Музика
Гарі Мур зіграв ”Ще не вмерла Україна...”
У вівторок увечері в палаці «Україна» всесвітньо відомий британський гітарист Гарі Мур дав довгоочікуваний концерт для української публіки.
Після пожежі в палаці «Україна», яка сталася, під час концерту Йосипа Кобзона, ходили чутки, що концерт може й не відбутися. Але організатори, які майже десять років вели переговори з агентами артиста, а також керівництво палацу зробили все можливе, аби підготувати сцену. Перед концертом на прес-конференції, яку давав співак, директор “Єврошоу” Сергій Галузін – один з організаторів концерту – зазначив, що такої копіткої роботи працівники палацу не проводили жодного разу за 35 років його існування.
Повідомлялося, що передні ряди крісел, які були залито водою з пожежних шлангів, поміняли, та, певне, далеко не всі... Мені, наприклад, попалося мокре. Але навіть такий дискомфорт не зміг завадити насолоджуватися грою віртуоза-гітариста.
Концерт мав розпочатися о 19.00, але людей до зали почали запускати лише о 19.30 – доти велися підготовчі роботи.
Палац був забитий вщент, хоча квитки коштували від 100 до 1800 гривень.
Містера Мура вважають дуже скромною людиною, і це можна було побачити буквально в усьому: у поведінці артиста, у його одязі, урозмові, і навіть оточення його можна назвати скромним. Гітарист був одягнений досить просто – білі джинси й чорна сорочка. Сцена, на якій виступав гітарист, теж виглядала скромно, що загалом вдало контрастувало з багатством музики метра. На сцені не було абсолютно нічого, крім музикантів та апаратури, жодних яскравих декорацій, навіть освітлення не засліплювало. Напевне, глядачам, котрі звикли бачити українських та російських поп-співаків у блиску та гламурі, дивитися на таке було незвично...
Трохи більш як півконцерту Гарі Мур грав пісні з нового альбому, а також старі – ті, що з елементами року. Люди час від часу вигукували, вимагаючи звичного їм блюзу. Маестро тільки усміхався, продовжуючи грати своє. Урешті хтось так чітко крикнув «блюз», що король білого блюзу таки здався і решту концерту грав лише його.
Перед концертом на прес-конференції гітарист був певен, що слова його пісень аудиторія не зрозуміє, але, мабуть, недооцінив українських шанувальників. Коли він почав грати композицію «Cold day in hell», півзалу співало разом з ним. Схоже було, це принесло співакові неабияке задоволення…
Він кілька разів ішов зі сцени, але українці виявляли наполегливість, не жаліли горлянок, вимагаючи продовження... Гарі Мур, весь мокрий від поту, знову і знову виходив на сцену, даруючи композиції тривалістю з 10 хвилин кожна.
Зазвичай гітарист під час концерту використовує шість гітар, так було й цього разу: він міняв інструмент більш як десять разів.
Завершив Гарі Мур концерт композицією, у яку органічно вставив фрагмент з українського гімну, що не могло не сподобатися публіці. Дехто навіть сльозу пустив…
Правда, як зізнався артист напередодні, цілого гімну він не знає, але за день частинку йому вивчити вдалося.
Оксана КЛИМОНЧУК
Історії з життя оленів, вчителів, алкоголіків та інших особистостей
Рецензія на альбом ЛІТЕРАДYPA, гурту “ТІК”
Нарешті цього року на випускних вечорах зазвучить новий повноцінний хіт про шкільне життя. Історія про вчительку, яка “замість того, щоб в кіно піти, сидить перевіряє зошити” має припасти до смаку не лише огарякам-випускникам, а й самим працівникам педагогічної ниви, принаймні тим з них, кому вдалося зберегти почуття гумору незалежно від педагогічного стажу.
Переповідати історію створення гурту не бачу геть ніякого смислу – хто захоче – може зайти на www.tikmusic.com.ua.. Та й історія, власне, не така вже багата і яскрава. Колоритний фронтмен, гуманітарна освіта якого відчувається у кожному рядку текстів написаних ним пісень, зміни складу, випадкова (чи, можливо, закономірна?) зустріч з продюсером, перші кліпи й ротації на радіо і телебаченні – цілком стандартний шлях сучасної молодої групи. А ось результат справді непересічний.
На перший погляд пісні “Току” нагадують такий собі “Ленінград” – light, де замість брутальності та агресивності, притаманній творчості Шнура енд компані, і в музиці і в текстах переважає така собі провінційна (в найкращому смислі цього слова) інтелігентність і місцями навіть наївне зачудування від споглядання жорстоких реалій сьогодення. Вживання (часто надмірне) спиртних напоїв, яке провокує персонажів “ленінградських пісень” до активної агресії, ліричного героя пісень Віктора Бронюка схиляє до роздумів над недосконалістю світу в якому “хочеться жити, а значить треба пити”. Всі ці “олені – небриті і неголені”, сержанти, які “для всіх є командіри”, “не зовсім Джульєтти”, які “люблять читати Сосюру перед сном”, Ваня, який мріє погратися пилососом, захованим мамою “у шкаф”, викликають мимовільну симпатію і щире співчуття.
Не знаю чи знайомий Бронюк з творчістю напівзабутого короля українського футуризму Михайля Семенка, але окремі ( в першу чергу ліричні тексти) дуже нагадують Семенкові екзерсиси, навіть суржик, який подекуди проривається у віршах, виглядає абсолютно доречним, що свідчить про неабиякий поетичний талант, який, маю надію, лише починає реалізовуватися.
Приємно вразила поява в трек-листі народної непідцензурної пісні “Буряки я копала” ( під назвою “Баби”). На моїй пам’яті сучасна українська група вперше звертається до справді народної творчості 20-30-х років. Пісня про хитру ланкову, яка обдурила всіх колгоспних начальників, побутує в народі й зараз, хоча і належить до розряду тих, які свого часу відкривали світлу дорогу до Сибіру.
Загалом, цікава така ментальна музичка, місцями надзвичайно схожа на традиційну українську естраду 60-70-их. Пісні, які не хочеться препарувати, мелодії, які так і просяться до наспівування.
Не хотілося б, щоб “Тік” назовсім утік до оспіваних ним оленів “у дрімучі ліси”, хіба що тимчасово – у пошуках нових тем і персонажів. А потім – у нову студію (де, до речі, бажано обійтися без прикрих проколів у записі та зведенні матеріалу), з новими піснями. І, як кажуть, до нових зустрічей в ефірі.
Володимир РАДЧЕНКО
|