|
|
Скачати 9.17 Mb.
|
| Академія правових наук України Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого Історія держави і права України У двох томах Том 1 За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка НАН України В.Я. Тація Доктора юридичних наук, професора, академіка Академії правових наук України А.Й. Рогожина Доктора юридичних наук, професора, члена-кореспондента Академії правових наук України В.Д. Гончаренко Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів Видавничий дім Київ 2003 УДК 340.12 ББК 67.2(4УКР)я73 І 89 Гриф надано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-1224 від 10 липня 2003 р.) Рецензенти: О. В. Зайчук — доктор юридичних наук, завідувач відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, О. Г. Мурашин — доктор юридичних наук, професор кафедри теорії держави і права Національної академії внутрішніх справ України. Автори тому 1: Передмова – проф. О. Д. Святоцький. Частина перша Вступ та висновок – проф. О. Д. Святоцький. Розділ перший: § 1 — проф. В. Д. Гончаренко, § 2, 3 — проф. М. М. Страхов. Розділи другий, третій, хронологія: - проф. В. Д. Гончаренко, проф. А. Й. Рогожин. Розділ четвертий: - проф. М. М. Страхов, доц. В. О. Рум’янцев. Розділ п’ятий: - проф. І. П. Сафронова, доц. Л. О. Зайцев. Розділ шостий: §1,2 — проф. І. П. Сафронова, доц. Л. О. Зайцев, § 3 — проф. /. П. Сафронова, доц. Л. О. Зайцев, доц. В. М. Єрмолаєв, § 4 — проф. В. Й. Тищик, доц. Л. О. Зайцев. Частина друга Вступ, висновки, хронологія: проф. А. Й. Рогожин. Розділ перший: § 1, 2, 3 — проф. /. П. Сафронова, доц. Л. О. Зайцев, § 4 (А, Б, В, Г) — проф. В. С. Кульчицький, § 4 (Д) — доц. Л. О. Зайцев. Розділ другий: § 1 — проф. М. М. Страхов, § 2 — проф. О. Я. Ярмиш, § З (А, Б, В, Ж, 3) — проф. В. Д. Гончаренко, § З (Г) — проф. О. Д. Святоцький, § З (Д) — проф. А. Й. Рогожин § З (Е) — проф. М. І. Понов, § 4 — проф. В. С. Кульчицький. Розділ третій: проф. В. Д. Гончаренко. Розділ четвертий: § 1, 2, З (Б, В, Д) — проф. В. Д. Гончаренко, § З (А) —проф. О. Д. Святоцький, § З (Г) —проф. А. Й. Рогожин, § 4 — проф. В. С. Кульчицький. ISBN 966-313-045-8 © В. Д. Гончаренко. А. Й. Рогожин,ІО. Д. Святоцький та ін., 2003 © Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003 Передмова 24 серпня 1991 р. стало історичною подією в житті українського народу. В цей день Верховна Рада України проголосила утворення самостійної незалежної держави. Цим історичним актом було продовжено багатовікову традицію українського державотворення. Перед українським народом постало завдання величезної ваги — побудова демократичної, правової держави. Кожний громадянин, і передусім молодь, має визначити свою роль і місце у її розбудові. У незалежній Україні значна увага має приділятися підготовці висококваліфікованих спеціалістів, здатних продовжувати кращі традиції власного державотворення, основні моменти якого висвітлюються в цьому виданні. Підручник містить основні відомості, оцінки й аналіз найважливіших подій в історії держави і права України з найдавніших часів і до сьогодення. Він покликаний сприяти правовому, демократичному і патріотичному вихованню студентів і всієї молоді, формуванню у них високих моральних і правових цінностей. Опора на історичний досвід має допомогти юристу зайняти тверду громадянську позицію у складному сучасному житті, бо мусить бути наступність у розвитку держави і права. Водночас не може не турбувати й те, що в суспільно-політичній свідомості українського народу ще, на жаль, існує протистояння щодо деяких питань історичного минулого нашої держави. Інколи це протистояння тягне за собою відхилення від історичної правди. Суспільно-політичне примирення громадян було б важливим кроком до консолідації всіх політичних сил країни, сприяло б пошукам шляхів до правди і справедливості в оцінці нашої історії. Історія України й історія інших країн залишили яскраві приклади перемог саме тоді, коли переважала політика узгоджених дій. Сподіваємося, що висвітлення і вивчення історії держави і права України в наукових і навчальних закладах країни сприятиме просуванню до зазначеної правди і справедливості. З цією метою історичні джерела, довідкова і монографічна література аналізуються і подаються у підручнику об’єктивно, без штучного їх відбору на догоду формуванню заздалегідь визначеної концепції. Предметом науки історії держави і права України є історія виникнення, змін і розвитку типів та форм держави і права, а також конкретних державних органів і правових інститутів народів, що населяли і населяють територію України. В курсі, що пропонується, особливе місце посідає історія боротьби українського народу за утвердження в Україні суверенної державності, мрія про яку зародилася ще в сиву давнину. Як наука історія держави і права України є частиною загальної історії нашого народу, тісно пов’язаної з історією розвитку економіки, культури, науки та інших галузей людської діяльності. Водночас вона зберігає відносну самостійність і має особливо виражений об’єкт дослідження. Історія держави і права України є також наукою юридичною, однією з фундаментальних державно-правових дисциплін. Вона охоплює розвиток усіх аспектів еволюції держави на території України — її державний механізм, форму державної єдності, право. Виникненню тих чи інших державних або правових інститутів передують відповідні ідеї. Проте наука історії держави і права України спеціально не вивчає таких ідей, враховуючи те, що вони глибоко висвітлюються в самостійному курсі вчень про державу і право. Тут же про ці ідеї згадується лише взагалі. Існує певна схожість історії держави і права з теорією держави і права. Але принципова відмінність між ними полягає в тому, що теорія держави і права вивчає переважно загальні закономірності розвитку держави і права різних народів, а історія держави і права — конкретні державно-правові системи, їхні особливості та характерні риси. Історія держави і права використовує узагальнення й понятійний апарат, розроблені теорією держави і права, й водночас дає конкретний державно-правовий матеріал для таких узагальнень. Зауважимо, що історія держави і права вивчає політичні та правові інститути практично аж до сьогодення, тому вона стикується з чинним правом, допомагаючи певною мірою зрозуміти його сутність, негативні та позитивні сторони. Історико-правова наука, вивчаючи та узагальнюючи досвід минулого, сприяє пізнанню і використанню закономірностей державно-правового розвитку, уникненню повторення помилок. Проте, як уже зазначалося, це можливо лише за умови правдивості історико-правового матеріалу. Користуватися сумнівними даними про минуле — значить робити хибний прогноз і на майбутнє. Періодизація історії держави і права України здійснюється з урахуванням теорії суспільно-економічних формацій. Принципове значення при цьому має розрізнення рабовласницьких, феодальних, капіталістичних і соціалістичних державно-правових утворень. Під час періодизації враховуються і найважливіші зміни у сфері державно-правової надбудови. Підручник складається з двох томів. У першому розглядається історія держави і права від часу появи найдавніших рабовласницьких державних утворень на території сучасної України у Північному Причорномор’ї і Приазов’ї (ще до нової ери) і завершується часом, коли була відбулася Лютнева демократична революція 1917 р. У межах цього етапу історії держави і права України досить чітко виділяються такі Дві частини: перша — історія держави і права України від появи перших державних утворень на її території й до кінця XVIII ст., коли була ліквідована автономія України у складі Російської імперії, та друга частина — державний лад і право України у XIX — на початку XX ст. У межах першої частини першого тому слід виділити такі періоди: 1) рабовласницькі державні утворення і право на території сучасної України (середина І тис. до н. є. — V ст. н. є.); 2) становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.); 3) держава і право феодально роздробленої Русі (XII—XIV ст.); суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою іноземних держав (кінець XIV — перша половина XVII ст.); формування Української національної держави у період визвольної війни 1648—1654 рр. та її розвиток до 1657 р.; 6) автономія України у складі Росії у другій половині XVII ст.; 7) суспільно-по літичний лад і право України в період обмеження її автономії ца ризмом (перша половина XVIII ст.); 8) остаточна ліквідація цариз мом автономного устрою України (друга половина XVIII ст.); 9) сус пільно-політичний лад і право в західноукраїнських землях (друга половина XVII— друга половина XVIII ст.). У другій частині першого тому висвітлюються: 1) суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.); 2) суспільно-політичний лад і право в західноукраїнських землях (перша половина XIX ст.); 3) суспільно-політичний лад і право України в період здійснення в Росії буржуазних реформ (друга половина XIX ст.); 4) суспільно-політичний лад і право України на початку XX ст.; 5) суспільно-політичний лад і право в Галичині, Північній Буковині та у Закарпатті; 6) зміни в державному апараті України і право в період першої світової війни. Другий том містить матеріал, що характеризує етап історії держави і права України після лютого 1917 р. У першій частині другого тому виділяють такі періоди: 1) суспільно-політичний лад України після Лютневої демократичної революції (лютий-жовтень 1917 р.); 2) українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.): утворення УНР, гетьманату, Директорії і ЗУНР. У другій частині другого тому виділяють такі періоди: 1) утворення Української радянської республіки, держава і право УРСР у роки громадянської війни і воєнної інтервенції; 2) держава і право України в умовах нової економічної політики (1921 — початок 1929 рр.); 3) держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму (1929—1941 рр.); 4) держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 рр.); 5) держава і право України в перші повоєнні роки (1945 — середина 1950 років); 6) держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х років); 7) держава і право України в період спроб відродити неосталінізм та в роки застою (середина 1960-х — середина 1980-х років); 8) держава і право України в період «перебудови» (1985—1991 рр.). Другий том завершується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу перевагу здобуло довічне прагнення нашого народу — створити незалежну суверенну Українську державу1. Підручник може бути використаний не лише для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. Він розрахований також на наукових працівників, і не тільки юристів, а й спеціалістів у галузі загальної історії України. Підручник має за мету допомогти подальшому поглибленому вивченню окремих найважливіших проблем історії держави і права нашої Вітчизни. У написанні підручника брали участь викладачі Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого: доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії наук України В. Я. Тацій; доктор юридичних наук, професор, член-кореспон-дент Академії правових наук України В. Д. Гончаренко; кандидат юридичних наук, доцент В. М. Єрмолаєв; доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України М. І. Панов; доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України[А. И. Рогожин|; доктор юридичних наук, профессор В. О. Рум’янцев; доктор юридичних наук, професор І. П. Сафроно-ва; доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України О. Д. Святоцький; доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України М. М. Страхов; учений-практик: доктор юридичних наук, академік Академії правових наук України О. Л. Копиленко; викладачі Національного університету внутрішніх справ: кандидат юридичних наук, доцент Л. О. Зайцев; доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України О. Н. Ярмиш; викладачі юридичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка: доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України В. С. Кульчицький; кандидат юридичних наук, професор Б. Й. Тищик. ЧАСТИНА ПЕРША Вступ Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок від середини І тис. до н. є., коли у народів і племен Північного Причорномор’я з’являються перші державні утворення. Це були рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й становлення класового суспільства. Протягом І тис. н. є. на території сучасної України у східних слов’ян відбувався процес формування державності. Цей процес закінчився в IX ст. н. є. створенням Київської Русі — могутньої феодальної держави східних слов’ян. У період феодальної роздробленості функціонувала власне українська держава — Галицько-Волинське князівство. У першій частині підручника висвітлюється боротьба українського народу проти іноземних загарбників, створення в процесі боротьби держави Богдана Хмельницького, входження цієї держави до складу Росії в ролі суб’єкта міжнародного права, а потім існування України як автономії до її ліквідації царизмом наприкінці XVIII ст. Аналізується також суспільно-політичний лад і право західноукраїнських земель у другій половині XVII — другій половині XVIII ст. Розділ перший Рабовласницькі державні утворення і право на території сучасної України (середина І тис. до н. є. — V ст. н. є.) § 1. Держава скіфів У VII—III ст. до н. є. у степових районах Північного Причорномор’я на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму панували скіфські племена. Вони займали значну територію — від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов’я. Більшість сучасних дослідників вважає, що формування племені скіфів відбулося внаслідок взаємодії як місцевих (кіммерійських), так і прибулих (іранських) кочових племен1. Прихід цих кочових племен у причорноморські степи датується звичайно кінцем VIII—VII ст. до н. є. До VII ст. до н. є. у скіфів складається могутній племінний союз. Відомості про основні племена, які входили у цей союз, дає грецький історик Геродот (V ст. до н. є.). Головним, найчисленнішим племенем, стверджує він, були скіфи царські, які «вважають інших скіфів своїми рабами». Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-ко-чівники. Між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвії мешкали елліноскіфи. І нарешті, на північ від царських скіфів, скоріше за все в межах степової смуги України, жили скіфи-орачі. Геродот вважав скіфів одним народом, проте спосіб життя, господарювання свідчить про інше. На думку деяких учених, скіфів-орачів можна, більш імовірно, вважати прапращурами українського народу5. А В. І. Петрук дотримується точки зору, за якою необхідна взагалі заміна історичної парадигми з «Історії Руси-України» на «Історію Скіфії-України»6. У VII—VI ст. до н. є. більшість скіфських племен вже перебувала на останній сходинці первіснообщинного ладу, хоча родові зв’язки все ще були сильними. Основною суспільною одиницею була родова община, що складалася з кількох патріархальних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кожній патріархальній сім’ї ділянку землі за жеребом. Приватної власності на землю в той час ще не існувало. У скіфів-кочівників кожна сім’я мала свою отару, але земля, як і в землеробів, була общинною, племінною власністю. Родова організація відігравала велику роль у кочівників під час розподілу пасовищ, перекочівель та ін. Водночас у VII—VI ст. до н. є. у скіфському суспільстві вже можна виявити ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників — кочових скотарів і осілих землеробів — виокремилася родоплемінна знать (родові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані, дедалі помітнішою ставала майнова диференціація. З’являються у скіфів і раби, яких вони захоплювали під час численних воєн і походів. Щоправда, роль рабської праці у Скіфії була незначною. Досягнутому скіфами розвитку відповідала й організація управління у формі воєнної демократії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. Великий вплив мали ради родових старійшин, і передусім союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вождям — царям, які очолювали скіфське військо під час походів. Влада царів уже передавалася у спадщину, проте кандидатури царя і його спадкоємця ще затверджувалися народними зборами. Розвиток виробництва, зростаюча майнова і соціальна диференціація, процес класоутворення, що розпочався, сприяли посиленню влади скіфських військових проводирів, розвитку зародків спадкової знаті та справжньої царської влади. Значно прискорила зміни, що назрівали у скіфському суспільстві, війна скіфів із військами перського царя Дарія І в 514-513 рр. до н. є. За Геродотом, скіфське військо, що вступило в боротьбу з персами, складалося з трьох основних угруповань, кожне очолював свій військовий проводир — цар. Один із царів, на ім’я Іданфірс, вважався головним, і йому підкорялася решта вождів. Боротьба з Дарієм І, що закінчилася перемогою скіфів, сприяла зміцненню скіфського союзу племен, піднесла політичний авторитет Скіфії. У цій боротьбі кочові племена, насамперед скіфи царські, виступили на захист усього союзу, чим забезпечили собі панівне становище серед племен. Це дало їм можливість експлуатувати землеробські племена, вимагати від них данину. Значно зміцнилася після перемоги над Дарієм І влада царів і військово-дружинної знаті. На рубежі V-IV ст. до н. є. у Скіфії, як вважає чимало скіфологів, відбувається формування класового суспільства та виникнення рабовласницької держави. Саме у цей час скіфський цар Атей усунув інших царів й узурпував усю владу. Атей прожив довге життя і до 40-х років IV ст. до н. є. зумів об’єднати під своєю владою майже всю країну від Азовського моря до Дунаю і перетворити Скіфію в могутнє царство. Центр держави Атея був розташований на нижньому Дніпрі, де наприкінці V ст. до н. є. виникло велике укріплене поселення, так зване Кам’янське городище в районі сучасного Нікополя. Однак сутичка скіфів у 339 р. до н. є. з македонським царем Філіппом II закінчилася поразкою і загибеллю у битві 90-річного скіфського царя Атея. Царство скіфів збереглося, хоча розміри його значно зменшилися. Скіфія залишалася все ще сильною з економічного та воєнного поглядів. Як свідчать писемні й археологічні джерела, царство, створене Атеєм, існувало близько півтораста років — з IV до III ст. до н. є. Міцнішою виявилася Скіфська держава, що виникла близько Ш ст. до н. є. з центром у Криму. Столицею нової держави стало місто Неаполь Скіфський (неподалік від сучасного Сімферополя) — з міцними кам’яними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у Криму досягає у II ст. до н. є. Воно проіснувало аж до другої половини III ст. н. є. і було знищене готами. Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить високим. Головну роль в економіці відігравало орне землеробство і скотарство. Скіфи вирощували різні культури, орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, а й на продаж. Оранка землі здійснювалася за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирали залізними серпами, зерно змолочували у зернотерках. Величезними стадами худоби й табунами коней володіли скіфи-кочівники. Добре були розвинуті у скіфському суспільстві виробництво шкіри, ткацтво та ін.; установлювалися міцні й широкі торговельні зв’язки з прибережними грецькими містами. Скіфи постачали сюди хліб, худобу, хутро, рабів та інші товари, а натомість одержували вино, дорогу кераміку, ювелірні вироби. Успіхи економічного розвитку стали основою для зростання майнової нерівності й соціальної диференціації у скіфському суспільстві. Основи родоплемінної структури підтримувалися зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. У руках імущих опинилися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада худоби, табуни коней, раби. Ще в V ст. до н. є. Геродот повідомляв про скіфських багатіїв, найблагороднішими серед яких вважалися ті, котрі володіли «найбільшим майном», і про скіфську бідноту, яка належала до числа людей найнижчого «походження». Отже, із загальної маси вільних землеробів і скотарів виокремилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім’я, військова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що зливалася з оточенням правителя, та багаті торговці. Саме у неї зосереджувались основні багатства, джерела яких були досить різноманітними. Так, важливим засобом збагачення залишалися, як і раніше, грабіжницькі воєнні походи. З часом дедалі більшого значення набувала експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істотний прибуток давала торгівля, особливо хлібом, із грецькими містами Північного Причорномор’я. У скіфів, за даними Геродота, було багато жерців — відособленої соціальної групи. Соціальне становище окремих категорій жерців було досить високим. Найчисленнішу верству скіфського суспільства становили вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили різну данину, виконували повинності. У найважчому становищі були скіфи-орачі, які опинилися в залежності від степових кочівників. У скіфському царстві з центром у Криму основну частину міського населення становили вільні ремісники і торговці. Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства посідали раби. Головне джерело рабства у скіфів — військовий полон, підкорення сусідніх народів. У виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоча кількість рабів у скіфів була значною. Як правило, вони використовувалися в домашньому господарстві, для охорони худоби, часто слугували товаром у торгівлі з грецькими містами. Наочне уявлення про соціальне розшарування і класову структуру суспільства скіфів дають розкопки поховань, особливо грандіозних курганів скіфської знаті, відомих у літературі як царські. Такі кургани скіфської знаті IV—III ст. до н. є. були висотою від 8 м і вище3. У таких курганах археологи знаходять кераміку, багату зброю. Різко контрастують з царськими курганами поховання простих скіфів під невисокими земляними насипами зі скромним набором речей або взагалі без будь-якого інвентаря. Скіфське царство може бути віднесене до держав рабовласницького типу. За формою правління воно являло собою один з різновидів рабовласницької монархії. Главою скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину1. На той час вже склалося уявлення про божественне походження царської влади, у багатьох випадках правитель сам виконував обов’язки жерця. Цар виконував також судові функції. Влада царя нічим не була обмежена у проведенні внутрішньої політики. Відомо, що Атей одноособово вирішував багато важливих питань, карбував свою монету. Владними правителями Скіфського царства з центром у Криму у II ст. до н. є. були Скілур і його син Палак, а в другій половині І ст. н. є. — Фарзой та Інісмей, які зосереджували у своїх руках зовнішню торгівлю хлібом. Самостійно здійснювалася скіфськими правителями і зовнішня політика. Так, дипломатичні переговори Атея з македонським царем Філіппом II свідчили про те, що скіфський цар відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонець. Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті. Дуже красномовні, з різноманітними деталями свідчення про те, як скіфи ховали своїх царів, наводить Геродот. Скіфських царів ховали у глибоких і складних поховальних спорудах. Поруч із царем поміщали вбитих дружин і наложниць, слуг, рабів та ін. У Неаполі Скіфського царя ховали у кам’яному мавзолеї, поруч з яким містилися гробниці його наближених і поховання коней. Навколо царя функціонував апарат державного управління. Як і в багатьох інших народів, він складався з найближчих родичів правителя та його особистих слуг, переважно військових. Особлива роль в управлінні належала царським синам. За повідомленням Страбона (63 р. до н. є. — 23 р. н. є.), у II ст. до н. є. скіфи у Криму перебували «під владою Скілура і його синів з Палаком на чолі». А синів у Скілура було, за одними відомостями, шістдесят, а за іншими — вісімдесят, що забезпечувало міцну підтримку владі царя. Цим же пояснюється особлива роль військової дружини правителя та воєначальників. Найвпливовіші помічники правителя входили до складу царської ради. Однак виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову організацію. її пережитки ще тривалий час давалися взнаки (особливо у місцевому управлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді). Державна структура скіфів значною мірою відрізнялася від розвинутих рабовласницьких або феодальних держав, хоча за своїми функціями — підтримання відносин землевласності й панування, зміцнення верховної влади, накопичення в руках верхівки суспільства величезних багатств — вона була вже політичною організацією. Тому можна стверджувати: перші паростки державності на території сучасної України з’явилися саме у скіфську добу. Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений відповідно до інтересів правлячої верхівки на звичаєве право. Скіфи, за Геродотом, ревниво уникали запозичення чужоземних звичаїв, особливо в еллінів. Скіфська культура протягом усієї її історії залишалася безписемною, тому норми звичаєвого права не були зафіксовані2. Поряд зі звичаєм досить рано з’являється й інше джерело права — правила, встановлені царською владою3. На великій території Скіфської держави збереглися, звісно, групи населення, які жили за своїми законами. Зберегли, наприклад, свої звичаї племінні союзи таврів у Криму, неври, які проживали на південь від Прип’яті. Норми скіфського права захищали приватну власність на худобу, пересувні житла на візках, домашні речі, рабів. Судячи з поховань, особистою власністю у скіфів були зброя, знаряддя виробництва, прикраси4. Верховна власність на землю належала царю, який установлював порядок користування пасовищами і землями. Зобов’язальне право регулювало договірні відносини міни, дарування, купівлі-продажу та ін. Звичайно договори у скіфів стверджувалися клятвою, як це робилося, наприклад, під час укладання договору знаменитого скіфського побратимства. Правова регламентація зачіпала й данницькі відносини. Щоправда, на практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів. Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Відлік родоводу провадився по чоловічій лінії. У сім’ї панував чоловік, практикувалося багатоженство. Старша дружина мала привілейоване становище. Після смерті чоловіка вдова переходила у складі майна у спадок до старшого брата померлого. Нерівність у сім’ї визначалася не тільки підлеглим становищем жінки, а й тим, що старші сини у разі одруження одержували частку майна і право на відокремлення ще за життя глави сім’ї, а молодший залишався спадкоємцем батьківського господарства. Найнебезпечнішими у скіфів вважалися злочини проти царя: замах на життя правителя шляхом чаклування, непокора царському наказу. Злочином вважалося і неправдиве заприсягання богам царської домівки1. Усі названі злочини каралися смертю. Порушення звичаїв і відхід від віри в богів також тягли за собою смертну кару винного. Мали місце злочини проти власності (крадіжки, грабіж та ін.), проти особи (убивство, перелюбство, образа). Найпоширенішими видами покарань були смертна кара, відсікання правої руки, вигнання. Тривалий час у скіфів зберігалася кривава помста. Можна вважати, що справи про злочини, які не порушували основ царської влади і взагалі інтересів держави, розглядалися у порядку змагального процесу. Однак щодо найнебезпечніших злочинів провадився розшуковий процес. У НІ ст. до н. є. з послабленням скіфської могутності чільна роль у політичному й культурному житті величезної території Півдня України належить сарматам. З І ст. до н. є. античні автори називають розташовану на цій території державу уже не Скіфією, а Сарматією. Найменування «сармати» — збірна назва різних племен, серед яких основними були аорси, сіраки, роксолани, язиги, алани, котрі очолювали великі союзи племен. У сарматів відбувався розклад родового ладу, класоутворення та посилення племінної знаті. У них існувала приватна власність на худобу, що була головним багатством сарматів. У перші століття н. є. частина сарматів перейшла до осілості й займалася землеробством. Значну роль у домашньому виробництві сарматів відігравала праця рабів, яких вони захоплювали під час воєн. Постійні грабіжницькі війни, що їх вели сармати, посилили владу вождя — «царя», навколо якого групувалася військова дружина. Вже в останні століття до н. є. сармати являли собою велику політичну і воєнну силу. Вони вели дипломатичні переговори з главами європейських держав, брали участь у міжнародних договорах та воєнних союзах. Проте родоплемінний лад у сарматів утримувався досить стійко, і у своєму політичному розвитку вони не перейшли до створення єдиної держави. Сарматський період завершився на території сучасної України внаслідок експансії гунів у 375 р. н. є. |
|
В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора Гриф надано Міністерством освіти і науки України (лист №14/18. 2-1224 від 10 липня 2003 р.) |
За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора... За підсумками V Всеукраїнського конкурсу на краще юридичне видання (2002—2003 pp.) цей Коментар відзначено другою премією у номінації... |
|
За редакцією члена-кореспондента АМН України доктора медичних наук,... Рекомендовано до видання вченою радою Харківського національного медичного університету |
За редакцією Заслуженого діяча науки і техніки України, академіка... Одеський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ |
|
За загальною редакцією ректора Національної академії СБ України,... Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, лист №1/11-12373 від 26 грудня 2011 р |
України Керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації... За загальною редакцією: Президента НАПрН України, ректора Національного університету |
|
Доктора юридичних наук, професора, завідуючої кафедри Колектив авторів: Саніахметова Н. О. — д ю н., професор (розділ 1, питання 1-3, 5, 8-Ю, 14,17-21, 23, 27, 29, 32-37, 41-69,113-132,... |
І. П. Голосніченко гл. 1, 2, 3; канд юрид наук Адміністративна відповідальність (загальні положення та правопорушення у сфері обігу наркотиків): Навчальний посібник / За заг ред... |
|
ПРАВОВА ДЕРЖАВА в контексті новітнього українського досвіду КИЇВ... В. В. КОПЄЙЧИКОВ, доктор юридичних наук, професор М. І. КОЗЮБРА, доктор юридичних наук професор О. В. ЗАЙЧУК, доктор юридичних наук... |
Програма науково-практичної конференції Шкільна географічна освіта: проблеми і перспективи ... |