17.Політичні унії Литви і Польщі,їх вплив на укр. Народ.
Лю́блінськау́нія 1569 — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.
Кре́вськау́нія 1385 року — угода, укладена між Королівством Польським та Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським 14 серпня 1385 р. у м. Крево.
Угода передбачала об'єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королевиЯдвіґи і литовського князя. За умовами унії Владислав ІІ Ягайло зобов'язувався прийняти разом з язичницьким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом, обернути на користь Польщі свою великокнязівську казну, повернути до польської корони всі відторгнені на той час її території і, головне, назавжди приєднати до неї землі Литви і Литовської Русі.
Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла.
Городе́льська унія 1413 — угода між польським королем Владиславом ІІ Ягайлом та великим князем литовським Вітовтом, укладена 2 жовтня 1413 року у місті Городлі на річці Західний Буг.
Рішення угоди, заперечуючи положення Кревської унії 1385 р., підтверджували існування Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалася політична зверхність польського короля, який мав стати великим князем литовським після смерті Вітовта. Городельська унія передбачала проведення ряду заходів, спрямованих на уніфікацію систем органів державного управління обох країн, а також зрівняння прав шляхти католицького віровизнання Королівства Польського та Великого князівства Литовського.
Бересте́йськау́нія — рішення Київської митрополії Руської православної церкви на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596 р.. Унію формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 року.
18.Основні напрями міжнародних відносин Київської русі
1.З кочовиками:в історичній науці є кілька різних точок зору щодо ролі кочівників в історії давньоруського народу. Звичайно, було б несправедливим вбачати у взаємовідносинах Київської Русі лише негативний аспект І все-таки треба визнати, що загалом відносини Київської Русі зі своїми кочовими сусідами були поганими. Причина полягає, , у характері господарювання двох сусідніх народів. Кочовики не знали кордонів. спосіб ведення господарства змушував їх шукати нові життєві простори. Неабияке значення мало й пограбування сусідів, на чому спеціалізувалася військово-дружинна верхівка кочовиків.
Так, князь Ігор у 915—920 рр. виступає проти печенігів, здійснює походи у Закавказзя. У 965 р. князь Святослав розгромив Хозарський каганат і оволодів важливим шляхом по р. Волга. На півдні виникає велика руська колонія-князівство Тмуторокань. У 985 р. князь Володимир переміг Дунайську Болгарію, уклав з нею мир. У 1036 р. князь Ярослав здолав печенігів, але з'явився новий ворог — половці. Боротьбу проти половців продовжив Володимир Мономах. Перше вторгнення половців на Русь відбулося в 1068 р. За пропозицією Володимира Мономаха в 1103 р. руські князі домовилися про спільну боротьбу з половцями. Походи відбувалися майже щорічно. Особливо вдалими були походи 1103, 1107, 1111 рр. Саме внаслідок останнього походу половці змушені були відійти аж до Грузії.
2.З Візантією:
Особливо слід виділити взаємовідносини Київської Русі з Візантією. Укладення з нею угод було актом великої Історичної цінності, свідчило про утвердження Київської Русі як рівного партнера імперії.
За літописами відомо про похід 80-тисячного війська князя Олега на Візантію 907 р., результатом якого була угода між державами, почесна І вигідна для Русі. У 911 р. укладено нову угоду, що значно доповнювала попередню.
Продовжуючи політику боротьби проти засилля Візантії в Причорномор'ї, князь Ігор двічі здійснив походи на Візантію: перший, 941 р., завершився невдачею, другий, 944 р., укладенням договору, за яким Русь позбавлялася багатьох привілеїв, обумовлених договорами 907 і 911 рр.
Княгиня Ольга 957 р. відвідала Константинополь, де вела переговори з імператором. У 971 р. після невдалого походу князя Святослава на Балкани було підписано мирну угоду, за якою київський князь відмовився від претензій на візантійські володіння в Криму і на Дунаї.
Коли 988 р. за князя Володимира на Русі було прийнято християнство, це сприяло посиленню політичних і культурних зв'язків з Візантією.
У 1043 р. спалахнула русько-вІзантійська війна, спричинена ворожістю до Київської держави нового Імператора Костянтина. Морський похід на Царгород закінчився невдало. Але Ярослав знайшов союзників на Заході, й Костянтину довелося розпочати мирні переговори. Русі була надана компенсація за військові втрати.
Це була остання війна русичів проти Візантії. Київ надалі підтримував з Візантією дружні відносини.
3.З Європою: У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності правлячого роду була готовність інших провідних династій вступити з ним у шлюбні зв'язки, які відігравали велику роль у зміцненні політичних, економічних і культурних контактів між державами. Зокрема, дружні відносини Русі з Польщею І Швецією Володимир закріпив, одруживши своїх синів Святополка і Ярослава на дочках Болеслава Хороброго і Олава Скотконунга. У майбутній боротьбі за стіл великого князя брати спиратимуться на підтримку Польщі і Скандинавії. На захист Святополка виступив польський князь Болеслав, а у війську Ярослава були норманські дружини.
Сам Ярослав був одружений з донькою шведського короля Інгігердою (Іриною). Його сестра Марія-Доброгаіва була дружиною польського короля Казимира.
У візантійського імператора Костянтина виникла потреба в допомозі з боку Русі для боротьби проти печенігів, і він пішої на зближення з нею. Щоб задобрити Ярослава, імператор видав дочку Анастасію за Всеволода — улюбленого сина київського князя. Від цього шлюбу народився видатний у майбутньому державний діяч Володимир Мономах.
Другий син Ярослава одружився на дочці польського короля, інші два — з німецькими княжнами. За Іноземних правителів були видані дочки Ярослава: Анастасія — за угорського короля, Єлизавета — за норвезького королевича Гарольда Сміливого, Анна стала дружиною французького короля Генріха І.
Такі династичні зв'язки сприяли прилученню Русі до європейської політики.
19.Наукова періодизація історії України.
У сучасній українській історіографії проблема періодизації українського етногенезу є дискусійною - досі ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. На наш погляд, періодизація українського поступу грунтується на етапах формування української державності.Пропонуєься така періодизація:
Стародавня історія - до VI ст.
Середньовіччя - Київська Русь, Галицько- Волинська держава,
Русько-Литовське князівство. VII-XV ст.
Ранньоновітня історія - Українська козацька держава XVI-XVIII ст.
Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій -XIX ст.
Українська революція. 1917-1921 рр.
Радянська Україна. 1921-1991.
Україна незалежна. 1991-1999.
Перший великий етап формування держави і права України: від часу появи перших державних утворень на території України у Північному Причорномор'ї і Приазов'ї (до нової ери) і закінчується часом, який передував Лютневій демократичній революції. В межах цього першого етапу історії держави і права України досить чітко виділяються такі періоди:
1) перші державні утворення і право на території Північного Причорномор'я і Приазов'я (середина І тис. до н.е. — V ст. н.е.); 2) становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.);
3) держава і право феодально-роздробленої Русі (XII—XIV ст.);
4) суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою іноземних загарбників (кінець XIV — перша половина XVII ст.);
5) формування Української національної держави та її розвиток у період народно-визвольної війни 1648—1654 pp., автономія України у складі Росії у другій половині XVII ст.;
6) суспільно-політичний лад і право України в період обмеження її автономії царатом (перша половина XVIII ст.);
7) кінцева ліквідація царатом автономного устрою України (друга половина XV111 ст.);
8) суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.);
9) суспільно-політичний лад і право України в період проведення в Росії буржуазних реформ (друга половина XIX ст.);
10) суспільно-політичний лад і право України на початку XX ст. (до лютого 1917p.).
Другий етап історії держави і права України містить такі періоди:
1) суспільно-політичний лад України після перемоги Лютневої демократичної революції (лютий-жовтень 1917 p.);
2) українська національна державність (листопад 1917—1920 pp.);
3) утворення Української радянської республіки, держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної інтервенції;
4) держава і право України в умовах нової економічної політики (1921 — початок 1929 pp.):
5) держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму (1929—1941 pp.);
6) держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 pp.);
7) держава і право України у перші повоєнні роки (1945 — середина 1950-х pp.);
8) держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х pp.);
9) держава і право України у "Брежнєвський період" неосталінізму (середина 1960-х — середина 1980-х pp.);
10) держава і право України в період "перебудови" (1985—1991 pp.).
Другий етап закінчується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу перемогу здобуло одвічне прагнення народу України — створити незалежну суверенну Українську державу.
20. Внутрішня і зовнішня політика князя Данили Галицького
Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається створити антиординську коаліцію. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами - Польщею, Угорщиною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох найвпливовіших руських князів. Ці зовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя не привели до утворення антиординської коаліції. По-перше, основні інтереси західних сусідів Данила були зосереджені на Заході, а не на Сході. По-друге, у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по Володимиро-Суздальському князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свій стіл і втік до Швеції. Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золотоординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи. Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови. У 1253 р. в місті Дорогочині відбувається його коронація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою. Змінивши слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая, якого літописець називає «безбожним, лихим, окаянним», Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Дани-лова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму.Вів боротьбу з феодальними уособицями, викликаними прагненнями галицької боярської верхівки та чернігово-сіверського і київського князів не допустити зміцнення влади Данила і його брата Василька в Галицько-Волинському князівстві. Опирався на підтримку дрібних і середніх служивих феодалів та міщан, зацікавлених у зміцненні княжої влади.Винятково здібний правитель, Данило Галицький об'єднав на певний час західноукраїнські землі. Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство.Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст. Побудував ряд нових міст (Холм, Львів тощо), переніс столицю з Галича — міста боярських заколотів — до Холму.Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя — печатника Кирила. Саме в цьому місті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило.
22.Основні теорії походження Київської Русі.
Проблема походження Київської Русі — одна з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців — "норманістами" та "антинорманістами".
Норманісти" вважали, що як державність, такі саму назву "Русь" на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави проводили активну воєнну, торгову й політичну діяльність. "Антинорманісти" рішуче заперечували проти абсолютизації "варязького фактора" в становленні державності русинів і підкреслювали, що слово "Русь" — слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів.
Важливим етапом в історії Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів — Діра й Аскольда, що припадає, ймовірно, на 30-ті — поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину.У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її столиці — Константинополю. Імператор Візантії змушений був підписати з Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої.
Активні відносини Руська земля підтримувала і з деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свідчило про утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів
23.реформатська діяльність княгині Ольги, князя Володимира, князя Ярослава у зміцнення Київської державиПерша згадка про існування східнослов'янської держави - Київської Русі - в історичних джерелах пов'язана з ім'ям новгородського князя Олега, який у 882 році зі своєю дружиною завоював Київ, а потім об'єднав київське князівство з Новгородом і Псковом. Столицею цієї держави став Київ, названий Олегом "матір'ю міст руських".*Після Олега, який помер приблизно в 912 році, правив князь Ігор. Він теж здійснив чимало військових походів до Каспію, Персії та Візантії, та вони не були такими вдалими. З самого початку і до кінця князювання довелося йому відновлювати свою владу і на слов'янських землях. Саме у сутичці з повсталими проти нього деревлянами в 945 році Ігор загинув.
Після загибелі Ігоря влада перейшла до його дружини, княгині Ольги*. Вона була енерґійною і досить мудрою правителькою. Розуміючи необхідність упорядкування збору данини, через яку й загинув її чоловік, Ольга запровадила перші в Київській Русі "реформи". Вона чітко встановила розміри, час та місце збору данини, частину якої передавала Хозарському каганату, закріпила за певними соціальними групами місця бобрових гонів і навіть започаткувала створення в державі структури, що нагадувала сучасний бюджет. Вважається, що саме Княгиня Ольга першою зі східних слов'янських володарів прийняла християнство. Під час своєї зустрічі в 957 році з візантійсьм імператором Костянтином VII вона обговорювала з ним питання щодо прийняття християнєтва на Русі, а також встановлення торговельно-економічних зв'язків між державами. У зовнішніх відносинах княгиня віддавала перевагу дипломатії перед війною. Мабуть, тому за часів її правління Київська Русь майже не вела воєн - княгиня здебільшого приділяла увагу підтриманню ладу у власній державі. Нова доба в історії Київської Русі почалася лише за часів правління сина Святослава - Володимира Великого (980-1015). На відміну від попередників у центрі його уваги був насамперед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Ним було започатковано карбування в країні власної монети. Для поліпшення управління державою він усунув від влади місцевих князів і зосередив її в руках своєї династії. Власне, за його князювання Київська Русь почала підноситися як цілісне суспільство і держава.Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних кордонів. Для цього він побудував розгалужену мережу укріплень, яка простягалася вздовж річок Трубіж, Сула та Десна. Київ захищали Змієві вали. На кордоні зі степом Володимир оселив племена берендеїв, торків, на північному сході - ільменських слов'ян, кривичів та в'ятичів, створивши своєрідну прикордонну сторожу. До своїх володінь він додав землі, що нині входять до сучасної Західної України, побудувавши на них міста, зокрема Володимир-Волинський. Володимир установив дружні стосунки з західними сусідами - поляками, угорцями (мадярами) та словаками. Внаслідок цього його володіння стали найбільшими в Европі, охопивши територію близько 800 тис. км2.Ще тіснішими стали стосунки Київської Русі з країнами Заходу після прийняття нею християнства. Цю подію, без сумніву, можна вважати найголовнішою за весь час правління Володимира Великого і доленосною в історії нашої держави. Сталася вона в 988 році. В країні почали будуватися церкви*. Особливо багато з'явилося їх у Києві. Після впровадження християнства в державі почали набувати поширення наука й освіта. Спорідненість Київської Русі з християнським світом зумовила її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Найбільшого розквіту вона досягла в роки правління Ярослава Мудрого (1034-1054), сина Володимира. Своє прозвання - Мудрий - він дістав за велику любов до книг, мудрість і розважливість. Як і його батько, він розширював кордони володінь держави: відвоював на заході землі, захоплені поляками, підкорив нові, прибалтійські, племена, розгромив печенігів. Внаслідок цих завоювань територія Київської Русі простягнулася від Балтійського до Чорного морів, від р. Оки до Карпатських гір. Щоб утвердити й зміцнити її міжнародне становище, Ярослав поріднився з правителями багатьох держав Европи. Його син Всеволод був одружений з грецькою царівною Анною, другий син, Святослав - з онукою ґерманського імператора, дочка Єлизавета- з норвезьким королем Гаральдом, дочка Анастасія - з королем Угорщини Андрієм, дочка Анна - з королем Франції Генріхом І. Сам Ярослав узяв дружиною дочку шведського короля Олафа Інгигерду (відома на Русі як Ірина).Але чи не найбільших успіхів досяг Ярослав Мудрий у внутрішній політиці. Завдяки його піклуванню швидко зростала церква, засновувалися монастирі, які перетворювалися на осередки культури й освіти. За часів його правління Київ ряснів понад 400 церквами саме тоді до його назви стали додавати почесне "Золотоверхий". Серед них - справжнє диво давньоруської і світової архітектури - собор Святої Софії. Чудовою прикрасою столиці стали і Золоті ворота. Ярослав заснував велике книгосховище-бібліотеку. На жаль, його унікальне книжкове зібрання й досі не знайдене.
Найвизначнішою подією за часів Ярослава стало створення в державі першого писемного збірника норм давньоруського права "Руська правда". Держава в добу його князювання досягла вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту.
24.Україна в ході національно-визвольної війни 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького
Література, що стосується даного питання надзвичайно об’ємна, адже постать Б. Хмельницького та події, що розгорталися під його керівництвом завжди привертали увагу багатьох істориків. Доба, зв’язана з діяльністю Б. Хмельницького й охрещена як Хмельниччина, порівнюючи з іншими моментами української історії дуже багата на історичні джерела і має значну наукову літературу. Українські козацькі літописці: Самовидець, Величко, Граб’янка, а за ними й автори пізніших хронік ХУІІІ ст. аж до "Історії Русів" і далі, вважали Хмельниччину за основний момент нової української історії, а самого Богдана Хмельницького за її центральну постать. Відповідно вони присвятили їй особливу увагу. На рубежі ХУІІІ-ХІХ ст. з’являється анонімний твір - "Історія Русів" - кульмінація козацької історіографії, в якій незважаючи на фактичні помилки, акцентувалась увага на політичних аспектах історії Гетьманщини, вперше вжито термін "революція" відносно подій Хмельниччини. Автор висловив ряд міркувань, які і сьогодні розробляються вченими, а саме: зрада українським панством національних інтересів народу; провідна роль козацтва в національно-визвольній боротьбі; думка про створення руської (української) держави; виділення, як архіважливу, заслугу Б. Хмельницького у процесі державотворчих процесів.
При виконанні курсової роботи було використано такі спеціалізовані видання як: "ВоссоединениеУкраины с Россией. Документы и материалы", "Документы Богдана Хмельницкого", "Документы об освободительнойвойнеукраинского народа.1648-1654 р.", "Історія України. Хрестоматія", "Літопис Самовидця". В згаданих вище виданнях простежуються форми і методи соціально-економічного, суспільно-політичного і культурного гніту в Україні напередодні визвольної війни, державотворчі документи Б. Хмельницького, його внутрішня і зовнішня політика, характер військових подій та помислів народних мас.
Історіографія проблеми. Дійсне наукове дослідження історичної діяльності Б. Хмельницького було проведено протягом ХІХ ст., в міру того, як публікувалися або робилися доступними документальні джерела: дипломатичні та урядові акти, офіційне та приватне листування. В 1822 р. Бантиш-Каменський видав свою "Історію Малої Росії", оперту головним чином на актах із московських і українських архівів. В ній добі Б. Хмельницького приділено велику увагу, хоч викладено її доволі сухо й освітлено в надто офіціозному дусі. В 1857 р. появилась монографія М. Костомарова "Богдан Хмельницький", написана переважно на основі польських друкованих джерел і народних українських пісень, які автор уважав за джерело не меншої ваги, ніж літописи і документи, бо вони показували, як сам народ дивився на історичні події і як їх оцінював. М. Костомаров першим побачив у визвольній боротьбі прагнення до політичної незалежності України.
В. Антонович в праці "Історія малоросійської козаччини" трактував події 1648-1654 рр. як "української революції", яка зазнала невдачі через низький рівень політичної культури.
Вивчення проблеми Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького присвятили свої праці такі відомі вітчизняні та зарубіжні вчені як: О.М. Апанович, В.Й. Борисенко, М.Ю. Брайчевський, М.С. Грушевський, В.О. Голобуцький, І.П. Крип’якевич, О.К. Касименко, В. Липинський, Ю.А. Мицик, В.А. Смолій, В.С. Степанков, Ф.П. Шевченко, В.П. Шевчук, Д.І. Яворницький та інші. В їхніх працях простежуються матеріали про керівників народної революції; революційні події від їх початків до поразки; дипломатичні, політичні та економічні стосунки революційної України із зарубіжним світом; нову періодизацію визвольної війни тощо.
|