Законодавча влада в Українi
План:
1. Законодавча влада в Україні. Верховна Рада України в системі державних органів 2
2. Порядок формування Верховної Ради України. 2
3. Народний депутат України 3
4. Організація роботи Верховної Ради України 4
5. Повноваження Верховної Ради України. 6
6. Законодавчий процес у Верховній Раді 8
Використана література: 11
1. Законодавча влада в Україні. Верховна Рада України в системі державних органів
У системі розподілу влади обов‘язковою складовою є законодавчий орган, який з додержанням спеціальної процедури приймає найважливіші юридичні акти, що мають вищу юридичну силу, - закони (звідси й назва - законодавча влада). Загальна традиційна назва таких органів - парламент.
Головним завданням парламенту будь-якої країни є створення і вдосконалення законів. Законодавча влада затверджує бюджет (тобто прибутки і видатки держави), контролює його виконання, має право контролю за діяльністю уряду. Характерними рисами діяльності парламентів є те, що вони формуються шляхом виборів, працюють на постійній основі на протязі певного визначеного законом часу. Свої рішення парламенти приймають колегіально, шляхом голосування.
Законодавча влада - це гілка державної влади, функцією якої є законотворча діяльність.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Лише вона може виступати від імені народу.
2. Порядок формування Верховної Ради України.
Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п‘ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.
Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть бути на державній службі або мати інший представницький мандат.
м гарантовано депутатську недоторканність. Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України.
Верховна Рада України працює сесійно. Верховна Рада є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Вона збирається на першу сесію не пізніше, ніж на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів. Перше засідання Верховної Ради України відкриває найстарший депутат. Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії Верховної Ради, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як третини народних депутатів України.
Верховна Рада обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та може відкликати Їх.
Голова Верховної Ради України:
1) веде засідання Верховної Ради України;
2) організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України;
3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України;
4) представляє Верховну Раду України в зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;
5) організовує роботу апарату Верховної Ради України.
3. Народний депутат України
Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років.
Не може бути обраним до Верховної ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.
Законодавча влада - це делегована народом своїм представникам у парламенті (Верховній Раді, Державній Думі, Конгресі, Сеймі, Фолькетинзі, Альтинзі та ін.) державна влада, що має виключне право приймати закони. Відповідно до ст. 75 Конституції України "єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України". Назва гілки влади "законодавча" не означає, що, крім основної законодавчої діяльності (законодавча функція), представницькі органи не здійснюють ніякої іншої діяльності.
Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, яка реалізується в праві щорічно затверджувати бюджет країни.
Є засновницька функція, яка здійснюється через участь парламенту у формуванні вищих виконавчих і судових органів. Показником прояву "стримувань і противаг" слугує контроль, здійснюваний законодавчим органом, за роботою уряду, інших посадових осіб виконавчої влади (контрольна функція). Вираження недовіри уряду, перевірка виконання законів, парламентські розслідування слугують потужними стимулами парламентського контролю. Проте головною особливістю організації та діяльності парламенту є його представницький характер. Парламент можна назвати владою прямого загальнонародного представництва. Таким чином, слід виділити такі укрупнені функції парламенту:
- представницьку,
- законодавчу,
- фінансову,
- засновницьку,
- контрольну.
Законодавча влада - один з основних видів державної влади, який у єдності з виконавчої й судової владою є механізмом функціонування демократії. Родоначальник теорії поділу влади Д.Локк із теорії суспільного договору виводив походження окремих видів влади й усі інші питання політико-державного устрою суспільства, механізм їх функціонування. По Локку законодавча влада є верховна, але не абсолютна, не деспотична влада. В інтересах народу її слід обмежувати, і Локк виділяє межі – умови законодавчої влади, властиві для всякої держави, усіх форм правління: існування закону для всіх людей, закони призначають для блага народу; без згоди народу не можна збільшувати податки; законодавчий орган не може й не повинен передавати законодавчу владу кому-небудь іншому. Закони потребують безперервного виконання, тому необхідна влада, яка б стежила за виконанням законів, тобто виконавча влада. Її треба відокремити від законодавчої влади. Законодавча влада є органом представництва інтересів соціальних общностей людей, що здійснюють функції піл виданню законів, обов'язкових для виконання всіма людьми, що проживають на певній території. Законодавча влада представлена системою органів держави, що мають законів, що й реалізують право на прийняття. До них у Росії ставляться: парламент (Федеральні Збори) – представницький і законодавчий орган Російської Федерації; представницький^-представницькі-законодавчо-представницькі інститути республік, країв, областей, міст федерального значення, автономних областей, автономних округів, які здійснюють власне правове регулювання, включаючи прийняття законів і інших нормативних правових актів. Конституція фіксує, що правосубъектная діяльність перерахованих структур здійснюється з питань, що не зачіпають межі ведення Російської Федерації, спільного ведення її й суб'єктів Федерації. У статті 76 Конституції Росії закріплюються види законів залежно від предметів ведення. По предметах ведення Російської Федерації ухвалюються федеральні конституційні закони й федеральні закони, що мають пряму дію на всій території Російської Федерації. По предметах спільного ведення Росії і її суб'єктів видаються федеральні закони й прийняті відповідно до них закони й інші нормативні правові акти суб'єктів Федерації. Федеральні закони не можуть суперечити федеральним конституційним закону. Законодавча влада будь-якого рівня функціонує в тісній єдності з іншими видами державної влади, забезпечуючи реалізацію принципу поділу влади.
Законодавча влада — термін, який вживається у кількох значеннях: 1) — це орган, який згідно з Конституцією має право прийняття та зміни законів; 2) функція щодо прийняття законів; 3) іноді під законодавчою владою водночас розуміють і орган, і функцію щодо прийняття законів. Прикладами розуміння цього терміна у першому значенні може слугувати норма ст. 75 Конституції України і ч. 1 ст. 58 Конституції Румунії, згідно з якими парламент є єдиним органом законодавчої влади в країні. У французькій доктрині, навпаки, законодавча влада асоціюється з владою, яка приймає закони (ст. 34 Конституції Франції) [1]. У третьому значенні трактування цього поняття існує у конституційному праві Великої Британії: «Законодавча влада (законодавчий орган) (legislature) — це національні збори, головним або єдиним завданням яких є прийняття або зміна закону» [2].
Якщо ж підходити до розуміння словосполучення «законодавча влада» у більш широкому трактуванні, то це поняття містить у будь-якому разі три складові елементи (влада, закон і його законодавець — той, що має відношення до встановлення законів [3]), а ще чотири залишаються за його межами. Це відповіді на запитання: що таке закон, хто створює («дає») його, як приймаються і реалізуються закони? Зміст цих явищ розкривається в конституціях, законах і підзаконних актах (наприклад, регламентах парламентів), у дослідженнях учених, у практиці законодавчої діяльності.
Витоки наукових знань у цій сфері беруть свій початок у Стародавньому світі. Але застосування словосполучення «законодавча влада» пов´язують з іменами теоретиків поділу влади Д. Гарінгтоном, Д. Локком, Ш. Монтеск´є та послідовним прихильником неподільності народного суверенітету — Ж.-Ж. Руссо. Зокрема, Ш. Монтеск´є у «Духові законів» (1748 р.) писав: «У кожній державі є троякого роду влади: влада законодавча, виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і влада виконавча, що відає питаннями права громадян. У силу першої влади государ або установа створює закони, тимчасові або постійні, та виправляє або скасовує існуючі закони. У силу другої влади він оголошує війну або укладає мир, направляє або приймає послів, забезпечує безпеку, запобігає навали. У силу третьої влади він карає злочини і розв´язує зіткнення приватних осіб. Останню владу можна назвати судовою, а другу — просто виконавчою владою держави» [4]. Отже, ці ідеї є підвалинами щодо сучасного трактування теорії поділу влади. Цікаво зазначити, що в одному з авторитетних енциклопедичних видань законодавчу владу визначають як таку, яка поряд із владою виконавчою і судовою є однією з головних галузей верховної державної влади [5].
У сучасній державознавчій вітчизняній літературі, на нашу думку, найбільш вдале визначення цього поняття дав Ю. Шемшученко: «Законодавча влада — одна з гілок державної влади, головним призначенням якої є здійснення державної влади шляхом законотворення» [6].
Водночас, на нашу думку, така дефініція не є повною, адекватно не відображає сучасний реальний стан речей. Адже у здійсненні законодавчої влади беруть участь кілька державних органів (насамперед, парламент, глава держави, уряд), хоча і обмежено, але народ також уповноважений здійснювати цю владу (за допомогою референдуму). Певну роль відіграє орган конституційної юрисдикції — Конституційний Суд України тощо. Тому поняття «законодавча влада» доцільно визначити як владу, що здійснюється переважно державою, її органами, безпосередньо громадянами на референдумі, врешті-решт, від імені всього суспільства як єдиного колективу. Така дефініція випливає з норми ст. 5 Конституції України, яка містить такий припис: «Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».
В історичному аспекті утвердження народного (національного) суверенітету було спрямоване переважно проти засилля королівської влади. Володіння суверенітетом народом (нацією) включає суверенітет короля. Справді, адже може існувати тільки один суверенітет. У статті 3 французької Декларації прав людини і громадянина зазначено: «Джерело будь-якого суверенітету перебуває по суті в нації». У подальшому цей принцип уточнювався неодноразово в конституційному матеріалі. Нині, наприклад уч. 2 ст. 5 Конституції України, він сформульований у такий спосіб: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Як зазначає французький учений-конституціоналіст М. Прело, визначення народного (національного) суверенітету приводить до прийняття принципу представництва. Суверенітет, що належить колективу, який не може його здійснити сам, делегується певним особам або установам. За допомогою конституції нація, як перше й єдине джерело влади, передає здійснення цієї влади різним індивідам або установам, які відтепер стають справжніми носіями влади, що здійснюються від імені нації, але жоден із цих індивідів і жодна з цих установ при цьому не можуть користуватися або розпоряджатися владою за власним правом. Правлячі індивіди або установи мають діяти від імені нації, яка репрезентує собою колективну і неподільну єдність [7, 60]. Отже, представництво повинно розумітися як конституційна влада, яка належить представникам і яка дає їм змогу «здійснювати волевиявлення від імені нації». Запровадженням представництва встановлюється юридична компетенція приймати рішення державного порядку [7, 61].
З викладеного випливає, що народ (нація) має численних представників. Єдиний і неподільний за своєю сутністю суверенітет передається для здійснення різним органам. До принципів народного (національного) суверенітету і представництва французька конституція 1791 р. додала третій — принцип поділу влади. Думка Ш. Монтеск´є про рівновагу гілок влади і систему стримувань і переваг, яка ототожнювалась з поділом влади, членами Установчих зборів Франції була піддана одночасно і спрощенню, і систематизації. Слову «влада» було надано його первісне значення, а саме — значення функції, певного завдання, яка повинна бути виконана в державі. Таким чином члени Установчих зборів розрізняли «законодавчу» функцію, тобто повноваження приймати закони, «виконавчу» функцію, тобто обов´язок проводити закони в життя, і «судову» функцію, тобто завдання вирішення спорів між приватними особами. Для виконання кожної з цих функцій, відповідно до конституції, засновувалися різні органи, яким відповідає друге значення слова «влада»; влада в цьому значенні може належати або індивіду, або колективу, уповноваженому діяти і здійснювати волевиявлення від імені держави. Законодавча влада, тобто законодавча функція, делегується конституцією Національним зборам. Виконавча влада — «виконавча функція» — передається у тому самому порядку королю. Нарешті, «судова влада», тобто функція провадження правосуддя, доручається суддям, які періодично обираються народом. Отже, як пише
М. Прело, поділ влади мав подвійний характер: встановлювався функціональний поділ влади і органічний поділ влади. Прийняття законів, їх застосування, розв´язання спорів між приватними особами визнавалися чітко виокремленими обов´язками. Поряд із цим Національні збори, король, судді конституювалися як органи, незалежні один від одного. Система відмінностей за функціональною ознакою збігається, отже, з системою відмінностей за органічною ознакою, оскільки кожній функції відповідає певний орган [7, 62].
Починаючи з діяча Великої французької революції XVIII ст. — абата Е. Сієйса та інших теоретиків тих часів, була поширена ідея представницького правління. Вважалося, що такий орган, як парламент точно знає чого хоче нація (народ), і виражає її (його) волю в законах та інших актах, не будучи в цьому відношенні нікому підконтрольним (у межах конституції, яку він нерідко може сам змінити). Це означає, що парламент став розглядатися як виразник інтересів і волі народу (нації), тобто всієї сукупності громадян цієї держави, уповноважений приймати найбільш авторитетні управлінські рішення іменем народу. Звідси — таке його визначення, як національне або народне представництво.
У XVIII-XIX ст. була сформована концепція народного представництва, яка може бути викладена як система таких принципів: 1) народне представництво засновується конституцією; 2) народ як носій суверенітету уповноважує парламент здійснювати від його імені законодавчу владу; 3) з цією метою народ обирає до парламенту своїх представників — депутатів, сенаторів; 4) член парламенту — представник усієї нації, а не тих, хто його обрав, і тому не залежить від виборців, не може бути ними відкликаний [8].
Стосовно місця законодавчої влади у державному механізмі відповідно до її функцій, то теоретики поділу влади Д. Локк і Ш. Монтеск´є обмежували її роль здійсненням переважно законодавчою функцією. І на сьогодні законодавча функція є ключовою і найбільш об´ємною за своїм значенням і змістом. Результатом її реалізації є формування правової системи держави, що забезпечує завдяки законодавству правове регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі розвитку суспільства і держави, і які вимагають державного регулювання у формі законодавчих приписів. Поточне завдання законодавчої діяльності парламенту полягає у підготовці та прийнятті законів, безпосередньо передбачених Конституцією, і тих законів, які забезпечують потреби розвитку суспільства і держави в усіх сферах їх життєдіяльності. При цьому слід наголосити, що законодавство є безпосереднім інструментом формування стратегії й тактики такого розвитку. У правовій державі законодавча діяльність повинна бути спрямована на забезпечення абсолютного пріоритету і главенства в організації всіх сфер життєдіяльності суспільства і держави, прав і свобод людини, шляхом створення законів, що забезпечують їх захист, тобто на практичну реалізацію принципу правозаконності.
Законодавча влада посідає особливе місце в системі органів публічної влади. Вона визначає організацію та функціонування виконавчої та судової влади і в такий спосіб відіграє свою орієнтовну роль стосовно цих гілок державної влади. У відносинах з іншими гілками державної влади, а також для визначення ролі законодавчої влади в суспільстві важливе значення має реальна, тобто фактична сила законодавчої влади. Зазвичай вважають, що в сучасних умовах у демократичних державах законодавча влада — це сильна влада. Вона іноді приймає закони (поправки до них) усупереч волі уряду (наприклад, один із останніх законів про соціальні стандарти) або глави держави. Вона здійснює дієвий контроль стосовно виконавчої влади. Дієвою формою контролю є робота слідчих комісій, звіти уряду та інших посадових осіб тощо.
У літературі логічно і виправдано підкреслюється думка про необхідність підтримання високої ролі законодавчої влади в суспільстві (з урахуванням її об´єктивних можливостей в умовах сучасного технологічного та інформаційного суспільства). На нашу думку, це є сьогодні чи не найважливішим завданням організації та діяльності державного механізму. До цього спонукають, зокрема, певні обставини, пов´язані з модифікацією законодавчої влади у сучасних умовах. Починаючи з другої половини ХХ ст., економічні, соціальні та технологічні фактори глобалізаційного процесу зумовили потребу в побудові «соціалізованого відкритого суспільства». Зростає роль наукових знань, значення технічних та інших фахівців в управлінні суспільними справами, у прийнятті рішень, в тому числі законодавчою владою, у підготовці таких рішень тих, кого називають експертократією («владою експертів»). Нове суспільство, що формується за словами В. Чиркіна, коротко можна було б характеризувати як «технологічне суспільство демократичного і соціального капіталізму» [9].
На цей шлях фактично стала й Україна, хоча до кінця ми ще не усвідомили це. Проте формування сучасного демократичного суспільства вимагає створення «нової» держави, яку на Заході інколи називають державою, що сприяє праці, побудованою на праці (workfare state). Заміну відомого поняття — держави «загального благоденства» на нове формування (точної назви ще немає) аргументують, зокрема, тим, що в реальному житті державу благоденства для всіх нездійсненно, що ця теза веде людей до утриманства, що держава повинна забезпечити тільки основні потреби людини, а вона сама має піклуватися про себе і свою сім´ю [9].
Зрозуміло, що таке суспільство і така держава виявляють до правотворчості (зокрема до законодавчої влади) свої вимоги, яких раніше не існувало. На жаль, ці вимоги ще не знайшли повного відображення в юридичній літературі. З нашої точки зору, до них належать такі.
По-перше, як засвідчує зарубіжний досвід, нині знаходять поширення нові підходи у галузі законотворчості, коли, наприклад, прийняття закону відбувається не в результаті протиборства правлячої партії (коаліції) та опозиції, а іншим шляхом, у тому числі в процесі пошуку консенсусу (починаючи з 2006 р., коли у ФРН був створений коаліційний уряд двома великими, але опозиційними партіями, жодна з яких не мала більшості у нижній палаті парламенту, тут стали приймати «консенсусні закони» опозиційних сил — нове явище в практиці законотворчості. Поява органів, що заміщують парламент у законодавчій сфері («великих» і «малих» парламентів), зміна ролі верхніх палат, використання так званої регламентарної влади для створення правових актів, які мають силу закону, та ін. — явище сьогодення).
По-друге, одним із вихідних моментів при аналізі законодавчої влади слугує концепція поділу влади та її різних варіантів, включаючи не тільки три традиційні гілки (законодавчу, виконавчу, судову), а іноді й більшу їх кількість (виборчу, контрольну). Іноді перераховують не лише гілки державної влади, а й різновиди іншої публічної та навіть громадської (суспільної) влади, аж до «влади засобів масової інформації». Зрозуміло, що принцип поділу влади має важливе значення для побудови системи управління в умовах демократичної держави, в тому числі для визначення принципової ролі законодавчої влади. Однак абсолютного поділу бути не може. З питань поділу влади, сучасної ролі законодавчої влади існують різні думки і практика. Головним змістом багатьох вимог є раціоналізація законодавчої влади і створення нових взаємозв´язків із виконавчою владою.
По-третє, зазвичай поняття «закон» і «законодавча влада» пов´язуються з існуванням і функціонуванням парламенту. Проте часто законодавчу функцію здійснює безпосередньо народ (виборчий корпус). Так, відповідно до ст. 73 чинної Конституції України, «виключно референдумом вирішуються питання про зміну території України». А стаття 156 Основного Закону фіксує норму, згідно з якою «законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу ІІІ «Вибори. Референдум» і розділу ХІІІ Внесення змін до Конституції України за умови його прийняття не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом. Зрозуміло, що такі закони в Україні досі ще не приймалися, хоча в окремих державах (наприклад, у Швейцарії, меншою мірою — в Італії) склалися для цього сталі процедури. Виникає також питання про аналіз зв´язків і відносин нормотворчості законодавчої влади з нормо-творчістю глави держави, виконавчої та судової влади, з актами «позасистемних» органів (прокуратури, Центральної виборчої комісії або Національного банку). Роль Конституційного Суду України також ставить питання про безперечність законів.
По-четверте, за класичною схемою законодавства, закони, як правило, приймаються парламентом. Існує принцип, що норми (правила) загального характеру, що належать до невизначеної кількості осіб (інших об´єктів регулювання), особливо тих, що зачіпають права громадян, діяльність і роль громадських об´єднань, які встановлюють відповідальність, а також ті, котрі регулюють деякі інші питання, можуть визначатися тільки законом. Так, відповідно до ст. 92 чинної Конституції України виключно законами визначаються питання, що регулюють різні сфери життєдіяльності держави (31 позиція). У цьому контексті проблемою законодавчої влади є те, що законів і поправок до них стає усе більше, а самі вони — довжелезними. У результаті підміни організаційної та контролюючої парламентської діяльності створенням нових нормативно-правових актів і численних поправок до них відбувається, як слушно зауважує Ю. Тихомиров, «правова інфляція» [10]. Тому законодавча влада має упорядкувати нормотворчість і стимулювати зайві намагання до прийняття різних актів, які іноді технічно не підготовлені, соціально та економічно не обґрунтовані.
Для підтримки високої ролі законодавчої влади необхідно здійснити певні заходи, пов´язані з удосконаленням самої законодавчої влади, її персонального складу, методів діяльності, порядку «вибору» представників народу для здійснення законодавства, зміну виборчої системи. Тому пошуки й інших шляхів оптимізації діяльності законодавчої влади потрібно продовжити.
Отже, законодавча влада (її органи), за загальним правилом, не лише законодавствує, а здійснює й інші функції, зокрема дуже важливу функцію контролю стосовно виконавчої влади, разом із тим поняття законодавчої влади, як свідчить її назва, насамперед пов´язано з поняттям закону.
Конституційно-правовий статус Верховної Ради України
Верховна Рада України за конституційним визначенням (ст. 75) є парламентом, тобто одним із органів державної влади в Україні. Як виборна представницька установа, яка обирається народом (виборчим корпусом), Верховна Рада є єдиним органом, який представляє інтереси Українського народу, тобто виражає його суверенну волю (Преамбула Конституції України). З огляду на це Верховна Рада діє згідно з правами, які їй належать, а не на підставі наказів і вказівок, наданих їй будь-ким. Рішення, прийняті нею, виходять від народу. У цьому контексті звернемо увагу на те, що у сучасних державах представницької демократії (включаючи й Україну), поряд із класичними принципами виборів парламенту, основоположними є незалежний мандат депутата (ч. 2 п. 3 ст. 80 Конституції), прийняття рішень більшістю поданих голосів (ст. 91 Конституції) та публічне проходження засідань (ст. 84 Конституції). На підставі цих принципів рішення Верховної Ради походять як у політичному, так і в правовому плані від репрезентованого нею народу. Завдяки використанню вказаних принципів народ може здійснювати і здійснює належне йому право на управління державними справами.
Разом із тим слід пам´ятати, що Верховна Рада України як загальнонаціональний парламент є складовою загальної системи інститутів влади, які, у свою чергу, не володіють монополією на формування політичної волі народу. Так, особливо після грудневих змін до Конституції України 2004 р., діяльність Верховної Ради України багато в чому визначається представленими в ній у вигляді фракцій політичними партіями. Вони є основними факторами формування або неформування державної волі. Фактичний центр цього процесу переноситься з парламенту у менш формалізовану сферу партійних об´єднань. Проте не слід перебільшувати, так само і применшувати можливості парламенту у справі інтегрування суспільних інтересів. Дебати та обговорення в комітетах і на пленарних засіданнях Верховної Ради слугують каналом формування спільних думок і, врешті-решт, прийняттю рішень, яких очікує суспільство. А завдяки рішенням Верховної Ради, прийнятих у межах її компетенції, вони отримують її правове оформлення і стають обов´язковими для всіх на території України. У першу чергу акти Верховної Ради України передають вищим органам державної влади, насамперед Кабінету Міністрів України, волю парламентської більшості.
Класифікація функцій (завдань) Верховної Ради України у доктринальному аспекті ґрунтується й донині на класичній схемі, запропонованій авторитетним фахівцем у галузі англійського конституційного права — B. Беджготом. Множинність повноважень цього органу, перерахованих у чинній Конституцій нашої держави (для прикладу, ст. 85 перелічує 37 найменувань і припис, згідно з яким Верховна Рада України здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції України належать до її відання), еклектично зводиться до таких: 1) законодавствування; 2) формування інших органів; 3) контроль за Урядом; 4) представництво народу; 5) бюджетні повноваження; 6) квазісудові функції.
Сумарний огляд повноважень виявляє центральне місце Верховної Ради України у формуванні державної волі. Хоча Верховна Рада і не володіє монополією, але має найбільш суттєві прерогативи у сфері правотворчості. Не випадково Конституція визначає її, хоча і не зовсім точно, єдиним законодавчим органом держави.
Верховна Рада України бере участь у формуванні вищих органів держави. Зокрема, вона призначає за поданням Президента України Прем´єр-міністра, Міністра оборони і Міністра закордонних справ, а за поданням Прем´єр-міністра — інших членів Кабінету Міністрів України, голів Антимонопольного комітету, державного комітету телебачення та радіомовлення, Фонду держмайна; призначає на посаду та звільняє з посади за поданням Президента України Голову служби безпеки; за цією ж процедурою призначає і звільняє з посади Голову Національного банку. Крім того, Верховна Рада України призначає та звільняє половину складу Ради Національного банку, половину складу Національної ради з питань телебачення та радіомовлення; за поданням Президента призначає та звільняє з посад членів Центральної виборчої комісії, дає згоду на призначення та звільнення Президентом України Генерального прокурора України; призначає та звільняє третину складу Конституційного Суду України, обирає суддів безстроково.
|