4. Юридичний позитивізм.
Це напрям у юридичній науці. Сформувався у XIX ст. Представниками його були: в Англії Д. Остін і його послідовники (так звана аналітична школа), у Німеччині - К. Бергбом і П. Лабанд, у Франції - А. Есмен, в Росії - Г. Ф. Шершеневич. Остін підкреслював, що право є реальним фактом, створеним державою. За його визначенням, право - це "норма, встановлена з метою керування однією розумною істотою з боку іншої розумної істоти, яка має владу над першою". Суть позитивістського підходу в розумінні та тлумаченні права можна коротко передати формулою "закон є закон".
Позитивісти стверджували, що існує тільки позитивне право (сукупність норм, виданих державою), а все інше, що називають правом, зокрема і природне право, являє собою лише моральну оцінку чинного позитивного права. Норми права розглядалися як такі, що не підлягають критиці в силу їх встановлення державою.
Ознаки, що виражають переваги позитивізму:
1. визначають прямий звязок права з деожавою, оскільки держава встановлює та запезпечцє норми права;
2. дієвість права повязана з його нормативною природою;
3. дієвість права повязана з формальною визначеністю норм права;
4.ефективність регулятивного впливу визначається можливістю чіткого встановлення меж дозволеної та забороненої поведінки.
5. є обовзковими до виконання адресатами;
6. таке розуміння права дає змогу визначити загальні стандарти поведінки для однойменних учасників суспільних відносин.
Ознаки позитивізму, які визначають його недоліки:
1. перебільшення ролі держави в нормотворенні;
2. поза межами права залишаються норми, створені іншими субєктами;
недооцінювання звязку права з економікою, політикою, іншими соціальними явищами;
3. часто абсолютизується юридчна форма, недооцінюється зміст, а тому не розмежовується право та закон;
4. не охоплює діяльнісні9прагматичні) аспекти (не охоплює чинне, “живе” право).
|
Соціологічне праворозуміння.
Численні представники соціологічного напрямку в правовій науці, який виник у середині ХІХ століття, на відміну від представників нормативної школи права, вважають, що форми права і втілені в них правові норми є другорядним проявом права. Прихильники соціологічного підходу до права - О. Конт, Є. Ерліх, Р. Па-унд, М. Окрідж та ін.
Право є феноменом, що утворюється у процесі людського спілкування та діяльності. Таке визначення права не принижує ролі чинного законодавства, а лише вказує на те, що сукупність законів є одним із проявів права, а не тотожне йому поняття. Крім того, між правом та існуючим законодавством можуть виникати протиріччя – коли норми останнього не відповідають принципам (чи самій ідеї) першого.
Ознаки соціологізму, які визначають його переваги:
1. визначають пріоритет суспільних відносин, що зумовлюють зміст права;
2, розкривають залежність права від соціальних факторів;
3. орієнтують на реалізацію права, впорядковують реальну поведінку субєктів суспільних відносин;
4. розширюють межі нормотворення;
5. охоплюють діяльнісні аспекти (“живе право”);
6. збільшуюють кількість субєктів нормотворення.
Ознаки соціологізму, які визначають недоліки цієї концепції:
1. соціальний детермінізм викликає обмеженість та однобокість розуміння права (оскільки специфіка суспільних відносин визначається конкретно-історичними умовами);
2. втрачаються чіткі критерії правомірного і неправомірного;
3. недооцінювання ролі спеціальних правотворчих субєктів;
4. перевищення ролі судових та адміністративних органів у еормотворенні.
|
Природничо-правовий підхід.
Природно-правова теорія. Ідея природного права виникла в Давній Греції і Давньому Римі й пов'язана з іменами Сократа, Аристотеля, грецьких і римських стоїків, Цицерона, Ульпіана й інших римських юристів. В період буржуазних революцій XVII-XVIII ст. у працях таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Природно-правова школа у своїх поглядах виходила з існування двох систем права— природного і позитивного. Позитивне— це право, в якому виражається державна воля — закони несправедливі, які закріплюють пригноблення людей.
На відміну від позитивного природне право виникає з природи суспільства і людини, людського розуму, загальних моральних принципів. Тому воно розумне і справедливе. Основні ідеї пов'язані з невідчужуваними правами людини, свободою, рівністю, безпекою, опором насильству тощо. Тому позитивне право, що суперечить вимогам природного, повинне бути замінене на таке позитивне право, яке б ґрунтувалося на ідеях і принципах природного права.
Ознаки природного права, які визначають його переваги:
1. заснована на пріоритеті прав людини, ідей справедливоті, рівності;
2. право повязане не з державою, а з природою людини;
3. є ціннісною характеристикою права;
4. розмежовує право та закон;
5. дає змогу сформулювати систему природно соціальних та правових цінностей, що використовуються як критеріїї правого закону.
Ознаки природного права, що визначають його недоліки::
1.формальна невизначеність права знижує його регулятивні(формально-юридичні) властивості;
2. ототожнення права та моралі;
3. є більш близьким до правосвідомості;
4. не дає змоги встановити чіткі критеріїї між правомірним і неправомірним, оскільки морально-правові уявлення можуть бути різними у різних субєктів;
5. допускає доволі вільне тлумачення змісту права.
|
7. Інтегративна юриспруденція.
Теорія інтегративної юриспруденції подається у вченні Д. Холла. Суть її полягає у спробі поєднати окремі елементи теорії природного права, позитивізму, соціологічної школи права, створивши тим самим нову школу, що відповідала б духові часу. Так, Д. Холл запозичує з позитивістських і нормативістських теорій вчення про юридичні поняття і терміни, зі школи природного права — вчення про моральну цінність права, з соціологічної юриспруденції — теорію соціальних умов виникнення права і розуміння права в процесі його функціонування. Згідно з таким підходом уся структура права перебуває одночасно в стані, з одного боку, статики, з іншого — динаміки. Статична — норма права, динамічні — правовідносини. І те, й інше містять у собі певний комплекс цінностей. Д. Холл намагається примирити представників різних шкіл і щодо питання про джерела права, вважаючи джерелами права і законодавчу діяльність держави, і правотворчу діяльність суду.
Ознаки інтегративного права, що визначає його переваги:
1. намагання обєднати юридичну форму та соціальний зміст права;
2. поєднує певні концептуальні позиції природничої, позитивістської, соціологічної юриспрудкнції;
3 намагання відобразити у праві нові явища;.
4. долає обмеженості природничої, позитивістської, соціологічної юриспруденції;
5. підкреслює важливість у праві морально-правових цінностей норм права та їх втілення у практику.
Ознаки інтегративного права, що визначають його недоліки:
1. механічне поєднання елементів різних концепцій;
2. відсутність чітких характерних ознак, розмитість поняття права.
|
8. Правотворчість: поняття, види, принципи.
Правотворчість - це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільностей із встановлення, зміни, припинення чи систематизації юридичних норм.
Правотворчість здійснюється на основі таких принципів: демократизму (характеризується участю громадян у правотворчому процесі), законності (правотворча діяльність повинна здійснюватись у відповідності до Конституції і чинних законів держави, дотримання встановленого порядку підготовки, прийняття і опублікування нормативно-правових актів), гуманізму (основна спрямованість правотворчості - на забезпечення і захист прав і свобод особи), професіоналізму (участь у правотворчій діяльності професійно підготовлених, компетентних кваліфікованих спеціалістів), гласності (передбачає відкритість правотворчості для широкої громадськості), науковості (ефективне використання у правотворчості найновіших досягнень науки і техніки), оперативності (своєчасність прийняття нормативно-правових приписів, унесення до них змін, скасування), диференціації правотворчої компетенції ( розподіл повноважень між правотворчими субєктами), компаративності (використання позитивного досвіду інших держав).
Види правотворчості:
1. За суб'єктами правотворчості:
- правотворчість народу, - органів держави, - спеціально уповноважених посадових осіб держави, - органів місцевого самоврядування, - недержавних організацій, - обєднань громадян, - фізичних осіб, які використовують найману працю.
2. За способом правотворчості:
- пряма (здійснюється шляхом прийнятя рішень на референдумі чи загальних зборів), - опосередкована (здійснюється шляхом прийняття рішень уповноваженим на те органом).
3. За способом формування нормативно-правових приписів:
- створення(встановлення), - санкціонування.
4. За способом надання юридичної сили:
- делегована, - договірна, - санкціонована, - прецедентна.
5. За значущістю:
- законотворчість, - підзаконна правотворчість.
|
9. Основні стадії правотворчості.
1. Підготовка проекту джерел права
- ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта;
- розробка концепції проекту нормативно-правового акта і підготовка його тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у вигляді норм права.
До підготовки проектів нормативно-правових актів (головним чином, законів) залучаються кваліфіковані спеціалісти, члени партії, профспілки та інші громадські об'єднання.
- попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим органом. До розгляду проекту зазвичай залучаються зацікавлені державні органи, організації, громадськість.
2 .Прийняття джерела права правотворчим субєктом. Колегіальні правотворчі органи (уряд, державні комітети та ін.) приймають нормативні акти простою більшістю голосів. Президент держави, міністри та інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти (укази, накази, інструкції тощо) у персональному порядку.
3. Оприлюднення джерела права.
4. Засвідчувальна стадія
- підписання нормативно-правового документа;
- надання йому реєстраційного коду після включення до Єдиного реєстру нормативних актів України;
5. Інформаційна стадія - офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців.
|
Особливості законотворчості
1. субєктом виступає законодавчий орган.
2. результатом правотворчого процесу є закон.
3. обовязковість підписання прийнятого закону главою держави.
Особливості законотворчості найкраще можна підкреслити через стадії законотворчості
1. Підготовка проекту закону:
- розробка концепції закону, - підготовка законопроекту, - внесення законопроекту
до органу законодавчої влади.
2. Обговорення законопроекту:
- підготовка до слухання, - заслуховування доповіді субєкта законодавчої ініціативи, - заслуховування працівника профільного комітету, - виступи народних депутатів, представників фракцій, - прийняття законопроекту чи одного з альтернативних законопроектів у першому читанні.
3. Пирйняття закону:
- прийняття під час процедури другого читання(постатейно та вцілому) — неприйняття (відхилення), - прийняття (під час процедури третього читання) доопрацьованого законопроекту, за який не проголосовано вцілому під час процедури другого читання, - підписання прийнятого в цілому закону закону керівником законодавчого органу.
4. Підписання главою держави прийнятого закону.
5. Офіційне опублікування закону та набрання ним чинності.
|
Поняття та склад правотворчої техніки
Правотворча техніка - це сукупність засобів та прийомів створення (об'єктивації) зміни, припинення та систематизації нормативно-правових приписів.
ПРАВОТВОРЧА ТЕХНІКА (СКЛАД)
—► правотворча (юридична) термінологія ;
—► правотворчі (юридичні) конструкції (напр., склад злочину; зміст правовідношення; властивості юридичної особи; істотні або типові умови договору);
—► правотворча (юридична) стилістика ( вона повинна бути лаконічною, простотою ;
зрозумілою для адресатів; точною (однозначність термінів); відповідати вимогам сучасної літературної мови) тощо;
|
—► засоби організаційно-документального оформлення (1. реквізити — назва, заголовки, номер та дата прийняття, грифи, підписи, посади, прізвище та ініціали, реєстраційний номер 2. структурна побудова — томи, розділи, глави, статті, пункти , частини, абзаци; нумерація структурних підрозділів);
—► особливі засоби правотворчої (юридичної) техніки (правова презумпція, правова фікція, правова аксіома, правовий символ, правове застереження, правова примітка, правова класифікація).
12. Проблеми систематизації нормативно-правових приписів в Україні.
--збільшення кількості нормативно-правових актів; виникнення значної кількості суперечливих і конкуруючих нормативно-правових приписів, наявність прогалин у законодавстві;
-- зростання частки дублювань нормативно-правових приписів, їх розбіжностей;
-- зацентралізованість системи нормативно-правових актів; наявність численних змін і доповнень до чинних нормативно-правових актів, що знижує ефективність правового регулювання, авторитетність нормативно-правових актів;
-- невідповідність усього нормативно-правового масиву Конституції України;
-- невідповідність значної частини нормативно-правових актів України міжнародним стандартам;
-- відсутність ефективного механізму реалізації нормативно-правових актів та належного контролю за їх виконанням
Збільшення кількості законів і нормативних актів, чисельні внесення до них змін та доповнень привели до виникнення проблеми систематизації законодавства України. Ця проблема виникла як у законодавців так і у підприємств, установ, організаціях. Для того, щоб вивчити питання доводиться звертатися до чисельної кількості джерел, статті по одному питанню розкидані по різним нормативним актам. Якщо вчасно не займатися упорядкуванням діючої нормативної бази, що в наш час збільшується дуже швидкими темпами, у майбутньому виникають великі труднощі у використанні діючого законодавства. В різних державах вчені вирішували цю проблему в результаті були розроблені різні форми систематизації законодавства. Але і теперішній час ця проблема залишається актуальною.
В Україні існуючий порядок систематизації законодавства слабо враховує все зростаючу роль норм, які регулюють суспільні відносини в цій ситуації найбільш проблемним постає використання можливостей електронної форми правової інформації, а саме, недостатня забезпеченість державних підприємств, установ та організацій. Ця форма не повинна бути виключною, але використання її в якості основної (бистрий, повний та об’єктивний пошук необхідних норм) значно полегшує працю по систематизації законодавства України. Систематизація законодавства повинна обґрунтовуватися правовою доктриною але й бути доступною для всіх. Ця потреба виникає у зв’язку з великим ростом кількості господарських суб’єктів, економічна діяльність яких потребує правої підтримки.
Постійно змінювана правова система, її розвиток і удосконалення, прийняття нових нормативно-правових актів, внесення до них змін, відміна застарілих нормативних актів об’єктивно обумовлюють упорядкування всього комплексу діючих нормативно-правових актів, їх укрупнення, приведення у визначну наукову обґрунтовану систему, видання різного роду збірників і зібрання законодавства України. Така діяльність по приведенню нормативних актів у єдину, упорядковану систему і є систематизацією законодавства України. Правотворчість не може зупинитися на визначену етапі, а весь час знаходиться у русі, розвитку в силу динамізму соціальних зв’язків, виникнення нових потреб суспільного життя, потребуючих правового регулювання.
Отже, систематизація законодавства необхідна, по-перше, для аналізу і обробки діючого законодавства, групування правових приписів по визначеній схемі та створення внутрішньої єдиної системи актів, що є необхідною умовою ефективності правотворчої діяльності, сприяє ліквідації пробілів, застарілостей тощо в діючих нормативно-правових актах України; по-друге, вона забезпечує можливість оперативно знаходити потрібні норми.
|
|
|