|
|
Скачати 3.71 Mb.
|
| за – одних і проти – інших кандидатів», виходячи при цьому «а) з міркувань наукової кваліфікації кандидата, б) громадсько-політичної його характеристики».2 І хоча у цьому листі громадсько-політична характеристика стоїть на другому місці, без сумніву, що саме вона була визначальною при проведенні агітаційної кампанії і диктувала позицію компартійних органів. Інший видатний український історик М.Яворський, який зовсім не був прибічником М.Грушевського, писав у одній з центральних газет України, що Грушевський «…є найвидатнішим істориком України… М.С.Грушевський не тільки склав своїми науковими дослідами цілу добу в українській історіографії, але й підніс цю історіографію на небувалу до того височінь».3 12 січня 1929 р. на загальних зборах ВАН СРСР М.С.Грушевський був обраний її дійсним членом. У протоколі про обрання відзначається, що за його кандидатуру було подано 26 голосів, а проти – 4.4 Оскільки М.С.Грушевський та його школа вважалися немарксистськими немарксистськими, на противагу йому та з метою «творити правильну історію» компартійна влада створює свої центри марксистської науки. Вожді більшовизму чудово розуміли світоглядне та виховне значення історії. Їм потрібні були міфи про історію власної партії, свої герої, живі легенди, які ще стоять біля керма держави, і тому створення системи марксистських історичних наукових та навчальних центрів розглядалося як важливе завдання. Ці центри повинні були займатися збиранням, вивченням і публікацією необхідних для міфологізації історії документів, підготовкою кадрів істориків-марксистів. 13 лютого 1921 р. Політбюро ЦК КП(б)У визнало за необхідне утворити Комісію з історії компартії України. У її склад увійшли М.Скрипник, Г.Петровський, С.Косіор та ін. Головою Істпарту став М.Скрипник. Було прийнято рішення про необхідність законодавчого оформлення Комісії через Президію ВУЦВК.1 Про те, якого значення надавалося цьому органу свідчить той факт, що 3 березня 1923 р. він став діяти на правах відділу ЦК КП(б)У. За ініціативою українських представників Істпарту питання про істпарти було включено в порядок денний ХІІ з’їзду РКП(б). З цього питання з’їздом була прийнята спеціальна резолюція «Про органи Істпарту».2 У листопаді 1922 р. у Харкові засновується журнал «Літопис революції», який повинен був стати центром об’єднання істориків-марксистів для «встановлення правди, великої правди про нашу велику, істинно велику революцію і могутню робітничу партію»,3 – так було написано в редакційній статті журналу. Значно підвищилася роль Істпарту в ідеологічній роботі після затвердження 10 лютого 1926 р. Оргбюро ЦК КП(б)У нового положення про Істпарт ЦК КП(б)У та окрістпарти, згідно з яким при Істпарті створювався науково-дослідний відділ. Його обов’язком стала розробка проблем історії КП(б)У, обробка та підготовка до друку різних документальних видань, координація діяльності місцевих істпартвідділів. Крім того, Істпарт ЦК КП(б)У повинен був здійснювати загальне керівництво роботою Укрцентрархіву, Музею революції УСРР, істпрофу (історії профспілки), істмолу (історії комсомолу), об’єднувати роботу видавництв та рецензувати усі видання з історії партії.4 Таким чином, Істпарт ЦК КП(б)У фактично зосереджував у своїх руках все керівництво науково-дослідницькою роботою у сфері історії. Проте Сталін залишався незадоволеним роботою марксистських істориків. Утвердившись на момент ХV з’їзду ВКП(б) (грудень 1927 р.) у якості лідера партії, він прагнув висвітлення історії партії більшовиків у необхідному для нього світлі. Тому на ХV з’їзді відзначалося, що немає «ще скільки-небудь наукової, до кінця доведеної (?) історії нашої партії, особливо за найцікавіший її період останнього десятиліття».5 У зв’язку з цим 16 квітня 1929 р. ЦК ВКП(б) визнав доцільним реорганізувати ряд істпартів, у тому числі й Український, в Інститут історії партії і революції.6 7 серпня 1929 р. рішення про перетворення Істпарту ЦК в Інститут історії партії було юридично оформлене постановою Президії ВУЦВК.7 Усього за 1922-1940 роки Істпартом ЦК КП(б)У та його послідовником Інститутом історії партії та Жовтневої революції на Україні було видано 88 робіт, з них 26 збірників документів, спогадів, статей, 56 монографій та брошур, бібліографічний показчик, том вчених записок, 4 фотоальбоми.1 Важливу роль у підготовці ідеологічних кадрів для партійної та наукової роботи відігравав Комуністичний університет ім. Артема. Університет було створено у квітні 1922р., комплектувався він за рахунок комуністів та комсомольців, делегованих ЦК КП(б)У, губкомами партії, ЦК комсомолу, політичним управлінням Українського військового округу. ЦК КП(б)У пильно стежив за соціальним складом вступників в Комуніверситет, визначаючи їх партійний стаж, вік та загальну кількість. Наприклад, за умовами прийому в університет у 1923 р. не менше 60% місць надавалося комуністам – робітникам, 25 – селянам і не більше 15 – вихідцям із інших соціальних груп. Партійний стаж повинен був складати не менше трьох років. вступники мали знати найважливіші праці Маркса, Енгельса, Леніна, основні етапи історії партії.2 За допомогою нових кадрів істориків починається конструювання компартійної концепції історії. Один з перших ударів було нанесено у сфері дослідження історії діяльності Центральної Ради. Фактично це було досить прозорим нападом на М.С.Грушевського як політика та історичного діяча. У 1927-1928 рр. у журналі «Літопис революції» був опублікований цикл статей В.Манілова, присвячений діяльності Центральної Ради та її стосункам з Тимчасовим урядом до підписання між ними угоди 29-30 червня 1917 р. Розглядаючи еволюцію Центральної Ради, Манілов робить висновок про те, що цей «політичний центр українського націоналізму» був «з самого свого народження» повністю ворожим соціалістичній революції. Окремі непорозуміння, суперечності і навіть боротьба між Радою та Тимчасовим урядом, за думкою В.Манілова, не змінювали їх класово спорідненої природи, загальної ненависті до революції. Манілов робив висновок, що «гасло «самостійної» України стало знаряддям утворення бар’єру, який перешкоджував розгортанню пролетарської революції на Україні, зробивши з неї всеросійський центр дрібнобуржуазної контрреволюції».3 Наступного удару було нанесено по М.Грушевському під час роботи Першої всесоюзної конференції істориків-марксистів. На секції історії народів СРСР М.Яворський зробив доповідь «Про сучасні антимарксистські течії в українській історичній науці». Вона містила критику історичної школи М.Грушевського і схвально була оцінена центральним органом ЦК ВКП(б) – газетою «Правда», яка писала: «…Академік Грушевський, хоча й приймає офіційно Жовтневу революцію й неодноразово декларував зміну своєї політичної позиції щодо Радянської України, по суті, залишився на своїх старих позиціях…».1 Проте згодом і сам М.Яворський став об’єктом гострої критики. У лютому 1929 р. у «Правді» була опублікована рецензія П.Горіна на книгу М.Яворського «Історія України у стислому нарисі». У рецензії відзначалось, що характерними для автора цієї книги є заперечення керівної ролі пролетаріату та його партії в буржуазно-демократичній революції, спроба ідеалізації та політичної реабілітації українських дрібнобуржуазних націоналістичних партій.2 Рецензія в «Правді» викликала ланцюгову реакцію. У травні 1928 р. в історичному відділі Українського інституту марксизму-ленінізму відбулася дискусія з проблеми історії революційного руху в Україні. Обговорюючи концепцію М.Яворського, учасники дискусії вказували, що мова йде не про окремі помилки, а про систему антибільшовицьких поглядів.3 М.Яворського було піддано критиці й на ХІ з’їзді КП(б)У (червень 1930 р.) у політичному звіті ЦК КП(б)У, з яким виступив С.В.Косіор. С.Косіор говорив, що «теорії Яворського – наскрізь антимарксистські, це є захист і апологетика дрібної буржуазії, дрібнобуржуазних партій і змазування усіх основних засад марксизму-ленінізму в області класової боротьби, в області рушійних сил революції».4 Про загальну лінію керівництва КП(б)У до старої української інтелігенції можна судити з записки тодішнього секретаря ЦК КП(б)У Д.Лебедя, в якій він на початку 1922 р. наголошував, що класове протистояння в республіці йде по лінії боротьби не тільки з буржуазією і куркульством, а й із «хоча і незначною, але все ж таки достатньо пов’язаною між собою інтелігенцією петлюрівсько-винниченківської формації».5 Звичайно ж, до «української інтелігенції петлюрівсько-винниченківської формації» відносилася та її частина, яка працювала у вузах. Вища школа, як писала газета «Комуніст», «в даний час продовжує зазнавати тиску зі сторони елементів безумовно чужих не тільки пролетаріату і революції; за цю командну висоту веде боротьбу не тільки дрібнобуржуазна стихія, але і буржуазія сама справжня, яка нутром відчуває силу і значення знань і цілком не настроєна позбавити цієї зброї своїх дітей».6 ЦК КП(б)У вирішив запровадити ряд заходів, щоб тримати професуру у покорі. З цією метою вводилась посада політичного комісара в кожному вищому навчальному закладі. Як правило, ним призначався студент-комуніст. У вузі він мав майже диктаторську владу – міг видавати накази та інструкції з усіх напрямків діяльності цих установ: педагогічного навантаження, наукових досліджень, виховних заходів, затверджувати річні звіти, фінансові витрати. Згідно з постановою секретаріату ЦК КП(б)У у вересні 1922 р. нарком освіти України зобов’язувався проводити детальні ревізії ряду навчальних закладів, перепризначення керівних осіб в них, а також скласти план «чистки петлюрівські настроєних елементів, розрахований на весь трисеместр поточного навчального року».1 З цією метою Політбюро ЦК КП(б)У на своєму засіданні 23 червня 1922 р., розглянувши питання «Про політичні виступи професури», прийняло рішення запропонувати ДПУ «застосовувати як один з репресивних заходів проти активістських елементів професури вислання за межі федерації». На початку серпня 1922 р. український список був підготовлений. До нього включено 77 осіб, в тому числі 47 працівників вищих навчальних закладів, з яких 32 професори (серед них С.Єфремов), 15 медиків та інших представників інтелігенції з Харкова, Києва, Катеринослава, Одеси, Кам’янця на Поділлі. Список був схвалений ЦК КП(б)У і ВЦВК Рад України, що засвідчено підписами Г.Петровського, Х.Раковського, В.Манцева. 9 серпня 1922 р. «список антирадянської інтелігенції», складений ДПУ України, був розглянутий на засіданні спеціальної комісії ЦК РКП(б), яка «не входячи в обговорення окремих осіб, зважаючи на затвердження всього списку ЦК КП(б)У», його затвердила.2 Операція з арешту цієї групи української інтелігенції відбулася в ніч з 17 на 18 серпня. На квартирі у С.Єфремова було зроблено обшук, зібрано цілу скриню документів. Допити тривали до 22 серпня. Характерно, що Єфремов відмовився відповідати на запитання типу: «Ваше отношение к Конституции Советской власти?», «Ваше отношение в сменовеховству?», «Ваше отношение к академической забастовке?», заявлявши, що «це моєї справи не стосується, що ж до моєї політичної діяльності, то мало місце «отпущение грехов» (тобто амністія)». Спочатку С.Єфремову оголосили, що його висилають за кордон, але у жовтні 1922 р. в ДПУ йому запропонували виїхати куди він «хоче». Єфремов на знак протесту подав заяву і написав листа Х.Раковському як голові уряду. Останній відповів телеграмою про те, що вважає за необхідне вислати Єфремова до Москви. Але Єфремов відмовився і у травні 1923 р. його повідомили, що висилку відмінено.3 Але багатьох інших все ж було вислано. У вересні 1922 р. за межами України опинилися І.Красунський, В.Бабкін, О.Флоровський, Г.Секаль. Так влада вирішувала проблему «плюралізму» та ідеологічного монополізму. На початку 20-х років Україна мала нечисленний загін літераторів та митців. Частина з них – ті, хто не сприйняв нової влади, емігрували за кордон: літератори – О.Олесь, В.Винниченко; видатні музичні діячі та артисти – В.Горовіц, Г.Нейгауз. Багато митців, вбачаючи в діях більшовиків антиукраїнську спрямованість, тимчасово відійшли від творчої діяльності (Дніпрова Чайка, Олена Пчілка).1 Переважна більшість представників літератури і мистецтва з довірою поставилася до ідеологічних постулатів більшовиків, сприйняла революцію, обстоювала її ідеали. Значний вплив на їх діяльність справляли теоретичні засади більшовицької культурної політики. Основною метою в галузі культури більшовики вважали ідеологічне перевиховання мас в комуністичному дусі. Для цього, на їх думку, необхідно було створити нову культуру, основою якої повинні стати марксизм у світогляді, диктатура в політиці, колективізм у етиці. Ця культура за своїм духом мала бути єдиною для всіх народів.2 Крім «політики батога», використовувалася й «політика пряника». 31 серпня 1920 р. було прийнято декрет РНК УСРР «Про поліпшення становища вчених, спеціалістів і заслужених працівників літератури та мистецтва», а 6 березня 1922 р. – постанову РНК УСРР, яка визначала категорії осіб, на яких поширювалась дія декрету уряду від 31 серпня 1920 р., присвоєння різних почесних звань («Заслуженого артиста (художника) УСРР», «Народного артиста республіки»). В українській культурі 20-х років з’являється новий тип творчої особистості, ознаками якої були: 1) неприйняття утилітарного підходу до творчості; визнання у творчості пріоритету загальнолюдського й національного над класовим і партійним; 2) шанобливе ставлення до класичної національної і світової культури, увага і толерантність до нових явищ в літературі і мистецтві; 3) пристрасна любов до життя і всього живого; прагнення підтримувати зріст і розвиток; 4) вимога постійного навчання, вдосконалення творчої майстерності, а також повної свободи творчої конкуренції.3 В Україні створювався єдиний центр керівництва всіма галузями духовного життя республіки. Ще у січні 1919 р. був організований Народний комісаріат освіти України, підконтрольний ЦК КП(б)У. В його структурі з’явився відділ мистецтв, вищим органом якого стала Рада мистецтв. До її складу входили відділи: театру, музики, образотворчих мистецтв, літературний та кінематографії. Наприкінці 1920 р. для керівництва «в боротьбі з буржуазним мистецтвом» при Наркоматі освіти утворили Головний політико-освітній комітет (Головполітосвіта). З цього часу Рада мистецтв стала підпорядковуватись йому.4 По всіх пунктах, де виходили органи преси, створювалися літературні колегії Агітпропу ЦК КП(б)У. Ними здійснювався політичний контроль над літературними процесами в республіці.5 У жовтні 1922 р. політбюро ЦК КП(б)У утворило комісію для боротьби проти буржуазної ідеології,1 до складу якої було включено голову ДПУ України В.Манцева. Важливою віхою в посиленні тоталітарного тиску у сфері мистецтва стала постанова ЦК РКП(б) «Про політику партії в галузі художньої літератури» (липень 1925 р.). У цій постанові (п. 4) відзначалося: «Як не припиняється у нас класова боротьба взагалі, так вона не припиняється на літературному фронті. У класовому суспільстві немає і не може бути нейтрального мистецтва…».2 Образніше і доступніше цю формулу висловив керівник усієї сфери культури народний комісар освіти Радянської Росії А.В.Луначарський. У своїй промові на літературній нараді в ЦК ВКП(б) у травні 1924 р. він сказав: «Припустимо на хвилину, що письменник калібру Толстого чи Достоєвського у наш час написав геніальний роман, політично нам чужий. Я розумію, звичайно, що умови боротьби, у випадку повної контрреволюційності такого роману, могли б примусити нас… задушити його…».3 І те, що душили – не підлягає ніякому сумніву. Вся подальша історія партійного «керівництва» літературою дає цьому чимало підтверджень. Головною була не геніальність твору, а його класова спрямованість. «Партійна сірість» душила непартійну геніальність. Продуманий та цілеспрямований характер мало розмежування письменників на «пролетарських», яким відкривалася «зелена вулиця», і на «попутників», до яких ставилися з недовірою та упередженням. Висловлюючись «за вільне змагання різних угрупувань і течій» в галузі літератури, постанова, в той же час, підкреслювала, що це змагання можливе лише в «галузі літературної форми».4 У реальному ж житті керівництво більшовиків досить вміло маніпулювало настроями в літературно-мистецьких колах, залишаючи надію кожному з них і не даючи карт-бланш жодному, і це допомагало партії контролювати літературно-мистецьке життя, але водночас розпалювало амбіції окремих угрупувань, які прагнули до гегемонії в цій сфері.5 У 20-ті роки значно пожвавилась творча діяльність літераторів та митців України. В цей час діяли 40 літературно-художніх організацій, які об’єднували письменників і художників, музикантів і акторів.6 Бурхливо розвивалась українська література, для якої було характерне розмаїття напрямків. У спілку селянських письменників «Плуг» входили П.Панч, А.Головко, в спілку пролетарських «Гарт» – В.Еллан-Блакитний, В.Сосюра. До неокласиків належали М.Зеров, М.Рильський, до символістів П.Тичина. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня. Серед драматургів провідне місце займав М.Куліш. Лесь Курбас і його театр «Березіль» стали ренесансом українського театру. О.Довженко здобув світове визнання своїми фільмами «Арсенал», «Земля». З середини 20-х років істотну роль в політичному, ідеологічному та культурному житті населення починає відігравати |
| ББК 67. 9(4УКР)ЗООя73 Ф89 Затверджено Міністерством науки і освіти України (лист від 3 червня 2002 р за №14/18. 2-1154) |
А. М. Колодій доктор юридичних наук, професор ... |
| КОМЕНТАР Н34 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 4-те вид., переробл та доповн. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавро-нюка.... |
КОДЕКС УКРАЇНИ Тертишніков В. І. Т 35 Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.... |
| ISBN 5-7773-0026-Х ББК 65. 28я7 © Черевко Г. В.,, Ящив М. I., 1995 Від Допущено Міністерством сільського господарства і продовольства України як навчальний посібник для студентів сільськогосподарських... |
ББК 67. 9 (4УКР) 400. 5я43 В 41 України; М. Ф. Рибачук, доктор філософських наук, професор; В.І. Співак, заслужений юрист України; Л. А. Татарні-кова, заслужений... |
| Книга розрахована на викладачів, наукових працівників, аспірантів... К 65 Конституційно-правові засади становлення української державності / В. Я. Тацій, Ю. М. Тодика, О. Г. Данильян та ін |
Patrologiae cursus completus. Series Graeca I-CLXI (Paris : J. P. Migne, 1857—66). — Л. Звонська]. — Львів : Свічадо, 2006. — 307 с. — (Джерела християнського Сходу. Золотий вік патристики ІV— V ст.; №14). — Переклад... |
| 2015 УДК ББК |
Екологічна група ПЕЧЕНIГИ Згідно Розпорядження Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2008 р. N 610-р «Деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками»... |