|
|
Скачати 117.36 Kb.
|
|
Чи можуть бути в Україні дві загальнодержавні мови ? Як відомо, мало не від самого початку проголошення державної незалежності України розпочався й не припиняється наступ на українську мову з боку особливо войовничо налаштованих проімперсько-шовіністичних або нігілістичних щодо українськості кіл серед російського і російськомовного населення України. Слід, однак, відразу ж зробити застереження щодо надмірних узагальнень і спрощень стосовно як росіян, так і російськомовного населення. Розглядати, зокрема, російськомовних українців як якийсь мало не окремий «етнос» України, причому начебто всуціль ворожий до української мови й українського мовно-національного відродження, як це схильні робити деякі спостерігачі суспільних процесів в Україні1, означає в плані громадському завдавати кривди значній їхній частині, з погляду ж наукового не виявляти достатньої відповідальності у висуваних твердженнях2. Такий суто поверховий поділ українців за мовою не має під собою поважних підстав, бо якби справді український патріотизм визначався самою мовою, було б абсолютно незрозумілим, чому під час грудневого референдуму 1991 р., у тім числі в східних і південних областях, де так багато і росіян, і російськомовних українців, таким високим був відсоток тих, хто голосував за незалежність України. Наступ на українську мову здійснюється двома шляхами — шляхом безпосередніх практичних дій (витісненням української мови російською у пресі, на телебаченні, у книговидавництві, рекламі, політичному й економічному житті) і шляхом систематично влаштовуваних кампаній на підтримку подібних дій, під час яких обґрунтовується потреба запровадження в Україні російської мови як другої державної або навіть робляться спроби зробити українську мову необов'язковою в окремих ділянках (зокрема, вивчення її у закладах освіти). Таким чином, витіснення української мови в Україні здійснюється не лише практичними заходами. Для їхнього підсилення й обґрунтування під них підводиться й певна теоретична база. Оскільки держава неможлива без нації, а нація — без загальнонаціональної мови, завдання мовної політики набувають державної ваги, особливо коли щодо їхнього розв'язання немає потрібної для цього єдності. Тим-то й так важливо розглянути аргументи прибічників двох державних мов в Україні, щоб з'ясувати, чи мають (або не мають) вони і якою мірою рацію в своїх аргументах, і щоб на підставі уважного аналізу розглянутого дійти відповідних висновків. 1. Як один з аргументів наводилися, зокрема, дані одеських соціологів, що на їх підставі у 1992 р. 65% населення України начебто вважало рідною мовою російську (серед інтелігенції — 80%). Однак, за даними перепису 1989 р., цей показник виявився значно нижчим: для всього населення України — лише 32,8% (куди увійшла переважна частина росіян, 12,3% українців, а також частина з інших етносів України). Очевидно, розбіжність між цими даними і даними одеських соціологів (зростання за три роки відсотка людей з рідною російською мовою майже вдвічі пояснюється тим, що критерієм визначення рідної мови бралася не справді рідна мова, а вільне володіння російською мовою, оскільки згідно з переписом 1989 р. вільно володіло нею як другою в Україні 49% усього населення, а серед українців — 59,4%. Звичайно, 59,4% стоїть значно ближче до 65%, ніж 32,8%, проте цілком очевидно, що вільне володіння другою мовою аж ніяк не рівнозначне з поняттям рідної мови. Інакше було б зовсім незрозуміло, як, зокрема, українці, значна частина яких протягом своєї історії вільно володіла такими різними другими мовами, як польська, румунська, угорська, німецька (крім російської), і досі переважно за рідну вважають українську. 2. Іншим аргументом прибічників державної двомовності є те, що російська мова є мовою багатонаціональних промислових міст України, проте не застережено, що: 1) такий стан характерний лише для Східної України, бо, наприклад, багатонаціональне промислове місто Львів у Західній Україні є переважно україномовним; 2) цей стан є наслідком політики русифікації з боку дореволюційної Росії й СРСР, а тому не є природним, а спричинений штучно; 3) мови сусідніх панівних держав Європи були в XIX — на початку XX ст. поширені у великих містах багатьох народів (німецька — у Празі, Таллінні, Ризі, хоч тепер там уживані чеська, естонська, латиська; угорська — у Братиславі, хоч тепер там — словацька і под.), так було і в Україні (угорська замість української в Ужгороді, польська замість української у Львові). З огляду на це такий стан не мусить конче залишатися незмінним. Поширення знання й опанування української мови як державної в багатонаціональних містах України розглядається як насильницька українізація, хоча під такою можна було б розуміти тільки накидання силоміць кожній особі, незалежно від її походження, національності українець (українка) і української мови як рідної, що аж ніяк не мається на увазі навіть стосовно українців. Для зрусифікованої їх частини створюються лише умови в разі бажання повернутися до української мови як до рідної. Як відомо, у таких загальновизнаних демократичних державах Європи, як Великобританія, ФРН, Франція, де поряд із національними меншинами є й інші, крім основного, народи (у Великобританії — валлійці й ірландці, у ФРН — фризи й серболужичани, у Франції — бретонці, баски і корсиканці), володіння відповідно англійською, німецькою, французькою мовами як державними є обов'язковим, однак ніхто не розглядає це як насильницьку мовну асиміляцію. Запровадження в Україні поряд з українською російської мови як державної, — бо про інші мови зовсім не згадується, — що розглядається як демократичніше, ніж запровадження як державної тільки української мови, насправді таким не буде, бо це: 1) поставить російську мову як мову однієї, хоч і найбільшої, національної меншини України навіть там, де росіян і російськомовного населення майже нема, -— у привілейоване становище щодо всіх мов України, у тім числі й української; 2) увічнить фактично домінуюче становище російської мови на сході України; 3) сприятиме збереженню розколу між Східною і Західною Україною; 4) поставить у ще більш нерівноправне, ніж в українців, становище неналежні до росіян національні меншини України, що, крім своєї мови, муситимуть вивчати поряд з українською ще й другу державну мову, тобто російську. Хоч прибічники двох державних мов в Україні і запевняють, що прийняття двох мов, української і російської, як державних не тільки не ущемлює ідею національного відродження України і становлення її державності, але, навпаки, консолідує суспільство, насправді ж воно, як випливає з вищезазначеного, сприятиме збереженню того розколу, національного, соціального і мовного, що його успадковано від попереднього періоду. Унаслідок цього й надалі збережеться на сході України різкий поділ на «міську» і «сільську» Україну, а України в цілому — на «Східну» й «Західну», поділ мов на «престижну» (російську) і «непрестижні» (українську та інші мови України, крім російської) у Східній Україні, а в особливо тяжкому становищі опиняться носії неукраїнської й неросійської мов, яким буде накинуто тримовність. Потреба запровадження двох мов як державних аргументується існуванням демократичних держав із двома або кількома державними мовами. Проте наведені приклади не є переконливими, бо не відповідають ситуації України. У Фінляндії, Канаді, Бельгії, Швейцарії кожна з державних мов має свою територію і поширена там скрізь — як у містах, так і на селі. У таких країнах, як Індія (з англійською, — поряд із гінді, — але без англійців), ця іноземна мова використовується як нейтральна для спілкування різних народів, зокрема індоарійських і дравидських (а не основного народу й меншин), та для зв'язків із зовнішнім світом. В Ірландії внаслідок довговікової (вісім століть) англізації англійська мова стала мовою щоденного вжитку більшості ірландського народу як у місті, так і на селі, — чого стосовно російської нема в Україні, — що й змусило до визнання її другою державною, але поставлено за мету і поступово здійснюється повернення до ірландської мови, у чім є вже відчутні успіхи. До ситуації України найближче становище Словенії, де поряд із словенською як загальнодержавною на частині території з переважанням угорців й італійців функціонують, так би мовити, як частиннодержавні угорська й італійська мова3. 7. Прийняття двох державних мов усупереч твердженню прибічників державної двомовності не продемонструє всьому світові ані демократичних устремлінь України, ані додасть їй престижу як європейській державі, бо протегуючи самій тільки російській мові (на шкоду українській та іншим мовам України), Україна виявить себе як державу, орієнтовану виключно на Росію, а радше за все просто її фактичну провінцію (з традиційною антиукраїнською політикою), і неприхильну як до України та українців, так і до інших безпосередніх або дальших сусідніх держав, з їхніми народами, оскільки носії білоруської, польської, угорської, болгарської, грецької мов будуть поставлені в незрівнянно гірші умови розвитку, ніж носії української і російської. Тим самим буде виявлено зневагу не тільки до українського (етнічного) народу, титульної нації України, а й до Білорусі, Польщі, Угорщини, Румунії й Молдови, Болгарії, Греції, мови яких поширені в Україні. Зрозуміло, що Україна як одна з європейських держав може бути зацікавлена тільки у виважених і добрих стосунках з усіма країнами світу, надто сусідніми, а не в однобічній орієнтації на одну з них. Зайве говорити й про те, що не може викликати в світі поваги до себе держава, основний етнос якої навіть зі здобуттям незалежності продовжує існувати в умовах колоніального статусу, фактичного утиску своєї національної мови і культури. Не можна не порушити і два аргументи прибічників державної двомовності, які хоч і не були названі, однак досить прозоро випливають із їхньої попередньо наведеної аргументації. 8. В усіх державах з двома або кількома державними мовами ставиться вимога, щоб якщо й не все населення у повному обсязі, то в усякому разі всі високі посадові особи і державні службовці вільно володіли державними мовами і цим давали приклад для їхнього опанування решті населення. В Україні ж, судячи хоч би з того, що вимога знання української мови кваліфікується як «насильницька українізація», потреба запровадження російської мови як державної висувається явно для того, щоб знання російської як державної звільняло від обов'язку вивчення й опанування української мови. Тим самим російська мова, як і раніше, залишатиметься мовою «панською», а українська — «селянською». У цих умовах залежні від урядовців робітники й селяни і нечисленна україномовна інтеліґенція Східної України як «простолюд» муситимуть вивчати й знати російську мову, керівні ж особи держави, «пани» звільнятимуться від обов'язку знати мову «нижчих верств», для яких, як і в минулому, шлях до вищих посад перекриватиме російськомовний бар'єр. Про який же демократизм держави в таких умовах може йтися? Цілком зрозуміло й те, що в таких умовах фактично першою (і навіть другою) державною мовою українська мова ніколи не стане. її державність залишиться суто декларативною, а точніше кажучи, камуфляжно-декоративною: адже в Києві з 1917—1920 рр. і до сьогодні не бракує українських вивісок і написів. Але, як відомо, за весь час радянської влади Київ так і не спромігся стати україномовним містом. 9. Душею кожної держави є нація, в Україні — українська. Народ, роз'єднаний мовно, ще нацією повністю не став. Тим самим ставиться під сумнів доцільність існування подібної безнаціональної держави, гальмується її політичний, економічний, культурний розвиток. Україна з недорозвиненою мовно-національною, а тим самим і державною свідомістю свого народу на сході залишиться надовго на рівні «Малоросії», потенційної (на тривалий час) провінції Росії, об'єктом її постійних імперських зазіхань. Характерно, що прибічники двох державних мов в Україні є водночас, як правило, й прихильниками відновлення Радянського Союзу або створення якоїсь іншої форми приєднання України до Росії. Усе зазначене свідчить про таке. Україна як держава, де на всій території (за винятком Криму) українське населення переважає над російським, повинна мати одну загальнодержавну мову. Цією мовою має бути українська. Засвоєння і опанування цієї мови населенням України, яке ще нею не володіє як загальнодержавною, — що аж ніяк не рівнозначне з «насильницькою українізацією», — має відбуватися поступово у різні терміни для різних регіонів і, очевидно, у різному обсязі залежно від занять і професій. У місцевостях, що становлять частини України, де поряд з українцями проживають інші етноси (росіяни, білоруси, поляки, угорці, румуни та молдовани, болгари, греки, кримські татари тощо) у разі, якщо вони становлять більшість, поряд з українською як загальнодержавною застосовується як частиннодержавна мова відповідної національності. Розвиток демократії і брак жорсткої централізації дозволить більшість справ розв'язувати на місцях, а це відкриє широкий простір для застосування цих мов. Від урядовців, що працюватимуть у таких місцевостях, слід вимагати знання обох мов (як української, так і іншої місцевої — російської, польської, угорської тощо). Для представників народів, що живуть меншими скупченнями або розсіяно (з великих меншин до них переважно належатимуть євреї, але це стосуватиметься й невеликих угруповань росіян, наприклад у Західній Україні), має бути застосовано принцип культурної автономії, яка б забезпечувала їхні національно-мовні потреби (власні національні школи, преса, культурні установи, бібліотеки тощо). Постає, звичайно, питання, з чого має розпочатися процес мовної реукраїнізації, маючи на увазі насамперед засвоєння і активне використання української мови як загальнодержавно-офіційної і — ще точніше — з якої місцевості цей процес слід розпочати, де має бути його центр, осередок. Безперечно, найбільшої уваги вимагає вся Східна Україна, а надто особливо зрусифіковані великі міста її крайнього сходу і півдня. Проте все-таки «корінь зла» треба вбачати в надмірній зрусифікованості столиці України, Києва. Адже еталоном, взірцем для наслідування в кожній державі є її столиця, це стосується й мови. Доки Київ говоритиме переважно російською мовою, усі провінціали, особливо на крайньому сході й півдні, попри всі спроби напути-ти їх до активного вживання української мови, одностайно «киватимуть» на Київ як на столицю, говорячи, що українська мова їм практично не потрібна: адже все київське чиновництво і діловий світ розмовляють російською мовою. Отже, образно кажучи, треба, щоб у Києві українська мова стала модою, а вже ця столична мода, престижна, як усе столичне, почне нестримно поширюватися і в регіональних провінційних центрах. Поширення української мови в Києві як у столиці, крім великого значення для її розповсюдження по всій Східній Україні, мало б чималу вагу для остаточної нормалізації української мови, вироблення її еталонного зразка. Величезним лихом для української мови є досі те, що вона поки що не мала й не має столиці як осередку літературної норми. Через це в нас навіть особи, що загалом добре володіють літературною мовою, говорять з більшим або меншим місцевим забарвленням і постійно виникають суперечки, чия мова «краща», або змагання за першість між «східняками» й «західняками» (перші доводять зразковість своєї мови, але мало застосовують її на практиці, другі весь час нею послуговуються, але, бачте, мова їхня «неправильна»). З поширенням української мови в Києві цим безплідним суперечкам буде покладено край, бо в Києві, куди з'їздяться українці з усіх усюд — сходу і заходу, півночі й півдня — найприродніше і найпростіше остаточно скластися максимально усередненій українській мові (зокрема, у фонетиці), що як столична стане взірцевою. Носіями літературної мови в кожного народу стають представники його еліти, найосвіченіших і найзаможніших верств. Але села мають бути (або стати) заможними, а не спролетаризовано-злюмпенізованими (розпито-жебрацькими), якими їх зробила горезвісна колективізація і т. зв. розкуркулення, а по суті, розселянення. Слід пам'ятати, що саме, висловлюючись по-радянському, куркулі, т. зв. «сірі барони», вихідці із заможних селян, дали Литві, Латвії й Естонії найміцнішу основу для створення національної еліти, що змогла успішно змагатися зі старою антинаціональною і зденаціоналізованою елітою — польською або спольщеною (здебільшого в Литві), німецькою або понімеченою (у Латвії й Естонії). Перетягши на свій бік і ренаціоналізувавши мовно асимільованих литовців, латишів і естонців, ці «сірі барони» змогли пізніше відтіснити в своїх країнах від влади й економіки своїх чужоземних непримиренних, відповідно польських і німецьких, конкурентів і надати процесові мовно-національного відродження незворотного характеру. Очевидно, це стосується й України. І тут село (і близькі до нього за українською мовою малі провінційні містечка й міста) має відіграти таку саму важливу роль. Проте для цього має значно зрости економічний добробут села (і провінції в цілому). Злиденний жебрак, що тікає від бідування з села до міста, позбавлений почуття своєї людської, національної й мовної гідності, і в зрусифікованому місті він неминуче зросійщується. Тільки справжній міцний господар («хазяїн»), чи власною персоною, чи в особі своїх, також заможних, та ще й освічених дітей, може і в місті почуватися таким самим господарем. А оскільки йому дискомфортно в російськомовному оточенні, він зможе ефективно і своїм прикладом, і своїми грошима, і підкріпленими ними діями створити в місті догідну йому національно-мовну атмосферу. Таким чином, щоб українська мова в нас не блукала вічно у приймах у чергових «старших братів», бувши на їхній ласці чи неласці, вона мусить спертися не тільки на духовне, а й на матеріальне багатство заможної соціальної верстви, зацікавленої своїм походженням і традиціями у її збереженні. Відомо ж бо, що хоч «і в рам'ї пошанована чеснота» («и в рубище почтенна добродетель»), але силами самих жебраків, хоч би й високоосвічених, міцної держави не побудувати, а тому й розвитку і поширення мови не забезпечити. Щоб зберегти й поширити мову, український народ має стати не тільки освіченим, але й багатим, бо «нарід, покинутий на злидні, нарід, плазуючий у млі, повинен стратить риси рідні, безслідно стертися з землі» (П. Грабовський). Щоб нам стати багатими, нам треба стати розумними, але щоб розумними нас визнав увесь світ, нам треба зберігати і примножувати своє багатство, а не давати його розкрадати чужинцям і зчужиненим перевертням, яким українська Україна не потрібна. Міцну Українську Державу, а тим самим і міцну Українську Мову побудує лише нерозривне поєднання трьох сутей — національної ідеї, національної економіки, національного закону. 1Див.: Гнаткевич Ю. Двомовність як проблема двозначна // Літературна Україна. — № 40 (4804). — 22 жовтня 1998 р. — С. 3. 2 Не слід забувати й про небезпечність висловлення і поширення подібних тверджень: замість консолідації українського суспільства, а отже, й Української держави, вони сприяють їхньому розколові. 3 Див.: Мечковская Н. Б. Словенский язык. — Минск, 1991. — С. 5. |
| Об’єднане Королівство Великобританії та Північної Поурочні плани – конспекти для уроків «Країнознавства» з англійської мови. Запропоновані уроки можуть бути використовуваними на факультативних... |
ЛЕКЦІЯ 8 СИСТЕМА ОПОДАТКУВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ Податок на прибуток, додану вартість, акцизний збір, мито та інші загальнодержавні податки, збори і платежі |
| Міжнародні телекомунікаційні проекти як ефективний засіб формування... Спорт”, “Свята і традиції Британії” на уроках англійської мови. Матеріали розробки можуть бути використані учителями і викладачами... |
Підготувала вчителька загальноосвітньої школи I-III №1 Учасниками гри можуть бути окремі учні, також можна грати командами. Доцільніше сформувати дві команди. Радше при цьому підібрати... |
| Колекція фотографій Шаблон – це набір заздалегідь розроблених текстових і графічних форматів, на основі яких можуть створюватися нові Web-сторінки і... |
ЗАКОН УКРАЇНИ Дослідницькі інфраструктури можуть бути локально розташованими, віртуальними або розподіленими (організована мережа ресурсів), державними... |
| План-конспект виховної години на тему: «Шкідливий вплив ГМО» Мета: ознайомити учнів зі шкідливістю Гено Модифікованих Організмів (ГМО), що саме може бути наслідком вживання ГМО, які можуть бути... |
План-конспект виховної години на тему: «Шкідливий вплив ГМО» Мета: ознайомити учнів зі шкідливістю Гено Модифікованих Організмів (ГМО), що саме може бути наслідком вживання ГМО, які можуть бути... |
| ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ Засоби масової інформації та їх роль у суспільному житті Це можуть бути ролі організатора, консолідуючої сили суспільства, його просвітителя. Але вони можуть відіграти й дезорганізаційну,... |
Урок географії у 7 класі Тема: АВСТРАЛІЯ МАТЕРИК, ЧАСТИНА Презентація має бути яскравою, теоретично і практично ґрунтовною, цікавою, щоб викликати неабиякий інтерес з однокласників. За бажанням... |