|
|
Скачати 77.69 Kb.
|
| Свідчення Давиденко Анастасії Іванівни, 1919 року народження, жительки села Новий Стародуб Тяжко згадувати ту страшну подію, яка вхопила була Україну. Я весь свій вік з тяжким болем згадую той голодомор, про який не писали ні в якій історії, ні в газетах, до того часу, поки Україна стала незалежною. Тепер розкривається все те, про що мовчали раніше. Я особисто, не можу спокійно читати в газеті „Біль людської душі”, бо там, ніби в дзеркалі бачу своє горе, горе нашого села, мого куточка, де пройшло моє дитинство. В 1932 році люди працювали по совісті, старалися. За їхню працю не одержали нічого, а ще з городу збирали, треба віддати за різні податки. Вже починаючи з нового року не було ніяких продуктів. Живилися хто чим міг. Коротко про свою сім`ю. Нас було 8 (вісім). Чим можна прогодувати всіх, якщо немає нічого? Коли вступали до СОЗу, то все віддали: пару коней, корову і всякий сільськогосподарський реманент... Люди через деякий час свої корівки забрали назад (додому), бо не було чим у СОЗі їх годувать, а нашу – забрали на м`ясозаготівлю (і в багатьох так сталося). Батько із старшим моїм братом кинулися підзаробить у якомусь радгоспі. Їм обіцяли дати зерно пшениці, а дали зерно з мишію. Привезли той мишій і почали його товкти в ступі. Від нього лишалася зелена полова, з якої ми варили куліш (суп). Я його як зараз бачу й пам`ятаю його гіркоту. Про хліб ніхто не згадував, бо його ні в кого не було. Полову яшну товкли й пекли ліпники. Вони теж були гіркі й розсипалися. Вже взимку почали вмирати. Першою померла бабуся, за нею незабаром помер дідусь. Я і зараз згадую, які були дужі і дід, і батько, а голод звалив... Ранньою весною помер батько. Я бачу його благаючі очі перед смертю, він сказав: „Ой, як хотілося ще хоч годочків п`ять пожить...” Помер. Йшов уже травень 33-го. Я йду зі школи, плутаю пухлими ногами. А мені гукнули сусіди, що мама померла. Горе за горем. А сили не було оплакати матусю. Немічні падали біля неї, бо знали, що й нам судилася така доля. На городі був клапоть посіяного жита, яке красувалося і стало наливатися. Тоді колоски підсмажували і висмоктували зачатки зерна. Та це було пізніше. А чим живилися до цього? Обривали листя з берестка, сушили, терли і місили на коржики. Вони теж гіркі, і їсти їх - якби ніхто не діждав їх їсти. А їли, бо нічого більше не було. Від цього бур`яну почали викидати пекучі нариви і старший брат помер від ран. Залишилося нас троє. Я до школи не могла вже ходити, така пухла була, що вже мені важко було ноги тягти... Вчителька (Олена Михайлівна), переказала, щоб я якось добралась до школи. Кожного ранку мене зустрічала й вела поснідати. А вчителька, Любов Корніївна, нав`язала мені вузол борошна (хоч і яшного, але це було великою допомогою, бо вдома лежали нерухомі старші мене брат і сестра.) Дякуючи цим добрим людям нас троє залишилось в живих. Та це я тільки про себе, а що коїлося навколо! Кожен день і підводою везли і возиком, як хто міг вирядити своїх до кладовища. Люди пишуть про це до редакції, а мені просто страшно згадувати. Я тих людей майже всіх знаю. Наш невеликий куточок відправив на той світ Голодомор 33-го, що залишилося зовсім кілька сімей, що їх не захопив. А найстрашніше сталося через три хати від нашої. У Яструбів мати пішла десь просити що-небудь, та по дорозі під тином померла. Менші діти померли вдома. А найстарша, Машою звали, залишилася з батьком ще живі. Батько ще ворушився. Позачиняв вікна, зарізав дівчину і варив у казані м`ясо. Хтось зайшов і побачили, що робиться. Його забрала міліція. Письмове свідчення своєї матері надала Зозуля Юлія Миколаївна, вчитель-пенсіонер Новостародубської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Свідчення зібрала Фурманова Марина, учениця Новостародубської ЗОШ І –ІІІ ступенів Свідчення Вижгородько Марії Іванівни, 1924 року народження, жительки с. Червонокостянтинівка. Народилася я в 1924 році на Чернігівщині. Там і проживала, аж поки не забрала мене дочка у Червонокостянтинівку. Живу тут давно, село подобається, прижилась. Мені було вісім років, коли почався голод. Я відчула його на собі, а ще пам`ятаю розповіді рідних про ті страшні дні. Влада забирала все, що можливо: одяг, їжу, худобу, навіть реманент. Все переписували, обліковували. Великі податки ми платили. Я мала улюблений єдиний кожушок і той забрали, пізніше виселили з хати. Ми мали якось виживати, тому їли гнилу картоплю, клівер (трава), собак, котів, бо за 5 колосків люди зникали і по цей час невідомо, де вони. У моїй родині було 9 осіб: 7 дітей та 2 батьків. Троє померло. Але навіть у страшні роки голоду люди не стали звірами. Вони допомагали один одному, завжди співчували. Дуже тяжко згадувати все те, що відбувалося. У моєму серці голодомор завжди є і буде найстрашнішим і найболючішим жахом. Ви, молоді, не забувайте про це і розкажіть своїм нащадкам. Свідчення Майстренко Тетяни Степанівни, 1918 року народження, жительки с. Баштиного. То були страшні часи, люди голодували і вмирали. Тут в нас у Баштині було тоді три колгоспи: „Зірка”, „Промінь” і „Комуна”. Так мій батько зразу вступив до „Комуни”, другі люди вступили і до цього і до других колгоспів. Ну потім всіх перевели до „Комуни”. Нас було семеро в сім`ї. Петро був самим старшим (1914р.н.), Андрій (1921р.н.), Маруся і Володя (1922р.н.) – вони були близнюками, Льоня (1925р.н.) і Михайло (1927р.н.), ще мама й батько. Я з Маруською бігали на поле збирати колоски – надворі вже темно, ніхто не бачить. Ми тоді нарвем швиденько і тікаємо. Тоді за колоски сильно наказували. Брати ходили на толоки, шукали ховрашків, мишачі нори, з них витягували зерно, що миші наносили собі. Було даже таке, що ми знаходили дохлих коней і їли, бо сім`я була велика. Випадків людоїдства у нас в селі не було. Було таке, що батьки завозили дітей кудись. Оно, Євгушка Кравчиха, був у неї син Сеня, так вона його кудись завезла. Ніхто і не знає де він подівся... Так і в мого покійного чоловіка Майстренка Григорія Євгеновича тоже з сім`єю вигнали з хати. В них була сім`я велика: мати, батько, три брати і шість сестер, він був найменшим. Мати хотіла Грицька у полі оставить, він був найменшим. Весь час задержував у дорозі і був для них зайвим тягарем. А старші сестри почали плакать, просить маму, щоб не оставляла. Ліза – сама старша дочка сказала, що буде нести його цілу дорогу на руках. Ми тоді були в полі. Були жнива. Коні йшли попереду – тягли косарку, батько правив кіньми, а ми йшли ззаду і підбирали пшеницю. Коні остановились і все, не йдуть далі. Батько з матір`ю пішли наперед подивитися, що случилося і знайшли там маленького хлопчика. Назвали його Степаном – бо знайшли в степу. Дали фамілію Комунар, бо був колгосп „Комуна”, а по батькові Опанасович – так звали голову колгоспу. Інтерв`ю проводила Лазько Ольга, учениця Червонокостянтинівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Свідчення Комунар Наталії Семенівни, 1931 року народження, жительки с. Баштиного Комунара Степана Опанасовича знайшли в полі, коли жали. Тоді його хотіли забрати в притулок, та знайшлася одна жіночка, яка пожаліла дитя і вирішила його залишити у себе. Назаренко Марія на той час уже мала одну дитину – хлопчика Петра. І коли вона, тримаючи Степана, загорнутого в тоненьке біле полотно, почула, що голова сказав: „Треба здати дитину в приют”. Їй стало жаль того немовляти і вона рішила оставить його собі на виховання. Ото з тих пір і появився в нас у селі такий житель. Жінка жила без чоловіка, і уже з двома дітьми – Петром і Степаном. Всі люди села допомагали їй, хто чим міг. Отак і виростили того Степана. Ходив він у дитсадочок, потім у школу, закінчив сім класів, пізніше вивчився на шофера, отримав спеціальність механізатора широко профілю... Тут, у Баштиному, ми з ним і зустрілися, покохали один одного, одружилися. Все життя ми прожили в селі Баштиному. Степан був кращим шофером колгоспу, старалась не відставати від нього і я – стала передовою дояркою, маю нагороди за свою працю. Разом виростили трьох чудових дітей: Катерину, Володимира та Олега. В селі поважали і любили Степана Опанасовича, ніхто не міг сказати про нього жодного поганого слова. Так і дожив віку тут, в селі, отримавши титул кращого із кращих і просто хорошої людини. Інтерв`ю проводила Лазько Ольга, учениця Червонокостянтинівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Свідчення Перехреста Олексія Силовича, 1924 року народження, жителя с.Петрівське. У 1932-1933 роках (тоді ми ще жили у с. Ірдинь на Черкащині) врожай гарний уродив. Але що було – вибрали. У нас родина велика була, то всі пішли на той світ. У колгоспі люди, як мухи мерли - узяв наряд, поїхав у поле, там і кінчився. Стоять воли, а він мертвий. Василь Іванович Дементієнко, він завфермою був, узяв у радгосп фураж підвозити. То хоч і воші годував, але пухлий не був – пайок давали. Прибігав я в неділю додому – верст 4 з радгоспу було. Іду степом – валяються люди, то тут, то там. А дома брати лободу варять. Бувало бурячок украду – принесу додому. І цілують мене, і плачуть. Потім приходжу – вже немає когось із хлопчиків чи дівчаток. Тоді не стало нікого... Інтерв`ю проводила Мороз Тетяна Валеріївна, учениця Петрівської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Свідчення Москвич Василіси Василівни, 1922 року народження, жительки с. Олександро-Мар`ївки В 1933 році жила в Межиріччі. У батька й матері було четверо дітей. У цьому році зібрали врожай непоганий, але все забрали. Розповідали люди, що пшеницю погрузили на баржі і потопили в Дніпрі, а потім бачили пророщу пшеницю, яка пливла до Черкас. А в Межиріччі пшеницю ховали у висохлі криниці. Комуністи засипали зерном криниці у Сіленка, Дудченка, Марченка. В той час говорити не можна було, хоча ми все бачили. Крім того ходили попід хатами і все забирали. У нас забрали бичка, корову. Днів через скільки прийшли з сокирами – розібрали клуню. Батька в колгосп не прийняли, бо він нічого не здав, тому що все господарство було дідове. Ходили не тільки по дворах, а і по хатах. Забирали все, що їм подобалось. У нас забрали скатертину зі столу, рядно з лежанки – це на рядна в комору і на мішки. У скрині лежало материне намисто, їй його подарував хрещений – поляк. Поляк був бездітний, і тому намисто, за яке можна було купити корову, подарував хрещениці. Намисто забрали, бо „ви ще винні гроші в сільську раду”. Мати заховали в піч квасолю, а горшки – жито. Все знайшли. Остались голі й босі. Батько поїхав на заробітки на Донбас. Сидимо з матір`ю, голодуємо. У Мошнах тітка Марія (наша сусідка), записалася в комуну. Мати пішла, щоб і собі щось заробити поїсти. На роботу її не взяли, то тітка Марія дала три картоплини і вона повернулася назад. За цей час менша сестричка померла. Я поклала її на піч, а матері немає. Сусід дядько Петро зробив труну для свого дядька, то сестру похоронили разом з ним. А матері – немає. Мишко (брат) каже: „Я не вмру, бо вже сніг розтає”. Та коли мати знов пішла в пошуках їжі, Мишко помер. Я обмила його й поклала на столі. Повернулась мати, знайшла на горищі дошки, збили труну. Сусід запряг корову, одвезли Мишка на кладовище. Коли мати ходить по заробітках, ми сидимо в хаті, ждемо, на вулицю не виходимо, бо немає в чому. У сусіда була одна дитина, їм було трохи легше. Інтерв`ю проводила Дев`ятко Дар`я, учениця Петрівської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Свідчення Пастернак Віри Михайлівни, 1914 року народження, жительки с. Ганнівка В 1933 році мені виповнилося 14 років. Тож, ця історія - моє бачення людяності в той, дійсно, нелюдяний час. Багато людей на момент піку голодомору втратили все людське, з`явились і страшні факти канібалізму. Недарма ж у народі кажуть, що голод не тітка. Допомогти кому-небудь було практично неможливо, як і що-небудь приховати. Люди, яким було доручено владою вилучати продукти харчування, регулярно проходили домівками, вишукуючи і вилучаючи останнє. Забирали, навіть, квасолю, висипаючи її з глечиків, шукали в печі та найдальших куточках домівки. Я ходила в школу повз хату стареньких дідуся й бабусі Стригів. Змалечку я ходила до них, бо були вони добрими і до мене і до людей. Вже зовсім знесилені, пухлі від голоду, радісно зустрічали вони мене в своїй домівці щодня. Я знала, що у мами є трохи сушеної кукурудзи для каші. Прорізавши дірку в кишені курточки, я насипала туди зернят і віднесла стареньким. А потім ще забрала з дому маленький мішечок із сушеним гарбузом , який приготували для каші. Вертаючись зі школи, зайшла до Стригів і застала таку картину: мені залишили декілька кусочків розпареного гарбуза, щоб я пообідала, поділились тими грамами дорогоцінної їжі. Цей спогад залишився на все життя. Через деякий час стареньких не стало обох, не було кому їх і поховати, бо були безрідними. Інтерв`ю проводив Хомяков Віталій, учень Ганнівської ЗОШ І-ІІІ ступенів. |
| ОБРАЗЕЦ ЗАЯВЛЕНИЯ СПОНСОРА Республіки Італія, та перебуванням в зазначеній країні моєї доньки – громадянки України Івановой Олени Іванівни, 14. 12. 1988 року... |
1. 1 Установлення радянської влади в 1919 р. На початку 1919 р радянські... УРСР). До травня 1919 р. Червона армія встановила контроль майже над усією територію України, що входила до складу Російської імперії.... |
| 1 грудня за старим, а 14 грудня за новим стилем 1893 року в селі... Поїдка до села, аби «вивчати новий кардинальний процес соціалістичного будівництва – голод!» |
Розвиток навички читання як умови формування освітньої компетенції... Опис досвіду роботи вчителя початкових класів Запорізького навчально-виховного комплексу №109 Дидики Людмили Іванівни |
| Спостерігайте природу і прямуйте дорогою, яку вона вам вказує Діти під музику читають вірші про різні пори року, а в цей час через проектор показуємо фотографії села в різні пори року |
ВИКОНАВЧИЙ КОМІТЕТ НІКОПОЛЬСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ Призов і відправлення на строкову військову службу громадян 1988-1995 року народження, що втратили право на відстрочку від призову,... |
| ВИКОНАВЧИЙ КОМІТЕТ НІКОПОЛЬСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ Призов і відправлення на строкову військову службу громадян 1988-1995 року народження, які втратили право на відстрочку від призову,... |
Календарний графік заходів виконавчого комітету Синельниківської... Проведення Всеукраїнського турніру з футболу серед дітей 2001-2002 року народження, присвяченого «Євро-2012» |
| Новий рік в країнах світу Я згодна! Шановні друзі! Пропонуємо до вашої уваги невеличкі інтермедії про те, як святкують Новий рік у різних країнах |
Д.І. Давиденко, В. П. Муляр МННІ ОНУ ім. І.І. Мечникова, м. Миколаїв Вони одразу стали широко застосовуватися для обслуговування та прискорення процесу реалізації продукції, а також для пришвидшення... |