподіяна шкода — це завжди шкода фактична, реальна. Крім того, нерідко зазначені види шкоди спрямовані на блага різної суспільної значущості і це здатне ускладнити оцінку їхньої спів-розмірності (наприклад, небезпека, що загрожує здоров’ю людей, усувається шляхом знищення приватного майна). Тому вирішення питання про порівняльну їхню ціннісну характеристику в кожному випадку залежить від конкретних обставин справи. При однорідності відверненої і заподіяної шкоди можливе порівняння їх за допомогою критеріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень, за вартістю знищеного або ушкодженого майна тощо). У разі ж зіставлення якісно неоднорідних видів шкоди критеріями виступають загальновизнана людська мораль; ієрархія цінностей, де вищою цінністю визнається людина і Ті права та свободи; правосвідомість і правова культура населення тощо. У будь-якому разі КК визнає правомірним позбавлення життя людини в стані крайньої необхідності для порятунку власного життя, якому загрожувала безпосередня небезпека, яку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами.

11. Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) — це умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода (ч. 2 ст. 39 КК). Тому умисне позбавлення життя двох або більше осіб у стані крайньої необхідності для порятунку життя однієї особи повинно визнаватися ексцесом крайньої необхідності, оскільки це свідчить про заподіяння більш значної шкоди порівняно зі шкодою відверненою. Іноді вважають, що такий ексцес має місце за наявності можливості усунути погрожуючу небезпеку іншими засобами, ніж заподіянням шкоди. Але тут не можна говорити про перевищення меж крайньої необхідності, бо наявність можливості усунути небезпеку іншими засобами свідчить про те, що особа не перебувала в самому стані крайньої необхідності і тому, природно, не могла перевищити її межі.

Треба мати на увазі, що особа, у стані крайньої необхідності часто перебуває в екстремальній ситуації, є непідготовленою до відвернення небезпеки, що виникла, відчуває сильне душевне хвилювання тощо. У зв’язку з цим ч. З ст. 39 КК встановлює, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої необхідності. Такі дії повинні бути кваліфіковані на загальних засадах, проте перевищення меж крайньої необхідності враховується законом як обставина, яка пом’якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК).

12. Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони за такими ознаками: 1) підставою необхідної оборони є суспільне небезпечне посягання людини, що викликає необхідність у його негайному відверненні або припиненні; підстава крайньої необхідності — небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам, яку не можна усунути в даній обстановці інакше, ніж заподіянням шкоди; 2) при необхідній обороні шкода повинна бути заподіяна лише тому, хто посягає; при крайній необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним Інтересам держави, суспільства або особи, тобто при необхідній обороні відбувається сутичка «права з не правом», а при крайній необхідності, навпаки, сутичка «права з правом»; 3) при необхідній обороні заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту; при крайній необхідності заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена; 4) перевищення меж необхідної оборони тягне привілейовану відповідальність і лише у випадках, спеціально передбачених статтями 118 і 124 КК, а за перевищення меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних засадах, хоча сам факт такого перевищення розглядається як обставина, яка пом’якшує покарання.
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Основы наследственного права
Объяснять кто такие наследодатель и наследник, что такое завещание и называть условия его действительности
ЛИТЕРАТУРА. Баранов В. М. Александров А. С. Пределы судебного следствия...
У цьому значенні поєднання правознавства та лінгвістики видається найоптимальнішим та необхідним для вирішення цієї задачі. А таким...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка