|
|
Скачати 2.36 Mb.
|
Мистецтво Франції першої чверті ХІХ століття. Живопис. Як зазначалось, в ході підготовки і здійснення революції філософія, наука, політика, право звільняється від релігійних пут і це обумовлює глибокі зміни у ставленні до ідейно-естетичного змісту мистецтва. Центральною, найактивнішою формою художнього розвитку був класицизм, а ключовою фігурою всього періоду був Луї Давид. Ми вже вище відмічали, що 1795р. став часом внутрішнього перелому в мистецтві майстра. Після перебування в ув’язненні і певної душевної кризи майстер повертається до творчості, передусім, як портретист. Портрети цього періоду містять в собі і точність життєвих спостережень і делікатну ідеалізацію, ту підкреслену гармонійність, що ніби закликає забути про недавні грізні події. Такими є два портрети подружжя Серізіа, особливо, сповнений чарівної шляхетності портрет молодої дружини з дитиною біля колін. Це і правдиві зображення представників нової буржуазної верхівки суспільства і своєрідна мрія про світ спокою, краси і ясності. Проте, як соціально-актвна особистість Давид знову знаходить в собі героя - дуже активного і амбітного молодого генерала-корсиканця, який здійснив переможний похід на Італію і готувався до завоювання Єгипту, куди його спроваджувала стривожена Директорія. Давид виконав чудовий етюд Бонапарта, сповнений честолюбства і молодої, вольової енергії. Але слідуючий портрет “Наполеон - перший консул - на перевалі Сен-Бернар” відзначається холодною величністю, театральністю та внутрішню млявістю. Зокрема, вражає контраст між монументальною постаттю Наполеона - вершника на білому коні та крихітними фігурками артилеристів. Ніякого душевного контакту з майбутнім імператором Давид так і не знайшов, хоч і числився весь час офіційним першим живописцем. Тією ж декламаційною холодністю відзначається і створена в цей час грандіозна історична композиція “Викрадення сабініанок” - розрахунково бездоганна, беземоційна. І в цей же час митець пише чарівний, теж дещо холодно-поетичний портрет мадам Рекам’є, сповнений чистої жіночої грації і краси. За часів консульства мадам Рекам’є, однаково славилась і розумом і легковажністю, але Давид відчув і передав в портеті саме ту яскравість особистості, що дозволила їй стати господинею найзнаменитішого салону в Європі, куди прагнули потрапити всі знаменитості Франції, Англії, Росії навіть в 30-і роки, коли молодість і краса давно минули. Полотно може трактуватись як взірець зрілого класицизму: інтер’єр зі стильними “античними” меблями і елегантною героїнею на канапі, гармонійний і виважений. На замовлення імператора Давид створює в 1805-1807 роках грандіозну парадну композицію “Коронація” що увічнила штучність і вульгарність нової імперської аристократії та цінічну самовпевненість самого Наполеона. Серед численного натовпу занадто пишно вбраних церемоніймейстрів, сановників та чваних і безглуздо-екзальтованих дам привертають увагу і вкликають симпатію і співчуття образи папи Пія ХІІ та кардинала Капрари, що були силоміць привезені до Парижу на цю церемонію. В цілому ж в помпезній холодній картині, як і в створеному пізніше “Леоніді при Фермопілах” Давид виступає як засновник офіційного аккадемічного мистецтва. Проте, геніальний дар портретиста навіть в офіційних роботах обумовлює появу такого жорстокого-безкомпромістного полотна як останній портрет Наполеона 1812 року. Спокійно, коректно і безжалісно Дпвид зобразив ожирілого, самовдоволеного ділового пана у всій антигероїчній прозі. Портрет цей можна порівняти з Гойєвським портретом сім’ї Карла ІV. За часів реставрації Давид змушений залишити Францію і доживав життя в Брусселі, створивши там чудовий, тверезо-реалістичний портрет Трьох гентських дам. Тобто, творча спадщина Давида в ХІХ столітті з одного боку, несе в собі зародок салонно-академічного мистецтва, а з другого - реалістичного портрету нового часу. Ці тенденції розвинуться в творчості учнів Давида, серед яких Жерар, Жироде, Гро, Енгр тощо. Сучасником Давида і теж чудовим майстром цієї доби був П’єр Прюдон (1758-1823). Його творчість досягла розквіту саме за часів Бонапарта. Прюдон був чудовим портретистом, писав вишукані, поетичні жіночі портрети. Зокрема, йому було замовлено портрети обох імператриць: Жозефіни та Марії-Луїзи. Особливою сумною чарівністю позначений образ вже старіючої Жозефіни, щасливі дні якої були позаду. Життєвою переконливістю приваблює портрет пані Антоні з дітьми. Великі алегорично-міфологічні композиції Прюдона несуть в собі риси мелодраматизму або сентиментальності. Але в таких картинах як “Викрадення Психеї” певна манірність поєднується з безумовною поетичністю та душевною гармонією, так само, як і “Венера та Адоніс”. Живописною майстерністю привертає увагу навіть таке театрально-піднесене полотно як “Правосуддя та божественна Кара, що переслідують Злочин”. На тлі лиховісного заходу сонця злочинець тікає з місця злочину, де залишив ніжно-біле тіло граціозної жертви. Його переслідують ангелоподібні постатті з відповідними атрибутами: терезами правосуддя, факелом, що проливає світло на злочин та караючим мечем. Моделлю для образу злочинця став бюст жорстокого і бридкого Каракалли. Чи не найцікавішими в творчій спадщині і бездоганними за красою ліній і гармонійністю є малюнки Прюдона, які дали підставу Давиду назвати митця “Ватто нашого часу”. Дійсно, його спадщина демонструє поетичну лінію розвитку класицизму. Традиції “естетського” класицизму, що перетворюється на салонно-академічне мистецтво відстоював учень Давида П.Жироде (1767-1827). За зовнішньою красою його робіт криється холодна розрахунковість, як у “Сні Ендеміона”. Водночас, Жироде звертається до ідей романтизму, точніше, використовує романтичну тематику та зовнішні ефекти, особливо, світлотіньові контрасти. Саме на ефектах освітлення, що виділяє ідеально-прекрасні статичні фігури, героїв, побудовано навіяне поезією Шатобріана полотно “Погребіння Атали”. Більш широким діапазоном і щирістю відзначається творчість Франсуа Жерара (1770-1837). Як і його вчитель Давид, він захоплюється ідеями революції, потім активно працює як чистий класицист, переважно міфологічному напряму. Його “Амур і Психея” мала великий успіх, незважаючи на жорсткий малюнок та скульптурність трактовки. За часів Наполеона він здобуває прихильність імператора, пише “Битву при Аустерліці”, невиразно-помпезну. В добу Реставрації Жерар став першим живописцем Людовика XVIII, отримав баронський титул. Він пише історичні композиції монархічного спрямування, такі як “Коронація Карла Х”, або “В’їзд Генріха IV до Парижу в 1594 році”, - однаково невиразні і пишнослівні. Водночас, з молодих років Жерар виявив себе як майстерний портретист. Життєвою безпосередністю позначений його портрет художника Ізабе з дочкою, елегантний і переконливий. Майстер формує новий пардно-салонний тип портрету, якому класицистична орієнтація набуває шляхетної стриманості. Жерар користувався великим успіхом і залишив понад триста портретів сучасників, витончених і делікатно компліментарних. Типовим прикладом таких робіт може бути портрет мадам Рекам’є, що сподобався замовниці набагато більше, ніж давидівський. Відверто спокуслива композиція представляє молоду красуню в кріслі у кокетливо-недбалому вбранні і з ніжно-манливим поглядом, спрямованим на глядача. Аристократична вишуканість та класична ясність форм надають цій і іншим портретним роботам Жерара дійсної привабливості. Найпопулярнішим живописцем в доби ампіру, уславленим улюбленцем Бонапарта був ще один учень Давида Антуан Гро (1771-1835). Людина драматичної долі, безумовно обдарований майстер, Гро пережив славу і внутрішньо усвідомлював фальш своїх парадних композицій. Він розпочав діяльність яскравим портретом - “Наполеон на Аркольському мосту”, де перед глядачем постає молодий честолюбний генерал у вирішальний момент бою: ступивши на міст під градом картечі, він веде в атаку солдат. Це не батальна композиція, в роботі не зображені воїни, але майстрові пощастило в лаконічному портреті передати атмосферу битви завдяки багряним димам та майоріючому прапору в руках генерала. Глядача вабить палка пристрасть і смілива рішучість молодого Наполеона, його виразне обличчя. Загальний настрій посилюється вдалим сполученням червоного, чорного і золотого, що викликають напруження і піднесення. В портреті Фурньє - Сарловеза романтичний настрій попередньої роботи переростає в героїзований парадний портрет, не позбавлений життєвої виразності. Поступово Гро як представник передромантизму трансформується в офіційного літописця бонапартівських перемог. На жаль, в цих численних грандіозних багатофігурних композиціях культ Імператора, штучність ситуацій, відверте вихваляння знижують і змістову і художню цінність картин. Водночас, їм притаманне бажання перейти від абстрактної класицистичної героїзації до конкретного зображення реальної історії. ”Зачумлені в Яффі” - зразок такого поєднання. Картина відображає реальний епізод єгипетського походу, коли Бонапарт для підтримки духу і з метою попередження паніки серед солдат відвідував імпровізовані лазарети. Полотно призначалось для уславлення дійсної мужності майбутнього імператора. Але трактовка образу в картині викликає не зовсім етичні асоціації з Христом, що зцілює хворих; до того ж постановка фігури нагадує Аполлона Бельведерського і в цілому постать героя справляє враження протилежне задуманому. Водночас, полотно приваблює правдивим зображенням лазарету, стражданнями солдат, точністю передачі внутрішнього двору мечеті, що служила за госпіталь і пейзажного середовища взагалі. Подібні ж протиріччя притаманні і пишній композиції “Битва при Ейлау”, що втілювала ідею необхідності вести війни заради слави і могутності Франції, жертвуючи життям багатох солдат. Проте, імператора, що проїздить з почтом по засніженому полю недавнього бою, передвинута на другий план. Увага глядача зосереджується на засніжених тілах вбитих солдат, на стражданнях поранених, на майстерно написаних зимових сутінках. Саме точно і емоційно передане середовище надає картині правдивості. Після повернення Бурбонів Гро переходить на службу Реставрації, залишаючись придворним живописцем. Це остаточно нищить його творчу індивідуальність і такі парадні композиції як “Коронація Карла Х” великими художніми якостями невідзначаються. Як майстер він виявляє себе хіба що в занадто жорсткому портреті вже літньої мадам Рекам’є. Вірогідно, відчуваючи творчу деградацію, Гро накладає на себе руки. Архітектура. Як зазначалось, перша чверть ХІХст. стала добою завершаль-ного етапу існування фактично останнього архітектурного стилю, як історико-художньої категорії. Стриманий класицизм XVIII ст. поступається місцем урочисто-парадному ампіру, що більше відповідав вимогам сучасності і широко розповсюдився при європейських дворах. На відміну від попередніх великих епох органічного використання стильових принципів в архітектурі, в пам’ятках ампіру - незалежно від виду і техніки мистецтва - вже поміний елемент штучності, розрахункового застосування певних “модних” мотивів і тем. Зокрема, після єгипетського походу Наполеона вся Європа слідом за Францією захопилась єгипетськими елементами, як в архітектурі, так і в ужитковоу мистецтві, декоративному живописі тощо. Для архітектурного мислення в добу ампіра все ж вирішальною є спадщина Стародавнього Риму, його імператорського періоду. Тип давньогрецького периптера також застосовується, але набуває дуже урочистого вигляду. Так, архітектор А.Т.Броньяр (1739-1813) споруджує помпезний будинок Біржі за цією схемою, а П.Віньон (1762-1828) - вдало вкомпоновану в оточуюче архітектурне середовище ефектну церкву Мадлен. Основний масив в цих спорудах оточений могутньою колонадою і справляє величне враження. Широкого розвитку в добу імперії набуває меморіальна архітектура. Жан Шальгрен (1806-1836) зводить на площі Етуаль (Зірки) грандіозну тріумфальну арку для уславлення наполеонівських перемог. Її фасад за розмірами наближається до фасаду римського собору св.Петра, а розташування на певній височині надає ще більшої величі. Слід згадати і Вандомську колону Лепетра і Гондуена, що наслідувала колону Траяна і вся вкрита спіральними рельєфами. Масивність і грандіозність притаманна взагалі спорудам різного призначення за часів пізнього ампіру. Величність - їх головна мета. Варто мати на увазі, що ампір, як раніше рококо, великого значення надає оформленню інтер’єрів, поєднуючи класицистичну ясність з пишністю. Улюбленими майстрами інтер’єру доби ампір були архітектори Ш. Перс’є (1764-1838) та П’єр Фонтен (1762-1853). Саме вони прикрашали палаци Мальмезон та Комп’єн, отель Богарне тощо. Названі інтер’єри дуже імпозантні і розкішні. Стіни членуються пілястрами і колонами, стеля оздоблена кессонами. Улюблене сполучення матеріалів - мармур та позолочена бронза; часто в оформленні використовуються насичені сині, червоні, зелені кольори та золото. Як зазначалось, улюбленими орнаментальними мотивами були антично-єгипетські, а також тваринні: орли, леви, гріфони, сфінкси. Створені за їх малюнками меблярем Жакобом меблі підтримують всі елементи інтер’єру і все разом утворює стильову єдність. Скульптура. Скульптура Франції в добу ампір і протягом першої половини століття в цілому розвивалась під безпосереднім впливом античних зразків та творчості Канови і Торвальдсена. Орієтація на античність перетворювала часто скульптурні твори на малосамостійні варіації. Але цей час ознаменувася однією з видатних скульптурних композицій в Європі ХІХ століття - “Марсельєзи”, що прикрашає Тріумфальну арку; її автор Француа Рюд (1781-1855) піднявся тут до вершин пластичної майстерності. Арка Шальгрена, як зазначалось, відповідала ідеалам імперії: величезний монолітній масив, великі площини пілонів, карніз і аттик, виразний силует. Але як цілісний твір вона почала існувати на пляс Етуаль лише з 1836 року - року відкриття, - коли монархії банкірів знадобився популярний національний символ і всі повертаються до слави Наполеона. (В 1840 році прах імператора з величезними почестями був перевезений до Парижу). За проектом Шальгрена кожен з пілонів прикрашався з обох боків скульптурними композиціями, що славили Наполеона. Але вони створювались вже пізнішеі сюжети присвятили історії післяреволюційної Франції взагалі. Ці сюжети іменувались: “Виступ добровольців у 1792 р.”, “Апофеоз Наполеона”, “Опір нашестю” та “Апофеоз миру”, тобто, правління Луі- Філіпа. Працювали над композиціями Корто, Ертекс та Француа Рюд. “Виступ добровольців” став “Марсельєзою”, символом і апофеозом революційної романтики. Так Париж і світ створили подвійний історико-художній парадокс: скульптурний гімн революції з’явився за часів буржуазної монархії як частина пам’ятника, присвяченого наполеонівській імперії. Головна якість “Марсельєзи” - це те, що вона є не групою фігур, які символізують певну історичну подію чи ідею, а ціла драматична сцена, сповнена дії, руху, з закличними криками, звуками сурми, брязкотом зброї тощо. Горельєф уявляє собою композицію із семи фігур в двох горизонтальних рядах: верхній ярус займає крилата постать Свободи-Маріанни у фригійській шапці, подана у стрімкому русі - польоті; в нижньому ярусі- шість фігур воїнів, що виступають у похід. Ці шестеро: сурмач у кольчузі, оголений по пояс лучник, бородатий воїн-галл у панцирі і шоломом в руці як центральний герой, оголений юнак, воїн зі щитом та старий, що вказує шлях. Двоярусна побудова чітко розділяє дві різнорідні частини композиції: алегоричний образ вгорі і реальних людей. Верхня фігура подана в такому сильному розвороті корпуса, рук, ніг, крил по діагоналі, що майже повністю перекриває шестифігурну групу людей нижнього ряду. В основі монументу - алегорія, але образ крилатої жінки не потребує розшифровки. Він поєднує в собі Перемогу, Славу, Свободу, Батьківщину і передає живою, виразною пластичною мовою цілу гаму почуттів, пов’язаних з боротьбою за свободу і батьківщину. Так само піднесено-переконливі і “волонтери”, що постають у вигляді античних героїв. Але, зберігаючи класичність скульптурної мови. Рюд в “Марсельєзі” безпосередньо пов’язаний з романтиками завдяки багатоплановості рельєфу, різноманітності фактури та живописній грі світла і тіні. |
|
Екзаменаційні питання з курсу «Історія Росії» Територія російської держави першої половини ХІХ ст. Соціальна структура населення |
На розвиток зв’язного мовлення 3 год Вступ. Загальна характеристика розвитку французької літератури та культури ХІХ століття, їх стильове розмаїття. Внесок Франції у... |
|
Загадковий світ Михайла Булгакова У його художніх творах примхливо переплелися сатира і лірика, романтична героїка і фантастика, викривальний пафос і містика, прониклива... |
18. Культура Західної Європи ХVІ – першої половини ХVІІ ст.» зазначеної... Нариси з історії пам’яток культури Західної Європи ХVІ – першої половини ХVІІ ст., обов’язкових для розпізнавання абітурієнтами |
|
Бойчук Андрій Юрійович Інститут адвокатури в Галичині другої половини... У монографії досліджено організаційно-правові основи становлення інституту адвокатури в Галичині у складі Австрії та Австро-Угорщини.... |
БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ОПИС СПИСКУ ДЖЕРЕЛ Білецький П. О. Українське мистецтво другої половини XVII-XVIII ст. – К., 1981. – 159 с |
|
Урок №1 Тема: Оноре де Бальзак основоположник соціально-реалістичного... Тема: Оноре де Бальзак – основоположник соціально-реалістичного роману. «Людська комедія»-грандіозна енциклопедія життя Франції першої... |
«Портрети українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХІ ст.» Номінація Автори: Заболотна А. Г., викладач української літератури, спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії, викладач-методист |
|
З дисципліни: драматургічні шукання Володимира Винниченка, одного з найбільших українських письменників першої половини ХХ ст., підданого політичній анафемі в радянські... |
З дисципліни: драматургічні шукання Володимира Винниченка, одного з найбільших українських письменників першої половини ХХ ст., підданого політичній анафемі в радянські... |