|
|
Скачати 167.47 Kb.
|
Тема 1. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК НАУКАПЛАН:
Література
1. Становлення культурології як самостійної галузі гуманітарного знання. Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Культурологія є інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології та мистецтвознавства. Основою культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері. Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів. Культурологія порівняно молода наука. Становлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов’язане з філософськими концепціями історії Джамбаттісти Віко, Йогана Гердера і Георга Гегеля. Як окрема галузь знання культурологія виникає наприкінці ХІХ ст. Поняття «культурологія» першим використав американський антрополог Леслі Уайт (1900-1975). Саме він вперше виділив культурологію як самостійну науку у комплексі суспільних наук. Загалом у розвитку культурологічного знання виділяють три історичних періоди: — донауковий етап уявлень про культуру (від Стародавнього світу до XVIII ст.); — етап становлення знань про культуру у межах інших наук (ХVІІІ-ХІХ ст.); — формування культурології як самостійної науки (XX ст.). Більшість культурологів виділяють в розвитку культурології кілька основних теоретичних концепцій або парадигм, на які спираються культурологічні дослідження. До основних теоретичних концепцій або парадигм належать: 1) циклічна концепція; 2)еволюціоністська; 3)антропологічна; 4) революційно-демократична. Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж.Віко (1668-1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл в своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов’язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеню розвитку, люди знову падають на нижчий. Епоху середньовіччя Віко, наприклад, трактує як «друге варварство». Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку у працях Миколи Данилевського (1882-1885), О.Шпенглера (1880-1936), Арнольда Тойнбі (1889-1975) та інших вчених. Еволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Люіса Моргана (1818-1881) і англійського історика Едварда Тейлора (1832-1917) та інших дослідників. Сутність цієї концепції культури полягає у тому, що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. Аналізуючи культуру первісного суспільства, Е.Тейлор зробив висновок, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до складного. Л.Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. Провідна ідея еволюціонізму – це прямолінійність культурного прогресу та обов’язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку. Антропологічна або функціональна концепція культури представлена в працях англійського етнографа і соціолога Броніслава Малиновського (1884-1942), французького етнолога і соціолога К.Леві-Строса (1908-1991), американського етнографа Альфреда Кребера (1876-1960) та інших. Сутність цієї концепції полягає у тому, що виникнення і розвиток культури пов’язується з потребами людства. Б.Малиновський ділить потреби, що обумовили виникнення культури, на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення його життєдіяльності, їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні потреби спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці, їм відповідає розвиток економіки і культури господарювання. Інтегративні потреби проявляються у необхідності згуртування і об’єднання людей, у потребі авторитету. Задоволенню цих потреб відповідає політична організація суспільства. Відмінність між культурами обумовлена різними способами задоволення потреб. Засновниками революційно-демократичної або марксистської концепції культури були К.Маркс (1818-1883) та Ф.Енгельс (1820-1895). Ця концепція ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально-перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суспільного суб’єкта діяльності. 2. Предмет, мета та завдання курсу «Культурологія». Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури, виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури. Сучасна теорія культури виходить з широкого розуміння національної культури як певної сторони життєдіяльності суспільства в усіх сферах – не тільки в духовному, але й у матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності, побуті. Культура з цієї точки зору виступає як процес розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах, а разом з тим як система матеріальних і духовних цінностей. Створених людьми й застосованих в їх діяльності, норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування людей. Досліджуючи конкретний зміст цієї системи, обумовлений тим чи іншим способом матеріального виробництва, теорія культури виявляє її елементи, взаємозв’язок між ними, співвідношення загальнолюдського і конкретного, національного та інтернаціонального у кожному з цих елементів. Вона з’ясовує, якою мірою культурний рівень індивідів відповідає духовному багатству суспільства, наскільки повно втілюються духовні цінності, нагромадженні суспільством. Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі, в якому діяльність творить людський світ. Власне культура (подібно до мови, суспільної організації укладу життя та інших суспільних форм взагалі) не виробляється у вигляді безпосереднього продукту певної діяльності. Її створює вся сукупність суспільної життєдіяльності, циклічний і повторюваний характер якої (історія людства) в кінцевому рахунку утворює ряд стійких і загальнозначущих станів, котрі мають силу регулятивів людського буття. В культурі ці регулятиви набувають сутнісного, внутрішнього характеру, тобто властивостей домінанти людського в людині. Зрозуміти сутність культури можна лише крізь призму діяльності людини, суспільства, народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза людиною. Разом з цим, не існує ані суспільства, ні соціальної групи, ні людини без культури чи поза нею. В культурі розкривається культурний світ людини, її сутність, тобто: здібності, потреби, світогляд, знання, вміння, соціальні почуття, національний характер тощо. Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад в культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху цінностями можна судити про рівень культури даної епохи. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук. Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Специфіка культурології полягає у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів. Культурологія – це наука, яка вивчає сутність, закономірності існування та розвитку культури, механізми функціонування культурних форм, явищ та процесів. Об’єктом культурології є історичний, соціальний досвід людей з селекції, акумуляції та використання таких форм діяльності, які затверджуються в системах культурних цінностей, норм, зразків поведінки, традицій та забезпечують колективний характер людської життєдіяльності. Предмет культурології складає вивчення змісту, структури, особливостей функціонування соціокультурного досвіду та всіх видів і форм цілеорієнтованої практики людини. Серед основних завдань культурології можна виділити такі: • вивчення проблем виникнення, функціонування та розвитку культури, виявлення духу (ментальності) культури, а також розкриття способів культурного успадкування; • на ґрунті пояснення та аналізу історико-культурного процесу, його прогнозування та керування ним у національному та світовому масштабах; • розкриття генетичного коду культури, тобто базових структур, що відповідають за збереження та трансляцію соціокультурного досвіду; • вивчення факторів, що здійснюють негативний вплив на генотип культури. 3.Проблема визначення поняття «культура». Функції культури. У сучасній науці не існує одностайного визначення поняття «культура». Одні наковці під культурою розуміють цінності духовного життя. Інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка повинна обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що сьогодні існують понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена та широким вживанням терміна «культура» в конкретних дисциплінах. Термін «культура» у початковому його тлумаченні був пов’язаний з уявленнями про дію, зусилля, спрямовані на щось, і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру почали розуміти як «людяність», що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура постала мірилом, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (штучного). У Давній Греції слово «культура» (від лат. cultura - обробка, вирощування, догляд) стосувалось землеробської праці. В переносному значенні культура – це догляд, поліпшення, ушляхетнення тілесно-душевно-духовних нахилів та здібностей людини. Відповідно існує культура тіла, душі і духовна культура (в цьому смислі Цицерон говорить уже про cultura animi – культуру душі). Отже, культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображують активну творчу діяльність людей в освоєнні світу в процесі історичного розвитку суспільства. Або, культура – це спосіб діяльності людини, засобами якого по історичній вертикалі створюються матеріальні та духовні цінності. Таким чином, культура є умовою суспільного буття людини, а суспільство – поле культурної діяльності людини. Специфіка культури як характеристики духовно-практичного освоєння людиною світу (зовнішнього та внутрішнього) відбивається у тому, що вона (культура) свідчить, в якій мірі людина стала для себе та інших людиною, як вона відчуває та усвідомлює себе такою. Культура в такій же мірі, як і праця, робить людину людиною. Але якщо праця – це єдина соціальна субстанція, що створює людину та розвиває її сутнісні сили, то культура є єдиною соціальною мірою, демонструючи, в якій мірі людина стала людиною. Інакше кажучи, культура є якісною характеристикою розвитку суспільства. Аналіз сутності культури, її місця, ролі в суспільстві дозволяє виділити основні взаємопов’язані сторони, аспекти культури: 1) культура - народжене суспільством соціальне явище, що відбиває його якісну характеристику та збагачує духовне життя людини; 2) культура - процес творчої діяльності людини, спрямованої на пізнання оточуючого світу і самої людини у цьому світі, на отримання об’єктивної і достовірної інформації про світ, де головну роль грає наука і мистецтво; 3) культура покликана допомогти людині не тільки пізнати світ й саму себе, але й визначити своє місце в світі, світоглядні установки; 4) культура включає в себе сукупність досягнутих людиною у процесі освоєння світу матеріальних і духовних цінностей, а також відповідних ціннісних орієнтацій людини в світі; 5) культура, створюючи необхідні для орієнтації людини у світі норми поведінки та оцінки, забезпечує регулювання соціальних відносин людей; 6) культура виступає як потужній фактор формування людських сутнісних сил, формування людини в людині, перетворення її природних захоплень, потреб, емоцій в справжні людські. Саме цьому полягає її гуманістичний зміст. Звичайно, що у реальному житті суспільства вище названі аспекти взаємодоповнюються, переплітаються. Аналіз цих взаємопов’язаних сторін культури дозволяє з’ясувати, у чому полягають її основні функції:
Насамперед, слід відмітити адаптаційну функцію культури, яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку, прилаштовуватися до існуючих у суспільстві умов, оцінок і форм поведінки. Наступною за значимістю є пізнавальна функція культури, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для володіння силами природи і пізнання соціальних явищ, для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу. Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у суспільстві. Оцінка творів духовної й матеріальної культури розглядається у ній як артефакти у їх інформаційно-семіотичному значенні. Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію. Разом з цим вона є також пристроєм, що запам’ятовує цю інформацію. Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і т. ін., які входять в скарбницю культурних цінностей. В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується спосіб життя людей, їх моральні установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки. Слід відмітити гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М.Гайдеггер, розглядаючи культуру як реалізацію вищих цінностей шляхом культивування людської гідності. Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення та ушляхетнення. Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Остання полягає у невпинному процесі розвитку і задоволенні матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських здібностей, продукуванні та здійсненні мрій та бажань, постановкою перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм. Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Світоглядне мислення і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, релігії, науковому пізнанні, тобто в таких формах суспільної свідомості, що включають зміст культури. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції. В культурології також виділяють три основні сфери культури:
4.Структура феномена «культура». Базисні елементи культури існують у двох видах - матеріальному та духовному. Сукупність матеріальних елементів становить матеріальну культуру, а нематеріальних - духовну. Але їхнє розділення часто буває умовним, оскільки в реальному житті вони тісно взаємозалежні й взаємопов’язані. У матеріальну культуру входять: культура праці й матеріального виробництва, культура побуту, культура топосу, тобто місця проживання (житла, будинку, села, міста), культура відносин до власного тіла (фізична культура) і т.п. Сукупність нематеріальних елементів утворює духовну сторону культурної статики: норми, правила, зразки поведінки, закони, духовні цінності, церемонії, ритуали, символи, міфи, знання, ідеї, звичаї, традиції, мову. Будь-який об'єкт нематеріальної культури має потребу у матеріальному посередникові. Для знань, наприклад, таким посередником є книги. Духовна культура є багатошаровим утворенням і містить у собі пізнавальну (інтелектуальну), моральну, художню, правову, педагогічну, релігійну та іншу культури. У світовому масштабі культурну спадщину виражають так звані культурні універсалії — норми, цінності, правила, традиції, властивості, які властиві всім культурам незалежно від географічного місця, історичного часу й соціального устрою суспільства. Культура – це досить складна, багаторівнева система. Прийнято розділяти культуру, за її носіями, на світову та національні культури. Світова культура — це синтез кращих досягнень всіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету. Національна культура, у свою чергу, виступає синтезом культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність й оригінальність проявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (особливості економічного устрою, ведення господарства, традиції праці й виробництва) сферах життя й діяльності. Сукупність цінностей, вірувань, традицій і звичаїв, якими керується більшість членів суспільства, називається домінуючою культурою. Однак, оскільки суспільство розпадається на безліч груп (національних, демографічних, соціальних, професійних і т.д.), поступово в кожної з них формується власна культура, тобто система цінностей і правил поведінки. Такі малі культурні світи називаються субкультурами. Говорять про молодіжну субкультуру, субкультуру людей похилого віку, субкультуру національних меншин, професійну субкультуру, міську, сільську й т.п. Від домінуючої культури субкультура відрізняється мовою, поглядами на життя, манерами поводження. Такі розходження можуть бути виражені дуже сильно, проте субкультура не протистоїть домінуючій культурі. Субкультура, що не просто відрізняється від домінуючої культури, але протистоїть їй, перебуває в конфлікті з домінуючими цінностями, носить назву контркультури. Форми культури. Залежно від того, хто створює культуру і який її рівень, розрізняють три форми – елітарну, народну й масову культуру. Елітарна, або висока культура створюється привілейованою частиною суспільства або за її замовленням професійними творцями. Вона включає образотворче мистецтво, класичну музику й класичну літературу. Як правило, елітарна культура випереджає рівень сприйняття її середньоосвіченою людиною. Девіз елітарної культури «Мистецтво заради мистецтва». На відміну від елітарної народна культура створюється анонімними творцями, що не мають професійної підготовки. Народну культуру називають також аматорською, або колективною. Вона включає міфи, легенди, сказання, епос, казки, пісні, танці. За своїм виконанням елементи народної культури можуть бути індивідуальними (переказ легенди), груповими (виконання пісні, танцю), масовими (карнавальні ходи) Ще одна назва народної культури — фольклор. Він завжди локалізований, тому що пов'язаний із традиціями даної місцевості, і демократичний, оскільки в його створенні беруть участь усі бажаючі. Масова, або загальнодоступна культура не виражає витончених смаків аристократії або духовних пошуків народу. Найбільший розмах її починається із середини XX ст., коли засоби масової інформації проникли у більшість країн. Механізм поширення масової культури прямо пов'язаний з ринком. Її продукція призначена для споживання масами. Це мистецтво для кожного, і воно зобов'язане враховувати його смаки й запити. Кожний, хто платить, може замовити свою «музику». Масова культура може бути інтернаціональною й національною. Як правило, вона має меншу художню цінність, ніж елітарна або народна. Але на відміну від елітарної масова культура має більшу аудиторію, а в порівнянні з народною − вона завжди авторська. Вона покликана задовольняти негайні запити людей, реагує на будь-яку нову подію й прагне її відобразити. Тому зразки масової культури швидко втрачають свою актуальність, виходять з моди. З творами народної й елітарної культури такого не відбувається. Незважаючи на згадану демократичність масова культура таїть у собі реальну загрозу низведення людини-творця до рівня запрограмованого манекена, людини-гвинтика. Серійний характер її продукції має ряд специфічних ознак:
Типовими героями масової культури стали суперагент Джеймс Бонд і різноманітні секс-бомби, секс-символи й т.д. Масова культура – це теж культура, точніше частина її. І достоїнство її творів – не в тому, що вони усім зрозумілі, а в тому, що вони базуються на архетипах.(Архетип (від грец. arche – початок и typos – образ) – в аналітичній психології К.Юнга несвідома форма сприйняття фундаментальних структур буденного життя: любові, насилля, щастя, праці і т.д.) До таких архетипів відноситься несвідомий інтерес всіх людей до еротики й насильства. І цей інтерес − основа успіхів масової культури, її творів. Катастрофічним наслідком масової культури є приведення творчої діяльності людини до елементарного акту безмовного споживання. Висновки Отже, культурологія як наука ґрунтується на раціональному пізнанні та інтуїтивному проникненні в інтегральне знання різних культур, яке уможливлює формування цілісного уявлення людини про культурний континуум і місце в ньому людини, відтворення універсального образу світу в його динамічному розвитку. Культурологічний метод передбачає осмислення культурної динаміки людства як поліфонії ціннісно-значущих смислів буття людської спільноти на відміну від історії української та зарубіжної культури як історії унікальних творінь культурного генія. Науковий предмет культурології визначає необхідність наявності у змісті культурології не тільки гуманітарних форм людської діяльності таких як мистецтво, філософія, релігія, а також природничих знань, технологій, предметного середовища, соціально-економічних інститутів суспільства, що розглядаються із загальнокультурного погляду. |
|
ТЕМА Культурологія як наукова дисципліна Основні етапи розвитку культурологічного знання. Становлення культурології як самостійної наукової дисципліни |
ПИТАННЯ ВІДКРИТОГО ТЕСТУВАННЯ Основні етапи розвитку культурологічного знання. Становлення культурології як самостійної наукової дисципліни |
|
1. Предмет, мета, та завдання курсу Основи корекційної педагогік ПЛАНУВАННЮ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ ПРИ КРЕДИТНО-МОДУЛЬНІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ДЕННОЇ ФОРМИ НАВЧАННЯ ІНЖЕНЕРНО-ПЕДАГОГІЧНИХ... |
1. Культурологія як наука. Етапи становлення Своїм завданням культурологія вважає дослідження всіх процесів взаємодії людини зі світом природи, світом соціуму і світом фізичного... |
|
1. Культурологія як наука. Етапи становлення Своїм завданням культурологія вважає дослідження всіх процесів взаємодії людини зі світом природи, світом соціуму і світом фізичного... |
Предмет, методи і завдання курсу «Регіональна економіка» та його зв’язок з іншими дисциплінами Предмет регіональної економіки “захоплює” багато інших галузей економіки і, навпаки, практично усі інші галузі економіки мають справу... |
|
1 модуль Предмет культурології Прикладна, спираючись на фундаментальні знання про культуру, вивчає окремі її підсистеми економічну, політичну, релігійну, художню... |
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії... |
|
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії... |
Суть і функції грошей. Предмет і завдання курсу “ Гроші і кредит ” України. Наукове розуміння проблем грошей, грошового обігу, кредитних відносин є необхідною складовою становлення професійних економічних... |