Автор роботи: Коломинська Тетяна Борисівна, спеціаліст вищої категорії,
заступник директора Тальнівського економіко-математичного ліцею з виховної роботи
Сценарій літературно-музичної композиції на тему:
«Володимир Івасюк. Життя, як пісня, що не віддзвенить…»
Мета: сприяти організації змістовного дозвілля учнів, розширенню їх кругозору; познайомити з життєвим і творчим шляхом одного із основоположників української естрадної пісні, поета і композитора Володимира Івасюка; формувати національну свідомість, розвивати естетичні смаки та почуття; виховувати любов до українського слова, гордості за невичерпну скарбницю української культури
Обладнання: на сцені плакати з написами: «Володимир Івасюк. Життя – як пісня», «Умирають співці – пісні залишаються », портрет Володимира Івасюка, виставка книг, відеофільм «Червона рута», мультимедійна презентація
Слайд 1 – фото «Володимир Івасюк – композитор, поет-пісняр»
Вступне слово вчителя: Володимир Івасюк… символ, один із основоположників української естрадної пісні. Коротким було його життя, але який вагомий внесок зробив митець у культурне надбання!
Видатний український композитор і поет. Автор ста семи пісень, п’ятдесяти трьох інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Був професійним медиком та скрипалем, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі. Майстерно виконував свої пісні. Мав художній талант, був неординарним живописцем.
На нелегкий час припадає злет його творчості. Фактично наприкінці 60-х — початку 70-х років минулого століття в Україні відбувалася ідеологічна війна з “українським націоналізмом”, хоча, як правило, мало хто був тоді спроможний точно окреслити рамки цього поняття.
Суспільно-політична атмосфера в Україні ставала дедалі задушливішою. Посилився ідеологічний тиск на інтелігенцію. У цей час посилюються репресії проти представників української культури. За ґратами концтаборів опинилися В. Стус, І. Світличний, Є. Сверстюк, Ю. Бадзьо, серед репресованих — В. Рубан, журналіст В. Марченко…
У мистецтві та літературі існувала своєрідна ієрархія тем і героїв, за якою до особливо “престижних” належали теми партії, образи комуністів, робітничого класу тощо. Дослідження з історії України вважалися великим гріхом.
Та 15 років застою не були безплідними для українського мистецтва і літератури. Одним із митців, який вписав золоту сторінку у книгу нашої культури, був Володимир Івасюк — автор безсмертної «Червоної Рути».
Разом з Василем Стусом, Григорем Тютюнником, Сергієм Параджановим, Іваном Миколайчуком він творив обличчя української культури. Культури високого духовного пориву, яка може зробити честь будь-якій цивілізованій нації… Своєю геніальною творчістю вони підносили національний дух нашого народу, спростовували твердження про його меншовартісність. У той страшний час, коли масово закривалися українські школи, вилучалися книги, де згадувалося про українську історію, українська мова витіснялася з вузів і наукових установ, зі службових кабінетів, Івасюкову «Червону Руту» співали по всій “червоній імперії” — від Балтики до Камчатки.
Кожен народ, який не розвиває своєї культури у всіх вимірах, приречений на духовне зубожіння. І коли ми говоримо, що українська пісенна стихія поступувала дещо однобоко, все ж не треба забувати, що, попри всі заборони сталінсько-брежнєвських денаціоналізаторів, фольклорне багатство народу знаходило силу пробитися до людських сердець.
Пісні Володимира Івасюка увірвалися в українську естраду тодішніх 70-х років широким бурхливим потоком, полонили слухачів темпераментними ритмами і ліричними пристрасними інтонаціями та захопили своєю невимушеною легкістю й імпровізацією.
Слайд 2 - «Життя, як пісня, що не віддзвенить…»
Умирають спiвцi - пiснi залишаються. Інколи трапляється, що iм'я автора губиться серед вiкiв, а пiсня живе - стає народною. Люди приймають те, що їм близьке, що хвилює душу i серце.
Поет i композитор Володимир Iвасюк прожив коротке життя - йому було лише тридцять рокiв, коли загинув за нез'ясованих обставин. Лікар за професією (закiнчив Львiвський медичний iнститут). За покликанням - пісняр.
Слайд 3 – «Володимир Івасюк»
Учитель: Очі – дзеркало душі. Вони унікальні й неповторні як і відбитки пальців. Їхня кольорова палітра багата на відтінки та настрої. Очі можуть бути добрими і злими, веселими і сумними. Через ці віконечка душі дивиться на світ наша сутність, найпотаємніше наше єство. У кожного воно своє: у когось, як погожий ранок, у іншого – похмурий день. З давнини віків очі наділялися наймістичнішою й наймогутнішою силою, яка в залежності від ціннісно-морального потенціалу носія була спрямована на зцілення або на руйнування.
Очі – найправдивіше що є в людині, її довічна візитка, котра не піддається штучній корекції. Якби комусь не кортіло, їх «підрихтувати» він не в силі – навіть за допомогою найсучасніших косметичних засобів зробити «ін’єкцію доброти» чи «відкачати» зайву заздрість і злість неможливо. Недаремно при першій зустрічі з незнайомою людиною ми завжди прагнемо поглянути їй у вічі, адже саме очі є найточнішим індикатором людської особистості. У багатьох випадках ми це робимо інтуїтивно, подекуди не усвідомлюючи до кінця, який потужний інформаційно-енергетичний заряд має цей погляд, що за долю секунди сканує усю багатогранність й неповторність людської самотності, найпотаємніші куточки нашої душі. Під час цього контакту душа своїми барвами розкривається, мов на долоні, і вже не вдасться сховати жодної фарби – ні найсвітлішої, ні найтемнішої.
Тому істинно-святими є ті, хто всупереч й наперекір усім обставинам зміг зберегти ту дитячу чистоту, безпосередність й великодушність у своєму серці й у своїх очах. Власниками таких безмежно глибоких очей і шляхетних сердець є надзвичайні люди, духовні провідники нації.
Саме до цієї когорти належить талановитий український композитор, поет-пісняр, віртуозний музикант Володимир Івасюк. Усі, кому поталанило зустріти на своєму життєвому шляху цього веселого й життєрадісного хлопця, в один голос вторили, що найперше, що вражало, з першого погляду й назавжди – його незбагненно прекрасні очі. У тих очах якимось чином вміщалась сонячна блакить дзвінкого неба, прозора голубінь гірських річок і бездонна синь морів. А скільки світла і доброти, щемливої любові та тихого страждання було у них?! Як згодом
згадував Юрій Рибчинський, таких очей, як у Володимира Івасюка він більше ніколи не бачив, він наголошував, що в них було стільки світлого неба, що захоплювало подих. Такі очі бувають лише у маленьких дітей, згадував Рибчинський.
Молода журналістка Галина Тарасюк, пригадуючи свою першу зустріч з Івасюком, теж відзначила неймовірний магнетизм й унікальність його очей. Ця унікальність дозволила їй з більш ніж сотні студентів-медиків безпомилково визначити молодого композитора. Очі в долі Володимира Івасюка відіграли знакову роль. Так, у своїй книжці «Монолог перед обличчям сина» батько Володимира, письменник Михайло Івасюк згадує про жахливу помилку санітарки пологового будинку, яка через неуважність чи то халатність ледь не осліпила новонародженого Володю. Вона замість 2%, закапала в очі немовляті 25% розчин ляпісу. Якби не захисний рефлекс повік, наслідки могли бути трагічними, дитина назавжди б залишилася незрячою. А так ляпіс обпік лише повіки немовляті і чорними сльозами промережив дитячі щічки. Ще тоді батька насторожила ця драматична подія, яка в глибинах підсвідомості закарбувалася тривожною думкою, що тільки-но прийшовши у цей світ, його син заплакав чорними слізьми.
Коли через тридцять років понівечене тіло Володимира знайдуть у Брюховецькому лісі, перше, що впаде у вічі рідним – те, що у Володі були виколоті очі. Це ж як люто треба ненавидіти людину, щоб після жорстокого побиття вчинити таке немилосердне катування над чужою дитиною? Наскільки потрібно зневажати народ, щоб безкарно вбити його національного співця? І з цинізмом та зверхністю заявляти, що не існує ані української мови, ані української культури. А ми покірливо знизуємо плечима, все глибше і глибше занурюючись у комплекс меншовартості, люб’язно випестуваний для нас «старшою сестрою».
І дійсно, а де ж їм взятися, велетам духу, талановитим митцям, поетам, композиторам і т.д., коли великоімперський шовінізм вже більше трьох століть морально і фізично винищує найкращий український генофонд, удобрюючи ним безкраї обшири «єдіной і нєділімой»?!
Слайд 4 - «Будинок у Кіцмані»
Дослідник біографії 1: Народився Володимир Михайлович Івасюк 4 березня 1949 року у районному містечку Кіцмань Чернівецької області в сім’ї вчителів Михайла та Софії Івасюків. Вже у три роки він проявив величезну увагу до музики, з цікавістю спостерігаючи за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки.
Дослідник біографії 2: Батько його був професором української літератури в Чернівецькому університеті, мати вчителька української мови середньої школи. Ще малим хлопцем брав батько Володимира в Карпатські гори й учив слухати, як співають старі ялиці, учив прислухатись музиці бистрих кришталевих гірських потоків. Як глибоко вкорінились у душі молодого генія мелодії зелених Карпат —
відчувається в його піснях, в яких він їх увіковічнив й які нам подарував. Володимир так розповідав про себе: «Я ніколи не думав, що зможу писати пісні. Правда, музику я дуже люблю, чую її навкруги. Все, здається мені, співає. Якось з батьком ми йшли лісовою стежкою, і він запитав мене: « Чи я чув, як співають дерева? Я спочатку не вірив. Ми увійшли у густий ліс. Перестав падати дощ, і небо прояснилося блакиттю, а з смерекових гілок падали краплі, співаючи стару знайому мелодію».
Слайд 5 - «Батько і мати Івасюка»
Дослідник біографії 1: У 1954 році батько композитора разом з іншими жителями Кіцмані добивається, аби в містечку відкрили музичну школу, і п’ятирічний Володя потрапляє в підготовчий клас філії Чернівецької школи №1, де починає оволодівати скрипкою.
Слайд 6 - «Перша скрипка Володі»
Дослідник біографії 2: А в 1956 році іде у перший клас середньої школи. Хлопець проявив неабиякі нахили до гри на скрипці, його запрошують грати на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах, на концертах для робітників та колгоспників. За свою чудову гру Володя отримує від земляків подарунок — гарну німецьку скрипку.
Слайд 7 - «З учителем музики»
Дослідник біографії 1: Учитель хлопця у музичній школі Юрій Візнюк умовляє батьків продовжити музичну освіту дитини, тож після закінчення шостого класу Володя вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені М. Лисенка. Але навчання і виснажлива робота над собою, проживання в гуртожитку далеко від батьків позначились на здоров’ї підлітка і він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання в середній школі та музичній школі за класом фортепіано. У 1964 році Володя створює в школі ансамбль «Буковинка» й пише для нього свої перші пісні, серед яких найперша — «Колискова». Колектив здобуває перемоги на кількох самодіяльних конкурсах, їде до Києва, там його помічають, запрошують на обласне телебачення, нагороджують подорожжю по Дніпру. Що важливо, пісні юного композитора запам’ятовуються, й невдовзі до нього звертаються з проханнями надіслати ноти й тексти пісень.
Слайд 8 - «Володя. Шкільні роки»
Дослідник біографії 2: Попри заняття музикою справи у школі йшли прекрасно. За кілька місяців до її завершення Володя — один з небагатьох претендентів на золоту медаль. Саме тоді трапляється безглузда випадковість, яка невдовзі породить стільки життєвих труднощів та душевного болю. Під час
прогулянки парком хтось з хлопців вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст Леніна, що й було зроблено. Усвідомивши крамольність такого вчинку, друзі беруться знімати картуза. Але хто знав, що бюст не закріплений? У ході “операції” “вождь” падає, хлопці потрапляють в міліцію на 15 діб, відкривається «Справа Володимира Івасюка». Відразу постало питання про виключення з комсомолу, вигнання зі школи і позбавлення атестату.
Дослідник біографії 1: Батьки зробили все, що могли. Володя отримав атестат з четвірками з історії СРСР і суспільствознавства. Сім’я переїжджає до Чернівців. Володя блискуче здає екзамени в медичний інститут і його зараховано на перший курс лікувального факультету. Та радість була передчасною.
31 серпня 1966 року, коли окрилений Володя з пишним букетом квітів прийшов на свято посвяти у першокурсники, ректор Юхимець привселюдно звинуватив Володимира в тому, що він, приховавши епізод із власної біографії, обманом хотів потрапити у лави студентів і при всіх зачитують наказ про його виключення.
Дослідник біографії 2: Можна лише здогадуватися, як почував себе молодий юнак, котрого так незаслужено й привселюдно принизили. Досі невідомо, що за «добра» людина поінформувала керівництво ВУЗу. Важко пояснити таку цинічно жорстоку поведінку ректора, котрий не міг не усвідомлювати усю непедагогічність свого вчинку. Чому не можна було переговорити з Володимиром на самоті, за що його потрібно було привселюдно цькувати? Невже з метою самоствердження, через власні комплекси?! Завдяки підтримці родини і друзів Володя мужньо переносить і цей удар долі.
Слайд 9 - «Володя серед листя»
Дослідник біографії 1 : Юнак продовжує боротьбу за своє майбутнє. Він іде працювати слюсарем на завод «Легмаш». Коли профспілковий діяч Леонід Мельник дізнається, що Володя музикант, то доручає йому створити і вести заводський хор. Невдовзі цей хор починає займати провідні місця в оглядах художньої самодіяльності, на виступах ансамблю акомпанує сестра Володі Галя, хористи виконують Володині пісні. На хвилі натхнення Івасюк ризикує і під псевдонімом Весняний надсилає на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки». Отримує першу премію.
Дослідник біографії 2: Через рік за рекомендацією «Легмашу» Володя вступає в Чернівецький медінститут.
Слайд 10 - «Медінститут»
Мистецтвознавець 1: Він симпатичний усім, його відразу ж обирають старостою групи, запрошують в оркестр народних інструментів «Трембіта», в камерний оркестр медінституту. Вже в 1968 році в популярній передачі
Українського телебачення «Камертон доброго настрою» Івасюк разом з ансамблем «Карпати» виконує пісню «Я піду в далекі гори».
Слайд 11 - «Я піду в далекі гори»
Мистецтвознавець 2: Пісня сподобалась, але відеозапису на УТ тоді ще не було, отож на прохання телеглядачів пісню повторили в наступній програмі «Камертону», а Івасюкові надіслали від обласної телестудії вдячного листа за участь у програмі. Наступної, 1969 року, осені пісня «Я піду в далекі гори» прозвучала в популярній радіопередачі «Від суботи до суботи». Мабуть, саме на той час припадає знайомство Володимира Івасюка з Віктором Герасимовим, який тоді вів цю популярну радіопрограму.
А сьогодні цю пісню виконає __________________________________________
Слайд 12 – 13 «Автограф пісні «Мила моя» (ноти, вірш)
Мистецтвознавець 1: Після закінчення третього курсу Володя починає працювати над піснею «Червона рута». Хоча й до цього було багато пісень про загадкове зілля руту-м’яту, саме «Червоній руті» судилось полонити стільки сердець своєю ліричністю та своїм романтизмом. Коли Володя запропонував показати «Червону руту» й «Водограй» в передачі українського телебачення «Камертон доброго настрою», з’ясувалось, що нікому виконати жіночу партію, оскільки всі роз’їхалися на літні канікули. Тоді запросили володарку чудового сопрано, вчительку музичної школи №1 Олену Кузнєцову, і разом з нею Володя впродовж двох тижнів давав життя новій пісні.
Слайд 14 - «Кузнецова-Івасюк Рута 1-4»
Мистецтвознавець 2: І ось, 13 вересня 1970 року на Театральному майдані Чернівців у присутності тисяч чернівчан і на очах мільйонної глядацької аудиторії постала чудова пісня — перший великий тріумф молодого митця.
Червона рута у потрактуванні Володимира — це не просто щире велике кохання двох молодих людей. У ній — незбагненна глибина, вища таємниця. Адже вона не стала шлягером, не спалахнула вогником, щоб погаснути. Коли 13 вересня 1970 р. Чернівецька телестудія транслювала з Театральної площі на всю Україну «Червону руту» Володимира Івасюка, на площі та прилеглих вулицях завмер автомобільний рух. У 1971 р. «Червона рута» була визнана “піснею року”. Відтоді минули десятиліття, а цю пісню без перекладу співають у всьому світі.
Слайд 15 - «Володя в юності»
Мистецтвознавець 1: У 1971 році в Карпатах був знятий фільм «Червона рута», у якому брали участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі «Смерічка» і «Росинка». Це був перший український музичний фільм. У ньому прозвучали пісні Івасюка, Дутківського, Скорика. Цього ж року у передачі ЦТ «Алло, ми шукаємо таланти!» звучить Володина пісня «Водограй», а «Червона рута» стає піснею року на Всесоюзному конкурсі «Пісня–71».
Кадри з фільму «Червона рута».
Відео «Червона рута» (Івасюк, Зінкевич, Яремчук)
Мистецтвознавець 2: Володимир дуже любив дітей, хотів стати лікарем. Він закінчив з відзнакою Чернівецький Медичний Інститут.
Навесні 1972 року починається львівський період у житті Володі: він переїжджає до Львова, де стає студентом підготовчого композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медичного інституту. Розширюється коло мистецьких знайомств. І праця, невтомна праця.
Зродились відтоді 60 чудових пісень Володимира Івасюка: «Водограй», «Мила моя», «Журавлі», «Два перстені», «Дві скрипки», «Капелюх», «Зірки на снігу», «Кленовий вогонь» та інші…
Пісню «Кленовий вогонь» виконує_____________________
Дослідник творчості 1: Пісні Івасюка родились з серця. У них ми не знаходимо колгоспного чи московського намулу. Його пісні сповнені красою, мелодією, поетичним змістом. Пісні Івасюка несли ще й інше завдання: оскільки тоді на нашій рідній, не своїй землі, патріотичні пісні були заборонені, навіть класичні твори що раз, то менше виконувалися, то пісні Івасюка, з виразним народним смаком, були цінним магнітом, що притягав, тримав і закріплював молодь при національній українській стихії.
Володимир Івасюк став легендою в своєму часі. Він, як Тарас Шевченко в 19-му столітті і Василь Симоненко в 60-их роках, пробудив приспаний дух молоді.
Слайд 16 - «Скільки я не оглядався навкруги, ніхто так того зробити не може, як Софія»
Володимир Івасюк
Дослідник творчості 2: І вона так само стверджувала: «Не знаю, як би склалась моя творча доля, якби ми розминулись із композитором Володимиром Івасюком».
Слайд 17 - « Фото Івасюка з Ротару»
Дослідник творчості 1: А могли розминутись. Бо юна співачка Софія Ротару, що перше своє визнання завоювала в 1964 році на республіканському огляді художньої самодіяльності, розпочинала свою сценічну діяльність як виконавиця народних пісень. Через 4 роки вона представляла Радянський Союз на Всесвітньому фестивалі молоді й студентів у Софії — так само в жанрі народної пісні — й завоювала гран-прі. «Софія підкорила Софію!» — такими були
заголовки болгарських газет у ті дні. І добре пам’ятаю, як і самій було радісно від того, що найкраща молода співачка світу — з Чернівців, з Буковини. Її фото прикрасило всі молодіжні республіканські й центральні видання.
Дослідник творчості 2: Вже тоді, у 1968, йшли “на Софію Ротару”, хоч вона — у ранзі самодіяльної співачки — виступала на сцені гарнізонного Будинку офіцерів. Худенька, чорнява, в жовтій сукні, співала російською, молдавською, українською, болгарською мовами. Працювала тоді викладачем у Чернівецькому культосвітньому училищі, природно, використовувала кожну нагоду, щоб виступити. Добра традиція звітних концертів мистецьких навчальних закладів для всього міста не перервалася й сьогодні. Здається, в 1970-му такий концерт культосвітнього училища завершувала Софія. Її зодягли в костюм в’єтнамської партизанки й вона виконувала пісню «Руки геть від В’єтнаму!» Пісня була пафосна, але запам’яталася — саме завдяки виконавиці — її, тендітну, струнку, виносили на сцену на якомусь величезному крузі, і вона вимагала: «Руки геть від В’єтнаму!». Стільки справедливого гніву й обурення було в її голосі, що ми погоджувались з нею й проводжали її оваціями.
Слайд 18 - «Фото Ротару і текст: «Володя був мій композитор»
Дослідник творчості 1: Переломним у творчості Софії Ротару був 1971 рік, коли вона знялась у музичному фільмі «Червона рута». Після цього й розпочалась її співпраця з Володимиром Івасюком. Як говорила вона сама в інтерв’ю чернівецькому телебаченню в 1988 році, «Володя був мій композитор. Усі пісні, які він писав, одразу ставали моїми. Мені нічого не треба було придумувати, все відбувалось ніби саме собою, ніби ця мелодія жила в мені, була моєю й просто хтось доторкнувся до струн моєї душі, і вони зазвучали».
Одна з перших виконаних Софією Ротару Івасюкових пісень — «Балада про дві скрипки» на вірші Василя Марсюка. Прем’єра пісні відбулась у червні 1972 року в телепередачі «Сяйво», а співали удвох — Володимир Івасюк і Софія Ротару. Того ж року співачка й ансамбль «Червона рута», створений при Чернівецькій обласній філармонії, вперше поїхали на гастролі по країні.
Дослідник творчості 2: Улітку цього ж року в Болгарії на конкурсі «Золотий Орфей» вона отримала першу премію. А в 1974-му в польському Сопоті — другу премію. Вперше на цьому престижному міжнародному пісенному конкурсі прозвучала українська пісня — «Водограй» Володимира Івасюка. Знаменитий уже тоді творчий дует Івасюк-Ротару польські журналісти називали «двоє популярних». У них брали інтерв’ю, «Водограй» і «Червону руту» передруковували в своїх журналах. А по закінченні конкурсу Софія Ротару й Володимир Івасюк виступили з концертом у посольстві СРСР у Польщі.
Слайд 19 - «Перший спільний виступ Володимира Івасюка та Софії Ротару»
Сьогодні пісню «Водограй » виконає ____________________________________
Слайд 20 - « Автограф пісні «Водограй» »
Дослідник творчості 1: 1974 рік у біографії Івасюка відзначився ще двома моментами: його обирають делегатом ХХІІ з’їзду комсомолу від Львівської області, того ж року він стає студентом підготовчого відділення Львівської консерваторії по класу композиції. Разом з тим йому продовжують надходити листи з найвіддаленіших містечок і сіл СРСР — усі хочуть висловити свою велику і щиру прихильність молодому таланту. Це додає Володимиру ще більшої наснаги.
Слайд 21 - «Володимир Івасюк за своїм роялем»
Дослідник творчості 2: У 1975 році він пише музику до спектаклю за романом О. Гончара «Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли справа торкнулася висунення кандидатури Івасюка на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось викреслив його прізвище. А потім згоріли декорації до вистави… Тоді ж був знятий фільм «Пісня завжди з нами», у якому прозвучало шість пісень Івасюка. Володя проводив дуже багато часу на зйомках, тому пропустив чимало занять. Це стало причиною його виключення з консерваторії. Про цю прикрість Володя не говорив нікому, навіть батькам. Пише музику до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі.
Слайд 22 «Улюблене робоче місце композитора»
Дослідник творчості 1: Через три роки ціною великих зусиль він поновився у консерваторії в класі Лєшека Мазепи. У видавництві «Музична Україна» виходить збірка пісень Івасюка «Моя пісня». Софія Ротару з піснею Володимира «У долі своя весна» перемагає на фестивалі «Сопот–77», а сам він працює над підготовкою платівки-гіганта. Як згадує київський звукорежисер М. Дідик, право на платівку-гігант мали лише члени Спілки композиторів, Володя ж тоді був звичайним студентом консерваторії. Тому “гігант” дався йому дуже важко, але коли він вийшов, то розійшовся вмить.
Дослідник творчості 2: У 1978 році Володя перемагає на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві і отримує дипломи II ступеня за «Сюїту-
варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара». Львівська комсомольська організація збирає документи для висунення Івасюка на присудження премії імені Островського, його запрошують до участі в роботі журі республіканського конкурсу молодих виконавців. Він дає інтерв’ю, про нього пише преса, його пісні звучать на радіо. Однак із виставою «Прапороносці» Івасюк не потрапляє в число претендентів на премію Островського. Про це він дізнається у Хмельницькому. А коли 24 квітня повертається до Львова, то за якимось дзвінком-викликом в обід одягається, йде до консерваторії і більше не повертається.
Учень 1: У квітні 1979 року Івасюк пішов із дому й не повернувся. Про смерть композитора ходить кілька версій: від вбивства — до самогубства. Архіви цієї справи, що знаходяться в Москві, кілька десятиліть не відкривалися, бо були під грифом «секретно». Лише у цьому році резонансну справу 30-річної давнини про причини смерті Володимира Івасюка поновила Генпрокуратура. Тодішня офіційна влада прикрилася розмитим формулюванням «загинув за нез’ясованих обставин у Брюховецькому лісі». Але родичі Iвасюка вважають, що Володимира вбили. Впізнати композитора було практично неможливо: обличчя знівечене, поламані пальці і все тіло в синцях. Усі, хто близько знав Володимира, розмови про його самогубство називають наклепом. У ті фатальні дні зникли всі ноти, що були в івасюкiвському портфелі (він писав квартет для мідних інструментів — це курсова робота композитора).
Учениця 2: За день до свого зникнення Володимир їхав із Хмельницького, де проходив Всеукраїнський конкурс артистів естради, членом журі якого він був. Ольга Рудковська, заступник директора Будинку народної творчості в Києві, згадує, що багато людей пішли проводжати Володимира на вокзал, але були здивовані тим, що він зволів їхати не потягом, а відправився у Львів на легковому автомобілі з колишнім керівником ансамблю «Арніка». Помітно нервував, кудись поспішав. Пізніше, відновлюючи картину трагедії, друзі й родичі пригадали, як Володимир їм скаржився на кількаразові дзвінки з анонімними погрозами на свою адресу
Учень 1: У теплі й сонячні дні, в квітні-травні 1979-го року, у Львові почалася голгофа молодого українського композитора. Каґебісти, наче дикі звірі, насолоджувалися своєю жертвою. Вони, прокляті, намагалися видерти душу з тіла молодого Володимира — творця незабутніх для українського народу пісень.
Слайд 23 - «У Брюховецькому лісі»
Учениця 2: Мучили й катували його, а понівечене тіло повісили на дереві, в глухій закутині в Брюховецькому лісі, у військовій зоні, відгородженій дротом, недалеко Львова… Це було 18 травня 1979 року.
Слайди 24-25 - « Той самий бук» і «Українське небо почорніло…»
Учень 1: Українське небо почорніло, немов замовкли сині Карпати. Сутінки вкрили гірські стежини. Зів’яла на високій полонині червона рута… Заплакала гірко мати Івасюка, заплакали його друзі, заплакала вся Україна… — Немає більше серед нас композитора Володимира Івасюка! — понеслася сумна вістка по всій Україні. Сумом оповилися гори й ліси, сум наповнив серця земляків Володимира в Україні і на чужині. Замовкла струна — співуча, золота струна України. Його пісні, наче свіжа вода з криниці біля рідної хати, з якої черпнув води, щоб напитися; затуманив він подих — дзвенить ця водиця, бентежить серце, душу, палає, як квітка з полонини.
Слайд 26 - «Поховальна процесія»
Учениця 2: Ховали Володю 22 травня, в день, коли прах Великого Тараса перевезли на Україну. Дубову труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, люди відмовилися класти на автомобіль й на раменах несли від оселі до самого Личаківського цвинтаря. Це була не бачена на ті роки процесія, це була непокора владі, адміністрації, судовим оманам. Про час і місце похорону ніде не повідомлялося. Некролог з’явився лише в одній газеті, яка виходила малим накладом — у «Львівському залізничнику». У ВУЗах призначили саме цього дня комсомольські збори з обов’язковою явкою. Були дані вказівки під загрозою виключення чи звільнення з роботи не йти на похорон. Жодної квітки у Львові не знайти, усі вони там — для Володі, останні живі квіти його останньої весни.
Учень 1: Коли труна пливла до Личаківського цвинтаря і злива квітів встеляла останній його зелений шлях, важкими кроками ступали львівською бруківкою десятки тисяч людей з усієї країни, його істинні друзі і побратими за життя і дотепер.
І коли поставили біля ями труну, всі чекали якусь мить: хто вийде наперед і скаже перше слово. Той крок зробив і перше печальне слово мовив Ростислав Братунь. Голос його постійно тремтів і зривався, відчувалося, що хоче сказати те, що знають усі, але ще не час. Коли закінчив, тисячі подумки вклонилися йому за те, що не побоявся, не зрадив, не відступив. А це коштувало Ростиславу Андрійовичу посади голови Львівської організації спілки письменників та спокою до кінця життя. Свого побратима по перу підтримав завжди щирий Роман Кудлик. Виступи родини Січко закінчилися тюремним ув’язненням. Коли студенти консерваторії заспівали «Чуєш, брате мій», було чути не плач, а справжнє ридання. Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому.
Учениця 2: Після похорону від рідних композитора відцуралися, ніхто не заходив, почалося страшне цькування вже мертвого Володимира. Навіть мертвому йому не могли простити його таланту, бо й мертвим він затьмарював своїми талантом живих. І справді, його ненавиділи живим, його боялися й мертвим. Могилу тричі підпалювали, а одного разу в червневу зливу горіли квіти. Пам’ятник, який виконав Микола Посікіра, прочекав у майстерні 10 років дозволу на встановлення. Але дякуючи народові, його любові до митця, могила цілий рік в
квітах, завжди святочна. Чому? Вражають слова Ліни Костенко: «Слава — це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе».
Слайд 27 - «Пам’ятник на могилі Івасюка у Львові»
Дослідник біографії 1: Пройшли вже десятки років, як Володимир Івасюк покинув цей світ. Але з нами залишились його пісні, своїм талантом він зробив їх вічно сучасними. Сьогодні ми тільки можемо вшановувати пам’ять Івасюка. У 1989 році «Червона рута» стала назвою однойменного фестивалю. У 1994 році Леонід Кравчук підписує Указ про присудження Володимиру Івасюку Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. 4 березня 1999 року в Чернівцях відкрився Меморіальний музей Володимира Івасюка. 18 липня 2001 року на V Ювілейній Церемонії нагородження лауреатів Всеукраїнської премії у галузі музики та масових видовищ «Золота Жар-птиця» Володимир Івасюк був нагороджений у номінації «За внесок у розвиток музичної культури України XX століття».
Але здійснити найбажаніше — повернути його до життя — нам не вдасться ніколи…
Слайд 28 - «Тебе забрала в нас травнева днина»
Читець 1: декламує вірш Василя Мартинова
|