Українська драматургія і театр 70-90 років


Скачати 105.99 Kb.
НазваУкраїнська драматургія і театр 70-90 років
Дата03.01.2014
Розмір105.99 Kb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Музика > Документи
Українська драматургія і театр 70–90 років XIX століття

Історичний шлях, пройдений українським театром протягом XIX ст., багатий на великі імена та події. Драматургія другої половини XIX ст. має своїх видатних театральних діячів: М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого. 280px-єлисаветградськийтеатр

Вони у 80-х pp. на матеріалі з життя сучасного їм села створили ряд визначних соціально-побутових і соціально-психологічних драм. Піднесення реалістичної драматургії забезпечило успіх театру корифеїв, завдало нищівного удару антихудожній «горілчано-гопачній» театральщині, сприяло становленню сценічного мистецтва Західної України, витісняючи і перекладні водевілі, і недолугі оригінальні комедії та псевдоісторичні трагедії.

Перші спроби відродити національний театр з’являються лише в 60-х та 70-х рр. ХІХ ст. У 1873–1874 рр. Марко Кропивницький з успіхом улаштовував українські вистави в Харкові, а 1876 року створив трупу в Катеринославі. Проте Емський указ спричинив майже п’ятирічний вимушений «антракт» у розвитку національного театру. У 1880 році пункт Емського указу стосовно заборони українських п’єс був переглянутий, унаслідок чого театральні вистави та концерти, хоч і з величезними обмеженнями, але дозволили проводити.

Вісімдесяті роки дев’ятнадцятого століття на Наддніпрянській Україні стали періодом розквіту українського професійного театру, справжнім батьком якого вважають Марка Кропивницького.

10 січня 1882 року М. Кропивницький здійснив постановку п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Власне, саме з цієї дати й починається літочислення українського професійного театру.

Театр корифеїв

Театр корифеїв — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлизаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.

Із театром корифеїв також пов'язані імена М. Заньковецької, П. Саксаганського.

Вистава “ Про ревізії ” 1885 року.

Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру. Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх.

1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр.

У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», « Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя.

М. Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за іншi київськi театри.

Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни, коли царською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.

У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили «Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського», яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі в 1900 р. виникла об’єднана трупа корифеїв українського театру — «Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької».

Одним із найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п’єс. Серед них — «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий» та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільного буття.

З театром корифеїв пов’язана творчість Марії Заньковецької. Її прирівнювали до видатних актрис світу — італійки Елеонори Дузе та француженки Сари Бернар.

Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст.

У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки в Коломиї, Львові, Перемишлі.

Перші спроби підготовки професійних акторів пов’язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М. Лисенка.

Творчою лабораторією став один із найкращих тогочасних театрів — театр М. Садовського:1906 р.— у Полтаві, з 1907 р.— у Києві.

М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями. У складі трупи працювали М. Заньковецька, М. Старицька, Лесь Курбас, якого М. Садовський запросив зі львівського українського народного театру товариства «Руська бесіда». Музичне оформлення спектаклів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, художнє — В. Кричевський. Таким чином, створилися передумови розвитку українського театру-модерну, основи якого заклала драматургія Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся.

Українська музика була невід’ємною складовою побутово-реалістичного й романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери. Тут багато важив неповторний чар української народної пісні.

Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М. Лисенко (1842–1912) — видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики й педагог, засновник професійної школи. Навчався в Петербурзькій та Лейпцігській консерваторіях. Активно освоював у своїй музиці шевченкіану (понад 80 вокально-хорових творів різних жанрів).

Композитор збагатив майже всі жанри української музики. Йому належать опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Енеїда», дитячі «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

М. Лисенко — основоположник інструментальних жанрів в українській музиці, створив численні фортепіанні твори. З іменем Лисенка пов’язаний розвиток національної музичної освіти. Він організовував хори, недільну школу для хлопців-селян, викладав у приватних музичних школах, 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу. Тут навчались українські композитори К. Стеценко, Л. Ревуцький, О. Кошиць.

Видатними творцями духовної музики на зламі XIX–XX ст. були К. Стеценко та М. Леонтович.

Розвитку професійної музичної освіти сприяло відкриття консерваторій у Києві, Одесі, Харкові. Почали діяти Одеський Український музично-драматичний театр, Харківський театр опери та балету.

Значну роботу з розбудови музичної культури в Західній Україні проводили композитори І. Лаврівський, С. Воробкевич, В. Матюк, А. Вахнянин, О. Нижанківський, Д. Сочинський, В. Барвінський, С. Людкевич.

У Львові 1903 р. заснована музична школа (з 1907 р.— Вищий музичний інститут, з 1939 р.— державна консерваторія імені М. В. Лисенка). У 30-х роках діяли 9 філій музичного інституту — у Бориславі, Дрогобичі, Стрию, Тернополі, Яворові

та інших містах.

Іван Карпенко-Карий677531839

(1845 – 1907)

Іван Карпович Тобілевич (літературний псевдонім — Іван Карпенко-Карий) народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка Бобринецького повіту біля Єлисаветграда. Предки Тобілевичів колись були досить багаті, належали до польської шляхти. Коли ж

прийшлося документально підтверджувати дворянство, рід уже настільки збіднів, що у Тобілевичів не було ні землі, ні кріпаків, а до того ж в різних документах прізвище було написане по-різному (Тобілевич — Тебілевич — Тубілевич), що призвело до довгої судової тяганини. Правда, пізніше на основі цієї родинної справи Іван Карпенко-Карий написав чудову комедію «Мартин Боруля».

Батько, Карпо Тобілевич, працював управителем поміщицького будинку за чинш, тобто за певну частку прибутку від господарства. Свою дружину-кріпачку він викупив у пана Золотницького, в якого служив. Взагалі, подружжя Тобілевичів мало дуже неприємні

спогади про кріпосників і кріпацьку неволю, тому в дітей, а їх у Карпа та Євдокії було шестеро, з малих літ культивувалися повага і співчуття до простого народу. Іван, найстарший з дітей, дуже захоплювався маминими піснями і в дитинстві мало не щодня просив її розповісти й проспівати драму

І. Котляревського «Наталка Полтавка» напам’ять. Батько ж особисто вчив дітей грамоти вдома. Спочатку свого первістка Карпо Тобілевич віддав у Бобринецьке повітове училище, яке в 1859 році Іван закінчив на «відмінно». Поскільки сімейний бюджет був обмежений, батько прилаштував

чотирнадцятилітнього Івана писарчуком в канцелярії спершу в Малій Висці, а згодом у Бобринці. Кар’єра виявилася досить успішною, хоча сама робота не була милою. Іван став канцеляристом, а пізніше столоначальником із кримінальної частини.

На цих посадах і пізніше, вже будучи секретарем поліції у Єлисаветграді (а саме це

місто у 1865 році стало повітовим і сюди переїхали всі державні установи відповідного масштабу й призначення), він мав нагоду бачити повну безправність простої людини, черпати з життя і відкладати у пам’яті сюжети для своїх драм.

Саме в цей час у Єлисаветграді пожвавлюється театральна діяльність. Молодь міста створює самодіяльну трупу й ставить на сцені «Назара Стодолю» Т. Шевченка. Івану Тобілевичу пропонують роль Гната. Під час репетицій Іван все більше й більше захоплюється грою і рисами характеру дівчини, яка грає роль Галі — Надії Тарковської. Шевченкова п’єса їх не тільки познайомила, а й поєднала. На згадку про свою першу роль Тобілевич залишає у псевдонімі прізвище Шевченкового героя, додавши цю частину псевдоніму до іншої — імені, по батькові — Карпенко. Так в літературу, драматургію та театр на довгі роки приходить нова постать, яскрава, непересічна

особистість — Іван Карпенко-Карий.

На жаль, сімейне щастя Івана та Надії було недовговічним. З п’ятьох дітей двоє померло, молодою покинула цей світ і дружина. Вродливого вдівця помітила акторка Софія Віталіївна Дітковська, подруга його сестри Марії: «Перші дні його вступу до нашої

трупи я теж уважно приглядалася до нього. Адже ж то був Машин брат, який, за її словами, завжди заступав їй батька і морально, і матеріально. Обличчя у Івана Карповича було ще не старе. Сірі, розумні очі вміли дуже уважно й привітно дивитись на того, з ким він розмовляв. Густе, русяве волосся було зачесане на боковий проділ.

На скронях уже почала пробиватись сивина, і такі ж сиві ниточки виблискували у його зачісці. Він виглядав трохи втомленим і зажуреним».

Проте раннє вдівство, постійні турботи про хліб насущний для багатодітної сім’ї не зламали митця, не стали йому перешкодою для громадської активності й театральної діяльності. Іван Карпович був одним із засновників у Єлисаветграді школи для бідних дітей, в якій навчали ремесла і грамоти, став членом таємного народницького гуртка, листувався з Львом Толстим, займався самоосвітою, студіюючи кращі зразки світової драматургії, грав на сцені.

Безперечно, що чиновник з такими уподобаннями не міг подобатися існуючій владі. Іван Карпенко-Карий потрапив під підозру свого ж відомства, і указом міністра внутрішніх справ був звільнений з роботи. Цей випадок афористично прокоментував Франко. В його інтерпретації звичайна життєва неприємність у долі Івана Тобілевича перетворилася у пророчий знак Божого Провидіння: «Росія втратила поліційного пристава, Україна зискала Карпенка-Карого». Проте без роботи в Єлисаветграді протриматися із сім’єю було неможливо. Іван Карпенко-Карий покидає місто й переїжджає на хутір Надія, який вже став його власністю. Тут він займається хліборобською працею, копає став, виховує дітей, а ночами читає і пише.

З тихого, але глухого закутка Івана Карпенка-Карого вириває Старицький. Отримавши від Михайла запрошення влитися у театральне товариство, Карпенко-Карий збирає речі, залишає дітей на старого батька, аж ніяк не втішеного тим, що троє синів і дочка вибрали театр, а не прибуткові посади, і готується до театральної кар’єри. Проте Івана арештовують за те, що працюючи в поліції, використовував своє службове становище для виготовлення фальшивих документів для революціонерів і відправляють на заслання в Новочеркаськ.

Коли ж туди прибула вже давно закохана у Івана Карповича Софія Віталіївна Дітковська, тоді драматична актриса, а пізніше ще й письменниця та фольклористка, то жахнулася з його вигляду: «Зустріло мене бліде, здивоване, немов крижане, обличчя. Потім радість, зворушення й сльози...» Проте Карпенко-Карий не міг ламати життя молодої дівчини, почав умовляти її не зв’язуватися з ним, повертатися у свою театральну трупу: «Вертайтесь до товаришів, до живого діла. Ви ще молода, повна сили й надій. Що вам робити тут, у моїй могилі? Залишіть мене одного. Навіщо нищити своє молоде життя? Не хочу я від вас такої великої жертви». На засланні Карпенко-Карий навчився ремесел палітурника'та коваля, шліфував і переписував свої драми «Безталанна», «Бондарівна», «Мартин Боруля», а водночас чекав якнайгіршого вироку, адже слідство у справі його участі в таємному товаристві і сприянні йому наближалося до кінця. А тим часом від Софії приходили зворушливі листи закоханої жінки, на які він відповідав, але до себе все одно не кликав: «Нарешті прийшов один лист, в якому Іван Карпович просив мене перевірити себе саму: чи зможу я заради нього зректися і своєї роботи, і свого краю, і своєї родини. Прочитавши оті слова, я вже більше не вагалася, я знала, що мушу їхати до нього і що без нього немає для мене щастя на світі». На початку червня 1884 року Софія прибула в Новочеркаськ і стала дружиною засланця.

Хоч який гучний процес було влаштовано в Україні над Іваном Тобілевичем, суд уже не міг не зважати на закон, як це робилося раніше, тому Карпенкові-Карому пощастило хоча б у тому, що його не вислали до Сибіру, а дозволили жити з дітьми на родинному хуторі, який за роки відсутності Івана Карповича підупав настільки, що не міг навіть прогодувати сім’ю. До того ж, старий Карпо Тобілевич вибивався із сил, розриваючись між господарством і неслухняними онуками, яких під доглядом наймички залишав у Єлисаветграді, де вони ходили до школи.

Півтора року Іван Карпенко-Карий каторжно працював на землі, рятуючи від конфіскації за борги свій хутір і землю Тарковського. Слисаветградські знайомі кпили між собою, що Тобілевич «опустился и опростился», дорівнявся до селянина, але Іван Карпович не зважав ні на що.

Виїхавши з Новочеркаська 5 червня 1887 року і через кілька днів прибувши в Єлисаветград, а звідти на хутір, Іван Карпенко-Карий під гласним наглядом поліції знаходився тут до 10 грудня 1888 року. Як тільки було знято гласний нагляд і заборону жити в Києві, Харкові, Москві та Петербурзькій губернії, актор і драматург вирішив повернутися на сцену. Спочатку він влився у трупу свого брата — Миколи Садовського, але вона розпалася, і Карпенко-Карий примкнув до тої, яку очолював інший брат — Павло Саксаганський і в якій грала сестра Марія зі своїм чоловіком. Проте з приходом Івана в цей колектив на трупу посипалися нещастя: прямо на сцені, зігравши Софію з «Безталанної», померла Марія Садовська, а в Катеринославі страшна пожежа знищила все майно мандрівного театру. До того ж, гастролі були можливі лише в певний період. В інший час Карпенко-Карий неодмінно повертався на хутір, нещадно гробив себе непосильною працею біля поля, а ночами ще й писав. Тут, на хуторі Надія, народилися кращі його драми: «Сто тисяч» і «Хазяїн», «Паливода XVIII століття» і «Сава Чалий», «Суєта» і «Житейське море». Івана Карпенка-Карого справедливо називають батьком української комедії, адже саме він започаткував цей жанр «Стома тисячами» та «Хазяїном». Хоча писати Іван Карпен-

ко-Карий почав значно пізніше, ніж грати на сцені, він створив 18 оригінальних п’єс, які й досі не сходять з театральних підмостків.

Залишається малодослідженим талант цієї людини як актора. Іван Карпенко-Карий чудово зіграв такі ролі у власних драмах, як Пузир («Хазяїн»), Калитка («Сто тисяч»), Мартин Боруля й Омелько («Мартин Боруля»).

На жаль, доля відміряла Івану Карпенку-Карому лише 62 роки. Невиліковна хвороба призвела до мученицької смерті за межами України, куди любляча дружина повезла його лікуватися. Іван Карпенко-Карий помер 2 вересня 1907 року в Берліні. Тіло було перевезено в Україну й тут поховано.



Схожі:

КОНТРОЛЬНА РОБОТА № Варіант ІІ Українська драматургія і театр 70-90 рр. ХІХ століття
Професійна театральна трупа Михайла Старицького ввійшла в історію українського театру під назвою
КОНТРОЛЬНА РОБОТА № Варіант І Українська драматургія і театр 70-90 рр. ХІХ століття
Для чого Орися, героїня твору М. Старицького «Оборона Буші», наказала Антосеві прийти в таємний льох?
Тема: «Драматургія. Українська література за межами України. Розвиток...
Мета: актуалізувати, систематизувати й закріпити знання учнів із вивчених тем; виявити рівень знань
Драматургія (дидактичний матеріал) Гра «Знайди помилку»
У Галичині до 1848р. існував тільки український театр, а діяльність німецького та польського заборонялася. (Навпаки)
Городищенський р-н, Черкаської обл. Орловецька ЗОШ I-III ст Попович...
Тема: Шкільний театр, зв’язок із викладанням поетики та риторики, народний ляльковий театр вертепи. Театр на Запоріжській Січі
Н73 Новий довідник: Українська мова. Українська література. — К.: ТОВ «КАЗКА», 2008. т— 864 с
М. Радишевсъка — старший учитель, учитель-методист, відмінник народної освіти (автор розділу «Українська мова»)
Літературознавчий словник по темі «Драматургія»
Плеяда – група видатних діячів певної епохи, пов’язаних спільністю поглядів, завдань, напряму діяльності
Первобитная історія найтриваліший період в житті людського суспільства....
У свою чергу палеоліт (древнекаменний століття) підрозділяється на ніжній з епохами: олдувайськой (близько 2,6-0,7 млн років до наших...
Міська програма соціального захисту ветеранів педагогічної праці Загальні положення
В місті проживають ­­­­172 педагога-пенсіонера, у тому числі 77, які вийшли на пенсію за вислугу років і мають відповідно педагогічний...
Тема. Коли пісня жартує
Музичний матеріал: українська народна пісня «Сіяв мужик просо»; українська народна пісня «Господарство»; українська народна пісня...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка