|
|
Скачати 7 Mb.
|
* * * Сучасний етап розвитку конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні почався з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 p., в преамбулі якої наголошується на необхідності всебічного забезпечення прав і свобод людини. Після прийняття Декларації в Україні почався процес переорієнтації правової системи, її поворот від колективістського підходу щодо вирішення проблеми прав людини до сучасної ліберальної концепції, визнання і гарантування прав і свобод людини і громадянина як найвищої соціальної цінності. Своє логічне завершення цей процес дістав у Конституції України 28 червня 1996 p., яка встановила новий конституційний статус людини і громадянина на основі положень сучасної ліберальної концепції прав людини згідно із загальновизнаними світовим співтовариством нормами в галузі прав людини. її принципова відмінність від старих радянських підходів до визначення конституційного статусу особи полягає: - по-перше, у відмові від класового підходу в закріпленні правового статусу особи; - по-друге, у визнанні суб'єктом прав і свобод людини і громадянина. Поняття «права людини» і «права громадянина» - близькі, але не тотожні. Вони відображають різні аспекти статусу особи, а їх відмінність пов'язана з дуалізмом сучасного суспільства, яке, з одного боку, є громадянським, а з іншого - політично організованим. Людина як член громадянського суспільства є суб'єктом прав, що випливають із природного права, їх обсяг однаковий для всіх людей. Ці права мають визначальний характер, вони притаманні всім людям від народження (людина отримує їх від Творця одночасно з життям), вони не обумовлені належністю до громадянства України чи якоїсь іншої держави і не залежать від того, визнає їх держава чи ні. Права громадянина, тобто людини як члена політично організованого суспільства, випливають із позитивного права, вони закріплюють за особистістю силу її належності до громадянства України, хоча, як і права людини, вони також мають невід'ємний характер. Отож, лише громадяни України володіють у повному обсязі правами, що належать до загальновизнаних прав людини, та правами, що їх Конституція України пов'язує з належністю до громадянства України; - по-третє, у визнанні суб'єктом прав і свобод індивідуально кожну конкретну людину і громадянина, у відмові від пріоритету інтересів колективного суб'єкта у вигляді «народу», «трудящих», «робітничого класу» тощо. Це не означає повного заперечення колективного суб'єкта, але його визнання не може призводити до ігнорування індивідуальних прав і свобод кожної людини, її індивідуальної свободи; - по-четверте, у відмові від пріоритету інтересів держави над інтересами особи. Водночас слід урахувати, що на сучасну ліберальну концепцію прав люди певною мірою впливають колективістські ідеї. Проте на відміну від класичної колективістської конституційної моделі (зокрема соціалістичної), в якій панує принцип абсолютного підпорядкування особи колективові, державі, суспільству, що, своєю чергою, базується на ідеї щодо можливості безкрайнього обмеження її прав заради «вищих» колективних, суспільних цілей та інтересів, ліберальна модель поряд із врахуванням інтересів суспільства чітко фіксує межу (окремі права взагалі не можуть бути обмежені) та конкретні цілі подібних обмежень - громадський порядок, здоров'я населення, права і свободи, честь і гідність інших людей тощо. Основні положення ліберальної концепції прав людини відображені насамперед у тих нормах Конституції України, в яких закріплюються принципи правового статусу людини і громадянина. * * * Принципи правового статусу людини і громадянина - це вихідні засади, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод та обов'язків людини і громадянина. Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими нормами в галузі прав людини, які визначені Загальною декларацією прав людини (1948 p.), Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права (1966 p.), Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (1966 p.), Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод (1950 p.), іншими міжнародно-правовими документами, закріплює такі принципи правового статусу людини і громадянина: 119 свободи людини; рівності людей у своїй гідності та правах; невідчуженості й непорушності прав і свобод людини; гарантованості прав, свобод і обов 'язків людини і громадянина; невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина; рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом; єдності прав людини та її обов 'язків перед суспільством. Принцип свободи людини (статті 21, 23) відтворює стрижневу ідею сучасної ліберальної концепції прав людини про свободу як природний стан людини: «подібно до того, як людина народжується на світ з головою, руками, ногами, розумом і серцем, так вона народжується і вільною»1. Конституційний принцип свободи людини обумовлює її право на вільний розвиток своєї особистості, а межею індивідуальної свободи є права і свободи інших людей. Принцип рівності людей у своїй гідності та правах (ст. 21) означає, що, по-перше, права і свободи визнаються за будь-якою людиною (якщо володіння ними не обумовлюється належністю до громадянства України, тобто в ст. 21 Конституції України йде мова про рівність, у правах, що випливають із природного права), по-друге, забороняється дискримінація в користуванні правами за будь-яких підстав, пов'язаних із природними особливостями особи та її соціальним статусом. Під гідністю людини зазвичай розуміють визнання за людиною цінності як істоти, яка наділена розумом, волею та почуттями, незалежно від того, що вона про себе думає і як її оцінюють інші'. Згідно з Преамбулою Міжнародного пакту про громадянські і політичні права гідність особи є властивістю, притаманною «всім членам людської сім "і», визнання гідності людей, їхніх рівних і невід'ємних прав є «основою свободи, справедливості і загального миру»3. Принцип рівності конституційних прав і свобод громадян України та їх рівності перед законом (ст. 24) означає, що забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за расовою, 1 Баглай М. В., Габргічидзе Б. Н. Конституционное право Российской Федерацій.-С. 155. Трошкин Ю. В. Права человека: Нарушения и защита прав человека и прессьі.-М, 1997.-С. ЗО. J Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Права людини (основні міжнародно-правові документи).- К.: Наук, думка, 1989.- С. 28. політичною, релігійною, статевою, етнічною, соціальною, мовною чи іншими ознаками. Цей принцип імплантовано до Конституції України із Загальної декларації прав людини, ст. 2 якої стверджує: «Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища». Принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини (ст. 21) стосується основних прав і свобод людини, тобто лише тих, що зафіксовані в Конституції України. Людина має основні права від народження, а не від держави, яка згідно з ета-тистськими теоріями може «дарувати» чи «відбирати» ці права. Отже, можна зробити висновок, що невідчужуваність і непорушність основних прав і свобод людини означає: 1) людина не може бути позбавлена основних прав і свобод: .■жодне із зафіксованих у Конституції України прав людини не може бути скасоване державою; 2) відмова людини від своїх основних прав і свобод є юридично недійсною; 3) у разі будь-яких порушень прав і свобод людини вони повинні бути поновлені відповідними органами державної влади або законними діями особи, права якої було порушено; 4) основні (конституційні) права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, ч. 2 ст. 64 якої забороняє навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану обмежувати принцип рівності конституційних прав і свобод громадян, а ще такі права і свободи: право на громадянство та право змінити громадянство; право на життя; право на повагу до його гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право направляти індивідуальні чи колективні петиції; право на житло; право на шлюб; рівність усіх дітей у своїх правах; право на судовий захист; право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень; право знати свої права та обов 'язки; заборона зворотної сили закону; право на правову допомогу; право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази; заборона повторного притягнення до юридичної відповідальності; право на презумпцію невинності: гарантія проти са- 121 мообвинувачення (статті 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України). Принцип гарантованості прав, свобод і обов'язків людини і громадянина (ч. 2 ст. 22) означає, що вони мають бути забезпечені відповідними засобами, які сприяли би повній та ефективній реалізації прав, свобод і обов'язків кожною людиною і громадянином. Принцип невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 22) означає, що в майбутньому Конституція України доповнюватиметься положеннями, в яких фіксуватимуться нові права і свободи людини і громадянина. Це пов'язано з тим, що з розвитком суспільства усвідомлюються нові й нові права і свободи, іманентно притаманні людині від народження або необхідні для повнокровної участі громадянина в суспільному та державному житті. На певному етапі виникає необхідність їх фіксації в Основному Законі з метою їх гарантування, забезпечення надійного захисту з боку держави. Принцип єдності прав людини та її обов'язків перед суспільством знаходить відображення: - по-перше, в наявності у кожного одночасно і прав, і обов'язків; - по-друге, в тім, що багато конституційних прав несуть у собі якості обов'язку (правового або морального). 2. Громадянство України Поняття громадянства України; принципи громадянства України; належність до громадянства України; набуття і припинення громадянства України; повноваження органів та організацій з вирішення питань громадянства України. Громадянство України - це стійкий, необмежений у просторі правовий зв'язок фізичної особи з Українською державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі, передбаченому Конституцією та законами України. Ознаками громадянства як певного зв'язку особи з державою є: 1) правовий характер; 2) необмеженість у просторі й часі; 3) максимальний характер взаємних прав та обов 'язків. Цей зв'язок виявляється в розповсюдженні на відповідну особу суверенної влади держави незалежно від місця її проживання - на території держави чи за її межами. Система конституційно-правових норм, що регулюють питання громадянства, складає головний конституційно-правовий інститут - інститут громадянства. Джерелами цього інституту є: 1. Конституція України. 2. Закон України «Про громадянство України» в редакції Закону від 18 січня 2001 р. 3. Чинні міжнародні договори України з питань громадянства. 4. Підзаконні акти (наприклад, Указ Президента України від 27 березня 2001 р. № 215/2001 «Питання виконання Закону України «Про громадянство України»). Норми цих актів, виходячи з визнання права на громадянство як природного права людини1, закріплюють принципи громадянства та регламентують порядок набуття і припинення громадянства, повноваження органів державної влади та інших організацій, які беруть участь у вирішенні питань громадянства, і порядок їх вирішення. # * * Принципи громадянства - це ті вихідні положення, які визначають істотні риси відносин громадянства. Конституція України (статті 4, 25) та Закон України «Про громадянство України» (ст. 2) закріплюють такі принципи громадянства України: 1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Цей принцип не означає заборони біпатризму (подвійного громадянства). В окремих випадках громадянин України може перебувати одночасно і в громадянстві іншої держави. Це, наприклад, стосується: а) дітей, які за народження одночасно з громадянством України набули також громадянство іншої держави; ' Право людини на громадянство зафіксоване у ст. 15 Загальної декларації прав людини. 123 б) дітей, які є громадянами України і усиновлені іноземцем та, з огляду на це, набули громадянство усиновителя; в) громадян України, які автоматично набули громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцями; г) громадян України, яким згідно із законодавством іншої держави надано її громадянство автоматично без їхнього добровільного волевиявлення і вони не отримали добровільно документів, що підтверджують наявність у них громадянства іншої держави. Враховуючи важливість цього принципу, Конституція України віднесла його до засад конституційного ладу (ст. 4); 2) запобігання виникненню випадків безгромадянства (апат-ризму); 3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України (невід'ємності громадянства України). Цей принцип Конституція України закріплює відповідно до положень ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав людини: «Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство»; 4) визнання права громадянина України на зміну громадянства; 5) неможливості екстрадиції чи депортації громадян України -громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі (ч. 2 ст. 25 Конституції України); 6) захисту державою громадян України за кордоном - громадянам України, які проживають або перебувають за межами України, гарантуються піклування та захист (ч. З ст. 25 Конституції України); 7) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя; 8) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України; 9) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України. Згідно з Законом України «Про громадянство України» належність до громадянства України визнається за такими категоріями осіб (схема 11): усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття Схема 11. Належність до громадянства України 1) усіма громадянами колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України; 2) особами, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали ' в Україні та не були громадянами інших держав; 3) особами, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», а також дітьми таких осіб, які 125 прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягай повноліття; 4) особами, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України. |
|
ПРАВОВА ДЕРЖАВА в контексті новітнього українського досвіду КИЇВ... В. В. КОПЄЙЧИКОВ, доктор юридичних наук, професор М. І. КОЗЮБРА, доктор юридичних наук професор О. В. ЗАЙЧУК, доктор юридичних наук... |
Збірник наукових праць (навчальний посібник) За загальною редакцією... Рецензенти: доктор філософських наук, професор Ю. С. Вілков; доктор філософських наук, професор В. В. Остроухов; кандидат філософських... |
|
НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР Дніпропетровського' державного університету; Щерба С. П. — доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки РФ; Грузд А.... |
О-66 Історія держави і права зарубіжних країн Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В. кандидат юридичних наук, доцент |
|
В. О. Серьогін ДЕРЖАВНЕ БУДІВНИЦТВО Відповідальний редактор – доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України Ю. М. Тодика |
АКАДЕМІЧНИЙ Н. С. Прозорова, доктор юрид наук, професор; Є. А. Тихонова, доктор юрид наук, професор |
|
Нікітін, П. Г. Хоменко НОТАРІАТ В УКРАЇНІ Навчальний посібник (2-е... Я. М. Шевченко, доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України |
Перший проректор Луцького національного технічного університету,... Ректор Финансового университета при Правительстве Российской Федерации, доктор экономических наук, профессор |
|
Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів (зі змінами,... НАПН України; І. Ю. Ненашев, учитель фізики, лауреат Всеукраїнського конкурсу "Учитель року-1996"; Н. А. Охрименко, методист Донецького... |
0 2 1 «ЗАТВЕРДЖУЮ» Перший проректор з навчальної та методичної роботи доктор юридичних наук Ситар І. М. – кандидат юридичних наук (Львівський державний університет внутрішніх справ) |