О. В. Семеліт Минуще все, любов лиш вічна…
|
|
Скачати 255.17 Kb.
|
|
Минуще все, любов лиш вічна… Літературна година Учитель української мови та літератури О.В. Семеліт  Минуще все, любов лиш вічна… Літературний вечір Мета: ознайомити учнів з поетичними та прозовими творами про кохання; формувати почуття прекрасного; виховувати пошану до української літератури та культури. Ведучий. Вітаємо вас на нашому літературному вечорі. Сьогодні — свято: не релігійне й не державне, утім, існує вже давно, і стало звичним для українців. Це — день святого Валентина, день закоханих. Ведуча. Для юних це свято — нагода освідчитись у коханні, для дорослих — ще раз підтвердити свої почуття (у подарунках, особливій увазі, піклуванні про коханих). Головне — не забувати, що є на світі важлива, дорога для вас людина і привітати її. Ведучий. До України це свято прийшло порівняно недавно, але вже набуло великої популярності. І не дивно, бо кохання — це одне з найважливіших почуттів у нашому житті, дехто навіть вважає його подарунком від Бога. Минуще все, любов лиш вічна. Міліють ріки, душі і слова. І лиш вона пронизує сторіччя, І лиш вона пронизує сторіччя, Перецвітає й знову ожива.  Ведуча. Сьогодні ми пригадаємо, як описували це почуття у творах українські майстри пера і почуємо ще багато нових поезій про кохання. Ведучий. Про кохання сказано й написано безліч хороших слів: Кохання — це животворний вогонь у душі людини, і все, створене під впливом цього почуття, має знак життя і поезії. (Т.Шевченко) Кохати — означає жити життям того, кого коахаєш. (Л. Толстой) Тільки любов буває раз або ніколи! ( Л. Костенко) Небагато свят має людське серце, і найбільше з них кохання. (М. Стельмах) Ведуча. Про кохання люди здавна складали легенди, поети оспівували його у своїх віршах. Спини мене, отямся і отям, Така любов буває раз в ніколи. Вона ж промчить над зламаним життям, За нею будуть бігти видноколи. Вона ж порве нам спокій до струни, Вона ж слова поспалює вустами. Спини мене, спини і схамени, Ще поки можу думати востаннє. Ще поки можу, але вже не можу, Настала черга й на мою зорю. Чи біля тебе душу відморожу, Чи біля тебе полум'ям згорю. Ліна Костенко Ображайся на мене як хочеш, Зневажай, ненавидь мене — Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне. Хай досада чи гнів жевріє, Хай до сліз я тебе озлю — Ти для мене не тільки мрія, Я живою тебе люблю. Для кохання в нас часу мало, Для мовчання — у нас віки. Все віддав би, що жить осталось, За гарячий дотик руки. Влийся сонцем у щиру мову, У думок моїх течію — Я люблю твої губи, і брови, І поставу, і вроду твою. Ображайся на мене як хочеш, І презирством убий мене — Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне. В. Симоненко Ведучий. Кажуть, що очі — дзеркало нашої душі. Трапляються такі моменти, коли найважливішу для себе інформацію можна і потрібно прочитати в очах людини, не чекаючи на слова. Очима ти сказав мені: люблю! Душа складає свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, Несказане лишилось несказанним. Життя ішло, минуло той перон. Гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером, Несказане лишилось несказанним. Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова, як сонце, сходили в мені, Несказане лишилось несказанним. Ліна Костенко Ведуча. Кохання приходить у життя людини, як правило, несподівано. І звичайний день тоді стає особливим, і звичний світ, у якому ти жив досі, раптом змінюється, наповнюється новими, яскравими барвами. Вона прийшла, непрохана й неждана, І я її зустріти не зумів. Вона до мене виплила з туману Моїх юнацьких несміливих снів. Вона прийшла, заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила, Такою ніжною і доброю була. І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти... Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти? В. Симоненко Ведучий. У нашому житті буває багато зустрічей, і тільки одна — особлива, навколо безліч красивих і розумних, цікавих і добрих людей, і лиш одна — твоя доля. І тому дуже важливо не розминутися, розпізнати її, знайти і зберегти. Як пишно квітка лотоса цвіте, Яка жагуча врода у тюльпана, Яке в ромашки серце золоте, Яка троянда горда і духмяна! Отак жінки: ця — ніжність й доброта, А та ясна і гожа, мов зірниця. І кличе погляд, і зовуть вуста, І кожна вабить, наче таємниця. Од кожної хмелієш без вина, Але не кожну назовеш судьбою. Усе-таки на світі є одна, Яка заступить цілий світ собою, Щоправда, можна все життя прожиті., А так оту, єдину, й не зустріти. (М. Луків) Ведуча. Ми всі дуже різні. І долі у нас не схожі. Комусь судилося, раз зустрівши кохання, пронести його крізь усе життя, а комусь – шукати в інших ту єдину Тричі мені являлася любов. Одна несміла, як лілея біла З зітхання й мрій уткана, із обснов Сріблястих, мов метелик, підлетіла. Купав її в рожевих блисках май. На пурпуровій хмарі вранці сіла І бачила довкола рай і рай! Вона була невинна, як дитина, Пахуча, як розцвілий свіжо гай. Явилась друга — гордая княгиня. Бліда, мов місяць, тиха та сумна, Таємна й недоступна, мов святиня. Мене рукою зимною вона Відсунула і шепнула таємно: «Мені не жить, тож най умру одна!» І мовчки щезла там, де вічно темно. Явилась третя — женщина чи звір Глядиш на неї — і очам приємно, Впивається її красою зір. Та разом страх бере, душа холоне, І сила розпливається в простір... І. Франко Ведучий. Вважають, що кохання — це подарунок неба, і воно не може бути щасливим чи нещасливим, бо навіть нерозділене кохання дарує людині чимало радісних хвилин. І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела. Такої дивної отрути Я ще ніколи не пила. Такої чистої печалі, Такої спраглої жаги, Такого зойку у мовчанні, Такого сяйва навкруги. Такої зоряної тиші, Такого безміру в добі!.. Це, може, навіть і не вірші, А квіти, кинуті тобі. Ліна Костенко Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? Який докір, яке страждання, Яке не сповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі? Чого являєшся мені У сні? В житті ти мною згордувала, Ти моє серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні — Пісні. В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці — минаєш, Вклонюся — навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні. О, ні! Являйся, зіронько, мені Хоч в сні! В житті мені весь вік тужити — Не жити. Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в'яне, засиха, — Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає, По-людськи вільно віддиха І того дива золотого, зазнає щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха! І. Франко  Ведуча. Для вас звучить пісня на слова І.Я. Франка « Ти знаєш…» Ведучий. Ще кажуть, що кохання — жертовне, і заради нього людина здатна на неймовірні вчинки. Так, наприклад, дехто віддає коханій людині своє щастя і приймає замість неї всі удари долі. Чому смуток з тобою поруч Часто ходить у світлі дні? Певне, є в тебе біль і горе, Невідомі зовсім мені. Хоч на щастя життя багате, Але кожну людину ждуть І печаль, і сум, і втрати, І не можна їх обминуть. Але к бісу цю мудрість убогу! І догадки під три чорти! Я бажаю, щоб всю дорогу, Все життя усміхалася ти. Щоб ніколи сльоза на вії Не світилася, мов роса, Хай же щастям завжди ясніє Некриклива твоя краса. Я не йму тобі зовсім віри, Як сумною побачу тебе, Небо в сутінь буває сірим. А насправді воно — голубе. В.Симоненко ( Останні слова поезії звучать на фоні вальсу Доги « Мой ласковий і нежний зверь». Учень і учениця танцюють вальс)  Ведуча. Тема кохання оспівується і в прозових творах української літератури. Як же зароджується кохання? Як парубки обирають ту, єдину…Про це дуже цікаво пише у повісті « Кайдашева сім’я» І. Нечуй – Левицький. ( Інсценізація уривку із твору)  Автор. Коло повітки на току два Кайдашеві сини, молоді парубки, поправляли поди під стіжки: жнива кінчались, І наставала возовиця. Веселому, жартівливому меншому братові хотілось говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів. Лаврін та Карпо — Карпе! - Промовив Лаврін. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить. — Посватаю, кого трапиться,— знехотя обізвався Карпо. — Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори. — То сватай, як тобі треба,— сказав Карпо. — Якби на мене, то я б сватав Палажку,— сказав Лаврін.— В Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема, А що вже гарна! Як намальована! — Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби. — То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка. - І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох топче, а як говорить,то носом свистить. — То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця. — Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, мала серце з перцем,— сказав Карпо.
.
- Ой Карпе,… от коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо,— сказав веселий Лаврін.
— То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї й серце з перцем,— сказав Лаврін. Ведучий. «Кохання і тільки кохання повинно бути в основі кожного шлюбу», — стверджує вустами своїх персонажів автор «Сватання на Гончарівці» Г.Квітка-Основ'яненко. Тільки з коханою людиною можна пережити всі негаразди й біди, а з нелюбою — і щастя повним не буває. (Інсценізація уривку із твору «Сватання на Гончарівці». Діалог матері й Уляни. Діалог Уляни і Стецька.) Уляна. Мамо, дивіться, яку я сьогодні на ярмарку хустку купила. Одарка. А се добре зробила, що купила хустку. Увечері жди старостів: казали прийдуть. Уляна (жеманно). Які там старости? Від кого б то? Одарка. Чи знаєш із-за Харкова Павла Кандзюбу, що чумакує? Він колись до нас заходив з монастиря на спаса. Уляна. От за того старого? Лисого? Одарка. Тю-тю, дурна! За Стецька, його сина, коли знаєш. Уляна. За того божевільного? Се ще краще! Та він, мамо, зовсім дурний! Одарка. Дурний? Так багатий! Уляна. Цур йому з його багатством, коли в нього глузду нема. Одарка. Глузду нема, так багатий. Уляна. Як і по нашій вулиці йде, то малі діти з нього сміються. Одарка. Нехай сміються, а він собі багатий. Уляна. А як прийшов раз до нас на оснів'янську мойку, так там такий з нього регіт був, що вже хазяїн насилу прогнав, щоб ми через нього не гуляли. Се вже побила лиха година та нещаслива, коли за такого йти: неначе усі люди повимирали.  Одарка. Так кажу тобі, що багатий! Скільки пар волів чи усякої худоби! У нього будеш у золоті ходити; а помре старий, так усьому добру будеш господиня. Нема на світі луччого щастя, як з дурнем жити! Він тебе не б'є, не вередує; а коли там здуру хоч і налає, та тільки крикни на нього, то він і замовче. Куди схочеш, підеш; як задумаєш, так і худобою орудуєш. Та що то й казати! Усе не те, що з розумним; нема тобі воленьки ні погуляти, ні в хороші походити. А сварка, а лайка, а бійка!.. Ось і мій п'яниця: що з нього, що він не дурний? Коли б пак одурів, то я б зрадовалась. Уляна. Та вже, мамо, що хочете, кажіте, а я за того дурня, за того бецмана не піду та й не піду. Одарка. Нічого вередовати! За такого багатого не підеш, так кого ще тобі треба? Чи якого повітчика будеш ждати? Та доки нам тебе й содержати? Бач, батько п'яниця непросипєнний; я своїми бубликами тільки вас і содержу, та вже і в мене сила не та; звалюсь, хто вас буде годовати? Уляна. Чим я тобі, мамо, у тягість? Літом на мойці, слава тобі господи — скільки заробляю! А зимою пряду; та й зібрала чимало повнісінька скриня на колесах. Коли ж я стільки у дівоцтві зібрала, то можу себе і содержувати і зодягати і без мужика-дурня. Одарка. Та вже ж, Улясю, як собі хоч, а я тобі мати, так я тобі скажу: скоріш в мене на долоні волосся виросте, чим я віддам тебе за Олексія. Та вже тут нічого натякати: я вже старому Кандзюбі казала, щоб сьогодні і старостів присилали. Уляна. Ох, мені лихо! сьогодні?.. Одарка. Сьогодні, сьогодні! Чого тут відкладати? Постій же, доню, тут; Стецько прийде, та й поговорите собі любенько; а ти не безумствуй, будь до нього приязна... Уляна. Об чім з таким дурнем і говорити? Я не вмію... Одарка. Потурай! Дівка з парубком, аби б зійшлись, ато найдуть об чім говорити, а часом і мовчки ще й лучче подружать; я се добре знаю. Посидь же за воротами, а я піду лагодити обідати. (Уходит). ЯВЛЕНИЕ ЧЕТВЕРТОЕ Уляна и Стецько выходит скоро; разинув рот и размахивая руками, идет и, увидев Уляну, останавливается, сам с собою смеется, охорашивается; подходит и боится; осматривает Уляну сзади и с восторгом говорит. Стецько. Та й патлата! (Смеется громко и, подошед к Уляне, вдруг перестает и, долго подумав, говорит). А що у вас варили? Уляна (стоя на месте, не обращает на него внимания и печально отвечает). Нічого! Стецько (долго вспоминая). Ну!.. Ну... а тепер... що? Уляна. Що? Стецько. Що? Уляна. Що? Що? Стецько. Що? Уляна. Що? Нічого. Стецько. Брешеш-бо, як нічого! Батько казав: розпитай її обо всім. А чорт її зна, об чім ЇЇ розпитовати! Я усе позабував. Уляна. Так піди до батька та і розпитай, коли позабував еси! Стецько. Так він-бо добре казав, не йди, каже-говорить, від неї, поки обо всім не домовишся Уляна. Ні об чім нам домовлятися. Стецько. Як ні об чім, коли вже ти за мене йдеш? Уляна. Ні, голубчику, сього ніколи не буде. Стецько. А чом не буде? Уляна. Тим, що я за тебе не піду. Стецько. А чом не підеш? Уляна. Тим, що не хочу. Стецько. Та чому не хочеш? Уляна. А не хочу — тим, що не хочу. Стецько. Ну, тепер твоя правда. А батько казав, що ти підеш. Уляна. Не піду. Стецько. Ну, а батько казав: не потурай їй, поженихайся, та пісеньки заспівай, то вона й піде.. Уляна. Та я тобі кажу, що не люблю тебе і не піду за тебе. Стецько. Так себто батько збрехав? Ну, ну! Ось тільки скажи йому, що він бреше, так по пиці ляпанця і дасть. (Вздохнув). Я вже пробував. Уляна. Та що ж? То батько твій, а то я тобі кажу, що не хочу. Стецько. Не треба мені твого хотіння; підеш і без нього. Уляна. А щоб я пішла за тебе, то навряд. Я ж кажу, що наше сватання ще вилами писане.  Стецько. Ей!., чи Прісько, чи Домахо, чи як тебе. Послухай та йди. Ось коли б ти вже була моя жінка та сказала б, що не хочеш за мене, так я б тобі пику побив, як мені батько часом б'є; а то ще тепер не можна. Батько казав, після весілля можна жінку бити скільки хоч, а тепер не можна. Дарма я і підожду. А поки ще ласкою просю: піди за мене! Уляна (в сторону). Що мені з дурнем товковати? Покинула б його, так мати лаятиме. Зостанусь, та буду його піддурювати. Ведуча. Шлюб без кохання засуджує також і М.Старицький. У своїй комедії «За двома зайцями» він описує історію Свирида Петровича Голохвостого, який шукає для себе вигідної партії. ( Інсценізація уривку із твору «За двома зайцями». Діалог Голохвостого і Проні Прокопівни.) ВИХІД XV Проня й Голохвостий. Голохвостий (з папіросою). Звольте! Закуріть! Проня закурює, Голохвостий курить і озирається. Проня. Ваша папіроска шкварчить. Голохвостий. Ето в груде моєй-с! Проня. Чого? Голохвостий. Од любви! Проня. Ах, што ви! Голохвостий. То есть тут у нутре у меня такая стремительность до вас, Проню Прокоповно, што хоч крозь огонь готов пройтить! Проня (набік). Починається, починається! (До Голохвостого.) Ах, ето ви кавалерські надсмешки.. Может, по кому другому: у вас столько баришень.. Голохвостий. Ето ви пущаєте критику; я своєї душі, Проню Прокоповно, не покину лиш би где. Развє-хіба там, где ваша душа,— і больше в нікоторому месте. Проня. А ви знаєте уже, яка моя душа? Голохвостий. Ах, Проню Прокоповно, не рвіть меня, как пуклю! Потому відіте, какой я погібший єсть человік. Проня. Чого ж погібший? Голохвостий. Потому здесь у меня (показує на серце) такое смертельное воспалєніє завелось, што аж шипить.  Проня. Коли б заглянуть можна було вам у серце. Голохвостий. То ви би там увиділі, што золотими слов'янськими буквами написано: Проня Прокоповна Серкова. Ах, но єжелі б золотой ключ од вашого серца та лежав у моей душі у кармані, вот би я бив щасливий! Я би кожну минуту одмикав ваше серце і смотрел би; не мився б, не помадився б, не пив, даже не курив би по три дні, та всьо б смотрев би! Проня. Ах, когда б же тому було правда? (Набік.) Чого він навколішки не стає? Голохвостий. Да пущай меня алад'ябль скорчить, когда, значить, брешу. (Набік.) Ну, сміліще! (Стає навколішки.) В груде моей — Визувій так і клекотить! Рішайте судьбу мою нещасную: прошу у вас руку й серце! Проня. Ой, мамо моя! Я так стривожена... так сталось несподьовано... я... я... вас, ви знаєте... чи ви мене не обманюєте, чи любите? Я ще молода... не знаюсь у цім ділі... Голохвостий. Ви не верите? Так знайте ж, що я рєшітельно нікого не любив, не люблю і не любитиму, окромя вас! Без вас мінє не жити на свєтє. Да єслі б я любив так Братську ікону, то міня б янголи взяли живим на небо! Проня. Так дуже любите? (Схиляється до його.) Голохвостий. То єсть говорю вам — кип'яток! Проня. Ой, страшно! Голохвостий. Не безпокойтесь... обхождєніє понімаю... Проня. І я вас дуже люблю! Душка мой! (Дає руку і цілує його.) Я согласна... буть вашою половиною. От только спросить благословенія... Папонько, мамонько! ( Виводить його до батьків). Ведучий. Кохання – це чаша, наповнена краплинами радощів і страждань, злетів і падінь, надій і розчарувань. Розбити її – означає навіки зранити гострими скалками душу, зламати ніжну квітку, напоєну п’янким вином щастя. Пелюстки таких квітів, свіжі та прив’ялі, вранішні й вечірні, весняні й осінні, залишились безцінними перлами у мистецтві… Ведуча. Так де ж і як зароджується кохання? Що про це нам каже драма – феєрія Лесі Українки « Лісова пісня» ? ( Інсценізація уривку із твору «Лісова пісня». Діалог Мавки і Русалки) Русалка (підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і цікава) Ти плачеш, Мавко? Мавка Ти хіба ніколи не плакала, Русалонько? Русалка О, я! Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось сміятися до смерті! Мавка Русалко! ти ніколи не кохала... Русалка Я не кохала? Ні, то ти забула, яке повинно буть кохання справжнє! Кохання — як вода,— плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить. Де пал — воно кипить, а стріне холод — стає мов камінь. От моє кохання! А те твоє — солом'яного духу дитина квола. Хилиться од вітру, під ноги стелеться. Зостріне іскру — згорить, не борючись, а потім з нього лишиться чорний згар та сивий попіл. Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить і кисне, як солома, в воді холодній марної досади, під пізніми дощами каяття.  Мавка (підводить голову) Ти кажеш — каяття? Спитай березу, чи кається вона за тії ночі, коли весняний вітер розплітав їй довгу косу? Русалка А чого ж сумує ? Мавка Що милого не може обійняти, навіки пригорнути довгим віття. Русалка Чому? Мавка Бо милий той — весняний вітер. Русалка Нащо ж було кохати їй такого? Мавка Бо він був ніжний, той весняний легіт, співаючи, їй розвивав листочки, милуючи, розмаяв їй віночка, і, пестячи, кропив росою косу... Так, так... він справжній був весняний вітер, та іншого вона б не покохала. Русалка Ну, то нехай тепер жалобу спустить аж до землі, бо вітра обійняти повік не зможе — він уже пролинув. (Тихо, без плеску, відпливає від берега і зникає в озері.) Лавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з [йми чорні ключі пташині, що відлітають у вирій. І отім від сильнішого пориву вітру хмари дощові розходяться і видко ліс — уже в яскравому осінньому уборі на тлі густо-синього передзахідного неба. Мавка (тихо, з глибокою журбою) Так... він уже пролинув.. Ведучий. От і закінчився наш вечір. Сподіваємося, що твори, які ми сьогодні пригадали, і поезії, які почули, вам сподобались і ви частіше звертатиметеся до творчості українських письменників, коли у вашій душі оселиться любов. …Читайте вірші про любов. Хоч, кажуть, все придумали поети, - І почуття, в яких нуртує кров, І ніжності, і вірності тенета. Не вірте! Є любов така в житті, Що може навіть душу спопелити! Знайдіть для себе ці слова святі, Що змусять вас і плакать, і радіти. Знайдіть найкращі на землі слова – І подаруйте їх своїм коханим. Читайте вірші – в них любов жива! Тож хай вона у вас в душі не в’яне! Ведуча. Дякуємо за увагу. |
Схожі:
| Все минає, але не Бог і не любов |
Тема: «Для нас лиш б′ється ночами і днями єдине в світі серце мами!» Виховний захід – родинне свято до Дня Матері «Для нас лиш б′ється ночами і днями єдине в світі серце мами!» |
| Григір Тютюнник «Три зозулі з поклоном» ... |
Вічна зоря Олени Пчілки Драгоманова, відома широкому загалу під псевдонімом Олена Пчілка. Недарма вона взяла собі за псевдонім назву трудової комахи, адже... |
| Серце віддає дітям Все хороше діти вбирають з любов'ю. Тому головним у вихованні є дбайливі, люблячі і відповідальні люди. Тільки в такому випадку виросте... |
Урок дослідження Тема: «Прощаємось. А я не все сказав…» Визначити основні теми прозових і драматичних творів митця; Виховувати в учнів гордість і повагу до творчості письменника земляка,... |
| Культурні осередки Києва Цей перелік не претендує на жодну вичерпність, а лиш позначає деякі життєві орієнтири |
ЩО ТАКЕ ЛЮБОВ? Любов – це гріх, але такий ніжний, що заради нього варто пожертвувати власним німбом. Любов – благодать, яку потрібно з вдячністю... |
| А. Б. Трушлякова Національний університет кораблебудування Україна все більше інтегрується у європейські і світові структури і все більше студентів з України прагнуть вчитися в університетах... |
Сценарій свята до Дня української писемності та мови Розвивати почуття національної гідності. Виховувати потребу зберігати, як святиню, все те, що пов’язує нас із рідною землею; любов... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua