більшість, меншість, частина, ряд чи неозначено-кількісними гурт, купа: Гоупа студентів прийшла складати іспит.
Присудок у формі якщо підмет виражений словосполу- однини ченням із кількісними числівниками і
сприймається як одне ціле:
"П’ять ораторів змінюється за хвилину - так кортить усім говорити” (О. Довженко).
Присудок у однині якщо підмет має слова дехто, ко
жен, жоден:
“І кожен з нас те знав, що слави нам не буде"(І. Франко).
Присудок у множині якщо підмет виражений словосполу
ченням із збірно-кількісними словами більшість, меншість, частина, ряд і т. д., коли треба підкреслити множинність предмета (підмета): Більшість студентів не сприймають його.
УСКЛАДНЕНЕ РЕЧЕННЯ. Ускладненими називаються речення з уточнюючими (див. УТОЧНЮЮЧІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ), відокремленими (див. ВІДОКРЕМЛЕНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ), однорідними (див. ОДНОРІДНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ) членами речення, звертаннями (див. ЗВЕРТАННЯ), словами-реченнями (див. СЛОВА-РЕЧЕННЯ), вставними словами і словосполученнями (див. ВСТАВНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ) тощо. Наприклад:
“А он старе Монастирище, колись козаиькеє село” (Т. Шевченко) (відокремлена прикладка);
“Весняний місяць світить легко, молодо"(Є. Гуцало) (однорідні обставини);
“Миколині батьки жили тут, у Зарічному, на околииі міста..." (Ю. Мокрієв) (уточнюючі обставини);
‘Спи ж ти, малесенький. Пізній - бо час" (Леся Українка) (звертання);
Тіарно, нічого й казати. Вмієш ти слова складати” (І. Франко) (вставна конструкція).
132
УТОЧНЮЮЧІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ. Уточнюючими членами речення називають такі члени речення, які вимовляються з особливою інтонацією і уточнюють, пояснюють, конкретизують значення головних чи другорядних членів речення. Ці члени речення конкретизують зміст одноіменного члена, звужуючи або обмежуючи його значення чи даючи йому іншу назву; відповідають на питання: а як саме? а який саме? а що саме? і под. Вимовляються вони з видільною, уточнюючою інтонацією і на письмі виділяються комами, рідше - тире.
“Внизу, за скелями, глухо шуміло море” (О. Донченко) (уточнююча
обставина - де саме внизу?).
Уточнюватися можуть і головні члени речення, і означення, і додатки, і обставини:
підмети:
“Ще будем жити ми- і я, і ти!” (П. Тичина);
присудки:
“Від вибухів у вухах шуміло - ревло, гуло і гупало" (з журн.);
додатки:
На уроці повторювали другорядні члени речення, зокрема
додатки,
прикладки:
“Коли ви мені, старому батькові, не ймете віри, то я запишу
на папері”(І. Нечуй-Левицький);
означення:
“За круглим, чорного дерева столом, сиділи сухорлявий і
жовчний князь Ярема Вишневецький, Стефан Потоцький"
(Н. Рибак);
обставина:
“Он там, на горбку, має бути весела батьківська хата”
(Ю. Мокрієв).
ЦИТАТА, ЦИТУВАННЯ. Цитуванням називають уведення чужих слів у мову автора.
Цитата поєднується зі словами автора різними способами: у вигляді особливих безсполучникових конструкцій "пряма мова", непрямої мови:
Як і Шевченко, вона (Леся Ураїнка) мала право сказати своєму народові:
Народ наш, мов дитя, сліпеє зроду,
Ніколи світа-сонця не видав, уО,
13
За ворогів іде в огонь і в воду,
Катам своїх поводирів віддав... (О. Козуля);
Якщо цитата є віршована, то вона в лапки не береться;
Велика й тяжка правда Шевченкового: “Де нема святої волі, не буде там добра ніколи"- знана нами не з чужої, а з власної долі (О. Козуля).
Прозова цитата в лапки береться.
Особливим видом цитування є використання чужих слів як частин речення автора без спеціального розмежування слів автора й цитати. Такі цитати на письмі беруться в лапки.
“Прадавністю історичної минувшини позначена велич хат і в древлянського Полісся, які, за образним висловом нашої славетної сучасниці Ліни Костенко, неначе “... пароплави, що по зелених пагорбах пливуть” (Т. Косміна).
ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ. Це структурно-організуючі елементи речення, які вступають у структурні, синтаксичні зв’язки між собою.
Традиційно виділяють головні члени речення - підмет і присудок, що утворюють синтаксичний центр (див. ПІДМЕТ, ПРИСУДОК, ГОЛОВНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ); другорядні - означення, додаток, прикладку, обставини часу, місця, причини, умови, допусту, мети, міри і ступеня, способу дії (див. ДРУГОРЯДНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ).
Члени речення вичленовуються з речення як його будівельні компоненти, що характеризуються певним значенням. Поза реченням члени речення не існують.
Головні члени речення виражають основну думку. Другорядні члени речення доповнюють і конкретизують її. Наприклад:
“Попереду зблиснуло озерце" (Ю. Мушкетик);
“Безжальний час не владний над мовою людською" (П. Загре- бельний).
ЧЛЕНОВАНІ РЕЧЕННЯ. За ознаками структурного вираження предикативних зв'язків речення поділяються на членовані та не- членовані. (Див. НЕЧЛЕНОВАНІ РЕЧЕННЯ).
Членованими є такі речення, в яких наявні формальні виразники предикативності і в складі яких виділяються окремі члени речення, пор.:
“Отож і там зажинки?"- “Напевне".
134
Розділ 7
культура мовлення
АКЦЕНТОЛОГІЧНІ НОРМИ регулюють наголошуваність слів у сучасній українській літературній мові. Український наголос характеризується рядом ознак: по-перше, він вільний, тобто не закріплений за якимось постійним для всіх слів місцем (заклад, писати, заголовок); по-друге, він рухомий, тобто часто змінює своє місце в різних формах одного й того ж слова (вчигель-вчителі).
Наголосу нашій мові виконує функції: смислорозрізнювальну (мука
мука, атлас - атлас, милувати - милувати); форморозрізнювальну (руки не подасть (Р. а.) - чисті руки (Н.в. множ.); частиномовнороз- різнювальну (тепло (прислівник) - тепло (іменник), туга (іменник) - туга (прикметник), поверх (іменНик) - поверх (прислівник/тощо.
Розрізняють наголоси словесний, логічний, емфатичний, синтагматичний.
Логічний наголос виділяє у складі речення слово для підсилення його смислового значення, для підкреслення важливості слова в змістовій структурі речення:
Ти поїдеш до Києва? Ти поїдеш до Києва? Ти поїдеш до Києва?
Синтагматичний, або тактовий, наголос виділяє найважливіше слово у межах синтагми, навколо якої об’єднуються інші слабко наголошені чи ненаголошені слова.
Синтагматичний наголос, звичайно, падає на останнє слово синтагми, якщо в реченні немає спеціально виділених слів.
Службові слова в українській мові власного, самостійного наголосу не мають. У складних і складноскорочених словах, крім основного, може бути і побічний наголос (городина, виховувати, визволителі, легкоатлет, сінозбирач).
Нормативність наголошування можна перевірити за “Орфоепічним словником української мови” М. Погрібного (К. 1989); Словником труднощів української мови" (К., 1989); “Словником-довідником. Складні
135
випадки наголошення" С. І. Головащука (К., 1995), “Чи правильно ми говоримо?” Є. Чака (К., 1997) тощо.
ВАРІАНТНІСТЬ НОРМИ визначається й обмежується системою мови. Варіантом називають видозміну або різновид мовної одиниці: фонеми, морфеми, слова тощо. Довільне вживання не органічних для мовної системи варіантних елементів є не порушенням норми, а порушенням мовної системи, наприклад, неправильне утворювання особових дієслів: полять, мелять, колять, боряться, ходімте замість полють, мелють, колють, борються, ходім.
Питання норми пов'язуються з існуванням у мові не одного, а кількох однозначних, паралельних елементів вираження, що перебувають в опозиції до інших однорідних елементів її системи (легень і легенів).
Найбільше умов для індивідуального вибору у використанні мовної норми є там, де існують синонімічні, дублетні засоби висловлення, наприклад: у фонетиці (вільний-вольний, у лісі-в лісі, зіпріти- зопріти)', морфології (робітникові, розумові - робітнику, розуму; баб
бабів, гостями - гістьми), словотвірні (буряківник- буряковод), у синтаксисі (паралельні форми прямого додатка іменників на означення істот у Зн. відмінку множини, пасу овець - пасу вівці) та особливо у лексиці і фразеології. Варіанти завжди є перехідною ланкою від старої норми до нової, вони дають змогу побачити співіснування старої й нової норми, допомагають звикнути до нової форми, роблять зміну норми менш відчутною і болісною. Один із дублетних варіантів може з часом виходити з ужитку, переходити в розряд архаїчних. Наприклад, слово вугілля мало наголос на першому складі у XIX ст., а сучасні словники фіксують два наголоси: вугілля і вугілля, хоча останнє виходить з ужитку. Отже, поряд з варіантами, що допускаються нормою, існує багато таких, які є відхиленням від рекомендованої норми і вважаються мовними помилками.
ГРАМАТИЧНІ НОРМИ - це вибір правильного закінчення відмінкових та особових форм, синтаксичної форми. Дотримуватись граматичних норм - значить стежити за будовою речення, вислову, фрази. Граматичні норми визначають правила зміни слів, зв'язку їх у реченні і надають мові стрункого, осмисленого характеру. Серед граматичних норм виділяють словотвірні, морфологічні та синтаксичні норми.
Важливе значення граматичних норм у сучасній українській літературній мові зумовлене провідною роллю граматики у збереженні
136
стійкості мовної системи, адже утримання процесів словотворчості у межах тієї самої системи для забезпечення зв’язку між поколіннями здійснює граматичний ярус мови.
У результаті тривалого складного розвитку української мови і складних взаємовпливів мови і її відгалужень (діалектів, говорів, професійних сфер мови) у граматичній будові української мови немає й на сьогодні чіткої однотипності. Динамічна картина у сфері граматичних норм української літературної мови, що спостерігається останнім часом, викликана, з одного боку, оживленням багатьох форм, що зумовлено максимальним розширенням і поглибленням сфер функціонування української мови як державної, з другого боку - нор- малізаційними тенденціями. У нашій мові існують численні дублетні граматичні форми, одна з яких нормативна і завжди більш вживана, друга - просторічна, діалектна чи застаріла, тобто вужча за сферою вживання, наприклад: штанями - штаньми - штанами.
Вироблення граматичних норм української мови сьогодні не перетинає шлях говірковому мовленню, хоча його вживаність перебуває у прямій залежності від рівня унормованості та опанування нормами літературної мови. Так, обидві форми іменника тато у Р. відмінку множини (тат - татів) за новим правописом є нормативними, хоча нещодавно словоформа татів вважалася розмовною, нелітературною.
КОДИФІКОВАНА НОРМА - це офіційне визнання української літературної мови й опис її у граматиках, словниках, довідниках, що мають авторитет у суспільстві. Кодифікована норма стійкіша від некодифіко- ваної, особливо якщо кодифікація відома широким колам населення. Кодифікація відкриває можливість забезпечити більшу усталеність норми, попередні напівстихійні і нібито не контрольовані її зміни.
Так, розмовне мовлення наполегливо нав’язує носіям мови наголос (випадок, читання, квартал), та правильними є наступні наголоси в словах випадок, чита'ння, квартал, що зафіксовані в орфоепічних словниках, які служать довідниками нормативної вимови і нормативного наголосу. В орфографічних словниках подається перелік слів у їх нормативному написанні. Тлумачні нормативні словники теж відображають словниковий склад сучасної української мови і відомості про нього подаються відповідно до існуючих мовних норм.
КУЛЬТУРА МОВИ (МОВЛЕННЯ) - уміння правильно говорити й
писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети й
137
обставин спілкування. Сучасна наука розглядає культуру мови (мовлення) як:
ортологію, тобто науку про нормативність (правильність) мовлення;
розділ мовознавства, у якім усталюються, формулюються норми, досліджується стан і якість правопису, вимови, формотворення, слововживання і сполучуваності слів, а також рівень володіння ними;
розділ методики мови, у якому основним об'єктом уваги є зв’язки мовлення і його розвиток. Культура мови невіддільна від іншої філологічної дисципліни - стилістики, спирається на факти лексикології, граматики, історії мови, мови художньої літератури, теорії перекладу тощо.
Культура мови - це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення тощо. Культура мови невидимо, але міцно переплітається з національно-культурною специфікою мовної поведінки. Культура мови безпосередньо пов’язана з соціологією і психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості. Соціолінгвістичні, етнопсихологічні моменти донедавна не залучалися до сфери культури мови, котра розглядалася в плані рекомендацій щодо правильності - неправильності, нормативності - ненорматив- ності висловів.
Культура мови покликана оцінювати доречність, доцільність або недоречність, недоцільність використання різних засобів мовного вираження, нормативність мови включає в себе і такі якості, як точність, ясність, чистоту.
Мові високої культури властиві не тільки названі вище ознаки, а також багатство словника, різноманітність граматичних конструкцій, художня виразність, логічна стрункість.
Терміни "мова', “мовлення’’ у мовознавстві подаються як близькі. Мова - система знаків (звуків, фонем, слів, словосполучень, речень), які служать засобом спілкування. Мовлення ж-спосіб передачі думки через мову (за допомогою, через посередництво мови). Терміни “культура мови“, “норми мови” не тільки більш вживані і зручні, а й, так би мовити, первинні. Адже й мова конкретно існує тільки в мовленні. Разом з тим, мовна система, що має реальне абстрактне існування, як відомо, є визначальною щодо мовлення як конкретного процесу говоріння певною мовою.
138
ЛЕКСИЧНІ НОРМИ - це норми слововживання, прийняті в сучасній українській літературній мові. Вони регулюють вибір слова відповідно до змісту і мети висловлення. Наприклад, можна говорити рятувальник і не можна - рятівник, якщо мовиться про посаду; правильно говорити україніка, а не україністика, якщо йдеться про зібрання творів про Україну. Україністика ж - це українське мовознавство й літературознавство. Лексичні норми швидше за інші архаїзуються, змінюються з часом, відбивають вплив живого говіркового мовлення. Так, останнім часом поширилося слово лідер у нашому “внутрішньому вжитку" щодо явищ життя суспільства: лідер молоді, лідер демократів, лідер опозиції лідер змагань та ін. У 20-30-х роках і до 70-х років перевагу віддавали лексемі ватажок (ватажок комсомольців), що означала авангард, провідна сила молоді. Знали також у 30-60-х роках вожатих, що очолювали піонерські загони, вели виховну роботу зі школярами. Неабияку роль в активізації вживання іменника лідер відіграла висока частотність його у спортивному мовленні. Сьогодні слово лідер означає не просто керівника, а вищого на голову від інших здібного організатора і вмілого працівника, майстра своєї справи: ‘Лідер має не закликати, а чинити так, щоб його реальні дії ставали закликом до поступу” (Б. Олійник).
МОРФОЛОГІЧНІ НОРМИ регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів поєднання з іншими словами. Так, правильно вживати форму матерів, але не можна статті в (треба статей). Слід мати на увазі, що в українській мові існують дублетні морфологічні форми, які обидві є нормативними, наприклад: по-українськи і по-українському, стола - столу та інші. Іноді з двох морфологічних форм одна є більш вживаною, друга - вужча за сферою вживання, застаріла, пор.: дверями - дверми - дверима. Різні форми того ж самого слова бувають неоднаковими - найчастіше одні з них належать до літературної мови, інші - до розмовної. Під впливом розмовної мови часом вживають ненормативні форми слів, пор.: “по принциповим питанням”, “по всім лініям”, замість “по принципових питаннях”, “по всіх лініях”: У родовому відмінку множини пишуть і говорять солдат замість солдатів.
НОРМА (МОВНА) - це той мовний варіант у сфері вимови, слововживання, словозміни, який закріплений практикою і рекомендований до вжитку як обов’язковий. Унормованість - необхідна ознака літературної мови. Норми літературної мови єдині і загальнообов’язкові. Вони
139
виробляються всією суспільномовною практикою народу, відшліфовуються майстрами слова різних стилів, обґрунтовуються в основних закономірностях мовознавчою наукою і узаконюються певними урядовими і науково-освітніми актами. Діяльність людей, спрямована на впорядкування національної мови, називають нормаліза- торською, а їх самих - нормалізаторами.
Мовна норма - категорія соціально історична, і, будучи до певної міри стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, вона разом з тим зазнає змін. Це випливає з природи мови як явища соціального, яке перебуває в постійному розвитку разом з творцем і носієм мови - суспільством. Існування норм літературної мови не виключає паралельного існування мовних варіантів. Наявні варіанти в літературній українській мові не порушують самої норми, а роблять її більш тонким інструментом добору мовних засобів у стилістичному плані. Багатогранні функції української мови як засобу масової суспільної й індивідуальної комунікації, як фактора суспільного розвитку зумовлюють єдність і усталеність її норм.
Отже, норма літературної мови - це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі, нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співвідносних фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування. Поняття організованої мови обов’язково включає унормованість, бо тільки єдиний правопис і стала вимова, однакові для всіх правила побудови синтаксичних конструкцій, однакове розуміння лексичного наповнення слів, їх однакова акцентуація створюють ті умови, в яких може нормально функціонувати літературна мова як засіб спілкування людей. Важко уявити собі літературну мову, яка б не мала усталених норм - лексичних, граматичних, фонетичних, орфоепічних, орфографічних, стилістичних та ін.
НОРМИ СЛОВОТВОРЕННЯ - регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова. Наприклад, можна говорити материн, материнський, але не можна матеряний, можна спостерігач - не можна спостерігальник, спостережувач. Хоча основні закони українського словотвору продовжують діяти і в наш час, та багато чого у словотвірних нормах суттєво змінилося. Нові слова продовжують утворюватися з допомогою певних суфіксів і префіксів, морфолого-синтаксичним, синтаксично-морфологічним та семантичним способами.
140
Внаслідок розвитку мови та її норми і деякі словотвірні моделі останнім часом різко активізувалися, стали особливо популярними, в той час як інші, навпаки, втратили словотвірні можливості і вже практично не беруть участі у створенні нових слів. Так, створення складноскорочених слів - це віяння часу, продуїстивний спосіб словотворення, напр.: КВК, ЮНЕСКО, ЦРУ, самбо (самозахист без зброї) та інші. Слід зазначити, що багато невдалих скорочень 20-х років XX ст. (тоді процес утворення абревіатур був теж інтенсивним) швидко вийшли з мовної практики, розгорнувшись у повні слова і словосполучення.
ОРТОЛОГІЯ - наукова дисципліна, що займається вивченням категорії варіантності, аналізом співіснування паралельних способів вираження.
Відмінність ортології від фонетики, граматики, лексикології, фразеології полягає насамперед в тому, що основною категорією ортології є категорія варіантності.
Предметом ортології як наукової дисципліни є Така варіантна співвіднесеність, члени якої становлять собою реальні, безсумнівно існуючі у тканині мови факти. Різні помилки, недотримання правил і законів загальнонародної мови, при ортологічному дослідженні до уваги не беруться.
СИНТАКСИЧНІ НОРМИ регулюють вибір варіантів побудови простих і складних речень. В галузі синтаксису (особливо синтаксису словосполучень) досить широко представлена варіантність способів вираження, йде “жорстока" боротьба між традиційними синтаксичними нормами і новими, що зароджуються у живому усному мовленні, моделями сполучень слів, пор. одержати лист-листа.
Так, у розмовній мові можна почути таке: “зустрінемось через пару днів”; “маю сказати тобі пару спів"; “почекай пару хвилин”. При слові пара можуть вживатись іменники, що позначають два однакові предмети, які разом становлять одне ціле: пара черевиків, пара білизни: іменники, що вживаються лише у множині, складаються з двох однакових частин: пара ножиць, пара штанів: іменники, що називають двох людей, чимось між собою зв’язаних: пара боксерів, молода пара: а також іменники - назви предметів роздрібної торгівлі: пара огірків. пара батонів. Усі інші іменники з словом пара не належать до літературної мови.
141
'
Неправильний порядок слів інколи може привести до двозначного тлумачення речення, напр.: "Іхтіандр врятував дівчину від акули, з якою потім познайомився”.
СТИЛІСТИЧНІ НОРМИ - це норми вживання в тому чи іншому функціональному стилі властивих йому мовних засобів.
Порушення стилістичних норм, як правило, відбувається внаслідок використання в одному функціональному стилі мовних засобів, що характерні для іншого стилю, наприклад, зловживання лексикою і фразеологією ділового стилю (канцеляризмами) або спеціальними термінами в текстах ненаукового характеру (не диференціювати, а розрізняти - в розмовному стилі). Невмотивоване вживання нелітера- турної лексики (діалектизмів, просторічних слів), стилістично невиправдане вживання експресивних засобів, що створює зайву, інколи фальшиву емоційність (море дуже глибоке, а не глибоченне море - в науковому стилі).
ФОНЕТИЧНІ НОРМИ регулюють вибір акустичних варіантів фонеми або фонем, які чергуються, це норми вимови голосних і приголосних звуків, а також норми наголошування слів, наприклад, можна говорити [лекц'ійа] - не можна [л'екц'ійа], правильно [час] - неправильно [ч'ас].
Правильна вимова є невід'ємною ознакою літературної мови, важливим компонентом поняття “культури мови”. Необхідність установлення і дотримання єдиних фонетичних норм диктується комунікативними й естетичними завданнями. Як і орфографічні помилки, неправильна вимога не тільки заважає обміну інформацією, але й свідчить про низький рівень культури мовця. Як правило, неправильно вимовляють ненаголошений звук [о] - так зване “акання” (адна), неправильно вимовляють звуки [дж], [дз] ([хожу], [кукуруза] замість [ходжу], [кукурудза]. Вміння правильно вимовляти окремі звуки, звукові сполучення, цілі слова, вміння наголошувати слова згідно з нормами української літературної мови повинно стати обов’язком кожного громадянина. А для цього треба знати основні риси літературної вимови в українській мові.
142
ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА З
Розділ 1. ЛЕКСИКА. ФРАЗЕОЛОГІЯ 5
Розділ 2. ФОНЕТИКА І ОРФОГРАФІЯ 18
Розділ 3. ДІАЛЕКТОЛОГІЯ 28
Розділ 4. СЛОВОТВІР І МОРФЕМІКА 35
Розділ 5. МОРФОЛОПЯ 49
Розділ 6. СИНТАКСИС 82
Розділ 7. КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ 135
|