Амстердамський Договір
Крах комуністичного табору в Європі, економічні та суспільні зміни в посткомуністичних країнах та їх бажання стати членами Співтовариства змусили ЄС виробити стратегію на майбутнє. Відповідний документ був прийнятий на саміті в Гессені в 1994 році.
Маастрихтський Договір давав можливість перегляду та змін деяких положень, зокрема тих, що стосувалися Європейського Парламенту та СЗППБ, а також європейського права. Вирішено проводити інституційні та правові реформи таким чином, щоб підготувати ЄС до розширення на Схід. Підготовка до чергової міжнародної конференції була розпочата вже в грудні 1995 р. Офіційно ця конференція почалася 29 березня 1996 р. у Туріні, а її результатом стало рішення про вдосконалення системи інституцій з огляду на майбутнє прийняття нових членів, наближення ЄС до його громадян, а також надання ЄС нових функцій у сфері юстиції та внутрішніх справ. Усі ці питання були включені до Амстердамського Договору, парафованого 17 червня 1997 р. Формально цей договір було підписано 2 жовтня 1997 р., і він набрав чинності 1 травня 1999 р.
У Амстердамському Договорі йдеться про основні права громадян, поступове встановлення зони свободи, безпеки та справедливості, містяться декларації про політичну співпрацю та судову співпрацю в карних справах, впроваджуються нові положення з питань працевлаштування, соціальної політики, охорони навколишнього середовища, здоров'я та споживачів, піднімається проблематика європейського громадянства, підкреслюється важливість дотримання принципів субсидіарності та пропорційності, містяться положення, які зміцнюють ІІ-ий стовп ЄС, а також впроваджуються досить обмежені зміни, якщо йдеться про інституції ЄС та зобов'язальний процес прийняття рішень. Цілком новим є положення Договору, яке передбачає можливість використання в певних ситуаціях формули „тіснішої співпраці“ окремими країнами-членами задля реалізації спільних цілей. Виконуючи положення Амстердамського Договору у сфері СЗППБ, визначено кандидатуру Високого Представника у справах СЗППБ, яким став Хав'єр Солана.
Знову нерозглянутими залишилися питання, пов'язані зі вступом нових членів, а зокрема:
створення нового принципу „урівноваження“ голосів у Раді,
визначення кількості членів Комісії та депутатів Європейського Парламенту для кожної країни-члена, зі врахуванням новоприйнятих.
Подальші внутрішні реформи, як визначив саміт, мали стосуватися боротьби з безробіттям, обмеження злочинності та охорони навколишнього середовища.
Після того, як Договір почав діяти, стало зрозуміло, що функціонування ЄС буде неможливим без загальної та ґрунтовної зміни його діяльності.
Ніццький Договір
Країни-члени запропонували Комісії, щоб вона якнайшвидше підготувала проект нової реформи. У відповідь, 13 грудня 1997 р. Європейська Комісія представила План дій 2000, де представила стратегію зміцнення ЄС перед розширенням, передбачаючи також потребу реформування систем спільної сільськогосподарської політики, інституцій, соціальної політики, охорони навколишнього середовища та наукових досліджень. План дій був прийнятий Радою ЄС під час її засідання в Берліні 24-25 березня 1999 р.У червні 1999 р. на саміті в Кельні було прийняте рішення про організацію міжнародної конференції, присвяченої справам інституцій та прийняттю нових членів. Як і було заплановано, конференція розпочалася 14 лютого 2000 р. і завершилася зустріччю Європейської Ради в Ніцці, яка тривала з 7 до 11 грудня 2000 р.Міжнародна конференція завершилася підписанням у ніч з 10 на 11 грудня 2000 року нового Договору. Положення Ніццького Договору були офіційно визнані такими, яких цілком достатньо для потреб розширення ЄС. Після підписання Договір підлягав процедурі ратифікації як в національних парламентах, так і в Європейському Парламенті.
Для того, щоб Договір набрав чинності, потрібна була його ратифікація у всіх країнах-членах ЄС. Ратифікацію можуть виконувати парламенти самостійно, хоча це може відбуватися через всенародний референдум. Такий референдум, наприклад, відбувся в Ірландії, де при низькій участі громадян (35% з тих, хто має право голосу) понад половина (54%) проголосувала проти прийняття Договору, що вважалося відмовою від розширення ЄС. Другий референдум, проведений 19 жовтня 2002 р., якому передувала потужна інформаційна кампанія, приніс очікуваний успіх. При участі 50% аж 63% населення погодилися на прийняття Ніццького Договору.
У Декларації, доданій до Ніццького Договору, передбачені подальші дебати щодо майбутнього ЄС, а зокрема: як встановити та контролювати детальніший поділ повноважень між ЄС та країнами-членами; статус Хартії Основоположних Прав ЄС, прийнятої на саміті в Ніцці; спрощення Договорів з метою легшої їх читабельності; ролі національних парламентів у майбутній європейській конструкції. Нова конференція представників урядів країн-членів, яка займеться цими питаннями, запланована на 2004 рік.
Європейська Конституція. Міжурядова конференція розпочала роботу в жовтні 2003 р. в Римі й завершилася 18 червня 2004 р. затвердженням тексту Договору про запровадження Конституції для Європи (далі – Конституційний договір) на Європейській раді в Салоніках (Греція).
29 жовтня 2004 р. в Римі представники 25 держав-членів урочисто підписали текст Конституційного договору. Держави-учасниці запланували завершити ратифікаційні процедури протягом двох років, щоб він набув чинності вже з 1 листопада 2006 р. У більшості держав-членів Договір має бути ратифікований національними парламентами. Проведення референдумів передбачено в десяти державах. Станом на 19 травня 2006 р. завершили ратифікаційні процедури п’ятнадцять держав-членів . Референдуми були проведені лише в 4 країнах. Позитивні – в Іспанії (20 лютого 2005 р.) і Люксембурзі (10 липня 2005 р.).
Негативні результати референдумів у Франції (29 травня 2005 р.) і Нідерландах (1 червня 2005 р.), спричинили призупинення процесу ратифікації у решті держав-членів. У зв’язку з цим Європейська рада, що відбулася в червні 2005 р., ухвалила рішення про призупинення ратифікаційного процесу до середини 2007 р.
6. Модернізація Європейського Союзу у зв’язку з на-
буттям чинності Лісабонського договору 2007 р.
13 грудня 2007 р. у м. Лісабон (Португалія) главами держав-членів ЄС було підписано Договір про Реформи, так званий «Лісабонський Договір», який вніс суттєві зміни до установчих договорів у напрямку підвищення демократичності, ефективності та прозорості функціонування ЄС.
Вбачається, що аналіз питань, які повязані із правовим забезпеченням інтеграційних процесів у рамках складного політико-правового утворення, яким є Європейський Союз, має велике теоретичне і практичне значення.
Набуття чинності Лісабонським договором завершує започаткований Маастрихтським договором 1992 року тривалий перехідний період становлення інституційно-політичної моделі Євросоюзу та його адаптації до викликів об’єднаної Європи XXI століття. У ширшому контексті, якщо розглядати європейську інтеграцію як «динамічний процес з невизначеною кінцевою метою»4, то буде слушно припустити, що після більш як півстолітньої еволюції ЄС вступає у стадію стабілізації. Побудова «дедалі ближчого союзу народів Європи»5 знайшла своє конкретне втілення у постійному збільшенні повноважень Європейського співтовариства та структурних пристосуваннях, які з цього випливали, у державах-членах.
Одночасно процес євробудівництва спрямовувався назовні через розширення Європейського співтовариства на нові держави-члени та відповідну імплементацію ними її нормативно-правового доробку. Цей постійний рух до поглиблення та розширення Європейського співтовариства на сьогодні досягнув певних меж. У роботі ставиться завдання із визначення основних характерних рис сталої інституційно-політичної архітектури Європейського союзу після ратифікації Лісабонського договору, та правового підґрунтя подальшої інтеграції.
13 грудня 2007 року був підписаний Лісабонський договір. Ним внесено зміни до Договору про Європейський Союз та Договору про запровадження Європейського Співтовариства. Цей договір став своєрідним виходом із конституційної кризи в ЄС [4].
20 лютого 2008 року Європейський парламент ратифікував текст цього нового акта, що, можливо, стане «конституцією» для ЄС, якщо отримає схвалення у державах — членах ЄС. Оскільки ця подія відбулася порівняно нещодавно, навколо неї точаться гострі дискусії. У політичних та наукових колах уже пролунали перші «за» та «проти» щодо цього документа, який покликаний стати дороговказом у майбутній діяльності ЄС.
Лісабонський договір у редакції, запропонованій його творцями, мало нагадував конституцію, він радше був схожий на акт про внесення змін і фактично вважався багатьма фахівцями матеріалом для «латання» чинних установчих договорів. Складається договір із семи статей, дві з яких вносять зміни до Договору про Європейський Союз та Договору про запровадження Європейського співтовариства, що є занадто об’ємними, переобтяжені технічними деталями та малозрозумілі, а решта п’ять становлять прикінцеві положення і також численні протоколи та додатки.
До речі, саме незбалансованість структури та складність сприйняття тексту і спричинили небажання деяких членів Європейського парламенту віддати свій голос за договір, що, на думку законодавців, на 90% схожий з текстом відхиленої «Конституції для Європи».
Проте навряд чи можна вважати зазначений факт принциповою вадою Лісабонського договору, адже всі попередні договори, крім перших, були складені саме в такий спосіб — «методом латання». У кожному наступному договорі було зазначено, що саме та в якій частині необхідно змінити чи доповнити до старих. Відтак у ЄС склалася усталена практика формування консолідованих версій договорів, коли новий матеріал інтегрувався в тексти старих договорів, і, як наслідок, утворювався новий документ, що відбивав відповідні своєму часу реалії Європейського Союзу.
Крім того, європейські законодавці вже розробили консолідовану версію Лісабонського договору, і тепер він є «дружнім для читача» — таке означення дають європейці консолідованому тексту, що вже має вигляд цілісного документа й оприлюднений на офіційному сайті Європейського Союзу під назвою «Консолідовані версії Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу» [2].
Проаналізувавши правову природу цього документа, можна припустити, що за своїм статусом та ознаками він є певною мірою наднаціональною Конституцією — документом, який одночасно поєднує в собі ознаки Конституції та міжнародного договору. Такий складний характер його зумовлений передусім природою права Європейського Союзу, що є продуктом правового синтезу і перебуває на стику міжнародного та внутрішньодержавного права.
Його «конституційна» складова полягає втому, що документ:
– має основний, установчий характер, адже закріплює підвалини майбутнього функціонування Союзу;
– регулює широке коло суспільних відносин — політичних, соціальних, економічних, екологічних та ін. Крім того, його норми є первинним законодавством Євросоюзу та мають пряму дію для всіх держав-членів;
– має гуманістичний характер — утілює світові стандарти прав людини, прописані у Хартії основоположних прав Європейського Союзу, що містить реальний перелік прав, які мають його громадяни;
– відтворює нинішню систему суспільних відносин у Європейському Союзі.
«Договірна» складова полягає у тому, що цей документ:
– укладений державами-членами — суб’єктами міжнародного права;
– є основоположним актом, що регулює важливі сфери міжнародних відносин.
До основних інституційних змін, які вносить Лісабонський договір, належить передусім визнання Євросоюзу юридичною особою — de jure — суб’єктом міжнародного права, злиття трьох «стовпів», на яких нині побудовано Союз, що дає йому змогу бути учасником міжнародних договорів та міжнародних організацій.
Ще однією важливою інновацією для Європейського Союзу є запровадження посади Високого представника із закордонних справ та політики безпеки, який представлятиме Союз на міжнародній арені, а також «постійного» Голови Європейської Ради (яка стає інституцією ЄС), котрого обиратимуть на 2,5 року, що забезпечить більшу узгодженість зовнішньої діяльності Союзу.
Що стосується Європейського парламенту, то він, з одного боку, стає значущішим, оскільки матиме статус, рівний статусу Ради, а з другого, планується оптимізувати його діяльність, зокрема шляхом зменшення кількості депутатів до 750.
Запровадження нового правила прийняття рішень «подвійною більшістю» дасть Євросоюзу можливість уникати «патової ситуації» під час ухвалення рішень, до того ж забезпечить належне представництво всіх громадян держав-членів у процесі їх вироблення. З 1 листопада 2014 року голосування в Раді з питань, які не є пропозиціями Комісії чи Високого представника Євросоюзу із закордонних справ та політики безпеки, потребуватиме кваліфікованої більшості принаймні у 72% членів Ради, що представляють держави-члени, населення яких становить близько 65% населення Союзу. Також у разі, якщо не всі члени Ради братимуть участь у голосуванні, кваліфікованою більшістю вважатимуться голоси 55% членів Ради, що представляють держави-члени, які беруть участь у голосуванні та населення котрих становить близько 65% населення Союзу. Блокувальна меншість має складатися хоча б із мінімальної кількості членів Ради, що представляють понад 35% населення держав-членів, які беруть участь у голосуванні, плюс один член. Утримання під час голосування не перешкоджатиме прийняттю рішення, що потребує одностайності.
Новелою Лісабонського договору стало надання громадянам права громадянської ініціативи. Громадяни отримають можливість висувати пропозиції до парламенту та Ради щодо зміни законодавства. Кожен громадянин матиме право звернутися до європейського Омбудсмана. Крім того, у договорі міститься перехресне посилання на Хартію основоположних прав Європейського Союзу [1]. І попри те, що її тексту не внесено в договір, вона має таку саму силу, як і договори.
Визначаючи роль ЄС на світовій політичній арені, Лісабонський договір запроваджує спільну оборонну політику як частину спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Також додано клаузулу солідарності, що передбачає спільні дії Євросоюзу та його держав-членів у разі терористичних атак.
Лісабонський договір розділив рівні компетенції у різних сферах політики між державами-членами та Союзом за трьома категоріями: виключна, спільна та допоміжна. Згідно з договором ЄС матиме виключну компетенцію у сфері митного союзу, запровадження правил конкуренції, необхідних для функціонування внутрішнього ринку, збереження морських біологічних ресурсів у рамках спільної політики у сфері рибальства, а також спільної комерційної (торговельної) політики. Спільна компетенція передбачає таке: держави не можуть реалізовувати компетенцію у сферах, де це вже зробив ЄС, зокрема таких, як внутрішній ринок, економічна, соціальна та територіальна з’єднаність, сільськогосподарська політика та політика у сфері рибальства, за винятком збереження морських біологічних ресурсів, де Союз має виключну компетенцію, довкілля, захист прав споживачів, транс’європейські мережі, транспорт, енергетика, простір свободи, безпеки та правосуддя, питання, що стосуються охорони здоров’я. У рамках допоміжної компетенції Євросоюз може здійснювати діяльність, спрямовану на підтримку, координацію та доповнення дій держав-членів. Вона охоплює такі сфери: охорона та поліпшення здоров’я, промисловість, культура, туризм, освіта, молодь, спорт та професійне навчання, цивільний захист (запобігання лихам) та адміністративна співпраця.
Попри переважно позитивне ставлення до Лісабонського договору з боку керівництва та правлячих кіл держав-членів, представників керівних інституцій ЄС, широкомасштабних заходів із його пропаганди серед населення, доля цього документа залишається невизначеною. Причиною є те, що референдум в Ірландії мав негативний результат. Було прийнято рішення про повторний референдум, і знадобиться ще чимало зусиль, щоб переконати громадян Ірландії дати «зелене світло» документу та продовжити процес ратифікації в інших країнах. Ще однією серйозною перешкодою є несхвалення Лісабонського договору в Чеській Республіці, президент якої заявив, що не підпише його, доки цього не зробить Ірландія.
Залишається сподіватися на усвідомлення європейськими громадянами та посадовцями країн, що блокують схвалення Лісабонського договору, потреби в нагальному реформуванні нинішньої системи, варіант якої пропонує цей документ. На нашу думку, Лісабонський договір є прийнятним компромісом, який допоможе Європейському Союзу здійснити необхідні внутрішні реформи та вийти на новий, якісно кращий рівень функціонування.
|