|
|
Скачати 1.28 Mb.
|
ВІД УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ВІДМОВЛЯЛИСЯ, АЛЕ НЕ ВІД УКРАЇНСЬКИХ РОБОЧИХ РУК Однак саме за участю українців планувалося і надалі розв'язувати в першу чергу проблему освоєння зрошуваних земель Криму, що тільки й могло підносити його виробничий потенціал. Наприклад, протягом 1971 - 1975 років на півострів було переселено 19 650 родин з північних і західних областей республіки, що на дві з лишком тисячі перевищувало встановлене завдання. Крім того, 788 українських родин було переселено в господарства, що підпорядковувалися Севастополю. Разом це становило майже п'яту частину всіх переселень, що здійснювала УРСР (там само. - Спр. 850. - Арк. 153). За цей час жоден з районів Кримської області, як і Закарпатської, Івано-Франківської, Рівненської і Чернівецької, не мав від'ємного приросту населення (там само. - Спр. 851. - Арк. 55). На наступну п'ятирічку (1976 - 1980) до Криму планувалося переселити з інших областей України ще 8 000 родин. Уже в 1976-му туди при плані 2 000 переїхало 2 174 (там само. - Арк. 153). А тому цілком вірогідними виглядали плани природного приросту сільського населення на півострові за п'ятирічку на 47,1 тисячі осіб, що становило майже десяту частину від загальноукраїнського показника (там само. - Арк. 47 - 48). Можна порівняти, що в прилеглих Миколаївській, Херсонській і Запорізькій областях цей показник був значно меншим: відповідно 21,5, 25,8 і 23,3 (там само. - Арк. 47 - 48). Крім того, Кримська область за тієї демографічної ситуації, що складалася в Україні, була чи не єдиною в республіці, де до 1991 року сільське населення могло збільшуватися. На цю дату його тут мало вже мешкати 437,3 тисячі (там само. - Арк. 54). Однак уже в 1979 році кількість сільського населення Криму сягнула 723 436 осіб (Итоги Всесоюзной переписи населения 1979 года. - М., 1990. - Т. X. - С. 184). А через десять років воно збільшилося ще на 23 тисячі - перепис 1989 року зафіксував в сільській місцевості Криму 746 226 осіб. І ось тут знову проявився вже свого роду класичний феномен втрати українства. Загальновідомо, що після 1954 року в колгоспи і радгоспи Криму переселяли родини українських хліборобів, серед яких був дуже мізерний відсоток інших національностей. Проте, за даними 1989 року, знову незбагненно переважала кількість росіян у сільській місцевості - 417 619, у той час як українців лише 252 500. Питання, що виникають у зв'язку з цим, цілком закономірні, оскільки статистика природного приросту сільського населення Криму в 1970 році, наприклад, свідчить, що він найвищий саме в тих районах півострова, де найбільший відсоток українського населення. Так, якщо середній показник по області тоді дорівнював 16,0, то в Джанкойському - 20,7, Красноперекопському - 21,7, Первомайському - 22,8, Роздольненському - 22,7 (ЦДАВОВУ: Ф. Р-582. - Оп. 11. - Спр. 1529. - Арк. 2). Усього українців у Криму перепис 1989 року зафіксував 625 919 осіб. З них народилися на півострові 181 819 (росіян - 828 761), інші - переселенці: з Вінницької області - 33 956 (2 366), Волинської - 9 936 (948), Ворошиловградської (Луганської) - 9 580 (7 893), Дніпропетровської - 16 047 (6 271), Донецької - 16 851 (14 658), Житомирської - 24 662 (2 370), Закарпатської - 2 148 (398), Запорізької - 17 725 (10 831), Івано-Франківської - 6 930 (767), Києва - 2 585 (1 564), Київської - 16 808 (2 779), Кіровоградської - 11 534 (2 391), Львівської - 9 534 (1 985), Миколаївської - 9 338 (3 680), Одеської - 10 253 (5 976), Полтавської - 24 878 (2 551), Рівненської - 10 212 (1 039), Сумської - 30 034 (5 076), Тернопільської - 7 679 (593), Харківської - 11 724 (5 668), Херсонської - 35 552 (11 340), Хмельницької - 28 217 (1 902), Черкаської-15 526 (1 437), Чернігівської - 21 773 (1 987) і Чернівецької - 2 967 (601). Українці переїжджали до Криму не лише з власне території УРСР. Міґраційні потоки принесли їх з різних куточків колишнього СРСР. Наприклад, з Білорусі - 1 971 (росіян - 8 901), Узбекистану - 1 590 (8 945), Казахстану - 8 426 (31 953), Грузії - 915 (6 642), Азербайджану - 460 (5 848), Литви - 855 (3 713), Молдови - 2 012 (2 745), Латвії - 364 (2 169), Киргизії - 739 (3 699), Таджикистану - 627 (3 333), Вірменії - 195 (3 172), Туркменії - 432 (2 325), Естонії - 125 (982), з-за кордону - 2 026 (4 904). Але, природно, найбільше українців дісталося з-поза меж України до Криму з Російської Федерації - 31 299 (росіян - 603 797). Матеріали перепису засвідчують, що, як правило, основна маса переселенців до Криму прибула саме з регіонів компактного розселення українців, де вони раніше й домінували. Однак за переписом бачимо головним чином мігрантами на півострів з тих країв росіян, а українці становлять у середньому десяту частину загальної маси. Скажімо, з усіх тих, хто переїхав з Краснодарського краю, - 37 950 - українців лише 1 632. Аналіз переселення з інших країв і областей Російської Федерації, де українці були автохтонами або активно колонізовували територію, дає подібну картину: Красноярський край відповідно 13 207 і 829, Приморський -12 362 і 1 397, Хабаровський - 7 718 і 861, Амурська область - 4 765 і 420, Бєлгородська - 10 657 і 724, Брянська - 27 203 і 521, Воронезька - 25 885 і 2 205, Волгоградська - 9 708 і 571, Курська - 33 090 і 569, Омська - 8 714 і 824, Оренбурзька - 10 563 і 983, Ростовська - 18 583 і 1 213, Саратовська - 11 441 і 756... РАЗОМ З КРИМОМ УКРАЇНІ ПЕРЕДАЛИ ПРОБЛЕМУ ДЕПОРТОВАНИХ НАРОДІВ Аналізуючи факт передачі Криму Україні в 1954 році, зарубіжні українознавці звернули увагу на ще одну досить важливу деталь цієї "щедрості" Москви. Народовбивство, що його вчинив кремлівський уряд над татарами Криму, справило глибоке враження на тюрків і мусульманські народи узагалі. Москва, як писав відомий діяч української еміґрації Панас Феденко, не може знайти виправдання для цього народовбивства, тим паче, що з Криму виселено навіть комуністів-татар. Тому більшовицька влада СРСР уважала за вигідне зняти з себе відповідальність за цей злочин і перекласти його на українців (Феден-ко П. Україна після Сталіна. - Мюнхен, 1956. - С. 35). Тому, "даруючи" Україні Крим у 1954 році, Москва водночас передала їй велику й складну проблему з поверненням, виселених більшовиками, кримських татар, болгар, греків, німців, вірмен, яка з часом однак мала постати і яку відтепер належало розв'язувати вже Києву. І вона справді досить швидко постала перед українським керівництвом. Буквально через кілька тижнів після приєднання півострова до України тодішній перший секретар Кримського обкому партії Д. Полянський звернувся з проханням до першого секретаря ЦК КПУ О. Кириченка, аби той порушив питання перед Москвою про недопущення повернення до Криму депортованих. Чи мало місце подібне звернення до ЦК КПРС, залишається невідомим, оскільки в архіві колишнього ЦК КПУ мені не вдалося його виявити. В усякому разі проблема цивілізованого повернення депортованих з Криму не вирішувалася. Тим паче, коли 28 квітня 1956 року Указом Президії Верховної Ради СРСР кримські татари були звільнені із спецпоселення без права повернення конфіскованого під час виселення майна і без права повернення в рідні місця, то цим самим зав'язувався новий вузол складних проблем для українського керівництва, оскільки було зрозумілим, що депортовані не змиряться з таким чином визначеною їхньою майбутньою долею. І не могло воно відгородитися спеціальною постановою Ради Міністрів СРСР від 15 грудня 1956 року № 1501-050 "Про розселення татар, німців, греків, болгар, вірмен та інш. осіб, котрі раніше проживали в Кримській області і тепер повертаються з місць спецпоселення", якою всім вищеназваним заборонялося мешкати в Запорізькій, Одеській, Херсонській, Миколаївській, Кримській і Закарпатській областях (там само. - Оп. 25. - Спр. 218. - Арк. 29). Скажімо, станом на березень 1957 року на територію УРСР прибуло вже 714 кримських татар: до Запорізької області - 628 осіб, до Херсонської - 86 (там само. - Оп. 24. - Спр. 4544. - Арк. 54). До цих переселенців місцева влада застосовувала різні заходи, аби повернути їх назад або через оргнабір змусити виїхати до інших областей. Із Запорізької області, наприклад, у лютому 1957 року відправили в Сталінську область 5 родин, у лісову промисловість об'єднання "Печораліс" - 2 (там само. - Арк. 54). Однак, незважаючи на такий жорсткий контроль за поверненням татар навіть у прилеглі до півострова області, в силу різних обставин місцева влада змушена була до 1967 року прописати на території Криму 27 осіб татарської національності (там само. - Оп. 25. - Спр. 218. - Арк. 29). Після того, як Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року було відмінено обмеження на проживання на території Кримської області виселених осіб татарської національності, вони великими групами почали повертатися на півострів і звертатися до партійних і радянських органів щодо надання житла і прописки. Відвідуючи владні структури, представники кримськотатарського народу вимагали опублікувати в "Кримській правді" і "Курортній газеті" Указ Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року, який зобов'язував прописувати татар у першу чергу, без перешкод і поза нормами житлової площі, а також дозволити вільну купівлю і спорудження будинків. Крім того, ставилися питання про поширення на кримських татар дії постанови Ради Міністрів СРСР про пільги для переселенців, призупинення прийому переселенців на півострів з інших регіонів тощо... Особливо ж занепокоїли керівництво області вимоги татар вилучити літературу, в якій "висвітлювалася зрадницька діяльність татар у період тимчасової окупації Криму німецько-фашистськими загарбниками" (там само. - Спр. 72 - Арк. 6 - 7). Окремі представники кримськотатарського народу в обороні своїх прав почали погрожувати різними акціями протесту. Скажімо, Герой Радянського Союзу Абжураїм Решидов на початку листопада 1967 року направив на адресу Головного Маршала авіації Вершиніна телеграму, якою попереджував, що покінчить самоспаленням, якщо до 50-річ-чя Жовтневої революції йому не буде надане житло. В селі Генеральському Алуштинського району Сеїр Джемалядінов разом із сім'єю в 6 осіб на знак протесту з приводу відмови в наданні житла оголосив голодування (там само. - Арк. 10). По суті, лише ці та інші подібні рішучі дії кримських татар давали їм можливість впливати на владу і поступово закріплюватися на півострові. Станом на 15 листопада 1969 року в Криму проживало вже 2 365 осіб, але з них прописку одержали лише 867, іншим відмовили, мотивуючи це відсутністю санітарної норми (13,5 кв. метра на одного мешканця). Поряд з цим деяка частина кримськотатарського населення почала осідати в сусідніх областях. Так, у Запорізькій області тоді проживало 1 169 осіб, у Херсонській - 830, Одеській - 40, а в Краснодарському краї - 6 680 (там само. - Спр. 218. - Арк. 30). Зрозуміло, що обмеження владою повернення кримськотатарського населення на свою історичну батьківщину викликало в нього негативну реакцію, його представники почали вдаватися до різних актів протесту. Наприклад, 28 червня 1968 року 30 осіб з'явилися в приймальні Кримського облвиконкому й почали вимагати зустрічі з його головою. Цього вони не домоглися, і тільки за допомогою міліції їх змусили покинути приміщення. 15 серпня 1968 року вже близько 100 громадян з дітьми розташувалися біля входу до облвиконкому, заявляючи про свої права на повернення, поєднуючи протести з цього приводу з антирадянськими висловлюваннями. Влада відреагувала не лише застосуванням сили, а й організацією судового процесу над Ісмаїловим (там само. - Арк. 30 - 31). З метою закріпитися в Криму татарське населення пішло на купівлю в масовому порядку житлових приміщень, у багатьох випадках колишніх своїх власних будинків. На це влада відреагувала досить оперативно, намагаючись через суди анульовувати акти купівлі-продажу з подальшим примусовим виселенням. Однак при виконанні ухвал суду кримські татари проявили акти непокори. Скажімо, в селі Воїнка Красноперекопського району під час виселення родин Османа Мамбетова і Алі Табаха близько двохсот мешканців кримськотатарської національності проявили активний спротив. Влада змушена була призупинити виселення (там само. - Арк. 32). Рішуча наполегливість, з якою кримські татари захищали своє право на проживання на півострові, очевидно, мала вплив, оскільки тодішній міністр внутрішніх справ УРСР І. Головченко змушений був запропонувати розглянути питання про "можливість організованого набору деякої частини таких громадян і розміщення їх у тих районах області, де необхідна робоча сила і є можливість надати житлову площу" (там само. - Арк. 33). Проте організованого переселення кримських татар на їхню історичну батьківщину в масовому масштабі влада УРСР не могла розгорнути з різних причин. У 1969 році з плану 150 родин прийняли лише 104, в 1970 - відповідно 100 і 45, в 1971 - 100 і 65. На 1972 рік Рада Міністрів УРСР дозволила організоване переселення ще 50 кримськотатарських родин з Узбекистану (там само. - Спр. 702. - Арк. 2-3). Політика стримування переселення кримськотатарського населення не давала бажаних для влади результататів, оскільки при цьому збільшувалася кількість неорганізованих переселенців. Якщо в 1973 році таких до Криму прибуло 32, в 1974 - 128, в 1975 - 605, то в 1976 - 901 особа (там само. - Спр. 1401. - Арк. 26). Через те, що влада всіляко протидіяла закріпленню їх на території області, татари змушені були звертатися із скаргами аж до найвищих московських інстанцій. З цього приводу міністр внутрішніх справ СРСР М. Щолоков інформував першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького в грудні 1976 року: "Заявники повідомляють, що окремі працівники радянських і адміністративних органів Кримської області не дають їм можливості прописатися на підшукану житлову площу, перешкоджають оформленню договорів купівлі-продажу житлових приміщень, по суті відмовляються розглядати їхні заяви з цих питань, а інколи насильно вивозять їх за межі області і виселяють з куплених ними будинків" (там само. - Арк. 26). Як приклад, М. Щолоков описував виселення родини ветерана війни Файзуліна з села Дивне Білогірського району, котру насильно вивезли на автомашині вночі (там само. - Арк. 16). Оскільки факти насильного виселення кримських татар з уже куплених помешкань продовжувалися й далі, то окремі з них стали вдаватися до актів самоспалення. Зокрема, це здійснив 23 червня 1978 року Муса Мамут, котрого з родиною видворяли з села Донське Сімферопольського району. На його похоронах, інформував ЦК КПРС В. Щербицький, котрий ще раніше пропонував Москві вжити рішучих заходів до самовільних переселенців, "були розгорнуті транспарант на білій простині і три чорні стрічки з написами націоналістичного змісту: "Він покінчив життя самоспаленням в знак протесту проти дискримінації на Батьківщині", "Дорогому Мусі Мамуту - жертві справедливості від кримськотатарського народу" тощо. Під час похорону виступило 4 чоловіки, один з них сказав, зокрема: "Муса загинув за справедливу справу. Ми клянемося продовжити його справу і доб'ємося, щоб Крим - наша батьківщина, став нашим" (там само. - Спр. 1668. - Арк. 50). Численні архівні документи свідчать, що кримські татари продовжували боротьбу за своє повернення на батьківщину мужньо і жертовно. Важливим для них було й те, що їх підтримав славний син українського народу генерал Петро Григоренко. І зрештою вони свого домоглися. ГОЛОСУЮЧИ НА ВСЕУКРАЇНСЬКОМУ РЕФЕРЕНДУМІ, КРИМЧАНИ НЕ ПРИСЛУХАЛИСЯ ДО БАХАРЄВА Й "КРЬІМСКОЙ ПРАВДЬІ"... Трагічні наслідки сімдесяти чотирьох років панування більшовицької влади не обмежилися лише численними безневинними жертвами в період цієї вакханалії. Вони нагадують про себе й тією спадщиною її національної політики, коли цілі народи інтернувалися на інші території, що залишилося на довгі роки вогнищем міжетнічних конфліктів, ускладнюючи процес самовизначення й відродження власної державності. Коли ж з другої половини 80-х років XX століття розпочався закономірний історичний процес розпаду більшовицької імперії, то комуністична номенклатура, аби її зберегти і самій втриматися при владі, вдалася до розпалювання російського націоналізму, хапаючись за нього, як за рятівне коло. Розуміючи, що доля СРСР залежить насамперед від позиції України, Москва вдалася до провокування сепаратистських настроїв у різних регі-онах цієї республіки. Скажімо, раптом виникає проблема русинства в Закарпатті, яку створюють за допомогою заокеанських ділків від науки, розпалюються пристрасті навколо сумнозвісної Донецько-Криворізької республіки... Але особливу ставку зроблено на відірвання Криму від України. На думку відомого українського політика Миколи Поровського, це має свої закономірності, оскільки зареєстровані на півострові 160 тисяч членів КПРС завжди були найконсервативнішою частиною компартії. Чи не половину з них становили відставники армії, військово-морського флоту, КДБ, політорганів та пенсіонерів з компартійної номенклатури. Ці люди особливо насторожено сприйняли процеси демократизації, що розпочалися в Україні, і протидіяли будь-яким демократичним змінам на півострові. Особливе несприйняття викликали у них процеси українського націо-нального відродження. Щоб протидіяти цьому, в надрах Кримського обкому партії зародилася і вже в 1988 році на обласній партконференції дістала схвалення ідея утворення автономії, аби в такий спосіб відгородитися від національно-визвольних процесів, що відбувалися в Україні (Голос України. - 1995. - 1 червня). Прискорений процес її втілення в життя активізувався після того, як Верховна Рада УРСР 16 липня 1990 року ухвалила Декларацію про державний суверенітет Української РСР. До руйнівного процесу цілісності території УРСР долучилася й Компартія України. На засіданні секретарі-ату ЦК 22 жовтня 1990 року під головуванням Г. Харченка було запропоновано "комуністам-керівникам Верховної Ради УРСР внести на розгляд сесії Верховної Ради республіки питання про державний статус Криму; Кримському обкому партії виступити з ініціативою прийняття Декларації про статус Криму" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 11. - Спр. 2240. - Арк. 17). Крім того, спеціальними заходами доручалося секретаріатові ЦК КПУ і Кримському обкому партії "активно формувати громадську думку щодо зміни адміністративно-політичного статусу Криму" (там само). І хоч комуністична більшість у парламенті УРСР гарантувала прийняття відповідного закону в угоду Кремлю, там вирішили перестрахуватися, доручивши кримській партноменкла-турі організувати місцевий референдум з цього приводу. Слухняно виконуючи ці вказівки, преса півострова розгорнула широкомасштабну пропагандистську кампанію, переконуючи населення, що всі економічні негаразди, які у зв'яз-ку з банкрутством так званої планової економіки дедалі поглиблювалися, зникнуть, як тільки Крим одержить вищий статус. Що дасть мешканцям півострова перетворення області в автономну республіку, не прорахували ні правознавці, ні економісти, ні історики. За що кримчани голосуватимуть, ніхто не знав, як правило, в масі говорили: потім розберемося. Водночас кримські ветерани закликали не пускати в Крим візитерів із Західної України, заборонити друкувати молодіжній газеті "Крымский комсомолец" статті, які містять іншу від офіційної точку зору на референдум. До речі, саме ця газета, проаналізувавши ситуацію, що склалася в Криму, устами С. Сосновського 1 січня 1991 року заявила, що на півострові готується "апаратна автономія, за якою ховається апаратна автократія". Однак керівник прес-центру обкому партії В. Козубський заявляв на спеціально скликаному засіданні прес-клубу "Кримської правди" з приводу результатів майбутнього референдуму: "Я впевнений, що переможе здоровий глузд, що кримчани не відмовляться від того, аби стати гос-подарями своєї долі" (Кримська правда. - 1991. - 8 січня). Наголошуючи на тому, що в області створено могутній народногосподарський потенціал, "Кримська правда", яка особливо старалася довести необхідність виділення півострова в особливий статус, оцінюючи основні виробничі фонди промисловості, сільського господарства, будівництва, зв'язку приблизно в 9 мільярдів, а валовий національний продукт регіону в 11,4 мільярда карбованців, забувала нагадати вклад України в розвиток області, починаючи з 1954 року. Навпаки, з її сторінок систематично велася цілеспрямована агітація проти українського національного відродження. Так, начальник відділу охорони праці науково-виробничого об'єднання "Фотон" М. Чернишов повідомляв кримчанам зі сторінок цього часопису, що в столиці республіки "неприємно вразив жовто-блакитний прапор, що майорів над будинком виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів" (Кримська правда. - 1991. - 1 січня). Нічого не бачу осудливого в самій національній символіці, розповідав далі М. Чернишов, але коли, мовляв, "відкидаються законні державні символи, це не приносить нічого, крім відчуття анархії і насилля" (там само). Такі пасажі, що кидалися в непоінформоване правдивою інформацією середовище кримчан, сприяли нагнітанню нездорової обстановки в суспільстві, підігріванню напруження у відносинах між росіянами і українцями. Але робилося це свідомо, оскільки ні сам Чернишов, ні журналістка "Кримської правди" Г. Томашевська, яка брала в нього інтерв'ю, навіть не згадали про загальновідоме: на той час біля будинку Київради поряд з національним синьо-жовтим прапором висів і тодішній державний прапор УРСР - червоно-лазуровий. Економічний ефект від кримських курортів щорічно тоді становив понад 1 мільярд карбованців. Але кримський бюджет мав від цього лише 1 мільйон. На цьому тлі, визнавали місцеві чиновники, - Крим справді колоніальна курортна територія. Але чому так сталося? Чи винна в цьому Україна? Жодного слова. Щоправда, лунали тверезі голоси, які прямо вказували на винуватця всіх бід, що впали на півострів. Так, начальник підвідділу головного планово-економічного управління облвиконкому Г. Пономарьов, роз'яснюючи причини низької економічної віддачі від курортів для бюджету області, писав, що ще "в 60-х роках ВЦРПС (тобто, Москва - В. С.) передала свої функції в Криму більш як 450 підприємствам, об'єднанням та відомствам різних регіонів СРСР. Як кажуть, від Москви до самих до неосяжних окраїн... У відданні ж шести кримських територіальних об'єднань профспілок зараз тільки 16 відсотків від загальносоюзного фонду здравниць, у яких для кримчан путівки фактично не виділяються. Крім того, місцевим радам заборонено розміщувати на Чорноморському узбережжі Криму заклади відпочинку для місцевого населення" (Кримська правда. - 1991. - 10 січня). "Рада Міністрів СРСР, - продовжував Г. Пономарьов, - замість того, щоб рятувати кримські курорти, ухвалює, зрозуміло, без будь-якого погодження з облвиконкомом, рішення за рішенням про будівництво нових відомчих здравниць... Практично не беручи участі у формуванні бюджету місцевих рад, центральні відомства не мають наміру це робити і в майбутньому. Тим часом, за економічними розрахунками, тільки платежі за землекористуваннями курортними територіями могли б дати кримським курортам понад 400 мільйонів карбованців на рік" (там само). Однак, і на цьому треба наголосити, в тій же "Кримській правді", зовсім не аналізувалися економічні зв'язки півострова з іншими областями УРСР. Напередодні кримського референдуму така спроба була зроблена лише раз на сторінках цієї газети заступником голови облагропрому В. Пробийголовою. Він, зокрема, навів дані, які не дуже сподобалися ідеологам кримської автономії: прихід дніпровської води допоміг збільшити середньорічне виробництво зерна більш як удвічі, овочів - в 1,8 раза, плодів і ягід - більш як у 4,5. м'яса - майже в 3,5. яєць - у 4,9 раза. Тільки завдяки зрошуваному землеробству виробництво всієї сільськогосподарської продукції за період з 1963 року зросло в 2,5 раза, а прибуток колгоспів збільшився майже в 5 разів. Такі успіхи в сільськогосподарському виробництві, продовжував В. Пробийголова, залежали також і від того, що з України йде повне забезпечення мінеральними добривами, без яких немислимий інтенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва, саме вона майже повністю постачає прокат чорних металів, чавунні, сталеві та пластмасові труби... Далі В. Пробийголова зробив ще одне дуже важливе уточнення: розвиток потужностей Криму неможливий без енергетичних ресурсів - 7,3 мільярда кіловат-годин електроенергії (91 відсоток) область "імпортує" з України. А це, мовляв, ще раз підтверджує тісний економічний зв'язок з УРСР. Розривати ці зв'язки - нерозумно. Такі слова, очевидно, вжалили кореспондента О. Базюка, котрий перелякано запитав: "Чи означає це, що ви проти автономії?" "Ні в якому разі, - відповів В. Пробийголова, - але в складі України" (Кримська правда. - 1991. - 11 січня). Це уточнення В. Пробийголова зробив невипадково: кримська влада, хоч і запевняла, що в її плани не входить повернення області до складу Російської Федерації, організовувала референдум з такими питаннями для відповіді, які повністю виключали майбутню долю півострова в складі України. Бо після цього в зручний час планувалося оголосити про відміну Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1954 року (про те, що цей Указ підтверджений спеціальним Законом СРСР, кримська преса замовчувала). Досягнувши бажаного результату на кримському референдумі 20 січня 1991 року, кримська партноменклатура досить легко подолала й інший рубіж: 12 лютого комуністична більшість у Верховній Раді УРСР ухвалила постанову про перетворення Кримської області в автономну республіку. Черговим кроком для створення бази для відриву півострова від України був всесоюзний референдум на підтримку оновленого СРСР. Які він мав наслідки, досить промовисто пояснив на пленумі Кримського обкому партії 11 травня 1991 року доцент П. Хрієнко: "За те, щоб бути в складі Союзу РСР на принципах Декларації про державний суверенітет, 17 березня в Криму проголосувало 84,6 відсотка від числа тих, хто взяв участь у голосуванні. Це - факт. Нікуди від цього не дінешся. Але я маю й інший факт. Понад дві третини кримчан, за даними досліджень, якими я керував, ніколи не знайомилися із змістом згаданої Декларації. Переконаний, що й багато присутніх у цьому залі також толком не вникли й її зміст. Виходить так, що загальний рівень нашої політичної культури дозволив голосувати за те, чого більшість не знає" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 55. - Спр. 7021. - Арк. 65). У той же час місцеві комуністичні лідери на чолі з Головою Верховної Ради Криму Миколою Багровим обмежили доступ на півострів українських газет та журналів, скоротили трансляції українських радіо- та телепрограм, а в місцевих засобах масової інформації розпочали шалену кампанію дискредитації та паплюження всього українського і всіляке популяризув'ання сепаратистських ідей. Щоб створити видимість підтримки цих дій населенням, КДБ та військова розвідка Чорноморського флоту через свою агентуру швидко створили маріонеткові організації російсько-націоналістичного спрямування, до яких їм вдалося залучити людей переважно пенсійного віку. На фінансування їх діяльності комерційними організаціями підозрілого походження виділялися величезні кошти, здобуті нерідко в результаті кримінальних афер, як це було зі скандально відомою фірмою "Імпекс 55" (Голос України. - 1995. - 1 червня). А пленум Кримського - тепер уже республіканського - комітету компартії ставив своїм завданням добиватися: "Невід'ємним правом Кримської АРСР повинні стати власність на землю і природні ресурси, недоторканість території, право самостійно визначати й регламентувати функціонування різних форм власності, визначати політику в питаннях мови, культури й освіти, самостійно здійснювати на своїй території бюджетну, цінову, податкову, кредитну, інвестиційну політику, міжреспубліканські й зовнішньо-економічні зв'язки" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 55. - Спр. 7021. - Арк. 89 - 91). Усе це робилося за сценарієм з Москви, вказівки якої слухняно виконували компартійні чиновники як у Сімферополі, так і в Києві. Недивно, що вони й підтримали гекачепістів у серпні 1991 року. Але якщо в Києві компартійна номенклатура, рятуючи власну шкуру, з готовністю проголосувала за Акт проголошення незалежності України, то кримська верхівка, яка завжди була тісно пов'язана з московською комуністичною елітою, приділяючи її курортному обслуговуванню надзвичайно багато уваги, за що одержала величезні кошти з партійної каси на створення численних фірм, підкорилася командам з столиці тепер уже сусідньої держави: для того, щоб протидіяти поширенню української державної влади на півострові, Верховна Рада автономії 4 вересня 1991 року ухвалила Декларацію про державний суверенітет Криму. У цьому документі зазначалося, що Крим вважається учасником союзного договору і зовсім не згадувалося про входження півострова до складу України (Кримська правда. - 1991. - 6 вересня). Такий крок був можливим уже тому, що кримська компартійна номенклатура не втратила ніяких своїх позицій у зв'язку з підтримкою заколотників з ГКЧП. Вона навіть свого лідера Багрова, котрий відверто став на їхній бік, переобрала на посаді Голови Верховної Ради Криму. Подібний поворот у кримських подіях заохотив багатьох антиукраїнські налаштованих політиків і політиканів на півострові. Вже згадувана обласна молодіжна газета навіть дозволила собі не опублікувати в черговому номері повідомлення про Акт проголошення України самостійною державою, продовжуючи друкувати карту СРСР і Криму. Цей же "Крымский комсомолец" уже 24 серпня 1991 року чітко вказав, куди треба повернути вектор місцевої політики: "Остановив танки, Россия спасла Свободу. Но сама она в Крым не придет". Тобто, необхідно ставити питання знизу. І цей заклик не залишився голосом волаючого в пустині: "Кримська правда" 12 вересня надрукувала статтю депутата Верховної Ради КАРСР В. Межака підзаголовком "Вернути Крим у Росію". Крим повинен мати автономію в складі Російської Федерації, наголошувалося в цій публікації, або свій окремий вагон у поїзді. Те, що півострів має вже свій вагон у складі Українського поїзду, автора не влаштовувало. Не міг він пояснити читачам і те, що дасть така пересадка. Та це не обходило ідеологів відділення Криму від України. У ході підготовки до Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта про державну незалежність України вони повсякчас переконували місцеве населення, що Крим - це не Україна. Один з таких - кореспондент "Крымской правды" (після проголошення Україною незалежності редакція демонстративно припинила україномовний випуск, посилаючись на нерентабельність) М. Бахарєв - 5 жовтня глузливо писав: "Захотят ли крымчане жить под жовто-блакитным флагом?" Цитуючи свою подібну публікацію річної давності, М. Бахарєв зневажливо відгукувався про державницькі устремління українців: "Но толпа, подогретая нацио-налистическими амбициями, не єсть многонациональный народ Украины, мнение которого никто не спросил. И уж, конечно, зто решение вызовет резко негативную реакцию абсолютного большинства населення Крыма, который 36 лет назад был подарен Украине в честь 300-летия ее воссоединения с Россией" (Крымская правда. - 1991. - 18 жовтня). Ставши рупором російських шовіністів Криму, ця газета аж захлиналася від антиукраїнства. У переддень Всеукраїнського референдуму з її сторінок можна було довідатися, що ніхто практично в Криму не проголосує на підтримку самостійної України, а відтак півострів засвідчить про свою приналежність до Росії. Спеціальна передова М. Бахарєва "Тоска по родине" закінчувалася словами: "Я зачеркну слова "Да, подтверждаю", проголосовав тем самьім против независимости Украины". А поряд газета опублікувала зразок бюлетеня з перекресленим словом "Так" (Крымская правда. - 1991. - 30 листопада). Але населення Криму, в першу чергу, звичайно, українці, більшість яких, незважаючи на асиміляцію, на примусове переписання їх та їхніх предків на росіян, генетичне відчули свою приналежність до України. Вони пішли на виборчі дільниці й сказали своє слово. З грудня "Крымская правда" змушена була оголосити результати волевиявлення кримчан: 54,2 відсотка від тих, хто узяв участь у референдумі, або 561.498 громадян, висловилися зате, щоб Крим був українським. Незважаючи на песимістичні прогнози Бахарєва, захотіли жити під синьо-жовтим прапором і 57 відсотків севастопольців. Коментарів з приводу цих результатів у газеті Бахарєв не опублікував, оскільки цей оракул виявився неспроможним відчути українськість Криму. Він, як і всі російські шовіністи, не зрозуміли, що Крим був українським, і таким він залишиться, його майбутнє - тільки з Україною. Це змушений був визнати інший ідеолог сепаратизму - вже цитований Межак, який раніше переконував мешканців півострова не голосувати за незалежність України: "поезд ушел, а крымский вагон уже намертво прицеплен к украинскому поезду" (Крымская правда. - 1991. - 26 грудня). Це й справді так, оскільки саме так розпорядилася історія, саме такою є воля місцевого населення: Крим - український. До змісту |
| Інтерв'ю для газети «Зелені» працюють!» №2 Лідер партії «Зелені»... Лідер партії «Зелені» Олександр Прогнімак розповів про підтримку «зеленої» ідеології серед українців, плани його політсили на парламентських... |
ВАРІАНТ 15 ТЕСТИ Визначте, про яку подію йдеться в наведеному тексті: «Стали розповсюджуватися чутки про представлення царем свободи селянами в Криму.... |
| Про оформлення папки «Календарні плани учителя» у 2013– 2014 н р Плани повинні бути у папці(тверда обкладинка) з файлами, кількість яких можна збільшувати |
СВІТОВИЙ КОНҐРЕС УКРАЇНЦІВ ЗАСУДЖУЄ НЕКОНСТИТУЦІЙНУ УГОДУ ЩОДО ЧОРНОМОРСЬКОГО... Перебування Чорноморського флоту Росії в Криму від 2017 р до 2042 р., яку підписав Президент України Віктор Янукович з Президентом... |
| Рекордсмени у тваринному світі України Земноводні: жаба озерна, жаба ставкова (крім Криму), жаба пестроморда (крім сухого степу), квакша (крім степу), ропуха зелена, ропуха... |
К СВІТОВИЙ КОНҐРЕС УКРАЇНЦІВ CONGRÈS MONDIAL UKRAINIEN UKRAINIAN... Комісія Людських та Громадянських Прав Світового Конґресу Українців висловлює глибоку стурбованість із приводу переслідувань українців... |
| Тестові питання за змістом драматичної поеми Лесі Українки «Бояриня» Чиї це слова і кому сказані : «Та, звичайне, однаково, чиї лизати п'яти, чи лядські, чи московські!» |
УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВО-МЕТОДИЧНИЙ ЦЕНТР ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ І СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ Директорам (завідувачам) навчально-методичних кабінетів (центрів) в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського і Севастопольського... |
| Христос Воскрес! Воістину Воскрес! Світовий Конґрес Українців щиро вітає Ієрархів і душпастирів українських Церков у всьому світі, а також усіх українців в Україні... |
1 Українська національна ідея Трансцендентна категорія, що виражає прагнення українців до власного самовираження, наявності власної держави. Процес формування... |