Портретний селянський живопис Панаса Ярмоленка, безперечно, явище в українській образотворчій культурі. Явище, яке не тільки відкриває нам нове талановите ім’я

Портретний селянський живопис Панаса Ярмоленка Портретний селянський живопис Панаса Ярмоленка, безперечно, явище в українській образотворчій культурі. Явище, яке не тільки відкриває нам нове талановите ім’я мистця, а й новий контекст побутування портрету: із салонів знаті, старшини, міської інтелігенції попередніх століть він поширюється і стає популярним серед селян, починаючи з 1920-х років. Приносять його в села самі маляри, які або народилися тут, як Панас Ярмоленко, або переїхали з міст і містечок, щоб вижити, заховатися від лихоліть 20-30-их років, як полтавський маляр Григорій Ксьонз чи київський – Костянтин Піскорський. До слова, Панас Ярмоленко також повернувся в Малу Каратуль на початку війни після десяти років проживання в Переяславі. В селах мистці продовжили займатися своєю професією, а отже творили свій ринок, який давав їм прожиття. Найраніші відомі нам картини Ярмоленка датовані кінцем 20-х років. Це, в більшості, портрети дівчат, сусідських дітей, нареченої, родини та автопортрети. Вони просто прекрасні: спокійний, гідний погляд, заквітчані коси, національний одяг. На жаль, цих полотен збереглося дуже мало. В портретних серіях наступних десятиліть уже більше настрою часу: багато праць позначені 1933-м роком чи 40-ми воєнними: люди замовляли портрети своїх родичів, які померли, загинули чи були далеко від сім’ї. Таких свідчень багато в нашій книзі. Родинні портрети цього часу – своєрідні кольорові фотокартки із збереженням багатьох деталей фотожанру – прямого погляду, хусточки чи квітів у руках жінок та дітей, які тримають їх особливо урочисто. Всім доводилося позувати майстрові, щоб вийшло так гарно, як на фотокартці. І про це багато розповідей тих, кого змальовував Ярмоленко. Гарно виходило в Ярмоленка і тому, що він мав талант і вміння яскраво передати характер і особистість того, кого малював. А змалював він справді багатьох. І в своєму селі майже всіх, і в навколишніх селах, Переяславі. У нього замовляли портрети, картини, ікони, килимки... Сам Ярмоленко ходив селами і збирав замовлення. На базарі продавалися його твори, але це було обов’язком старшої доньки Якилини, рідше – дружини Уляни. Був і інший активний мотив, що підштовхував селян замовляти картини майстра. На мою думку, він – найголовніший. Портрети, картини, народні сюжети стали найбільшою модою і прикрасою хатніх інтер‘єрів в 30-50-ті роки. Портрети батьків, дітей, весільні пари були в кожній хаті. І кожному хотілося, щоб було, «як у людей». Ольга Набот (1939 р.н.), племінниця Ярмоленків, підтвердила: «В яку хату не зайдеш – скрізь висіла «Ярина», портрети. Це я пам’ятаю дитиною». Пізніше, в 60-і роки, коли Ольга Іванівна з чоловіком збудували нову хату і забрали до себе матір, то «тих старих портретів і картин вже не переносили. Модними стали вишивки: букети, голуби, альонушки»… Саме в 60-их – і на початку 70-их приходять головні зміни в стиль сільського життя: люди відійшли від бідності й втрат воєнних років, колгоспи розбагатіли, молодші мешканці сіл, які не виїхали до міста, почали будувати нові садиби, майже повністю змінюючи їхній інтер’єр. Старе й тепер вже немодне залишали в минулому житті – старих хатах. Навіть, якщо це були одяги, речі батьків чи їхні портрети. Помітно змінився не лише інтер’єр чи зовнішній вигляд житла. Змінювалися стосунки між поколіннями, як і моральні стандарти взагалі. Але хочеться повернутися до «Ярини» – картини із народним сюжетом: козак на коні від’їжджає до війська, за ним – батько з похиленою головою, попереду: «веде коня за поводи, плаче Ярина» – написані внизу слова із «Кобзаря» Шевченка. Картина, яка мала надзвичайну популярність. Чи не так само було вкінці XVIII - початку ХІХ ст. з популярним сюжетом «Козак Мамай», або на початку ХХ-го століття з картиною «Прощання козака з дівчиною», де козак подається в одягах від часів козаччини до червоноармійця 30-х років. Символіка часу помітна не тільки в картинах з народним сюжетом, а й в родинних портретах Панаса Ярмоленка. Взагалі, творчість Ярмоленка, як і його особистість, як і контекст села та часу – нововідкритий острів. Там можна шукати і знайти справжні джерела до глибокого дослідження українського наївного малярства. Деякі з них – на сторінках цього видання. І вдалося нам потрапити на цей острів завдяки Музею Івана Гончара і особистій наполегливості головного зберігача фондів Галини Михайлівни Щупак. Спільно з директором музею Петром Івановичем Гончаром вони здійснили справжнє музейне відкриття. Його імя – Панас Ярмоленко.­­­­­ Лідія Лихач

Схожі: