|
|
Скачати 3.71 Mb.
|
| навколо спільного для усіх республік центру. (Курсив наш – Авт.). Виходячи з цього, ЦВК доручає своїй президії звернутися до ЦВК усіх радянських республік з пропозицією розробити конкретні форми організації єдиного фронту революційної боротьби».1 Під контроль Москви переходило 5 наркоматів: військових справ, шляхів сполучення, пошти й телеграфу, фінансів, Ради народного господарства. Пленум ЦК КП(б)У 27 травня 1919 р. лише висловив прохання, щоб рішення по цих відомствах приймалися хоча б з наступним повідомленням українського керівництва. Але через 10 днів централізацію ще більш посилили: 28 травня, крім 5 наркоматів, Політбюро у Москві вирішило об’єднати ще й Головне командування Української армії, наркомати земельних справ, праці. Крім того, затвердили «як директиву» для ЦК КП(б)У, що наркоми РРФСР стають союзними наркомами, а наркоми УСРР їх обласними уповноваженими.1 1 червня 1919 р. декрет ВЦВК, виданий у Москві, проголосив, визнаючи «незалежність, свободу і самовизначення трудящих України, Латвії, Литви, Білорусі та Криму» необхідність військового союзу між соціалістичними республіками цих країн та РРСФР. Союз повинен був включити об’єднання: 1) військової організації та військового командування; 2) Рад народного господарства; 3) залізничного управління та господарства; 4) фінансів; 5) комісаріатів праці.2 Особлива увага приділялася підпорядкованості всіх військових формувань в національних республіках лише Реввійськраді РРФСР. Коли в середині листопада 1920 р. обидві республіки підписали угоду про максимальну концентрацію управління в її руках, М.В.Фрунзе одержав статус лише уповноваженого цієї установи на території України. У розробленому на початку 1921 р. проекті положення про командуючого військами України (пізніше йому додали й частини, дислоковані в Криму, хоча сам півострів передали Росії), він одержав ранг лише командуючого армією. Представники центрального керівництва (Ф.Дзержинський, С.Каменєв, Е.Склянський та ін.) записали, що призначення українського командуючого – це прерогатива російського Раднаркому, а всеукраїнський ЦВК тільки затверджує його.3 Як зазначав відомий англійський історик Е.Карр, «як тільки єдність була прийнята як очевидна військова необхідність і як тільки завдяки перемозі у громадянській війні зміцнів престиж Червоної Армії, боротьба за єдність – і притому єдність на засадах російського начала – була наполовину виграна».4 Подальші перспективи розвитку стосунків Москва-Україна були досить чітко визначені у статті наркома у справах національностей, члена Політбюро ЦК РКП(б) Й.Сталіна, оприлюдненій 10 жовтня 1920 р. у центральному органі більшовиків газеті «Правда». Сталін відверто писав, що «Центральна Росія… не може довго триматися без допомоги окраїн, де є достаток сировини, палива, продуктів продовольства», а «вимога відокремлення окраїн від Росії, як форма стосунків між центром і окраїнами, повинна бути виключена…». Як аргумент він нагадав «недавню історію з Україною», яка «німецьким капіталом» (а перед цим пише, що Центральній Росії потрібна сировина, продукти, паливо і т.д. – де ж різниця з німецьким капіталом? – Авт.). «Так звана незалежність так званих незалежних Грузії, Вірменії, Польщі, Фінляндії та ін., – пише Сталін, – є лише оманлива видимість, що прикриває повну залежність цих, з дозволу сказати, держав від тієї чи іншої групи імперіалістів». Як оптимальний тип взаємовідносин між центром і окраїнами Сталін вказував на обласну автономію. Він виділив 4 форми такої автономії: 1) вузьку, адміністративну (німці Поволжя, чуваші, карели); 2) більш широка, політична автономія (башкири, татари Поволжя, киргизи); 3) розширена форма політичної автономії (Україна, Туркестан); 4) вища форма автономії – договірні відносини (Азербайджан). Справа у тому, що 30 вересня 1920 р. був підписаний договір про «військовий та фінансово-економічний союз», а також п’ять додаткових договорів між РРФСР та Азербайджанською РСР. Цей договір став прототипом і «пробним каменем» подальших договорів. У статті Сталіна відверто була показана політична лінія керівництва більшовиків щодо «національних окраїн» (таку термінологію використовував майбутній «вождь народів» для позначення неросійських республік). Вона передбачала обласну автономію, «дійсну радянизацію цих областей, перетворення їх у радянські країни, тісно пов’язані з центральною Росією в одне державне ціле».1 «Перманентний опонент» Сталіна Л.Троцький у цей час дотримувався дещо іншої точки зору. 2 листопада 1920 р. у листі Леніну та трьом членам ЦК він писав: «Радянська влада на Україні трималась до цих пір (і трималась погано) головним чином авторитетом Москви, великоросійськими комуністами і російською Червоною армією… Новий етап у розвитку України передбачає значно більшу самостійність урядових органів на Україні…».2 28 грудня 1920 р. РСФРР і УСРР підписали договір про воєнний і господарський союз. У преамбулі документу вказувалося, що обидві республіки визнають «незалежність і суверенність кожної із сторін», а також усвідомлюють необхідність згуртувати свої сили з метою оборони та в інтересах господарського виробництва. З факту колишньої приналежності України до Російської імперії для УСРР не випливало жодних зобов’язань. Проте зміст договору перебував у невідповідності з преамбулою. Оголошувалося об’єднаними сім наркоматів (див. вище). Об’єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФСР і мали в уряді УСРР своїх уповноважених. Надання державним органам РСФРР загальнофедеративних функцій управління ставило Росію у привілейоване становище порівняно з Україною, давало можливість центральним органам ігнорувати рішення і інтереси УСРР і суттєво послаблювало суверенітет останньої. Голова уряду радянської України Х.Раковський, виступаючи на VІІІ Всеросійському з’їзді Рад, підкреслював, що відбувається процес переходу від воєнного до економічного союзу: «Немає ніякого сумніву, що подальша наша політика буде йти шляхом об’єднання, і особливо тепер, в період радянського господарського будівництва, ця згуртованість і об’єднання також і, можливо навіть більш необхідні, ніж раніше, в період військової оборони».1 Як пише Едвард Карр, «конституційні наслідки усіх цих перетворень визначити нелегко: те, що виникло у результаті договорів з Українською і Білоруською республіками, а також з трьома республіками Закавказзя, мало деякі риси союзу, деякі риси федерації і деякі риси унітарної держави».2 На Х з’їзді РКП(б) українські комуністи піддали критиці тези і доповідь Сталіна з національного питання. Зокрема, В.Затонський у своєму виступі зазначив, що «ці тези як ніби писалися поза часом і простором. Загалом і у цілому їх можна було написати і до Жовтневої революції, і в 1917 р. після Жовтневої революції, і у 1919, і у 1918 році». Далі він підкреслив, що «необхідно витравити з голів товаришів уявлення про радянську федерацію, як федерацію обов’язково «російську».3 М.Скрипник багато в чому був солідарним з В.Затонським в оцінці доповіді Сталіна. Він відзначив, що «питання національне – важливе, наболіле; у ранковій доповіді т. Сталіна питання вирішене не було ні в найменшому ступені, тому я вважаю необхідним, щоб дебати з цього питання були продовжені».4 Сталін у відповідь констатував, що заява Затонського «його вразила», і що у тезах Затонського «жодної пропозиції практичного характеру йому не вдалося знайти», що не є аргументом, а захистом за принципом «сам такий». А взагалі Сталін відзначив, що «чекав від делегатів більшого».5 Очевидно, що й вони від нього чекали більшого, тому що критиці його піддав також А.Мікоян, який відзначив, що Сталін не вказав, «який тип радянської системи повинен бути встановлений на окраїнах».6 Сталін відзначив, що ще недавно говорили, «що українська республіка і українська нація – видумка німців. Між тим ясно, що українська нація існує».7 Очевидно, це було відкриттям для Сталіна. Представники від України та інших республік брали участь у роботі ІХ Всеросійського з’їзду Рад (грудень 1921 р.), і з’їзд вирішив, що «з-за бажання окремих радянських республік мати своїх представників у вищому законодавчому органі республіки» кількість членів ВЦВК повинна відповідно збільшитися. Це дало офіційні підстави ВЦВК випустити декрети, які сприймались як обов’язкові на територіях усіх союзних республік. Згідно договору між РCФРР і УСРР від 28 грудня 1920 р., спеціальна комісія повинна була відрегулювати порядок роботи об’єднаних комісаріатів, але до весни 1922 р. нічого у цій сфері не робилося. Лише у березні 1922 р. ЦК РКП(б) створив російсько-українську комісію на чолі з М.В.Фрунзе для розроблення механізму взаємодії систем управління двох суверенних республік. За травень – червень 1922 р. комісія провела 5 засідань. У результаті було створено Федеральний комітет з земельних справ – єдиний для всіх регіонів держави. Декрети Раднаркому РСФРР, згідно цього рішення, автоматично вступали в дію на території України після їх реєстрації. Хоча формально вони могли дещо коригуватися урядом УСРР, але виконання цієї умови обставлялось частоколом непоборних інструкцій.1 Справжня суть національної політики керівництва більшовицької партії рельєфно сформульована Сталіним у його таємному листі до Леніна від 22 вересня 1922 р. У ньому Сталін пояснив суб’єктивні причини існування національно-комуністичного крила у республіках. «За чотири роки громадянської війни, – писав Сталін, – коли ми, зважаючи на інтервенцію, змушені були демонструвати лібералізм Москви в національному питанні, ми встигли виховати серед комуністів, поза своїм бажанням, справжніх і послідовних соціал-незалежників, які вимагають дійсної незалежності в усіх розуміннях і розцінюють втручання Цека РКП, як обман і лицемірство з боку Москви… Молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, уперто визнаючи слова про незалежність за чисту монету і так само уперто вимагають від нас проведення в життя букви конституції незалежних республік».2 Цинізм, з яким Сталін пише про «гру в незалежність» та сама ця термінологія, свідчить про те, що це була цілеспрямована та продумана політика, а не експромт чи особисті емоції Сталіна. Політика, яка проводилась уже 4 роки, не мала нічого спільного з гаслом про «самовизначення нації». Підступність, зневага до «невеликоруських» народів, «окраїн», таким чином, були наріжним каменем «національної» політики більшовиків з перших днів їх перебування при владі. Наведена в листі оцінка «соціал-незалежників» багато в чому стосується і деяких керівників України. Угоди, подібні договору між РСФРР і УСРР від 28 грудня 1920р., були укладені радянською Росією і з іншими республіками. Така система відносин отримала назву «договірна федерація». Протягом 1921-1922 рр. ВУЦВК і Раднарком України поширили на територію республіки чинність ряду законодавчих органів державного управління, об’єднання яких не передбачалося договором: земельних і продовольчих, внутрішньої торгівлі, охорони здоров’я, освіти, комунального господарства. Таким чином, договір між РСФРР і УСРР був істотно «доповнений» реальною практикою радянського державного будівництва, що означало посилення інтеграційних процесів і суттєве обмеження суверенітету України. Спочатку зовнішньополітичний етап об’єднання «відставав» від військово-політичного. У цей час Україна була єдиною республікою, яка могла укладати договори з тими державами, які її визнавали. І якщо існував якийсь опір злиттю дипломатичних функцій, то він йшов від України. І лише під тиском московського центру та спираючись на відданих йому підданих, ситуацію вдалося переломити. У серпні 1922 р. виконуючий обов’язки народного комісара з іноземних справ Яковлєв заявив: «Українська зовнішня політика не має і не може мати інтересів, відмінних від Росії – такої ж пролетарської держави. Героїчна боротьба Росії у повному союзі з Україною на всіх фронтах проти вітчизняних та іноземних імперіалістів тепер змінюється таким же єдиним фронтом дипломатії. Україна незалежна у своїй зовнішній політиці там, де справа стосується специфічних інтересів України. У питаннях, які мають загальне політичне та господарське значення для всіх Рад, республік і Російський, і Український Наркомінсправи виступають як єдині представники єдиної федеративної влади».1 Договірні відносини радянських республік були підкріплені укладенням на початку 1922 р. дипломатичного союзу, коли всі вони уповноважили делегацію РСФРР представляти їхні інтереси на Генуезькій конференції. Хоч цей крок був вимушений з-за позицій західних держав, об’єктивно він сприяв інтеграційним процесам в Радянській державі, посилюючи становище Росії і обмежуючи можливості України. Україна не мала власного бюджету і права на грошову емісію, тому не могла вирішувати фінансові питання. Центральні відомства не бажали управляти крупними підприємствами України через Харківський республіканський центр, намагаючись впливати на них безпосередньо, через фінансові важелі. Це призводило до загострення відносин між центром і республікою. Голова Раднаркому України Х.Г.Раковський свідчив, що у 1922 р. 1/10 всіх постанов політбюро ЦК КП(б)У займали постанови, що торкалися різних суперечок та незгод між українськими господарськими, адміністративними та іншими установами та федеральними органами. Але український уряд мав і певну самостійність. Він укладав міжнародні договори, проводив зовнішню торгівлю. З питань перспектив розвитку відносин між республіками серед партійно-радянських керівників існували дві тенденції. Частина з них на чолі зі Сталіним розглядали договірну федерацію як засіб вирішення тимчасових політичних завдань. Вони вважали закінчення громадянської війни добрим приводом для ліквідації залишків самостійності республік і переведення їх на статус автономних у складі Росії. Деякі місцеві партійно-радянські керівники (Х.Раковський, В.Затонський) вважали необхідним розмежування функцій загальнофедеративних і республіканських органів, збереження суверенітету України. Аналогічну позицію займали й деякі представники керівництва Грузії та Білорусії. Враховуючи це, керівництво РКП(б) створило комісію для підготовки проекту вдосконалення федеративних відносин. Сталін розробив проект резолюції, який передбачав «автономізацію» республік. Це означало, що неросійські республіки поглиналися однією Соціалістичною Радянською Федеративною Республікою. Для задоволення інтересів інших народів він пропонував їм культурну автономію в межах Російської республіки. Сталінський проект підтримали Вірменія і Азербайджан, Грузія і Україна заперечували, Білорусія утрималась. Проти сталінського проекту виступив Ленін, який запропонував утворення нового союзу – федерації рівноправних республік. У загальних рисах з основними положеннями сталінських намірів Леніна познайомив, вірогідно, Х.Раковський, з яким зустріч відбулася 25 серпня 1922 р. Голова уряду України не приховував своєї негативної реакції на проект автономізації та збирався мотивовано виступити проти нього. Х.Раковський намагався пересунути призначений збір комісії на пізніший термін. Отримавши 16 вересня телеграму голови комісії Оргбюро В.В.Куйбишева про те, що її засідання призначено на 23 вересня, він, разом з Г.І.Петровським, звертається з проханням перенести його на 15 жовтня. За дорученням Сталіна помічник генерального секретаря А.М.Назаретян відповів вичерпно коротко: неможливо. 13 вересня це підтвердив і Куйбишев. 1 вересня Ленін мав бесіду з секретарем ЦК КП(б)У Д.З.Мануїльським, який заїхав до нього перед поїздкою на з’їзд компартії Франції. Про те, що питання щодо взаємовідносин радянських республік обговорювалось і думка секретаря ЦК КП(б)У відрізнялася від позицій голови уряду України, можна судити з того, що Мануїльський вважав за необхідне перед від’їздом залишити генеральному секретарю, можливо і за його проханням-вказівкою, спеціальне послання, яким підтримав і навіть спробував теоретично обгрунтувати ідею перетворення договірних республік в автономії. Викладаючи основні положення свого проекту, Сталін стверджував: «Якщо ми тепер же не постараємося пристосувати |
| ББК 67. 9(4УКР)ЗООя73 Ф89 Затверджено Міністерством науки і освіти України (лист від 3 червня 2002 р за №14/18. 2-1154) |
А. М. Колодій доктор юридичних наук, професор ... |
| КОМЕНТАР Н34 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 4-те вид., переробл та доповн. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавро-нюка.... |
КОДЕКС УКРАЇНИ Тертишніков В. І. Т 35 Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.... |
| ISBN 5-7773-0026-Х ББК 65. 28я7 © Черевко Г. В.,, Ящив М. I., 1995 Від Допущено Міністерством сільського господарства і продовольства України як навчальний посібник для студентів сільськогосподарських... |
ББК 67. 9 (4УКР) 400. 5я43 В 41 України; М. Ф. Рибачук, доктор філософських наук, професор; В.І. Співак, заслужений юрист України; Л. А. Татарні-кова, заслужений... |
| Книга розрахована на викладачів, наукових працівників, аспірантів... К 65 Конституційно-правові засади становлення української державності / В. Я. Тацій, Ю. М. Тодика, О. Г. Данильян та ін |
Patrologiae cursus completus. Series Graeca I-CLXI (Paris : J. P. Migne, 1857—66). — Л. Звонська]. — Львів : Свічадо, 2006. — 307 с. — (Джерела християнського Сходу. Золотий вік патристики ІV— V ст.; №14). — Переклад... |
| 2015 УДК ББК |
Екологічна група ПЕЧЕНIГИ Згідно Розпорядження Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2008 р. N 610-р «Деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками»... |