|
|
Скачати 5.69 Mb.
|
| О. Боргардт Дві культури Вступ Правду кажучи, я не зустрiв навiть найдемократичнiшого росiянина, близької менi людини, яка б серйозно думала й визнавала, що Україна має бути незалежною державою. Може, це усвiдомлювати гiрко, але це, на жаль, правда Я. Дашкевич Ворогом № 1 Росiйської iмперiї на протязi трьох сторiч була захоплена нею Україна. При цьому справа не обмежувалася вiйськовим завоюванням та колонiальним пiдкоренням. Викорiнювалися мова й культура. За 280 рокiв росiйської вiйськової окупацiї України проти її народу застосовувались кампанiї масового терору, геноциду та штучного голоду. Ми не станемо затруднювати себе посиланнями або доказами: все це описане, зареєстроване та документоване у великiй кiлькостi джерел, бiльшiсть яких – оприлюднена. Що завгодно з цього можна, в разi необхiдностi, пiдняти. Але, не це є метою даної працi. Крiм прямої – вiйськової, полiтичної та культурної агресiї, Росiя вела й веде проти України широко закроєну пропагандну агресiю, цiллю якої є: 1. Довести всьому свiтовi, що жодної України взагалi немає й нiколи не було, є лише “южная окраiна Россіі”. 2. Якщо це не вийде повною мiрою, то довести, принаймнi, що нема й не було жодного українського народу. 3. Як не вдастся й це, то довести хоча б, що нема i не може бути жодної української культури, а значить – i української мови. 4. Коли не вийде, зiрветься й попереднє, то довести хоча б те, що жалюгiдна, вiдстала та провiнцiйна українська культура – в жодний спосiб не порiвнюється з “вєлiкой русской культурой”. Втiм, “вєлiкой” її, крiм самих росiян, здається, – нiхто й нiколи не називав. “Вєлiкой” – тiльки й єдино тому, що вона – росiйська. Ну, пам’ятаєте, як ота жалюгiдна буржуазна наука не може й порiвнюватися з мiчурiнською бiологiєю тiльки тому, що вона – буржуазна; а та – совєцька. Важко тут не пригадати “вєлiкого русского пiсатєля” Федора Гладкова, який наприкiнцi двадцятих ушанував своїми вiдвiдинами одну з комун поблизу Запорiж жя. Там вiн, головним чином, вiдмовляв українських селян вживати української мови, приблизно такими словами: Зачем возобновлять допетровскую епоху, не лучше ли бросить эту затею и использовать русскую культуру и русскую литературу для общекультурных целей? Як бачимо, ставлення бiльшовикiв до української мови та культури – нiчим не порiзнювалося вiд ставлення тих, кого вони з iнших причин честили “царскiмi сатрапамi”. Не ми, а самi росiяни поставили себе на мiсце наших смертельних ворогiв. Не ми тут щось вибирали. Так ось, цю останню рукавичку ми тут i пiднiмемо, приймемо виклик. Подивимось та подумаємо, а що ж то за двi культури, “вєлiкая русская” та жалюгiдна українська; подумаємо, хто тут та чого вартий. Хто великий, а хто буде й поменше. Триматися при цьому будемо лише твердих та неспiрних фактiв, без патрiотизму або емоцiй. Багато рокiв ми були всього тiльки колонiєю iмперiї, яка три довгих сторiччя намагалася викорiнити не тiльки нашу мову та культуру, але й нас самих, i – все таки... Дивно, не до зрозумiння. Ми ще живi та нас мiльйони. Але, й не тiльки. Нам нема чого страхатись порiвнянь, хай їх страхаються нашi вороги. Тому що ми – не пил на вiтру, не курай, занесений на цю землю випадковим вiтром iсторiї (або щось, вiдряджене кимось з черговою “всєлєнской мiссiєй”), але аборiгени, нарiд древньої та високої культури. Вiд нас заселювалася Європа, а не навпаки. Коли нашi найстарiшi з вiдомих нам предкiв прийшли до України зi сходу та почали розбудовувати розлеглi мiста, – не було ще на свiтi не тiльки якоїсь там Росiї, не було нi Риму, нi Картагени, нi Еллади, нi навiть мiнойської Крети, а в Єгиптi тiльки мало розпочатися Середнє царство... Цiлком певний, що це, написане мною, багатьом та дуже багатьом не сподобається, але вибачатись перед кимось з цього приводу не збираюсь: за iстину, навiть найприкрiшу – вибачень не приносять. Поготiв, можу додати, що давати вiдсiч нахабам, – дiло святе, добрий старий звичай свiту, призабутий чомусь тiльки в нашi часи. Щоправда, й це треба творити гуманно та по-християнському, принаймнi, поки ми маємо справу з християнською ж “святой Русью”. Тому й будемо дотримуватися вiдомої настанови: Не вклоняйся богам їх та не служи їм i не наслiдуй дiла їх; але скруши та зруйнуй стовпи їх. [Книга Виходу, гл. ХХIII, вiрш 24] Автор не є аж таким поклонником Бiблiї, але це – йому до душi. Написане з повним знанням справи: так i намагатимемося дiяти надалi. Необхiдно зробити невеличке зауваження з приводу стилю. За совєцького перiоду росiйської iсторiї – найбiльш злочинного з попереднiх – вироблено особливого стилю, деяке завершення прийнятої ранiше в Росiї “езопiвської мови”, що цiлком складається з евфемiзмiв – пристойних формулювань, якi мають прикривати найбруднiшi в свiтi дiла. Пояснимо характер та сутнiсть цiєї, створеної сторiччями кримiнальної iмперської iсторiї мови злочинцiв, – на найбiльш простому та доступному прикладi. В епоху останнього (чи – передостанього?) iмперського махтгабера Горбачева – остаточно утвердився слизький термiн – “нєобоснованниє рєпрєссiі”. Що це таке? – ну, це всi знають, – “єжовскiє арєсти”, “кашкєтiнскiє расстрели” i таке iнше, однак ... Бачиться (чи – може бачитись) за цим i таке: кожному совслужу на 1 травня, натомiсть чергової подяки – взяли й пiднесли “строгача с занєсєнiєм”. Репресiя? – безумовно, репресiя. Необгрунтована? – неспiрно! Ось, як треба замiтати слiди iсторичних злочинiв, укриваючи за черговим евфемiзмом те, справжнє iм’я чому – масовий терор. Або, – бiльш сучасний приклад. В республiцi Iчкерiя 11 грудня 1994 року Москва розпочала, силами росiйської армiї, артилерiї, авiацiї, – масове знищення чеченського народу. Повторний, пiсля Сталiна, – геноцид. А як це зветься у них? – “навєдєнiє констітуцiонного порядка в Чєчнє”. Ось як треба по росiйськи – “i капiтал прiобрєтать i нєвiнность соблюдать”, – викручуватись та ловчити. Не будемо наполягати навiть на тому, що таке кимось придумується навмисно; радше, це є вже генетичний iнстинкт нащадного злочинця, що не полюбляє полишати слiди (а – приходиться, що поробиш!). Тут – нiде жодних евфемiзмiв не буде; все – як є, буде називатися своїми власними iменами. Згоден, спочатку це може справити стрясаюче, шокуюче враження, але – нiчого, звикайте... Не слiд, в жодному разi, плутати це з якоюсь там емоцiональнiстю. Справи – давно й добре вiдомi, – якi ж тут можуть бути емоцiї? Пiдкреслимо також, для читачiв, що виросли в колi росiйської культури та пишаються нею, що в автора як i в iнших – i на думцi не було б пiднiмати на неї руку, якби... Якби й вона поводила себе мiнiмально пристойно. Якби не ота культурна агресiя, якби всi ми з дитинства, зi шкiльних рокiв не чули зверхницьких росiйських заперечень української культури. Її всякого та всiлякого повсякденного пониження та приниження, паплюження, – на користь “вєлiкого русского язика”, “вєлiкой русской культури”, “вєлiкого русского народа” i т. п. Остогидло воно, визнаємо це, таке виссане з брудного iмперського пальця “вєлiчiє”. Не ми кидали цей виклик, але ми його приймаємо. Тому й вибачайте, дорогi нашi булi спiввiтчизники, якщо деiнде вiд вашої iмперської культури полишиться мокре мiсце. Тому що тим, хто здавна оселився в шкляному домi – нема чого кидатись каменями в сусiдiв. Полемiка – є полемiка. Досi вам з нею клопоту не було – вiдправив до ГУЛАГу або до психушки, i по всьому. А тепер... а тепер – вiдповiдайте на неї; якщо пороху вистачить, ясна рiч. Пiдкреслимо ще, хоч здалека схожi приклади переслiдування та геноциду багатомiльйонного народу та його культури, – в iсторiї планети бiльше не вiдомi. Монополiю на цей беспрецедентний та свiтових масштабiв злочин – цiлком зберiгає за собою Росiя. А тепер – нагадаємо ще раз, щоб не було претензiй, що жодного “сглажiванiя углов” – далi не буде. Все, як є, дослiвно – все, – буде називатися т i л ь к и своїми iменами. Експозицiя ситуацiї На очах нашої iсторiографiчної вченостi з’являється вигадана iсторiя для народного вжитку, де дiловито обгрунтовуються нацiональнi та религiйнi упередження. Нашi шкiльнi пiдручники iсторiї – то розплоджувачi iсторичної брехнi. Альберт Швейцер Пiдкреслимо, насамперед, що автор цього висловлювання знайомий лише з захiдними пiдручниками iсторiї. Iстої Голконди iсторичної брехнi – писанини росiйських та совєцьких iсторикiв, вiн – зрозумiло, нiколи на власнi очi не бачив. Ось тому й є необхiдною для нас, – експозицiя iсторичної ситуацiї. Вона займе деяке мiсце, але без неї – не можна. Справа в тому, що треба спочатку чiтко знати: хто є хто? Якби ми мали нормальну iсторiю, тодi це було би зайве. При наявностi тiльки наскрiзь брехливої iмперської iсторiї, така передмова просто неуникнена. Бо тiльки з неї, єдино, читач i зможе отримати правдиву вiдповiдь на це саме запитання: хто є хто? Культура будь-якої країни є тiсно прив’язаною до її iсторiї та геополiтичних факторiв. Саме з цiєї точки зору нам i потрiбно дати тут гранично стислий начерк iсторiї, як України, так i Росiї. Остання є державою вiдносно новою, не давньою, вiк якої не налiчує й повних трьохсот рокiв. Перед тим вона ж, щоправда, називалася Московiєю, але й ця державнiсть не доходить i ХII ст. н. е., отже... Прийдеться починати з України, древнiсть якої тане в глибинах часiв. Вона є вiдомою свiтовi дуже здавна. Давно та досить стисло. Географiчно та етнiчно – так само, як антична Iталiя, Еллада, Єгипет та Iран. Iсторiя вiдома – дещо гiрше. Це країна, що лежить приблизно вiд Дону на сходi, до Пруту та Карпат на заходi, обмежена з пiвдня берегом Чорного моря (Понтос Аксейнос), а на пiвночi – приблизно 52 паралеллю, пiвденною межею Пiнських болот. Греки називали її спочатку Кимерiя, потiм Скитiя, а її людей, вiдповiдно, спочатку кимерiянами, потiм – скитами. Першi її iсторично вiдомi люди, що з’явилися бiльше чотирьох тисяч рокiв тому (як звичайно, скорiше з Азiї) – то були пеласги та лелеги, люди iндо-європейської раси, котрих потiм в Елладi вважали першими людьми на Землi. Двохтомник Роберта Грейвза “Грецькi мiти”(1974) починається з 1. “Пеласгiчного мiту про створення свiту”. Iсторiя цих народiв, за її великою давнiстю, є вкрай темною та повною загадок, але це – вже iсторiя. Згiдно Гесiода (УIIIв. пер. н. е.) та Геродота (485-425 пер. н. е.), то були землероби, тваринники та досвiдченi мореплавцi. Розмовляли вони, наскiльки можна судити, мовами балтицької групи, вiд яких на наш час зберiглися тiльки литовська та латиська, але в той час вони були поширенi значно бiльше, нiж тепер. Бо є й досi вражаючи пов’язання мiж ними та латиною або грекою; або, навiть, iндiйським санскритом. Вони були бiльш близькi до класичного санскриту “Магабхарати” та “Бхагаватгiти”, нiж латина та грека. Існування цих людей слiд пов’язувати з нашою, чи не старiшою в Європі Трипiльською культурою, що вiдкрив Вiкентiй Хвойка. Втiм, лелеги якось хутко зiйшли зi шпальт iсторiї. Дуже стара українська легенда твердить, що за своє надмiрне цiкавство вони були перетворенi Богом на великих птахiв, та в Українi завжди вважалося великим грiхом вбити журавля або чорногуза. Пеласги стали предками iсторичних кимерiян, страшних “гимраїм” Бiблiї, на яких так скаржиться пророк Iєремiя. I дiйсно, цi люди творили морськi наїзди на Малу Азiю, Елладу та Ближнiй Схiд, полишивши по собi грiзну пам’ять у народiв. Потiм, десь за сiм сторiч перед н. е. в Україну приходять власне скити. Це були германськi народи, готи та алани, що прийшли з-за Дону, звiдти, де згiдно Сноррi Стурлусону було королiвство Одiна та його синiв, Вiллi й Ве. Геродот запевняє нас, що цi люди повнiстю витiснили кудись кимерiян, але ми тепер знаємо, що так не було, всi народи стали жити вкупi. Звiдки ми це знаємо? – та просто з того, що германська лексика української мови, яку потiм самовпевнений та не дуже в цьому досвiдчений О. Солженiцин вважатиме справою хитрих австрiякiв (!), – за обсягом менше вiд балтицької, бiльш старої (порiдненої сучаснiй литовськiй мовi). Вiд тих пiр аборiгени стали називати свою країну Свитьюд (Свiтлий нарiд), так називає її iсландський iсторик Сноррi Стурлусон (ХIII ст.). Вiд цiєї назви, майже певно, пiшла й дещо спотворена грецька Скитiя. Вiн розрiзнює, однак, власне Свитьюд – Україну, та Велику Свитьюд, до якої включає все що лежить на пiвнiч вiд 52 паралелi, вiд Уралу по Балтик, а також Скандинавiю (див. “Гаймскрiнгла” – “Коло замешканих земель”). Назва – якась мiшана, балто-германська, та може означати й “Нарiд прийшлих”. Її сучасна назва – теж дуже давня, та походить просто вiд слова “країна”; в давнi часи бували такi, неускладненi назви. Наприклад, країна хантiв та мансiв за Уралом звалася “Кода”, що означає “Дiм” або “Батькiвщина (пор. естонське Kodumaa – батькiвщина, досл. “Рiдний дiм”). Першу (поки!) згадку цiєї назви ми зустрiчаємо в лiтопису, в хроніках 1187 року. Давнiсть теж, доволi поштива. Імперська пропаганда, незмiнно ворожа та злонамiрна, як i незмiнно брехлива та нахабна, виводить його з “окраiни”. Чого саме? – ну, ясна рiч, – “вєлiкой Россii” (що iснує офiцiйно – нагадаємо, з 1721 року). До цього, щоправда, Росiї як такої на географiчних картах iще не було, була Московiя; а Україна – вже була: на тих самих картах. Так, може “окраiна” отої самої Московiї? – та тiльки от, яка бiда! Адже 1187 року – i Московiї ще не було... Якщо й пiшла мова про “окраiну”, то Україна – дiйсно, завжди була захiдною (а тому – й найбiльш плiдною) частиною, окраєм, великого Азiйського степу – Дешт-и Кипчак, що протягнувся вiд Алтаю до Карпат. От тут, можна було б говорити й про окрай; та не той. Але час рухався та “окраїни” видалося замало. Потрiбно було вигадати щось сильнiше, бiльш понизливе та принизливе; тодi й з’явилася “Малороссiя”. Бо якщо в iнших мовах поняття “великий” (розмiрами) та “великий” ( в iншому сенсi), – хоч i не ототожнюються, але позначаються через одне слово, то в росiйськiй на кожне з понять є окреме слово. Хоч i нiде так безбожно не плутають “большоє” з “вєлiкiм”. Вiднесемо цей парадокс цiлком на рахунок всюдисущої дiалектики. Згодьтеся, що важко придумати бiльш контрастне спiвставлення, нiж “Вєлiкороссiя” та “Малороссiя”. Щоправда, Росiя стала перевищувати Україну за чисельнiстю населення тiльки десь вже в ХУIII ст., та в немалому ступенi за рахунок петровського геноциду, але – що воно мiтологiчному мисленню до реальної дiйсностi. Та й земель на той час ця сама “Вєлiкороссiя”, чужих та таких, що погано лежали, – нахапала значно бiльш скромної України (600 000 кв. км ). Земель, щоправда, таких, якi на очi попали, та з цiєї причини в бiльшостi нi на що не придатних ну, крiм концентрацiйних таборiв, ясна рiч, але це – вже iнше питання. “Малороссiя”, як i бiльшiсть росiйських винаходiв, – не оригiнальне, але вкрадене. Термiн Малая Русь, Russia Minoris, iде вiд грамоти 1335 р. Князем її називає себе в нiй Болеслав Мазовецький, котрий наслiдував корону Галичини та Волинi як нащадок Данили Галицького за жiночою лiнiєю, пiсля того, як вигасла чоловiча. Вiдмiтимо, що “Малороссiя” за останнi 70 рокiв якось вийшла з ужитку навiть в Росiї, але похiдна назва “малорос” – залишилася й добре прижилася в Українi, за що ми маємо дякувати росiйськiй культурi. Тому що – дiйсно, як би ми в iншому разi могли б позначити декого з отих, що вже чотири роки товчуться у нас при владi? Бо ж всi бачуть, що це вже не росiяни (або їх яничари), але, в той же час, – в жодному разi й не українцi. Державнiсть в Українi iснувала з таких же сивих часiв, як в Iталiї, Елладi або Iранi; можливо – й ще ранiше, як в Єгиптi. Еллiнськi джерела нагадують нам про скитського царя Атеяса, що бив власну монету та воював з батьком Олександра Македонського, Фiлiпом – у Дакiї. Воював, нiби, невдало, але – дивно, нi Фiлiп, нi його син – так собi нiчого на пiвночi й не пригородили. А Олександр, незважаючи на успiхи батька (так пишуть, що поробиш) – не наважився там взагалi воювати. Це ж – погодьтеся, красномовний факт iсторiї, що звитяжний Олександр вiдрядився пiдкорювати народи ген за тридев’ять земель вiд рiдної Македонiї, до Афганiстану та Iндiї (!), але знехтував країною, яка лежить поруч. На узбережжi якої, до того, з прастарих часiв жила сила грекiв; а – чому? На сходi вiн, однак, надумав був поткнутися до скитiв, – сакiв та масагетiв, але своєчасно вiдступив, якось унесши ноги. Час iде та в Скитiї вiдбуваються новi змiни: зi сходу на землi помiж Днiпром та Доном приходять новi люди – сармати, угро-тюрки: гуни, мадяри та авари. Їм належить, вкупi з балтами та германами, створити наступну етнiку сучасного українського народу, хоч i не так скоро; вiдбудеться це лише десь до УII-УIII ст. н. е. Тим часом, знахабнiлий пiсля цинiчної розправи з Картагеною та Елладою Рим, – захоплює Еспанiї, Галлiї та висаджується в Британiї. Хутко виснаживши захопленi землi, вiн пошукує нових, ще не перепаскуджених ним чужих земель. Як i його послiдовники, так саме зайвi в цьому свiтi, як i вiн, – другий та третiй Рими (“а чєтвєртому Рiму – нє бивать!”), вiн вважає – певний, що весь свiт – його; здатний зупинитись лише отримавши вiдсiч та вмившися власною кров’ю. Зазiхає вiн i на плодючi землi вiльних народiв, що не знають рабства, за Райном та Дунаєм. На землi Германiї та Скитiї (на той час їх роздiляла Вiсла). Настає 9 рiк н. е. та трибун (генерал) iмператора Августа (30 пер. н. е. – 14 н. е.) – Варус, – вторгається до Германiї на чолi трьох вiдбiрних римських легiонiв. Разом з допомiжними вiйськами, це бiля 25 000 солдатiв, з котрих нiкому не дане повернутись додому. Всi вони ляжуть кiстьми в ту землю Германiї пiд Тевтобургом, на яку зазiхали. Це зробить, без великих власних втрат, конунг херускiв Армiн (16 пер. н. е. – 21 н. е.) та його люди. Так воно треба поводитись з iмперiями. Тиждень нацiонального трауру в Римi робить свою справу: iмператор Август об’являє Райн та Дунай – Limes Germanicum, Германським кордоном, заповiтуючи римлянам не потикатись бiльше до Германiї. Але, Рим – то Рим, та заборона порушується вже за iмператора Траяна (98-117), який захоплює, силою вже бiльше десяти легiонiв, – країну дакiв та гетiв за Дунаєм, що лежить мiж Скитiєю, Германiєю та Римською iмперiєю (сучасна Румунiя). Траян – задоволений: вiн порушив стару заборону Августа, та – нiчого не сталося. Рим не тiльки залишається на своєму мiсцi, але й набуває нової провiнцiї, та якої – бiльше вiд 200 000 кв. км (!). На честь такої подiї вiн ставить на окраї степу, в Доброгеї, велетенський монумент, власну 15-метрову подобу на кам’яному кубi в 40х40х 40 м., – славетний Tropaeum Traiani. В межах Риму, щоправда, вiн – вкупi з Дакiєю, полишиться недовго, але буде добрим орiєнтиром для кiнних варварiв (загадкова для коментаторiв “Тропа Трояня” в нашому “Слове о полку Iгореве”). Це пiсля Траяна римський сенат прийме нове iнавгурацiйне вiншування новим iмператорам Риму: “Будь великодухiший Августа та щастивiший Траяна!” Здавалося б – все в порядку, та знахабнiлий Рим починає з Паннонiї нову агресiю, нову вiйну. Йому не дають спокою плодючi землi варварiв на сходi, за Дунаєм та Тисою. Одне слово, розпочинаються Маркоманськi вiйни (167-180); проти країни маркоманiв та квадiв. Сподiвання утворити новi провiнцiї – Маркоманiю та Сарматiю – пiшли на марне, а Рим приплатив за це руйнацiєю Пiвнiчної Iталiї та римських Балкан. На вiдмiну вiд римлян – варвари не воюють пiшки, а “для кiнських нiг – немає далеких дорiг”. Тому й було пущене з димом усе схiдне узберіжжя Адрiатики, щильно забудоване римськими вiллами; перед тим – найтихший та найбезпечнiший закуток iмперiї. Це стало вже справою союзникiв-скитiв, короткого кiнного рейду костобокiв з України. Це всього тiльки друга серйозна вiйна з германськими та скитськими варварами, а в нiй Рим уже не в станi перемогти. Тим часом толерантна та демократична Скитiя хутко християнизується. Александрiйський єпiскоп Тертуллiан (160-240) вважає її навiть християнською країною, а батьковi церкви та сучасниковi подiй – неможливо не вiрити в таких питаннях, – йому ж – виднiше. Але, тут потрiбно зробити деякого вiдступу. Справа в тому, що тут читач має право здивуватись: Україна стала християнською країною р а н i ш е вiд Римської iмперiї? – чи таке можливе? Та потiм, а як же Володимир Святий (980-1015), що вперше, як вiдомо, охрестив поганську Русь? – а як же тисячолiття хрещення (знов таки – Русi) з такою щедрiстю вiдсвятковане саме в Росiї? Дивуватись нiчим не треба, тому що саме росiйська iсторiя, якiй весь час приходиться перехрещувати порося та карася, представляти свою нещодавню, але агресивну та геноцидну державу – як давню вчительку та спасительку людства – С в я т у ю Р у с ь, – здавна є переповненою брехнею та пiдступами; замовчуванням та спотворюванням дiйсностi. Не слiд мати сумнiву в словах Тертуллiана, але й не треба думати, що “крєщєнiє Русi” було якимось непорозумiнням або чиєюсь фантазiєю. Було, безумовно, й воно. Вся справа в тому, що первiсне, переслiдуване християнство – не мало можливостi створити церкву, що твердо стояла б на ногах, без якої неможливо й створити канонiчної релігiї. А без неї, без церкви, нема – як вiдомо, й “свiтової релігiї”; тому що цiль будь-якої свiтової релігiї – цiлком земна. Їй зовсiм не так важливо вiдкрити парохам очi на iстину. Набагато важнiше для неї згуртувати та пiдкорити їх, щоб потiм, не без користi для себе експлоатувати їх вiру. Встановити власнi пропускнi пункти та митницi на шляху до Бога. В цьому, єдино, й буде згодом порiзнюватися нова вiра вiд старої вiри “поганiв” Скитiї – тенгерiанства, вiри в єдиного Бога, створця всього, що iснує: Дiєваса балтiв, Дiу германiв або Хана Тенгрi тюркiв. Вiри, яка здавна сповiдувалася всiма народами Євроазiйського континенту, але – без канонiв; та – без церкви. Кажуть, що цi люди не мали навiть жрецiв, і спiлкування з Богом було приватною справою кожного. Таким – без церкви, було й перше скитське християнство, так само непримушене та вiльне, як i тенгерiанство, як i весь варварський уклад повсякденного життя. Це було, напочатку, щось неоднорiдне та строкате, з сектами та течiями, лише вигнанi пiсля 325 року з iмперiї арiани зумiли надати всьому цьому якусь канонiчну сталiсть. Принаймнi, ми знаємо, що бiльшiсть бiженцiв вiйни 375 року – було арiанами, а в Еспанiї готiв арiанство було державною религiєю аж до часiв Реккареда (586-601), коли воно було офiцiйно замiнене на римське католицтво. Навести якийсь то канонiчний порядок в цiй слов’янськiй християнськiй стихiї (на той час балти, готи та гуни в основному злились у слов’янство) призначена була самовiддана дiяльнiсть солунських братiв, Кирила (власне Костянтина, 827-869) та Методiя (815-885). Їх заслуги щодо винаходу слов’янської абетки, названої на честь молодшого з них кирилицею, хоч як пишно вiдмiченi нещодавна ЮНЕСКО, – вельми скромнi. Вони додали до давно всiм вiдомої готської абетки – всього двi, але як же кориснi лiтери. То були єврейськi Ц(цадех) та Ш(шiн). Крiм них вони, щоправда, придумали ще ряд потворних дифтонгiв власного виробу, як – “йе”, “йо”, “йу”, котрi видавалися їм дуже потрiбними. Але, – час вирiшив усе. На наш вiк вiд них всього й полишилося, що росiйське “ять”... Зате вони, щоб якось притримати та прив’язати до канонiв православної грецької церкви строкату масу варварського християнства, – придумали своєрiдну слов’янську латину, так звану (i цiлком слушно!) церковно-слов’янську мову, на якiй хоч i не розмовляв нi один нарiд, але якої кожен мiг приблизно розумiти. Вони, вiддамо їм належне, зробили це так професiйно, що деякi вченi простаки й досi вважають ії предком всiх слов’янських мов; а деякi вченi шахраї – вiдстоюють це з пiною на ротi. Але те, чого вони так i не змогли досягнути в Скитiї – зробив Володимир. Тому бiльш-менш ясно, що так зване “крєщєнiє Русi” Володимиром, було, насправдi перехрещенням до канонiчного вiзантiйського християнства. Недарма ж вiд нього збереглася розлегла формула – “Верую во...”, де переказуються мало не всi постанови церковних соборiв, що вiдбулися на той час. Починаючи з того, на якому був засуджений головний порушник спокою – Арiй. Але, повернемося до Готських воєн. Отже, скитська Україна на той час, згiдно з єпископом Тертуллiаном, – є християнська країна. Тому, коли в Римi 249-250 рр. починаються черговi масовi переслiдування християн, за них (схоже на те) вступається перша християнська країна свiту (це тiльки гипотеза, не бiльше) та спалахують готськi вiйни (250-278). їх ведуть вiльни християни, балти та готи, разом iз тенгерiанцями гунами; проти всесвiтнього загарбника. Вiйна має свої, не позбавленi цiкавостi особливостi. Рим, як i його самозванi спадкоємцi, Вiзантiя та Росiя, що завжди були агресивними iмперiями пiших загарбникiв, – мав слабе поняття щодо кiнної культури та лише деяке щодо прибережного мореплавства. Не випадково ж потiм у росiйськiй кавалерiї служили переважно литвини та українцi; а в росiйськiй флотi – переважно українцi. Так само було й тодi, та з початку вiйни з Буга та Днiпра, вiд берегiв Криму, – летять на пiвдень з добрим вiтром добрi готськi дракари, а в кожному по 40 воїнiв з усiм необхiдним. Римський iсторик Аммiан Марцеллiн нараховує їх 2 000. Цiлi варварськi армiї висаджуються на Пелопонесi та в Малiй Азiї, i це не жарти. Не забудемо, що наша Україна вважалася королевою морiв ще за часiв пеласгiв. Нагадаємо ще, на таких саме дракарах англи, готи та сакси завоюють покинуту римлянами Британiю, переправившися до неї, як напише готський лiтописець, капiтально: Med hengest ok horsa – “з жеребцями та кобилами”. Не будемо описувати весь перебiг цих, майже тридцятирiчних воєн (!), вiдмiтимо тiльки, що їх наслiдком стало спустошення континентальної Грецiї та островiв; також i пiвнiчної половини Малої Азiї. Головне ж – то мир 273 з Римом, згiдно якого до 1 сiчня 274 року з траянової Дакiї мав пiти останнiй римський солдат, забратися останнiй римський колонiст. Так ця вiйна Риму з Україною стала поворотом iсторiї: пiсля неї Рим буде, тiльки й неодмiнно, – губити. Цей мир із варварами пiсля їх перемоги над пихатим Римом, – став каменем спотикання для iмперiалiстичної росiйської та совєцької iсторiї, котрiй – у дусi iмперської солiдарностi (ну, й отої самої, їх iдiотичної теорiї “воєнной дємократiї”), треба було за будь-яку цiну довести, що вiльнi варвари, це дикуни, що грабують цивiлiзованих рабовласникiв. Своїх, якимось чином, – предкiв (“трєтiй Рим”!). А пригадати про якийсь офiцiйний мир з варварами, хоч i недовгий, означало б, як би там не було, – визнати їх повноправною воюючою стороною. А це – багацько честi. Для “дикунiв”, мається на увазi, – “союзов плємєн”. Не в дусi iсторичного наслiдування та солiдарностi всiх iмперiалiзмiв свiту. Дуже цiкаво подивитись, як викручується з аж так дражливого стану iмперська наука, для котрої будь-яка iсторiя – то є тiльки їх брудна полiтика, обернена в минуле. Послухаємо: Отразив новое вторжение готов на территорию дунайских провинций, Аврелиан с целью облегчения обороны дунайской границы решил очистить Дакию. Он приказал отвести войска из Дакии на правый берег реки Дуная, а также выселиться римским колонистам, по селенным на дакийских землях. [История древнего Рима, Москва, 1982, с. 279] Ось так, не бiльше й не менше. “Рєшiл” – вам це нiчого не нагадує? – “ми тут посовєтовалiсь i решiлi...” А ще нагадує це оте “випрямлєнiє фронта”,пiдчас Другої свiтової, до якого постiйно вдавалася нiмецька пропаганда, коли вермахтовi десь накладали по шиї та приходилося вiдступати. Загалом – досвiдченi брехуни були, цi червонi та брунатнi, що там казати... Пiсля Готських воєн та втрати Дакiї – Рим довго не мiг стати на ноги та з глибокої кризи його ледь вивiв iмператор Дiоклетiан (284-305), своїм “Едiктом про максимальнi цiни”. Тодi ж бо всi знали, що з кризи можна вийти не пускаючи цiни на призволяще, але навпаки, залiзною рукою стримуючи жадiсть спекулянта. Олiгофреничнi iдеї “шокової терапiї”, вимисленi спекулянтами на благо спекулянтiв, – тодi не були вiдомi. Отже, пiсля ремiсу в Маркоманських вiйнах – капiтальна поразка в Готських. Про готськi часи в Українi росiйськi iсторики писати не люблять. Iнстинктивно, чи свiдомо, – важко сказати. Мабуть – хто як. Але для нас ця епоха була понад важливою, вона полишила глибокi слiди в нашiй культурi та мовi. Та зауважимо й те, що готи прийшли до України, дещо потiснивши балтiв, за сiм сторiч перед нашою ерою. Разом iз тим, про “готських дєв”, якi дзвенять бiля моря своїми золотими скитськими гривнами, – пише “Слово о полку Iгорєвє”, а це ж термiн без малого не в двi тисячи рокiв! Готська епоха змiнила наш етнос, зробивши з балтiв, родичiв латишiв та литвинiв, – балто-германiв, основу майбутнього слов’янства. Коренiв, спiльних iз сучасною литовською мовою, в українськiй бiльше вiд 600, але германських, порiднених до шведської та нiмецької, – бiльше як 400. В Галичинi та в Карпатах i досi прослiдковується вплив готської народної одежi та культури. Не кажучи вже про те, що й назвi “гуцул” – нема бiльше вiд кого походити, як вiд “гота”. Не будемо вже пригадувати про те, що епоха готiв дала нам найбiльший скарб культури, – “Едду” готiв та гунiв. |
|
Україна очима М. Гоголя і Р. М. Рільке (за повістю «Тарас Бульба»... Тема: Україна очима М. Гоголя і Р. М. Рільке (за повістю «Тарас Бульба» та оповіданням «Пісня про правду») 7 клас |
“Фінансове право України” Простіше кажучи, це урегульовані нормами права відносини, що виникають у сфері фінансової діяльності |
|
Байка. Особливості в українській і світовій літературі. Сміючись,... Мета: дати уявлення учням про байку, ознайомити з історією, особливостями структури |
Кримінальна відповідальність за шпигунство України. Держави якi проводять шпигунську дiяльнiсть проти України нiколи не жалкували сил та засобiв на проведення розвiдувально-пiдривної... |
|
Пробудити інтерес до культури українського народу, його декоративно Батьківщини; це знати бабусину вишивку, забуту і розтоптану жорстоким часом; це знати дідусеву казку про правду і кривду |
Скажіть будь ласка, хто з сучасних дітей, навіть учнів молодших класів... Бом спiлкування мiж державами, компанiями, унiверситетами, новою формою торгiвлi, але й потужним засобом навчання, улюбленою iграшкою.... |
|
Люко Дашвар Село не люди Катю. Дівчина страждає. Та біда одна не ходить Куди подітися засудженій громадою, наляканій та самотній Каті? Чим завершаться поневіряння... |
Уроки 1-2 Тема Сьогоднішній урок я хочу почати словами групи французьких математиків середини ХХ ст., які виступали під колективним псевдонімом... |
|
Телеканал «1+1», анонси на тиждень 07. 10-13. 10. 2013 Борану про погрози Кевсер. Ця ситуація підтверджується і тим, що вона почула від Берзана. Однак вона не знає, чи варто їй поговорити... |
«ЗДАЄТЬСЯ, БАЙКА ПРОСТО БРЕШЕ, А СПРАВДІ ЯСНУ ПРАВДУ ЧЕШЕ » Матеріал до уроку Мета: ознайомити дітей із жанром байки, розвивати способи і види читання байки, вчити передавати інтонаційно особливості характерів... |