|
|
Скачати 3.71 Mb.
|
| 4 Сталін одразу ж, щойно посівши посаду генсека, почав безпосередньо займатись поточними справами периферійних організацій. На це змушений був вказати секретар ЦК КП(б)У Д.З.Лебедь, який у звіті з організаційної роботи за рік, з квітня 1922 р., вказав: «З деякого часу, приблизно з травня-червня ЦК РКП поставив собі завдання керувати організаційною партійною роботою в усіх організаціях, навіть там, де існують національно-обласні комітети».5 За статутом велика партійна організація України мала не більше прав, ніж звичайний губком партії. Голова Раднаркому України Х.Раковський прагнув домогтися для неї більше прав. Це не означало, що він піддавав сумніву принцип «демократичного централізму» в структурі влади. На його думку, периферійні ланки партійно-державного апарату повинні були мати достатні повноваження, тому що у протилежному випадку державна партія захлинулася б у бюрократизмі. З цією метою Х.Раковський пропонував утворити український відділ при ЦК РКП(б), аналогічний за статусом постійному представництву уряду УСРР при Раднаркомі РСФСР. Сам факт утворення такого органу мав утверджувати певну незалежність ЦК КП(б)У у відносинах з партійним центром. Український відділ міг би інформувати ЦК РКП(б) про потреби й пропозиції республіканської партійної організації. Сталін, який відігравав ключову роль в Оргбюро ЦК РКП(б), спеціальною постановою ЦК відмовив українським комуністам у цьому. Другу спробу домогтися «особливих відносин» з партійним центром зробив роком пізніше заступник голови уряду України М.В.Фрунзе (Раковський в цей час перебував на Генуезькій конференції). Політбюро ЦК КП(б)У взяло до відома розпорядження ЦК РКП(б) про відкликання до Москви для використання в Комінтерні Ф.Я.Кона, і 10 квітня 1922 р. звільнила його від роботи в республіці (в цей час він займав військову посаду). Цим же рішенням Кон призначався офіційним представником ЦК КП(б)У при ЦК РКП(б). Тоді Сталін накинувся на Фрунзе і заявив йому, що республіканська організація не може засновувати посаду постпреда при партійному центрі.1 Разом з тим Сталін вітав проникнення партійних органів у всі сфери життя, підвищення ролі губернських парткомів у господарських справах. Виступаючи на ХІІ з’їзді РКП(б), (квітень 1923 р.): Сталін говорив «Я читав листи від губкомів місяців 10 тому, коли секретарі наших губкомів ще плутались у справах господарських, не пристосувавшись до нових умов. Я читав, далі, нові листи, 10 місяців потому, з задоволенням, з радістю, тому що з них видно, що губкоми виросли, вони вже увійшли в курс справи, впритул підійшли до будівельної роботи, поставили місцевий бюджет, оволоділи господарством місцевого масштабу і дійсно зуміли стати на чолі всього господарського та політичного життя у своїй губернії».2 Цим успіхам Сталін радів недаремно. Контроль губкомів над політичним та господарським життям губерній означав контроль над країною в цілому, контроль центру над периферією і, також, його особистий контроль над цими організаціями через центральні партійні органи. Цей контроль означав переваження інтересів центру над інтересами республіки, а то й повне ігнорування інтересів останньої. Ще восени 1920 р. член ЦК КП(б)У Я.А.Яковлєв та член президії Промбюро республіки М.І.Смирнов з тривогою писали московській владі: «Політика центральних органів по відношенню до України носить останній час яскраво виражений характер переважного обслуговування центральної осі за рахунок життєвих інтересів України…».1 Перемога у громадянській війні призвела до встановлення монопартійної системи в СРСР та диктатури однієї партії, що відкрито проголошувалося її вождями. Ще у 1919 р., коли існували інші партії і результат громадянської війни був не зовсім ясним, Ленін проголошував: «Так, диктатура однієї партії! Ми на ній стоїмо і з цього грунту зійти не можемо, тому що це та партія, яка протягом десятиліть завоювала становище авангарду всього фабрично-заводського і промислового пролетаріату».2 На ХІІ з’їзді, де Ленін вже не був присутнім, Зінов’єв відверто заявляв: «Нам потрібен єдиний, сильний, могутній ЦК, який керує всім… ЦК на то і ЦК, що він і для Рад, і для профспілок, і для кооператорів, і для губвиконкомів, і для всього робітничого класу є ЦК. У цьому заключається його керівна роль, у цьому виражається диктатура партії».3 При однопартійній системі, яка виникла в СРСР, більшовицька партія сама здійснювала взаємозв’язки з усіма структурними підрозділами політичної системи. Практична конкуренція за владу з іншими політичними організаціями відійшла в минуле, не стало й можливості чергування у реалізації влади різних політичних сил, відсутнім було міжпартійне суперництво, інші партії було витіснено з політичного поля, влада здійснювалася обмеженим колом партійного апарату – партократією. За організаційною структурою партія більшовиків була централізованою – з суворою внутріпартійною субординацією, єдиним керівним центром. Це була і масова партія – з фіксованим членством, із широкою мережею місцевих партійних організацій. За ідейною основою партію можна віднести до доктринальних, тобто зорієнтованих перш за все на захист своєї ідеологічної чистоти. Для цієї партії характерним стало перетворення ідеологічного компоненту в основоположне, зв’язуюче начало. За характером партійного керівництва партія була вождистською, для неї суттєвим стало шанування і возвеличення власних вождів. За способом функціонування партія була тоталітарною, за соціальними інтересами – класовою. Щодо ставлення партії до характеру перетворень у суспільстві – то за метою та методами здійснення цих перетворень більшовицьку партію можна віднести до революційних. За статусом у політичній сфері партія стала правлячою, за правовим становищем, згідно з прийнятою у політології класифікацією, партію більшовиків можна визначити як закриту, оскільки прийом в її лави був обмежений і регульований. Після смерті В.Леніна у 1924 р. було проведено масовий прийом у партію, головним чином робітників, так званий «ленінський заклик». Згідно з рішенням січневого (1924) Пленуму ЦК РКП(б) в партію мали приймати винятково робітників, зайнятих у промисловому виробництві. Було дозволено приймати в кандидати партії робітників від верстата без індивідуальних рекомендацій, а також подавати групові заяви, хоча прийом в партію повинен був здійснюватися лише в індивідуальному порядку. Таке послаблення умов відбору було пов’язане з тим, що більшість фабрично-заводських осередків були досить малочисельними. Навіть на великих підприємствах, де працювало 8-10 тис. робітників, нараховувалось не більше сотні комуністів. Існували й такі фабрики й заводи, переважно дрібні та приватні, де взагалі не було партійних осередків. Це зменшувало партійний контроль за виробництвом, і тому партійна верхівка була незадоволена таким становищем. Крім того, відносно незначна кількість комуністів на великих підприємствах до 1924 р. свідчила, що рядові робітники не дуже охоче йшли у комуністичну партію. Весь процес «ленінського заклику» відбувався під суворим контролем ЦК РКП(б). Щотижня складалися зведення за підсумками поданих заяв про прийом в партію. Особлива увага зверталась на великі промислові підприємства, в тому числі в Україні – Харківський паровозобудівельний завод, Щербинівська копальня (Донбас) та ін. У журналі «Известия ЦК РКП(б)» відзначалося, що у 1924 р. не було жодної губернії, де не було б проведено виділення зразково-показних осередків.1 З метою узагальнення наслідків кампанії по проведенню «ленінського заклику» на початку квітня 1924 р. Оргбюро провело нараду представників 15 промислових губернських та міських партійних організацій. На нараді суворій критиці були піддані ті організації, які приймали в партію не лише робітників з виробництва, але й селян та службовців.2 Таким чином, спілка робітничого класу з селянством у цих умовах не діяла, селянству не довіряли. У деяких організаціях вважали, що прийом слід стримувати з-за небезпеки проникнення в партію випадкових елементів, а фактично боялися розширення «касти привілейованих», якою була вже тоді компартія, оскільки чим більше привілейованих, тем менше на кожного з них припадає привілеїв, зменшуються можливості кар’єри для кожного, оскільки кількість претендентів на керівні посаді збільшується… Нових членів партії ще треба було відповідно виховати у тому дусі, якого хотіло керівництво. Основною перешкодою тут, як відзначали всі партійні організації, був низький культурний рівень значної частини комуністів «ленінського заклику». Більшість з них були малограмотними, не вміли чітко висловлювати свої думки, не вміли вільно користуватися книгою та газетою. Це відзначалось і у виданнях радянського періоду.1 Сталін у 1924 р. говорив, що питома вага політично неграмотних членів партії досягає 60%.2 За рахунок нового поповнення збільшився партійний прошарок у робітничому класі, а значить збільшилась його контрольованість. До липня 1924 р. кількість комуністів, які припадали на кожну тисячу фабрично-заводських робітників, виросло з 39 до 114.3 У великих організаціях, які мали більше 100 комуністів, почали створюватись цехові осередки на чолі з партійними бюро. У сільській місцевості була встановлена єдина структура сільських партійних організацій – сільський осередок і районний комітет партії. Там, де було мало комуністів, створювались кандидатські групи. Всі ці заходи зміцнювали вплив та владу комуністичної партії. Всього в складі партійних організацій України в 1926 р. налічувалось 1026 статутних фабрично-заводських осередків у державній і кооперованій промисловості, та 13 – на приватних підприємствах.4 У той же час на території республіки діяли 1388 промислових підприємств, тобто понад 360 трудових колективів не мали своїх партійних організацій.5 На Україні «ленінський заклик» дав понад 30 тис. нових членів партії. Нова масова кампанія призову в партію відбулася з нагоди 10-річчя Жовтневої революції у листопаді 1927 – січні 1928 р. і дала 22,2 тис. нових членів.6 Партія була «розбавлена» величезною кількістю нових членів, що призвело до корінної зміни не тільки її кількісного, але й якісного складу. Нові члени партії були більш керованими, ними краще можна було маніпулювати за допомогою партійного апарату. Цьому сприяли і їх низький освітній рівень і необхідність зміцнення дисципліни і єдності партії, на якій весь час наголошувалось, відсутність у молодих членів партії політичного досвіду, забуття тих часткових демократичних елементів, які були у партії на початку 20-х років. У 1926 р. на підставі рішень ХІV конференції ВКП(б) проводилась часткова перевірка сільських осередків. У КП(б)У проводилась перевірка 101 сільського осередку.7 За «відрив від партії – зв’язок з куркульськими елементами, побутовий розклад» з числа перевірених було виключено 10%, а на 12% накладено партійні стягнення.8 У 1927 р. з метою подальшої перевірки складу партії, посилення контролю над її членами та покрашення її обліку був проведений всесоюзний партійних перепис. На час перепису у КП(б)У нараховувалось 175898 комуністів.9 Значно зросла кількість сільських осередків: у 1922 р. їх було 1378, в 1927 р. – 2072. Проте вони були дуже малочисельними – серед них було всього лише 0,6% осередків, які об’єднували більше 50 осіб.1 Ще одним з подібних заходів була перевірка кандидатського складу радянських та вузівських осередків, яка проводилася у 1928 р. У результаті з кандидатів у члени партії було виключено як класово ворожі елементи, що розклалися, та «баласт» 924 особи, а на 479 було накладено партійні стягнення.2 Але найсуттєвішим заходом у цьому плані була генеральна чистка, яка почалася в КП(б)У з травня 1929 р. з перевірки керівних кадрів – членів ЦК та ЦКК КП(б)У. Ніхто з членів ЦК та ЦКК КП(б)У не був під час чистки виключений з партії. Разом з тим чистка виявила негативні явища серед керівних працівників. Були виявлені факти аморальних вчинків, бюрократизму, приховування недоліків. З керівних кадрів партії були виключені працівники, які займали посади на окружному рівні (68 осіб). Всього з партії було виключено 24204 особи або 9,8%. Крім того, були накладені партійні стягнення на 34483 особи (14% складу КП(б)У).3 Ця чистка багато в чому мала на меті позбутися учасників опозицій4 та тих, хто співчував їм, а також звести рахунки з незадоволеними та тими, хто критикував керівництво. Слід відзначити, що в цей час в партію досить неохоче приймали представників інтелігенції, очевидно розуміючи, що люди з освітою та певним рівнем культури не завжди будуть бездумно підіймати руки і беззаперечно схвалювати «генеральну лінію партії». Стримувала прийом і марксистська догма, що комуністична партія – це пролетарська партія. На початку 1930 р. службовців за родом занять було прийнято в КП(б)У 866 осіб або 2,5% до всього прийому, а на початку 1931 р. – 1391 особу, або 3,3% до усіх прий- нятих.5 З початком колективізації кількість членів КП(б)У на селі зменшилася: з 40 тис. у січні 1929 р. до 21 тис. на січень 1930 р.,6 що було пов’язане з опором колективізації. Перевірка сільських партійних осередків, проведена у 1930 р., виявила, що багато таких осередків мусили саморозпуститися за браком потрібної кількості членів.7 Фактично партія розподілялася на дві нерівні за значенням частини: апаратну меншість і рядову більшість. Протягом 20-х років партійний апарат виріс в могутню силу. Він намагався керувати беззмінно і безконтрольно, володіючи достатньою гнучкістю і адаптованістю для досягнення своєї мети. Слід відзначити, що партійна еліта України формувалася під активним впливом Москви. Недовіра до України, що була слабкою ланкою радянської влади, вимагала від ЦК РКП(б) проведення особливо зваженої кадрової політики в республіці. Тому протягом тривалого часу основним джерелом формування партійно-державної номенклатури (тобто апаратної верхівки) в Україні були кадрові призначення, проведені Москвою або ж принаймні узгоджені з нею. Тільки з грудня 1920 р. по листопад 1921 р. в розпорядження ЦК КП(б)У було направлено з Росії понад 5 тис. комуністів. Характерно, що доля українців серед членів партії, особливо серед керівного складу, була невисокою. Навіть в кінці 20-х років їх представництво в ЦК не перевищувало 25%. Контроль над партапаратом і можливість розподіляти і направляти людей на будь-які посади дали можливість Сталіну призначити на відповідальні пости в республіці своїх людей. У 1923 р. було звільнено з посади голови Раднаркому України Х.Раковського, який мав особисту думку, відмінну від думки генсека, і до того ж був особистим другом суперника Сталіна – Троцького. У 1925-1928 рр. генеральним секретарем ЦК КП(б)У був один з найближчих клевретів Сталіна – Л.Каганович, який забезпечив підтримку своєму патрону в Україні і зміцнив владу партапарату. Після Х.Раковського головною фігурою в керівництві стає вже не голова уряду, а керівник партійного республіканського органу. У своїх спогадах Л.Каганович дає досить цікаву інформацію про ставлення Сталіна до верхівки українських комуністів. Ось що він пише: «Перед моїм від’їздом на Україну Сталін мені говорив про майбутні труднощі у моїй роботі і давав свої поради. Зокрема, він напівжартома говорив, що в Політбюро ЦК КП(б)У є 14 думок. На моє здивоване зауваження: як так – адже в Політбюро всього 7 членів, як же може бути 14 думок? – Сталін відповів: «Спочатку один член Політбюро розходиться з іншим – виходить 7 думок, а потім кожен член Політбюро розходиться із самим собою – виходить ще 7 думок, а у цілому 14 думок. Ви повинні це подолати своєю стійкою принципіальністю, великою енергійною працездатністю, чим вказані члени Політбюро ЦК КП(б)У не особливо відрізняються». |
| ББК 67. 9(4УКР)ЗООя73 Ф89 Затверджено Міністерством науки і освіти України (лист від 3 червня 2002 р за №14/18. 2-1154) |
А. М. Колодій доктор юридичних наук, професор ... |
| КОМЕНТАР Н34 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 4-те вид., переробл та доповн. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавро-нюка.... |
КОДЕКС УКРАЇНИ Тертишніков В. І. Т 35 Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.... |
| ISBN 5-7773-0026-Х ББК 65. 28я7 © Черевко Г. В.,, Ящив М. I., 1995 Від Допущено Міністерством сільського господарства і продовольства України як навчальний посібник для студентів сільськогосподарських... |
ББК 67. 9 (4УКР) 400. 5я43 В 41 України; М. Ф. Рибачук, доктор філософських наук, професор; В.І. Співак, заслужений юрист України; Л. А. Татарні-кова, заслужений... |
| Книга розрахована на викладачів, наукових працівників, аспірантів... К 65 Конституційно-правові засади становлення української державності / В. Я. Тацій, Ю. М. Тодика, О. Г. Данильян та ін |
Patrologiae cursus completus. Series Graeca I-CLXI (Paris : J. P. Migne, 1857—66). — Л. Звонська]. — Львів : Свічадо, 2006. — 307 с. — (Джерела християнського Сходу. Золотий вік патристики ІV— V ст.; №14). — Переклад... |
| 2015 УДК ББК |
Екологічна група ПЕЧЕНIГИ Згідно Розпорядження Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2008 р. N 610-р «Деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками»... |