Личность в системе социальных связей


НазваЛичность в системе социальных связей
Сторінка1/5
Дата14.03.2013
Розмір0.71 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Культура > Документи
  1   2   3   4   5




Тема. Личность в системе социальных связей.

  1. Основные факторы развития личности.

  2. Социальные роли и статусы.

  3. Ролевое напряжение и ролевой конфликт.

1. Основные факторы развития личности. Личность является одним из тех феноменов, которые редко истолковываются одинаково двумя разными авторами. Все определения личности так или иначе обусловливаются двумя противоположными взглядами на её развитие. С точки зрения одних, каждая личность формируется и развивается в соответствии с её врождёнными качествами и способностями, а социальное окружение при этом играет весьма незначительную роль. Представители другой точки зрения полностью отвергают врождённые внутренние черты и способности личности, считая, что личность - это некоторый продукт, полностью формируемый в ходе социального опыта. Очевидно, что это крайние точки зрения на процесс формирования личности. Конечно же, в анализе необходимо учитывать как биологические особенности личности, так и её социальный опыт. Вместе с тем практика показывает, что социальные факторы формирования личности более весомы.

Определение В.Ядова: «Личность - это целостность социальных свойств человека, продукт общественного развития и включения индивида в систему социальных отношений посредством активной деятельности и общения». В соответствии с этим взглядом личность развивается из биологического организма исключительно благодаря различным видам социального и культурного опыт. При этом не отрицается наличие у неё врождённых способностей, темперамента и предрасположенности, значительно влияющих на процесс формирования личностных черт.

Для анализа возникновения и развития личностных черт можно разделить факторы, оказывающие влияние на формирование личности, на следующие типы:

  1. биологическая наследственность;

  2. физическое окружение;

  3. культура;

  4. групповой опыт;

  5. уникальный индивидуальный опыт.

Биологическая наследственность. Биологическое наследие каждого человека поставляет сырые материалы, которые затем формируются разными способами в человеческую особь, индивида, личность. Черты биологического наследия дополняются врождёнными потребностями человеческого существа, которые включают потребности в воздухе, пище воде активности, сне безопасности и отсутствии боли.

Если социальный опыт объясняет в основном сходные, общие черты, которыми обладает человек, то биологическая наследственность во многом объясняет индивидуальность личности, её изначальное отличие от других членов общества. Вместе с тем групповые различия уже нельзя объяснять биологической наследственностью. Здесь речь идёт об уникальном социальном опыте, уникальной субкультуре.

Следовательно, биологическая наследственность не может полностью создать личность, так как ни культура, ни социальный опыт не предаются с генами. Однако, биологический фактор необходимо учитывать, так как он, во-первых, создаёт ограничения для социальных общностей (беспомощность ребёнка, невозможность долго находиться под водой, наличие биологических потребностей и т.д.), а во-вторых, благодаря биологическому фактору создаётся бесконечное разнообразие темпераментов, характеров, способностей, которые делают из каждой человеческой личности индивидуальность, т.е. неповторимое, уникальное создание.

Физическое окружение. Некоторые исследователи придавали физическому окружению решающее значение в развитии личности. Питирим Сорокин в нескольких роботах, опубликованных в 1928 году, обобщил теории многих учёных - от Конфуция, Аристотеля, Гиппократа до современного ему географа Эллиота Хантингтона, согласно которым групповые различия в поведении личностей в основном определяются различиями в климате, географических особенностях и природных ресурсах. К этой группе можно отнести также философа Г.В. Плеханова и историка Л.Н. Гумилёва.

Теории, разработанные этими исследователями, являются хорошей основой для оправдания этноцентрического, националистического сознания, однако не могут оправдать решающее влияние физического фактора на развитие личности. Действительно, в сходных физических и географических условиях формируются различные типы личностей, и, наоборот, очень часто бывает так, что схожие групповые признаки личностей развиваются в разных условиях окружающей среды.

В связи с этим можно сказать, что физическое окружение может влиять на культурные особенности социальной группы, но его влияние на формирование отдельной личности незначительно и несравнимо с влиянием на личность культуры группы, группового лил индивидуального опыта.

Культура. Прежде всего следует отметить, что определённый культурный опыт является общим для всего человечества и не зависит от того, на какой ступени развития находится то или иное общество. Так, каждый ребёнок получает питание от старших по возрасту, обучается общению через язык , получает опыт применения наказания и вознаграждения, а также осваивает некоторые другие наиболее общие культурные образцы. Вместе с тем, каждое общество даёт практические всем своим членам некоторый особенный опыт, особенные культурные образцы, которые другие общества предложить не могут. Из социального опыта, единого для всех членов данного общества, возникает характерная личностная конфигурация, типичная для многих членов данного общества.

Американская исследовательница К. Дьюбойс назвала личность, обладающую общими для данного общества чертами, «модальной» (от взятого из статистики термина «мода», обозначающего величину, которая наиболее часто встречается в ряду или серии параметров объекта). Под модальной личностью Дьюбойс понимала наиболее часто встречающийся тип личности, обладающий некоторыми особенностями, присущими культуре общества в целом. Таким образом, в каждом обществе можно найти такие личности, которые воплощают средние общепринятые черты (средние американцы).

Другими словами, каждое общество развивает дин или несколько базисных личностных типов, которые соответствую культуре этого общества. Они усваиваются, как правило, с детства.

Однако, в сложных обществах из-за наличия в них большого числа субкультур очень трудно найти общепринятый тип личности. Для изучения личностных типов различных субкультур следует изучать каждую структурную единицу отдельно, а затем учитывать влияние личностных образцов доминирующей культуры.

Итак, на формирование личности определённое влияние оказывают биологические факторы, а также факторы физического окружения и общие культурные образцы поведения в отдельной социальной группе. Однако, следует помнить, что главными факторами, определяющими процесс формирования личности, безусловно являются групповой опыт и субъективный, уникальный личностный опыт. Эти факторы в полной мере проявляются в процессе социализации личности.
Особистість у системі соціальних зв'язків
Елементами будь-яких соціальних систем є люди. Включення людини в суспільство здійснюється через різноманітні соціальні спільноти, які кожна конкретна особистість персоніфікує: соціальні групи, соціальні інститути, соціальні організації і системи прийнятих у суспільстві норм і цінностей, тобто через культуру. Внаслідок цього людина виявляється включеною в багато соціальних систем, кожна з яких виявляє на неї системоформуючий вплив. Людина стає, таким чином, не тільки елементом соціальної системи, але й сама являє собою систему, що має досить складну структуру.

Будь-які соціальні утворення неможливо уявити без людини, її активної творчої діяльності, одним з наслідків якої і виступають соціальні спільноти. Адже сама людина як істота соціальна на основі соціальних зв’язків і взаємодії творить групи, колективи, об’єднання, а згодом і спільноти – центральні осередки її діяльності в соціокультурному просторі. Саме особистість з’єднує всі ланки суспільного життя: макро-, мезо- і мікросередовище, робить їх полем власної творчої активності та осередком розгортання внутрішніх потенцій.

У соціології особистість розглядається не як продукт природи, а в першу чергу як сукупність суспільних відносин, тобто як продукт суспільства.
Соціологічні підходи до вивчення особистості та її місця у суспільстві
Оскільки людину вивчає і досліджує багато гуманітарних наук, треба визначити специфіку соціологічного розуміння людини. Якщо природничі науки, маючи предметом вивчення людину, аналізують її властивості як біологічного чи біосоціального організму, то особистість як соціальна якість людини є предметом соціальних наук: філософії, соціології та психології. Філософія вивчає людину як суб’єкт пізнавальної і творчої діяльності, психологія передусім аналізує її психологічні властивості, темперамент, характер, здібності, вольові якості, психічні процеси, тобто стабільні характеристики психіки. Соціологія ж досліджує особистість як суб’єкт соціальних відносин, виділяючи в людині соціально-типові характеристики, які розвиваються під впливом соціальних інститутів, а також шляхи та канали зворотного впливу особистості на соціальний світ. Отже, специфіка соціологічного підходу до вивчення особистості полягає в тому, що вона аналізує її суто соціальні характеристики.

Соціальне не протистоїть біологічному і не виникає з нього. З народження людина одержує таку тілесну організацію, в якій запрограмована можливість її універсального соціально-діяльного розвитку. Соціальне життя не створює в кожній генерації і в кожній людині ще раз людську природу. Воно розвиває соціалізовані в антропогенезі специфічні людські біологічні якості. Тому суспільний стан людини виступає як її природний стан.

Таким чином, виникає потреба в розмежуванні понять “людина”, “особистість”, “індивід”, які в соціології трактуються по-різному.
Термін “людина” вживається як родове поняття, що вказує на якісну відмінність людей від тварин і служить для характеристики всезагальних, притаманних всім людям якостей і особливостей, які знаходять свій вияв у назві “homo sapiens”.
Термін “індивід” означає “конкретну людину”, одиничного представника людського роду.
Термін “особистість” служить для характеристики соціального в людині.
Особистість, на відміну від людини, – продукт не тільки природи, а й суспільства, суб’єкт соціальних процесів, тобто їх активний діяч і творець.

Особистість визначається як усталений комплекс якостей і властивостей людини, що набуваються під впливом відповідної культури суспільства і конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і у життєдіяльність яких включається.

Те, що є особливо значущим для людини, виступає врешті-решт як мотив і мета її діяльності.

Поняття “особистість” вживається стосовно кожної людини, оскільки вона індивідуально висловлює вагомі риси даного суспільства. Головне в особистості – не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість.
Термін “індивідуальність” означає особливі і специфічні якості, які відрізняють одну людину від інших, природні, соціальні, фізіологічні, психологічні, успадковані і набуті, вплив на соціальні процеси та місце в них.
Узагальнено суспільна сутність людини конкретизується у понятті “особа”, яке розкриває предметні ознаки індивідуальності щодо окремих соціальних структур – груп, колективів, організацій, рухів, партій, інститутів та інших спільнот. Саме поняття “особа” розкриває соціальну роль, яку відіграють окремі соціальні верстви у життєдіяльності суспільства.

Співвідносячи ці поняття, можна дійти висновку, що кожен індивід є людиною, і тільки під впливом суспільства він може стати особистістю. При цьому особистість є не тільки конкретним виразом індивідуальності людини, а й втіленням соціально значущих рис і властивостей даного суспільства та його культури, норм та цінностей. Головним вбачається те, що особистість – це суб’єкт соціальних груп, спільнот та соціальних процесів, який може формувати нові соціальні утворення відповідно до власних інтересів.

Людина вже тривалий час є об’єктом прискіпливого наукового інтересу з боку різних соціогуманітарних наук. Основні проблеми особистості в різні часи і по-різному трактувались представниками окремих соціо­логічних шкіл і напрямів з урахуванням філософської тра­диції розгляду людини.

Давньогрецька культурна традиція розробляє концепцію “людини розумної” – (“homo sapiens”), яка затверджує думку про відмінність людини і тварини за ознакою розумності. Ця версія виявилась вельми плідною і стійкою; саме вона породила уявлення про всемогутність людського розуму і міцну раціоналістичну парадигму як у філософії, так і (в подальшому) у соціології.

Принципово нове осмислення людини здійснюється у християнстві, яке, звільнивши людину від влади Космосу і природи, поставило її в за­лежність від Бога. Від цих часів людина богоподібна дістає певну самоцінність, незалежну від космогонічних сюжетів; зароджу­ється ідеальне уявлення про неї як центральну й найвищу мету світобудови; всі явища світу сприймаються з точки зо­ру досвіду і цінностей людини. Особистість не є щось тва­ринне; вона являє собою і божественне начало. У христи­янстві міститься трактування людини як безумовної цінності.

Третя, антропологічна версія знаходить відображення в натуралістичних, позитивістських і прагматичних вченнях. Це концепція “людини діяльнісної” (“homo faber”), яка заперечує специфічну особливість людського розуму. На цьому етапі зникає сутнісна від­мінність між людиною і твариною; людина розглядається як особливий різновид тварини, що має просто біль­шу сукупність природних ознак. Усі психічні і духовні фено­мени, згідно з цією версією, укорінені у чуттєвих відчуттях, інстинктах і вабленнях. Ця концепція розви­лася з часом у потужний теоретичний напрям і знайшла своє втілення у вченнях О. Конта і Г. Спенсера, пізніше – у сучасній соціобіології.

Остання, четверта антропологічна версія рішуче заперечує віру у прогресивність “людини розумної”, “людини божественної” і “людини діяльнісної”. У цій версії людина – істота прагнуча, воліюча й бажаюча; розум роз­цінюється як глухий кут еволюції, як наслідок втрати “волі до життя”. У цій версії переважають ірраціональні мотиви і суб’єктивістські орієнтації.

Таким чином, етапи розвитку філософської антропології (тобто вчен­ня про людину) демонструють, як поступово з’являються, усклад­нюються й змінюються уявлення про людину та особистість, що створюють підстави для соціологічного вивчення людини та її місця і ролі у суспільстві. Всі соціологічні підходи до вивчення людини, незалежно від способу тлу­мачення понять “людина” та “особистість”, об’єднує одна спільна ри­са: вони визнають людську особистість специфічним утво­ренням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів.

Різноманітні соціологічні дослідження суті, змісту та якісних характеристик особистості намагаються визначити, які характеристики особистості зумовлюють її соціальну активність – біологічні чи соціальні, раціональні чи ірраціональні, індивідуальні неповторні особливості чи набір соціальних норм та цінностей суспільства, а також, що найкраще репрезентує особистість – її свідомість чи поведінка.

Зумовленість соціального життя людини біологічними чинниками і закономірностями розглядалась в соціологічній думці соціальним дарвінізмом та расово-антропологічним напрямом. Нині ідеї такого ґатунку можна знайти в соціобіології, що розвивається зусиллями Е. Уїлсона, Р. Тріверса, Ч. Ламсдена та небагатьох інших. Вони уявляють людину типовим представником тваринного світу.

Багато сучасних соціологів критикує подібні погляди в цілому, але зазначає, що вони виникли як протест проти Марксової теорії особистості, яка інтерпретує людську природу як виключно продукт зовнішніх соціальних сил.

Таким чином, і серед соціологічних вчень є концепції, які у ланцюзі “природне (біологічне) – соціальне” в людині абсо­лютизують його першу або другу складову (соціобіологія – марксизм). Тому таке співвідношення може виступати одним з критеріїв побудови типології соціальних теорій особистості.

Деякі соціологи розглядають співвідношення раціо­нального та ірраціонального у людині, тому це можна вважати наступним критерієм у класифікації соціологічних поглядів на особистість. Наприклад, у теоріях соціального прогресу (А. Тюрго, Ж. Кондорсе, І. Кант, О. Конт) переважною є віра у всемогутність людського розуму та інтелекту. У відповідності з цією концепцією соціальний прогрес людства є продуктом розумового розвитку і діяльності людини; соціальний поступ залежить від її інтелектуальної основи. Пізніше М. Вебер розви­ває ідею зростаючої раціональності суспільного життя, від­штовхуючись від переконання у переході від афективної і традиційної діяльності особистості до ціннісно- та цілераціональної її поведінки.

На відміну від цих теорій, прихильники психологічного напряму в західній соціології ХІХ ст., зокрема Г. Лебон у концепції “психології натовпу”, У. Мак-Дугалл у теорії інстинктивізму, а пізніше італійський вчений В. Парето у соціальній дії та поведінці особис­тості вбачають перевагу нелогічних вчинків, які виступають в цих концепціях результатом не свідомих міркувань, а чуттєвого стану людини, продуктом ірраціонального психічного процесу. Таким чином, у питанні спів­відношення почуттів і розуму ці вчені без вагань віддають пріоритет почуттям особистості, які, на їх думку, є істин­ними рушійними силами історії.

Продовженням цих концепцій є соціоло­гія фрейдизму. На думку 3. Фрейда, початком і основою життя індивіда, в тому числі й соціального, є інстинкти, ваблення і бажання, першопочатково притаманні організму людини. Людська життєдіяльність є результатом боротьби двох основних інстинктів – сексуального та агресивного. Саме вони є рушіями прогресу, суттєво впливаючи і навіть визначаючи діяльність різних соціальних груп, наро­дів і держав. Ці погляди продовжуються у сучасному неофрейдизмі, представником якого є відомий вчений Е. Фромм, який, на відміну від Фрейда, приділяє увагу в першу чергу соціальному у людині, розглядаючи ставлення індивіда до світу і собі подібних.

Нині в соціо­логії починає переважати синтезований підхід до оцінки цих двох сторін внутрішнього життя особистості та її соціальної поведінки, трактуючи особистість як сукупність раціональних і чуттєвих сутнісних власти­востей.

Ще одна група соціологічних теорій особистості розглядає співвідношення індивідуаль­ного чи колективного, суспільного начал у людині. До числа концепцій, які надають першості індивіду та його інди­відуалістичним началам, належать концепції символічного інтеракціонізму та феноменологічної соціології. В них на перший план висуваються думки про зумовленість соціальних реалій світу індивідуальними прагненнями і бажаннями, втіленими у взаємодії обопільних суб’єктів або духовних взаємо­зв’язках особистостей.

На відміну від них, французький соціолог Е. Дюркгейм започатковує у соціології традицію першості і вищості колективних уяв­лень. Згідно з нею індивідуальний світ особистості визначається колективною свідомістю (уяв­леннями). Тут індиві­дуальність особистості висгупає похідною від надіндивідуальних колективних духовних феноменів, будучи цілковито залежною і вторинною порівняно з останніми.

Ще одним критерієм, за яким можна класифікувати соціологічні теорії вивчення ролі особистості у суспільстві, виступає аналіз особистості переваж­но з позицій дослідження свідомості або поведінки (діяльності). У соціологічних концеп­ціях біхевіоризму йдеться про соціальну зумовленість поведінки і вчинків осо­бистості, з’ясування причин і мотивів соціальної діяльності людини.

Отже, різноманітні соціологічні тлумачення суті, зміс­ту та якісних характеристик особистості намагаються визначити, які характеристики особистості зумовлюють її соціальну активність – біологічні чи соці­альні, раціо­нальні чи ірраціональні, індивідуальні не­повторні особливості чи набір соціальних норм і ціннос­тей суспільства а також, що найкраще репрезентує особистість: її свідомість чи її поведінка.
Соціологічна структура особистості
Особистість, взаємодіючи із суспільством, проявляє свої характерні риси. До них належать: самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, певна автономність, внутрішня духовна структура осо­бистості, в яку включаються потреби та інтереси, цінності і мотиви, соціальні норми і переконання, світоглядні принци­пи, смаки і звички та багато інших духовних утворень.

Соціологічний підхід до структури особистості враховує, в першу чергу, особливості та механізми соціальної поведінки людини. Соціальна поведінка особистості має певні спонукальні чинники, до яких належать потре­би та інтереси. Відправною сходинкою в аналізі особистості є потреби, тобто внутрішні побудники її активності, характе­ристика об’єктивного в особистості. Потреби – це необхідність для людини в тому, що забезпечує її існування і самозбереження.

Американський соціолог А. Маслоу створив у соціології ієрархічну теорію потреб, які він класифі­кує, поділивши на базові (або постійні) та похід­ні (або змінювані). Базові потреби розташовуються згідно з принципом ієрархії у висхідному порядку від нижчих, переважно матеріальних, до вищих, переважно духовних:

  • фізіологічні і сексуальні потреби (у відтворенні людей, їжі, диханні, русі, одязі, житлі, відпочинку);

  • екзистенціальні (у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньо­му дні, стабільності суспільства, гарантованості праці);

  • соціальні (у належності до колективу, групи чи спіль­ноти, у спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);

  • престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні і високому статусі у суспільстві);

  • духовні (у самовиразі через творчість).

Перші дві групи потреб Маслоу вважає первинними і вродженими, три інші – набутими. При цьому діє тенденція піднесення потреб, заміни первинних набутими людиною.

Потреби відображають об’єктивну залежність людини від зовнішнього світу, соціального середовища. Можна виділити дві групи потреб: природні і соціальні (створені суспільством). Природні потреби – нестатки людини як біологічної істоти (потреба одягу, житла, їжі тощо). Соціальні потреби – продукти суспільного життя, рівня розвитку людини (потреби духовної культури, спілкування з іншими людьми, необхідність трудової діяльності). В міру розвитку суспільства, набуття ним цивілізованих форм природні потреби людини соціологізуються. Це означає, що цивілізована людина потребує певного типу житла й одягу, їжі певної якості, що зумовлено конкретно-історичним розвитком суспільства, національними традиціями, релігією, моральними нормами.

Інша характеристика особистості – інтерес – тісно пов’язана з потребою. Вона також має об’єктивно-суб’єктивну природу і являє собою усвідомлення потреб. Потреби і інтереси виступають об’єктивною стороною діяльності і поведінки особи. Разом вони складають основу ціннісного ставлення особистості до ото­чуючого світу і використовуються для дослідження регуля­торів соціальної поведінки. Суть соціологічного підходу до проблеми цінностей по­лягає в його скерованості на з’ясування їх ролі як з’єдну­вальної ланки між поведінкою особистості, з однієї сторони, та соціальними групами, спільнотами і суспільством, – з іншої. Звичайно, індивід оцінює предмет, не співвідносячи його безпосередньо зі своїми потребами та інтересами, а крізь призму існуючих і поширених у даному суспільстві та в його культурі ціннісних критеріїв, уявлень про належ­не, справедливе, прекрасне, корисне тощо. Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних і прийнятих особистістю цінностей складає систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у своєму житті, які лежать в основі рішень, що приймаються нею в ситуації вибору, “вбудовують” її в суспільство.
Цінністю називається суспільне ставлення особистості, яке переносить її потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища, надаючи їм визначальних соціальних властивостей. Ціннісні орієнтації – це соціальні цінності, які спрямовують діяльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею. Настанова – це загальні орієнтації особистості на певні об’єкти, які відображають її можливість діяти певним чином.
Ціннісні орієнтації виступають як соціальні настанови людини, регулюють її поведінку. Соціальні настанови – це соціально визначені можливості особи діяти відповідно до об’єкта дії.

Мотиви характеризують ставлення особистості до інтересів і ціннісних орієнтацій, дають їм оцінку. Вони окреслюють людину насамперед як суб’єкта.
Мотиви – це усвідомлена потреба особистості-суб’­єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності.
Мотиви можна класифікувати, виокремлюючи матеріальні і духовні як основні, а також економічні, соціальні, ідеологічні, релігійні тощо. У свою чергу, кожні з них мають свій внутрішній поділ: наприклад, у духовних мотивах можна вирізнити моральні та естетичні, релігійні або атеїстичні, філософські та ін. У системах мотивів підкреслюються також домінуючі або периферійні, провідні або другорядні тощо.

Особистість є не тільки наслідком, але й причиною соціально значущих дій, що вчиняються в даному соціальному середовищі. Економічні, політичні, ідеологічні і соціальні відносини певних історичних типів суспільства виявляються по-різному, визначаючи соціальну якість кожної людини, зміст і характер її практичної діяльності. Саме в процесі цієї діяльності людина, з однієї сторони, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, а з іншої – виробляє своє особливе ставлення до зовнішнього світу. Соціальні відносини, опосередковуючись внутрішнім станом людини, виявляються в її діяльності як особисте ставлення до оточуючої дійсності. Соціальні відносини, що інтегруються людьми, – це певна тривка система зв’язків індивідів, що склалася в процесі їх взаємодії в умовах даного соціального середовища. Соціальні відносини особистості виявляються в діяльності і поведінці людини як її соціальні якості.
Соціальна якість людини являє собою сукупність елементів, певним чином взаємопов’язаних і зумовлених типом соціальної взаємодії особистості з іншими людьми у конкретних історичних умовах.
До елементів, що складають соціальні якості людини, належать соціально визначена мета її діяльності; зайняті соціальні статуси і соціальні ролі, що виконуються; очікування щодо цих статусів і ролей; норми і цінності (тобто культура), якими вона керується в процесі своєї діяльності; система знаків, яку вона використовує; сукупність знань, що дозволяють виконувати прийняті на себе ролі і більш-менш вільно орієнтуватися в навколишньому світі; рівень освіти і спеціальної підготовки; соціально-психологічні особливості; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень.

Узагальнене відображення сукупності істотних соціальних якостей особистостей, що повторюються і входять в будь-яку соціальну спільність, фіксується в понятті “соціальний тип особистості”. Вхідною теоретико-методологічною посилкою для соціальної типології особистості є категорія “суспільна формація”. Шлях від аналізу суспільної формації до аналізу особистості, зведення індивідуального до соціального дозволяють розкрити в особистості істотне, типове, що закономірно формулюється в конкретно-історичній системі соціальних відносин, в рамках певного класу або соціальної групи, соціального інституту і соціальної організації, до яких належить особистість.

Кожна людина має власні ідеї і мету, думки і почуття. Це індивідуальні якості, що визначають зміст і характер її поведінки. Однак для соціології істотне значення мають не індивідуальні, а соціальні думки і почуття людей, що виявляються в їхніх діях. Об’єктом соціологічних досліджень служать не інтереси і відносини окремої особистості, а інтереси і відносини людей, що володіють спільними соціальними характеристиками і здійснюють свою життєдіяльність у схожих об’єктивних умовах, виконують соціальні дії у конкретних історичних умовах. Підстави для соціальної типологізації особистостей можуть бути найрізноманітніші, в тому числі системи потреб, соціальних інтересів, ціннісних орієнтацій тощо. Але найважливіші з них – статус і роль в системі соціальних відношень, про які вже зазначалося. Однією з ключових проблем соціологічного аналізу є проблема соціальної типології особистості.
Соціальний тип особистості – це результат взаємодії історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повторюваних якостей і властивостей людини як істоти соціальної.
Виокремлено такі типи особис­тості:

ідеальний (в якому знаходить вияв вимога соціального ідеалу того чи іншого суспільства);

нормативний (тобто сукупність властивостей особистості, формування яких об’єктивно необхідне для розвитку даного суспільства);

реально існуючий, або модаль­ний (тобто переважаючий тип особистості на тому чи іншому етапі розвитку суспільства, який може суттєво відрізнятися від нормативного і тим більше ідеального типу).

Можна навести іншу типологію особистості побудовану на її уявній трикомпонентній структурі: гармонійний, традиційний, технократичний та неадаптований тип. Дана типологія особистостей може бути корисна під час аналізу сучасних тенденцій розвитку українського суспільства.

Найважливіші компоненти структури особистості – пам’ять, культура і діяльність.
Пам’ять – це система знань, що інтегрувала особистість у процесі життєвого шляху.
Зміст даного поняття являє собою відбиток дійсності у вигляді як певної системи наукового знання, так і повсякденних знань. Важливою характеристикою такого знання є його оформлення відповідно до характеру мети, яку переслідує особистість.
Культура особистості являє собою сукупність соціальних норм і цінностей, якими індивід керується в процесі практичної діяльності.
Остання є реалізація потреб і інтересів особистості. В широкому смислі діяльність – це цілеспрямований вплив суб’єкта на об’єкт. Поза відносинами суб’єкта та об’єкта діяльність не існує. Вона завжди пов’язана з активністю суб’єкта, яким у всіх випадках є людина або персоніфікована нею соціальна спільнота. Об’єктом діяльності можуть бути і людина, і матеріальні або духовні умови життя.

Особистість може виступати як соціально-історична цінність, структурні елементи якої, перебуваючи в постійній взаємодії і розвитку, утворюють систему. Результатом взаємодії цих елементів є переконання. Переконання особистості – це той стандарт, за допомогою якого людина виявляє свої соціальні якості. Інакше ці стандарти називаються стереотипами, тобто тривалим ставленням особистості або соціальної групи, що повторюється при різноманітних ситуаціях, соціального інституту або соціальної організації до соціальних цінностей суспільства.
Стереотипи – це духовні утворення в свідомості людей, емоційно окреслені образи, що склалися, знання, що передаються, поєднують в собі елементи опису, оцінки; це спрощений образ будь-якого явища дійсності, який стандартизувався; це схема, що лише фіксує деякі риси явищ, інколи неіснуючі, які приписують цьому явищу суб’єктивно.
Об’єктивним результатом стереотипізації є спрощене, схематичне, інколи близьке до істинного, інколи викривлене подання дійсності, що виступає як своєрідний психологічний бар’єр на шляху до його подальшого пізнання.

Стереотипи фактично містять лише неповний, однобічний опис будь-якого факту дійсності. Цей опис, як правило, поєднується з сильними емоційними почуттями (симпатія або антипатія, прийняття або неприйняття) і з традицією або звичаєм, зразком поведінки та оцінки подібного факту дійсності. Стереотипи звичайно сприймаються індивідом некритично, а засвоюються під впливом його соціального оточення. Формування стереотипу здійснюється двома шляхами: у процесі безпосередньої взаємодії людини з соціальним середовищем і в процесі комунікаційного впливу, тобто через пропаганду, навчання і виховання особистості. Отже, стереотипізація залежить від особистості, соціального середовища і місця людини в ній, тобто врешті-решт від системи включення особистості в суспільство. Основою для стереотипу можуть бути потреби, інтереси, стереотип, настанови тощо.

Опосередкованою ланкою між метою суспільства та особистості виступає та або інша соціальна система. Процес інтеграції індивіда в суспільство, різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння нею елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості, називається соціалізацією. Від того, як індивід стає елементом соціальної організації, включається в суспільство залежить формування, з однієї сторони, спроможності соціальної організації впливати на особистість, з іншої – її здатності піддаватися впливу інших людей.
Соціалізація особистості
Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.
Соціалізація – це розвиток людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі і набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві і унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво і від­творення культурних зразків, норм і цінностей та сприя­ють їх переданню і засвоєнню тощо.
Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства шляхом засвоєння звичаїв, традицій і норм певної соціальної спільноти, відповідних способів мислення, властивих даній культурі, мови, взірців поведінки, форм раціональності і чуттєвості. Процес соціалізації охоплює всі можливості прилучення до культури, виховання й навчання, за допомогою яких людина набуває соціальної природи і здібності брати участь у соціальному житті. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об’єкта впливу.


Соціалізація особистості

Компоненти соціалізації

Освіта;

Виховання;



Етапи соціалізації

соціалізація відбувається протягом усього життя людини)

Основні підходи до визначення сутності соціалізації



1) людина – пасивний об’єкт впливу суспільства


Первинна соціа-лізація (охоплює період дитинства)


Сукупність стихійних впливів на становлення особистості

2) парадигма взаємодії, яка підкреслює активність агентів соціалізації з боку суспільства та активність, відбірковість окремої людини



Вторинна соціа-лізація (дорослий та похилий вік)


Рис. 2.6. Характеристика соціалізації особистості
До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованих у неї в свідомості системи цінностей. Сама індивідуальність особи, її потенційні можливості освоїти культурний пласт суспільства, її потреби і інтереси, спрямованість соціальної активності виступають важливішими факторами її соціалізації. Агентами соціалізації є сім’я, сусіди, ровесники, вихователі і вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, в першу чергу культурно-виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини – від дитинства через зрілість і до старості включно і поділяється на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить, і вона сама постійно змінюються, вимагаючи входження у все нові й нові соці­альні ролі і відповідних змін статусу (інколи докорінних, як-то перехід від статусу дитини до статусу соціально зрілої особи).

Але якщо під час соціалізації дитини головним для неї вис­тупає соціальна адаптація, тобто пристосування до суспіль­ного середовища, то для соціалізації молодої і навіть соці­ально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація, або формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє “Я” особистості. Результатом інтеріоризації стає індивідуаль­ність особистості.
Адаптація (від лат. adaptatio – пристосовую) – пристосування індивіда до умов існування різних соціальних структур і спільнот, внаслідок чого він засвоює існуючі в них норми, цінності та ідеали.
З. Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації:

• імітацію (усвідомлені спроби дитини копіювати і наслі­дувати поведінку дорослих і друзів);

• ідентифікацію (засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як своїх власних);

• почуття сорому і провини (або негативні механізми соціалі­зації, що забороняють і придушують деякі моделі пове­дінки: сором, як правило, асоціюється з відчуттям, що вас викрили і зганьбили, а провина пов’язується з внутрішніми переживаннями і муками совісті).

Звичайно, ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фрейдівські поняття у соціологічній тео­рії соціальної дії. Для нього імітація – це процес засвоєння елементів культури шляхом скоріше простого наслідування, аніж свідомого вибору, а ідентифікація – вияв ставлення до соціального середовища та його складових, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спо­сіб усвідомлення своєї приналежності до них. Ступінь іден­тифікації визначається силою і характером прихильності до цих форм людського співжиття.

Теорія соціалізації виходить з того, що людина як суспільний діяч – це один з чинників, що створює умови і обставини як свого власного, так і суспільного життя в цілому. Її дії органічно вплетені в механізм функціонування різноманітних соціальних систем (підприємство, місто, селище тощо). Особистість – об’єкт і суб’єкт соціальної взаємодії. Взаємодія ж соціальної системи і особистості здійснюється за допомогою певних механізмів впливу як на соціальні якості індивіда з боку соціальних систем, так і навпаки. Перша група трактується як механізм соціалізації індивіда, друга – як механізм зміни соціальної системи.

Особистість
  1   2   3   4   5

Схожі:

Затверджую” Начальник Ленінського РВ підполковник вн сл
К системе освещения относятся, кроме того, штепсельные розетки переносной лампы и прицепа
Леонтьев А. Н. Деятельность, сознание, личность
Гордієнко А. Методологічні проблеми осмислення буття людини в західноєвропейських філософських концепці­ях другої половини XX століття...
STEPS International Right Film festival – Proposal of award
Награда за лучший короткометражный фильм, в котором идет речь об активизме и гражданском долге граждан в избегании и разрешении социальных/гуманитарных/экологических...
Краснікова Л.І. Економетрія: Підручник
Активные и пассивные объекты, их графическое изображение. Мультиобъекты и составные объекты. Графическое изображение связей, посылаемых...
УПРАВЛІННЯ МАТЕРІАЛЬНИМИ ПОТОКАМИ МЕТАЛУРГІЙНОГО ПІДПРИЄМСТВА
В статье рассмотрены особенности управления материальными потоками металлургического предприятия на основе использования АВС и ХYZ...
ИССЛЕДОВАНИЯ СОЦИАЛЬНЫХ СТЕРЕОТИПОВ КАК ФАКТОРОВ ФОРМИРОВАНИЯ ПРОФЕССИОНАЛЬНОГО...
И влияет на формирование профессионального сознания будущих психологов. Она имеет проявление в форме нравственно-оценочных суждений...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка