|
|
Скачати 3.71 Mb.
|
| урядова (коли в радах ще були представники інших партій), а потім як державна партія. Оскільки основним гаслом більшовиків у державному будівництві за Леніним було зруйнування старої державної машини і утворення власної, одним з головних завдань стає забезпечення цієї машини своїми кадрами. Невипадково Ленін стверджував, що суттю партійної роботи є підбір кадрів. Висунення «своїх» на керівні посади стало альфою і омегою діяльності партійних комітетів. Внаслідок цього радянський апарат став практично тотожним партійному. Маючи певний дефіцит досвідчених управлінців, більшовики досить часто використовували для заміщення важливих посад (як правило, радянських та господарських) вихідців з інших партій, які вступили до лав комуністів. Так, серед членів українського уряду у 1923 р. було троє вихідців з партій меншовиків. Комуністична партія протягом першої половини 20-х років еволюціонізувала за такими основними напрямками: – перетворення партії з революційної організації, спрямованої на повалення старих політичних інститутів та заміну форм власності, на державну партію; – створення монопольного становища шляхом усунення інших партій; – зосередження реальної влади в руках невеликого керівного партійного центру. До більшовицької партії цього періоду цілком можна застосувати «залізний закон олігархії», сформульований німецьким істориком і соціологом Робертом Міхельсом (1876-1936). Усі організовані політичні партії – і особливо масові, де рядових членів в більшій мірі відділяє від лідерів необхідний для керівництва інтелектуальний і професійний рівень, – мають тенденцію, якими б демократичними не були їх принципи, протягом свого розвитку створювати закриту олігархію керівників. Без організації, тобто без управлінського апарату та професійних лідерів, демократія неможлива – виникає ієрархія влади і зникає демократія. Поява лідерів веде до перетворення їх у замкнуту касту, яка прагне зберегти постійну владу та привілеї. Концентрація влади в руках небагатьох приводить до зловживання нею. Вожді, які були творінням мас, стають їх володарями. Коли більшовицька партія перейшла від завдань зруйнування до завдань управління, дисципліна, підлеглість та виконання набули суттєвішого значення. Іншого значення набувало і членство в партії. Вихід чи виключення з єдиної тепер партії означав відсторонення від усілякої політичної діяльності. Згідно з Статутом, основним організаційним принципом партії більшовиків був демократичний централізм. Цей термін вказував на той подвійний процес, при якому повноваження зростали від партійних осередків у містах, на заводах, у селах, через проміжні місцеві чи обласні комітети до Центрального комітету, який був органом з’їзду. За допомогою тих же каналів підтримувалась дисципліна зверху донизу, оскільки кожен партійний орган підлягав вищому. Проте у дуалізмі цього терміну приховувався і суперечливий процес – боротьба між демократією і централізмом, між потоком зростаючих від периферії до центру повноважень і дисципліною, яка йшла згори вниз і яка кваліфікувалася як дієвість виконання, тенденція до централізації всередині партії ставала щораз домінуючою. Поєднання партії і держави призводило до перенесення методів управління державою, які були диктаторськими, на методи керівництва партією, яка стала державною. В умовах загальної диктатури ніякий політичний інститут не може бути демократичним, тим більше партія, яка сама здійснювала диктатуру в державі. Політика партії не залежала від голосів виборців, їх думки. Від імені партії диктатуру офіційно здійснював ЦК, а потім, з розширенням його складу, – Політбюро. Система влади, створена більшовиками, на початку 20-х років була суто олігархічною. Тенденція до концентрації влади у руках небагатьох швидко охопила і партійні органи. Партійний з’їзд, формально вищий орган, хоча і збирався щорічно з 1917 по 1925 рр., став занадто громіздким, а його проведення – занадто рідким для того, щоб ефективно здійснювати владу. І значення його впало, хоча й не зразу. Навіть тоді, коли обговорення важливих політичних питань все ж відбувалося на з’їзді, справжні рішення приймалися не там, а на Політбюро чи певною групою Політбюро. В його функції входило «приймати рішення з невідкладних питань» і звітувати на засіданнях ЦК кожні два тижні. Але формальне обмеження його діяльності терміновими питаннями на практиці виявилося повністю нереальним. Політбюро швидко перетворилося в основне джерело головних політичних рішень, які здійснювались через державну машину. Другим новим органом було Організаційне бюро (Оргбюро), теж спочатку з 5 членів ЦК, яке повинне було «направляти всю організаційну роботу партії». Третім органом був Секретаріат ЦК, який спочатку складався з відповідального секретаря і п’яти технічних секретарів, чиї функції не були додатково визначені.1 Небезпека конфліктів між Політбюро, Оргбюро та Секретаріатом була послаблена поєднуючим членством. Один з членів Політбюро також повинен був входити в Оргбюро. Для цієї подвійної ролі було обрано Сталіна. У 1920 р. було вирішено зміцнити Секретаріат, включивши в нього трьох «постійно діючих» членів ЦК і доручивши йому «відання … поточними питаннями організаційного виконавчого характеру. За Оргбюро залишалося лише загальне керівництво організаційною роботою».2 Багато в чому поворотним пунктом в історії компартії був Х з’їзд РКП(б). В резолюції «Про єдність партії» Центральному Комітету доручалося забезпечити «ліквідацію груп з особливими платформами»3. У таємному доповненні до резолюції, яке стало відомим як «пункт 7», з’їзд знову ж давав повноваження ЦК застосовувати у випадках порушення дисципліни чи відродження фракційності «всі засоби партійних стягнень аж до виключення з партії, а стосовно до членів ЦК переведення їх в кандидати і навіть, як крайній засіб, виключення з партії».4 Це означало значне посилення могутності партійного апарату. Нові принципи партійної дисципліни вимагали, щоб член партії, а особливо член ЦК, лояльно підкорявся рішенням партії, як тільки вони прийняті, або підлягав вищому покаранню у вигляді виключення з партії. Навіть виняткове право вирішувати питання про склад ЦК було кінець кінцем відібрано у суверенного з’їзду, оскільки 2/3 членів ЦК мали тепер можливість виключити непокірних. Загальне число цих заходів, схвалених і запропонованих Леніним у кризовій ситуації Х з’їзду РКП(б) у березні 1921 р., неймовірно збільшило можливості дисциплінарного впливу з боку групи партійних керівників.5 Тепер вони могли впливати на долю тих, хто належав до верхнього прошарку партії – членів ЦК, а значить, до певної міри залякувати їх «пунктом 7» і маніпулювати цим. Характерна «деталь»: після з’їзду Політбюро ЦК КП(б)У звернулося до губкомів партії з листом, в якому попереджувало про можливість виключення з партії членів ЦК КП(б)У через ЦК РКП(б).1 Спрацював принцип доміно: будучи безгласно підлеглими згідно з принципом «демократичного централізму» перед владою центральних московських органів, ЦК КП(б)У скористалося тим же прийомом, щоб забезпечити безгласне підкорення з боку місцевих компартійних організацій. Ще одним засобом наведення порядку у внутріпартійному житті і посилення впливу олігархічної верхівки стала чистка в партії у 1921-1922 роках. Цю чистку знову ж таки санкціонував Х з’їзд РКП(б), який зазначив, що «створюється крайня необхідність у тому, щоб рішуче повернути важіль партійної політики в бік вербування робітників і очищення партії від некомуністичних елементів шляхом точного обліку кожного окремого члена РКП по роботі, яку він виконує за посадою, а також і як члена РКП».2 Проведення чистки було пов’язане з кількома причинами: по-перше, з прагненням звільнитися від найбільш одіозних, а іноді навіть злочинних елементів, які досить широко були представлені у той час в компартії. Один з керівників партії В.Ногін розповідав на VІІІ з’їзді РКП(б) про наявність таких «жахливих фактів про п’янство, розгул, хабарництво, розбій і безрозсудних дій з боку багатьох працівників, що просто волосся ставало дибом».3 Позбавлятися від таких працівників більшовикам було необхідно, тому, що вони працювали неефективно і дискредитували партію, що було політично небезпечно з огляду на події громадянської війни. По-друге, слід було позбутися тих, хто прийшов з інших партій і був потенційним носієм небільшовицьких традицій, ідей демократизму, плюралізму, «іншого» соціалізму», «націоналізму» і т.д. По-третє, чистка була суттєвим дисциплінуючим заходом і для «своїх». Якщо хтось відхилявся від «генерального курсу» і був непокірливим чи норовистим щодо вищих органів чи керівників – того могло чекати виключення з партії, тим більше, що механізм для цього було створено. Особливу увагу Ленін вимагав приділити при чистці колишнім меншовикам: «…З меншовиків, які вступили в партію пізніше початку 1918 року, треба б залишити в партії, приблизно, не більше однієї сотої долі, та й то, перевіривши кожного, хто залишається, тричі і чотири рази».4 На виконання рішень Х з’їзду РКП(б) в КП(б)У чистка почалася в серпні 1921 р. На той час в КП(б)У нараховувалось 97863 комуністів.1 До цього часу поповнення загону більшовиків в Україні йшло двома основними шляхами. Найважливішим було прибуття кадрів з Росії разом з Червоною Армією. Приблизно половину членів КПУ в 1920 р. становили «товариші, які прибули з військовими частинами й залишаються в них».2 Другим джерелом нових членів було приєднання інших партій до КП(б)У. Найважливішими серед них були боротьбисти, яких, за свідченням М.Скрипника, було близько 4000, що дало змогу забезпечити компартії дуже потрібний вплив серед селян та кадри, які «розмовляли по-українському».3 У кінці 1920 р. майже 20% членів КП(б)У становили колишні члени інших організацій.4 Під час чистки з КП(б)У було виключено 21260 осіб, тобто близько 22%.5 З 4000 боротьбистів залишилося лише 118.6 Взагалі кількість вихідців з інших партій скоротилася з 18 до 9%.7 Перепис КП(б)У 1922 р. досить рельєфно дає уяву про те, що являв собою цей загін більшовиків в Україні. Партія стала міською, військово-бюрократичною, неукраїнською організацією. Майже половина всіх членів (48%) була в Червоній Армії. Лише 14% цього крила організації становили українці. Майже 80% членів КП(б)У мешкали у містах (44% – у губернських центрах). Хоча 51% членів заявляв про свою належність до пролетаріату, майже 90% усіх робітників у партії працювали державними, партійними, господарськими чи профспілковими функціонерами. Трудовий елемент у партії репрезентували 7% членів, які все ще працювали на заводах і 1% – у сільському господарстві. Щодо національного складу, то росіяни становили абсолютну більшість в компартії, яка мала у своїй назві слово «Україна» – 54%, українці – 23%, інші – 21%. У мовному аспекті показники були ще більш разючими: 99% членів КП(б)У вільно розмовляли російською, 82% визначили її мовою повсякденного вжитку. Українською розмовляли лише 11%.8 Характерним для того часу можна назвати склад Кременчуцької партійної організації. На середину 1922 р. у міській організації було 264 росіянина, 144 єврея, 74 українця, 6 латишів, 29 комуністів інших національностей. Лише 45 з них були робітниками або службовцями промислових підприємств, значну більшість становили військові.9 Таким чином, партія більшовиків України була відчужена не лише від десятків мільйонів українців, якими вона керувала, але й від пролетаріату, від чийого імені вона ніби-то здійснювала диктатуру, а також від селянства, з яким ніби-то забезпечувала спілку. РКП(б) в Україні досить чітко демонструвала своїм складом, що це була партія в основному малограмотної, імпульсивно-агресивної в діях та рішеннях маси, розбавленої корумпованими службовцями та деякою кількістю ідейних фанатиків. Про рівень грамотності місцевих комуністів свідчить той факт, що наприкінці 1922 р. лише 10% полтавських марксистів читали газети, а 70% не мали навіть найменшого уявлення про програму й статут власної партії.1 Але на питання про роль вождів завдяки їхній агітації трудящі відповідали досить вірно: «Ленін – те ж саме, що й цар, а Троцький трохи нижче». Але в той час уже вимальовуються контури нового претендента у більшовицькі «царі». Зразу ж після закінчення ХІ з’їзду РКП(б) ЦК провів чергову перебудову Секретаріату, і ніхто не думав, що це стане кардинальною зміною, мова йшла лише про поточну зміну. 4 квітня 1922р., через 2 дні після того, як закрився з’їзд, на першій сторінці центрального органу більшовицької партії – газети «Правда» з’явились два невеликих абзаци у тому місці, де звичайно публікували повідомлення про поточні партійні справи: «Обраний ХІ з’їздом РКП Центральний Комітет затвердив Секретаріат ЦК РКП у складі: т. Сталіна (генеральний секретар), т. Молотова і т. Куйбишева». Рішення ввести посаду генерального секретаря, яка згодом стала ключовою в партії і державі, було прийнято на квітневому (1922) Пленумі ЦК РКП(б). Згідно зі Статутом партії більшовиків, прийнятому в серпні 1922 р. ХІІ партконференцією, Секретаріат ЦК утворювався для поточної роботи організаційного і виконавчого характеру і міг складатися з «3-х членів ЦК, які постійно працювали в Секретаріату». Це положення зберігалося в Статуті партії до її ХІV з’їзду (1925). В наступних редакціях Статуту кількісний склад Секретаріату ЦК не визначався. Слід відзначити, що в Статут партії положення про генерального секретаря було внесене лише на ХХІІІ з’їзді КПРС у 1966 р.2 Таким чином Сталін обіймав посаду, яка не була передбаченою головним документом, що регламентував внутріпартійне життя та структуру партійних органів, – Статутом. Формально новацією тут було те, що замість трьох рівнозначних секретарів з’явився генеральний секретар з двома помічниками. Проте навряд чи хто з керівників держави міг подумати, що цей пост є найголовнішим чи навіть суттєво важливим. Секретаріат підпорядковувався і Політбюро, і Оргбюро, а функції секретарів були обмеженими. Секретаріат займався в основному спочатку технічними справами, не втручаючись у основні сфери державного управління. Основні наркомати очолювали відомі діячі більшовицької партії і звітували вони безпосередньо на Пленумах ЦК чи на Політбюро. Не займався Секретаріат і проблемами зовнішньої політики та Комінтерну. Тому обрання Сталіна генсеком зовсім не означало, що він автоматично стає наступником Леніна. Становище змінилося з хворобою Леніна. І тут у боротьбі за лідерство Сталіну у пригоді стало не лише те, що він став генсеком, але й те, що він був членом Політбюро та Оргбюро, займав два міністерські пости: наркома у справах національностей та робітничо-селянської інспекції. Саме це дало йому можливість концентрації в своїх руках «безмежної влади», що помітив Ленін вже через півроку.1 Головне, що в руках Сталіна знаходились питання, пов’язані з кадрами керівників місцевих парторганізацій, і через цей важіль, шляхом перевиборів та переміщень,2 він міг скрізь поставити своїх людей, в тому числі й на Україні. Таким чином, ще на початку 20-х років була відкрито проголошена влада партії над усіма сферами політики, над усіма аспектами системи управління. На вищому рівні головна роль партії при остаточному визначенні політики була забезпечена верховною владою Політбюро. У справі адміністративного управління наркомати підлягали контролю народного комісаріату Робітничо-селянської інспекції, а через нього – контролю Центральної Контрольної Комісії партії. На нижчому рівні партійні фракції, які підкорялися партійним вказівкам та дисципліні, активно брали участь в роботі будь-якого офіційного чи напівофіційного органу, що мав хоч якесь значення.3 Паралельно відбувався переплив влади іншими каналами – від державних органів управління до партійних структур. Користуючись диктаторськими правами, партія перебрала на себе владні повноваження у кожній ланці управління і в кожній галузі життя. Це означало концентрацію влади в партійних комітетах усіх рівнів, внаслідок чого зростали повноваження виконавчих парткомівських структур, перш за все секретарів. Завдяки специфіці організаційної будови РКП(б) набута влада теж зосереджувалась в головному парткомі – ЦК, а точніше – в його субцентрах. |
| ББК 67. 9(4УКР)ЗООя73 Ф89 Затверджено Міністерством науки і освіти України (лист від 3 червня 2002 р за №14/18. 2-1154) |
А. М. Колодій доктор юридичних наук, професор ... |
| КОМЕНТАР Н34 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 4-те вид., переробл та доповн. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавро-нюка.... |
КОДЕКС УКРАЇНИ Тертишніков В. І. Т 35 Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.... |
| ISBN 5-7773-0026-Х ББК 65. 28я7 © Черевко Г. В.,, Ящив М. I., 1995 Від Допущено Міністерством сільського господарства і продовольства України як навчальний посібник для студентів сільськогосподарських... |
ББК 67. 9 (4УКР) 400. 5я43 В 41 України; М. Ф. Рибачук, доктор філософських наук, професор; В.І. Співак, заслужений юрист України; Л. А. Татарні-кова, заслужений... |
| Книга розрахована на викладачів, наукових працівників, аспірантів... К 65 Конституційно-правові засади становлення української державності / В. Я. Тацій, Ю. М. Тодика, О. Г. Данильян та ін |
Patrologiae cursus completus. Series Graeca I-CLXI (Paris : J. P. Migne, 1857—66). — Л. Звонська]. — Львів : Свічадо, 2006. — 307 с. — (Джерела християнського Сходу. Золотий вік патристики ІV— V ст.; №14). — Переклад... |
| 2015 УДК ББК |
Екологічна група ПЕЧЕНIГИ Згідно Розпорядження Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2008 р. N 610-р «Деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками»... |